Муза гніву та зневір’я​

Єфремов С. Муза гніву та зневір’я

І

На початку року 1907-го, в самий розпал політичної боротьби в Росії, в епоху військових судів та виборів до другої Державної Думи, появився в Петербурзі збірник поезій незнаного до того часу автора — 0. Олеся. «З журбою радість обнялась» — так звався той збірник. Я одзначаю тут час, коли вперше пролунала Олесева муза, через те що він одбився на збірникові молодого поета, поклавши на його творчості таку видиму познаку, якої жодним способом обминути не можна.

Вже цей перший збірник Олесевих поезій збудив великі надії на автора серед українського громадянства. В перших спробах молодого поета чутно було таку сміливу ходу, свіжість фарб та силу неабияку, що давно вже їх не знала українська поезія. Надії ці покріпив незабаром другий збірник поезій того ж таки автора — «Поезії, книжка друга», що вийшов р. 1909-го. Українське громадянство і навіть критика наша, що систематично опізнюється з оцінкою молодих талантів, завважила ці перші, але такі визначні спроби і привітала українське письменство з придбанням нового потужного таланту.

Не маю я тут на думці переказувати ті речі хвальні, що доводилось за свої поезії чути д. Олесеві; не хочу вертатися й до тих заялозених та пошматованих вигуків задоволення й радощів, до тих виразів «на родной гордости», що вітають у нас кожну великонадійну силу, а надто в сфері художествено-артистичної творчості, на яку раз у раз ширший відгомін буває серед громадянства. Замір у мене інший: я хочу просто переглянути виставлене на суд громадський надбання молодого автора, зважити його зміст і форму й тим самим хоч почасти знайти освітлення душі поетової — його думок, його творчості — і простежити за роз­витком його таланту, а вже на підставі цього сказати, який саме скарб придбало в особі д. Олеся наше письменство. Матеріалу, що подав автор у двох згаданих збірниках, цілком на це досить. До того ж усі поезії Олесеві датовано,— отже, беручи на увагу ці дати, можемо зрозуміти не тільки — скажу так — статику, але й динаміку його творчості, її рух і навіть той темп, з яким вона поступає від першого свого поетичного слова.

Єсть дві категорії творців. Одні починають несміливо, йдуть обе­режно, часто напомацки, і помалу, ступінь по ступневі розгортають скарби своєї натури. Кожен ступінь свій наперед такий творець здо­буває важкою працею й повинен добре остоятись на здобутій позиції, заким перейде до дальшої. Таланта цієї категорії можна спершу й не завважити, і тільки опісля, коли вже всю силу свою розгорнув він, його перші твори набувають нової ваги, як прелюдія до могутнього співу, в якій чутно вже було характерні ноти. Творці другої категорії зовсім інакше починають. Вони з’являються якось несподівано й одразу вже немов готовими, виробленими не тільки в головних рисах, а часто і в деталях, посідаючи зразу ж і широту думки, і блиск форми, і різноманітність та багатство мотивів. Спалахнувши зразу, вони потім можуть горіти нерівно, але раз у раз ясно, і вже перші проблиски їхньої творчості виявляють найбільш характерні у їх риси. Так чи інакше можна ставитись до такого таланта, але пройти повз його, не помітивши, не можна: він, мовляв, сам у себе очі вбирає і силоміць приковує до себе вашу увагу.

До цього останнього гурту, здається мені, належить д. Олесь.

Рідко кому з письменників щастить так одразу звернути на себе увагу і здобути собі загальне признання, як це було з д. Олесем; рідко хто починає так блискуче, як він. В паралель йому з цього погляду можна поставити в нашому сучасному письменстві хіба д. Винниченка, що своїм першим же оповіданням скорив був і захопив громадянство, викликавши безліч розмов та думок. Маємо, видима річ, діло з .та­лантами дужими й міцними, що, усвідомившись у собі, зразу ж ви­ходять на обрій зорями першого рангу. Це не значить, певна річ, що такі таланти з’являються справді цілком готовими, що їм нікуди вже йти і ніяк розвиватися. Навпаки, можна сказати — що дужчий талант, то довша перед ним путь до зеніту, до останнього слова своєї творчості, то ширші горизонти йому розгортаються, то перспективи глибші перед ним Стеляться. Може бути навіть, що талант зійде з тієї путі набік, підпавши під вплив якоїсь вузької тенденції, що зв’яже крила вільній творчості й на якийсь час спинить льот її до свого зеніту. Щоб не ходити далеко, можемо взяти для прикладу того ж: таки д. Винниченка, що в більшості своїх останніх творів коли що й показує, то хіба те, як не подоба вживати свого хисту людині, справжньою творчою силою обдарованій. Це — анормальний розвиток, але все-таки розвиток, і ніяка людина, а тим паче талановита, не стоїть на місці. Отже, великої ваги річ придивитись до цієї динамічної сторони діяльності письмен­ника, глянути на його в процесі вироблювання, під час руху од якоїсь вихідної точки до того найвищого пункту, що він досягти може, склав­ши докупи прирожденну силу з власними заходами.

Звідки ж виходить д. Олесь і куди простує він, якими стежками переходить і що бачить, до чого додивляється по дорозі та на кінцевому пункті свого шляху? Питання це надзвичайної ваги для того, хто хотів би заглянути, скажу так, у саму лабораторію поетичної творчості того або іншого автора. У д. Олеся вихідну точку зразу ж виразно постав­лено.

В дитинстві ще... давно, давно колись,
Я вибіг з хати в день чудовний...
Шумів травою степ шовковий,
Сміявся день, пісні лились...
Весь Божий світ сміявсь, радів,
Раділо сонце, ниви, луки...
І я не виніс щастя-муки,
І задзвеніли в серці згуки,
І розітнувсь мій перший спів*.
(«З журбою...», З)

От звідки взялися пісні поетові. Велика природа і широке життя людське напоїли вразливу душу враженнями щастя і муки одночасно й викликали з серця перший спів — отой, мовляв словами одного забутого російського поета,— «первый младенческий крик в человеке родившейся мысли». Не всякий почуває в собі народження власної тієї думки, не кожен і чує її крик у своєму серці. Єсть люди, що цілий вік живуть за чужими думками й ніколи не чують голосу власної думки; у інших власна думка народиться так пізно, що чоловік не має вже сили йти за нею; ще до інших приходить вона раніше. Щас­ливою може почувати себе та людина, що зачула її у себе завчасу. То прокидається творчість потенціальна, і, виявившись нарожденням власної думки, не дасть вона вже заснути людині; і на з’явище природи, і на події людського життя кине вона світло певного розуміння. «Щастя-мука», «журба-радість», тобто життєві, беручи слово це в найширшому розумінні, контрасти,— ось перше, що спинило на собі погляд нашого поета в той день, коли він опинився серед природи й усвідомив її для себе. Про ці контрасти й заговорила новонарождена думка його. Почування життєвих контрастів зробилося відтоді найдужчим у душі поетовій і поклало ознаки свої на його піснях. Адже не забудьмо, що провідну думку цілого збірника Олесевого показано вже самим заго­ловком — «З журбою радість обнялась», і справді, весь зміст того збірника як не можна краще відповідає цьому афоризмові.

З журбою радість обнялась...
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.
І блиск, і стума в той же час,—
І як мені розняти їх?

В обіймах з радістю журба.
Одна летить; друга спиня...
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто — не знаю я.
(«З журбою...», 4)

Зате знає поет, що мука і щастя, журба й радість, сміх і сльози — однакове мають право на увагу поетову, і поетом життєвих контрастів переважно зробився д. Олесь. Вже з першого крику своєї свідомої думки він зацікавився ними, і з перших рядків його творів ми знахо­димо цей мотив. У житті д. Олесь пильно шукає-досліджує «щастя- муки», додивляється до цього двостороннього процесу життя і свої думки та спостереження виявляє в гарних, оригінальних образах, що ваблять своєю красою читача й справляють на його велике враження. Як справжній визначний талант, щедро обдарований поетичною си­лою — отим секретом творити образи, д. Олесь не належить до якої-будь шаблонової школи, до якогось тенденційно вибраного напря­му. Він просто творить так, як йому безпосередня інтуїція наказує, незалежно од своєї власної свідомості й теоретичних симпатій. Він дає те, що має в душі своїй,— багатство образів і думку про життєві контрасти, як головний мотив, що — знов же таки, може, не зовсім свідомо — панує над усім духовим складом поета.

Життя їх стрівало тернами негод,
А смерть їх безсмертям, зустріла,—
(«З журбою...», 67)

так говорить д. Олесь про борців «за правду народного діла». Життя, джерело щастя і втіхи, дає самі муки, а смерть — морок довічний і забуття — огортає сяйвом безсмертя, невмирущої слави. Це найвищий, може, ступінь життєвих контрастів, до якого піднявся д. Олесь, але по дорозі до його поет багато переходить стадій дисгармонії та контрастів.

Восени опівночі, оповідає він,— айстри в саду зацвіли. В пишне убрання прибрались вони і з радісним почуттям нетерпляче дожидались того невідомого, але і в невідомості принадного ранку і сонця,—

І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в’януть, де вічна весна.

І от прийшов той сподіваний ранок і стрів безжурних, довірливих ідеалістів дощем холодним та вітрами.

І вгледіли айстри, що вколо — тюрма,
І вгледіли айстри, що жити дарма,—
Схилились і вмерли...

Здавалося б, на тому й край мусить бути: контраст між щасливими мріями та понурою дійсністю, дисгармонію між категоріями повинного бути і того, що єсть —надто виразно показано. Але поет не забуває дати ще один, останній штрих:

і тут, як на сміх,
Засяяло сонце над трупами їх...
(«З журбою...», 5)

Якась вища, нерозгадана сила, сліпий фатум, робить собі сміх з людини, і всюди розлягається в природі той сміх недобрий. Такий самий мотив — якоїсь злої гулянки чогось вищого за нас — бринить, як ми знаємо з газетних переказів, і в недрукованому ще драматичному етюді Д. Олеся «По дорозі в казку»,— очевидно, ту саму казку, що й нашим бідолашним айстрам ввижалася в мріях палких... Герой нового утвору Олесевого на порозі досягнутого щастя, коли тільки простягнути руку до світла треба було, щоб його взяти отут, на останньому етапі позбувся всього, що протягом довгого часу здобував. Позбувся навіть віри у власну силу і знов сам-один, покинутий, закиданий камінням і знеславлений, мусить конати серед непроглядного мороку. «А счастье так близко, возможно»*— і таке разом воно далеке, недосяжне... Само навіть сонце, одвічний образ сяйва і тепла, не саме щастя посилає на проміннях своїх.

Дивилося сонце на срібнії віти,
Всміхалося їм — і вони не змогли
Усмішки блискучого сонця стерпіти
І танути в млості якійсь почали.

І срібло розтало... І бачили віти,
Як капали сльози по одній із них,
Як сонце сміялось і сяло в блакиті...
О сонце! нащо ти всміхалось до них?!

(«З журбою...», 47)

Це вже крик обурення на ту сліпу силу, що робить собі іграшку з світом, сплітаючи вигадливо муку з щастям, з журбою радість, з сльозами сміх, з безсмертям смерть, із пеклом рай, терни з життям... Поет дошукується —«як мені розняти їх»— і не знає; не знає і мучиться сам, б’ючись безсило серед тієї фатальної загадки.

Вгледіти щастя, зомліти, осліпнути.
Скрикнути тільки — «мій раю» і стратити...
Боже всесильний! чи зміг би ти вигадать
Муку ще більшую, гіршую, тяжчую.
(«З журбою...», 85)

Д. Олесеві ввижаються всюди ці контрасти — то тяжкі, то ідилічні, і ніколи він не забуде виставити їх рельєфно, нагадуючи цим другого співця контрастів у нашому письменстві 1. Франка. Ось минула туча, затихла боротьба, літає радість, сяє щастя, сміються знову трави й квіти,—

А сльози ще тремтять на них,—
(«З журбою...», 89)

не забуде докинути д. Олесь таку характерну дрібничку. В самий розпал раювання, «в ранок розкішного квітня», нас,— каже він,—

Мучать, лякають примари страшні,
Осінь і ніч безпросвітна.
(«З журбою...», 97)

Далі покаже вам ще поет лицаря «з усмішкою льокая, без гордих дум, без честі і ім’я» («Поезії», 19); потім змалює страшні своєю несвідомістю проводи зранених і стомлених борців за народну справу («Поезії», 109) або великий народ в образі старця; покаже раба, що цілує кайдани... І над усім цим знов бринить розпачливе питання:

Щастя, чи й ти коли-небудь
Спустишся з неба на землю,
Крилами бідну обіймеш,
Руки простягнеш людині?

Відповіді на це питання не має поет, бо знає, що не падало ще з неба щастя, а

Тільки в снах прилітало,
Щоб осліпити істоту,—
Щоб осліпити і зникнуть.
(«З журбою...», 119)

ІІ

Щастя з неба не падає. Воно невидимо тут десь коло нас витає, вражаючи по контрасту з лихом. Його коло себе й шукає поет, на­трапляючи раз по раз на самі ті контрасти, ранячи руки тернами, замість квітів.

Яке ж те щастя, в чому воно?

Неоднакову дає відповідь д. Олесь, не вважаючи на досить короткий ще час своєї літературної діяльності. В оцих двох книжках, що лежать перед нами, маємо не одного Олеся, а принаймні двох, краще буде сказати — трьох навіть. Олесь року 1903—1905 — то одна людина і друга року 1906—1907-го і ще інша року 1908-го, коли прикласти до автора мірку — в чому він того недосяжного щастя шукає. З одним настроєм шукають ці близькі, але неоднакові люди і однаково знаходять світові контрасти й дисгармонію, але не одного вони шукають і не одним вражаються. Інший зміст захоплює кожного з їх, і інакше вони до його ставляться.

Олесь року 1904—1905 (з р. 1903 маємо всього кілька віршів) — це поет любові переважно, поет особистих переживань, поет зраненого серця, поет чистої лірики. В цій сфері він і шукає задоволення і щастя, тут повсякчасні контрасти завважає й переживає муки погаслих надій. Коли ж іноді й пробує .він знятися в сферу громадського життя й заспівати на громадські мотиви, то якими блідими, шаблоновими й анемічними, несамостійними та неживими виходять у його поки що ці спроби!

Ти на ніч не дивись...
Яка б ніч взагалі Не була на землі,
Прийде ранок колись,—
(«З журбою...», 73)

такі холодні вірші тільки з обов’язку можна писати, а не через те, що груди роздаються й не виносять почуття, яке там клекотить і через край ллється.

Зате в улюбленій своїй сфері Олесь першої доби дає зразки справ­жньої високої поезії — то лагідної, чисто гейневської, то розпачливої, як у Леопарді, то олімпійсько-величної, як у Гете. І своя власна, непозичена сила вчувається у його.

Коли хочеш знать, серденько,
Як тебе люблю,—
Єсть тут гай один близенько:
Там щебече соловейко
Про любов мою,—
(«З журбою...», 31)

так легко, мило, граціозно ллється спів. Іншим часом, в хвилини розпачу, коли душа поетова «стала знову, як труна» («З журбою...», 52), чутно інший мотив.

Всю стуму розпачу душі моєї
Не розігнать і всесвіту всьому...
Геть кобзу! Струни я порву на неї (sіс!)
І розіб’ю її саму.
(«З журбою...», 70)

Знов інший настрій огорне душу — і ллються з неї згуки вільно-ве­личаві, спокійні, як-от у поезіях: «Ти в ліжку ще» («З журбою...», 101) або «Вклонися йому ти низенько» («Поезії», 67). Тут тільки настрої різні, але мотив бринить, власне, один — шукання власного щастя, помилки і — як результат їх — зневір’я та почуття важкої самотності на особистому грунті. Щастя в особистих переживаннях,— сказав би Олесь першої доби своєї діяльності,— і воно сплелося не­подільно з муками зневір’я та самотності. Даремно було б думати, що це вузька сфера для поета: широка людина і в своїх особистих пере­живаннях може відбити все неоглядне море життя,— але, ніде правди діти, це сфера однобічна. Не може задовольнитись нею цілком людина з чуйною душею,— і через те, може, й зневір’я було таким звичайним гостем у Олеся, через те, може, й почуття самотності так допікало. А допікало воно дуже. «Прокинувсь і я у пустелі»,— скаржиться поет:

Марив — мене окружатимуть люди,
Глянув — чорніють, сіріють усюди
Ворони, змії та з каменю скелі.
(«З журбою...», 26)

Самотність,— каже д. Олесь на іншому місці,—

Довіку буде з нами жить
І навіть, знай, в останню мить
Закрити очі прийде,—

(«З журбою...», 16)

як приходить опісля до героя згаданого драматичного етюда. З почуттям самотності росте в душі разом і зневага до осередку людського, пре­зирство до тих, серед кого не знаходять відгомону вищі поривання, кому орлячий льот незрозумілий. Такий орел у д. Олеся.

Він жив один в своїй пустелі,
В краю думок і мрій своїх,
На мить одну злітав на скелі
І знов для неба кидав їх.

«Самотний він,— юрба казала,—
Як жаль його...» — і далі йшла
І в повній щирості бажала
Зробить посмітюху з орла.
(«З журбою...», 102)

Зневага до посмітюх — річ у орла натуральна, як і гордість та пишання своєю самотністю. Але бувають хвилини, коли й орлові ніяково ро­биться на своїх високостях, коли й у його вирветься пекуча скарга.

Болить душа моя, болить...
Пекучий біль ЇЇ проймає...
А день за днем пливе, біжить,
А там і смерть страшна чекає...

Я жив... а що кому зробив?
Куди я дів чуття і думи,
Коли й чиє житія зогрів,
Кого на світ я вивів з стуми?..

Бажав я тільки і співав
Про ніч землі, про сяйво неба
І в люде пісню посилав
За мене здійснити, що треба.

(«З журбою...», 79)

Цього мало цілій людині. Саме бажання без відповідної боротьби за його не може її задовольняти, хоч би воно перетворялось у пісні, що інших надихають на вчинки. Однобічна сфера особистих переживань сковує широкі крила, в’яже їх і навіть гарячому почуванню не дає вилитися в могучу форму. Думка, скаржиться поет, виливається «в слово холодне», вона «остужена словом людським» («З журбою...», 7); поет пильно, з мукою шукає й не знаходить справжнього слова і відчуває в собі все пекло погамованої, зв’язаної творчості.

Ах, скільки струн в душі дзвенить!
Ах, скільки срібних мрій літає!
В які слова людські їх влить?!
Ні, слів людських для їх немає...
Вони ж так прагнуть в слові жить.
(«З журбою...», 6)

Оця туга за справжнім словом окриляє поета, він намагається злетіти туди,

Де світу набрав би я в серце своє
І салі уже зміг би світити.
(«З журбою...», 54)

Світити іншим на шляху їхнім — значить, вийти з сфери особистих переживань на неосяжні простори громадянського життя, не тільки не знизившись самому до посмітюх, а й тих піднімаючи й пориваючи за собою. Світити іншим — значить, перше самому, набратись світла, потрібного їм, зрозуміти їхні потреби або — те ж саме — потреби часу. Світити іншим — значить, зробитись вісником отих саме потреб. І поет незабаром знайде справжнє слово, те могуче розтоплене слово, що вже не холодить і не остуджує думки, і важко ударить він тим словом по людських серцях. Допоміг йому тут час визволення, той широкий народний рух, який пережили ми за вікопомних років 1905— 1906-го...

ІІІ

— Але ж гвалт! — зарепетують прихильники так званої чистої вмілості, оті ченці артизму, що вимагають, щоб поезія конче була трохи «не от мира сего». Знов те ж саме — убирання вільної, незалежної творчості в шори тенденції, знов нахиляння святої, вічної краси перед скороминущими потребами часу, знов відомі штуки публіцистичної критики з її бажанням — з поета Dei gratia* зробити проповідника і публіциста!

Можу заспокоїти шановних ченців у поезії: цим разом не почуваю за собою анітрохи такого непрощенного гріха й рекомендую їм з своїми скаргами, жалями та наріканнями обернутись до самого ж д. Олеся. Він сам змалював, і дуже гарно, рішучий переступний момент у своїй творчості, й мені лишається тільки його словами тут промовити. Ось те місце, що мені здається поворотним пунктом у поетичній діяльності д. Олеся й заразом дуже коштовним документом до змагання про обсяг, мету й завдання поезії.

Як зграя радісна пташок,
Легкі і сніжно-білі,
Пісні мої під небом десь
Літали і дзвеніли.

І з неба кликали вони
До братства, до любові...
Та час, проносячись, бризнув
На 'їхні крила крові.
(«З журбою...», 61)

Кривавий час — і пісні поетові враз кровію обкипіли... Поет свідомо йде на службу потребам часу. Що, може, він обмежив свою творчість, принизив її й зрадив ту красу, якій раз у раз повинен служити справжній поет? Не знаю, якої про це думки будуть згадані ченці, але сам автор не вагається анітрохи. На цю тему у його вилилась одна з найкращих взагалі у його поезій, міцна і торжественна, де думку високу закуто в таку ж високої вартості артистичну форму, що творять разом ту гармонію, якої ми раз у раз шукаємо в поезії.

Яка краса — відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни
І журно дзвін старий по мертвому гудів.
Коли відкільсь взялася міць шалена,
Як буря, все живе схопила, пройняла,—
І ось — дивись: в руках замаяли знамена,
І гімн побід співа невільна сторона.
(«Поезії», 6)

Отже, служба потребам часу не тільки не зв’язана з зрадою красі, але навпаки — дає поетові нові мотиви, нові риси, нові образи, з новою й силою одщукані й оправлені в живе, гаряче та міцне слово,— те слово, що даремно його досі шукав автор. Перед тим, що засушені жерці краси найдужче проклинають, перед картиною життєвої боротьби, поет став у захваті, і поклик — «яка краса!» — мимоволі вирвався йому з уст... До цих слів не треба багато додавати, і з свого боку можу тільки радість висловити, що справжній поет дав тут новий доказ тих міцних зв’язків та непорушних, що завжди мусять бути між поезією та життям; що він зрозумів був, де шукати справжнього слова і чим одухотворити й зігріти «остуджену думку». Зрозумів — і пішов туди...

«Там», як знаємо, кипіла боротьба. «Там» лилися кров і сльози — вже не фігуральні кров і сльози, яких так зловживають взагалі поети, а дійсні, теплі, що не тільки напоїли землю собою, але відпаром своїм заповнили усе повітря... «Там» одбувалась велика світова трагедія скованої сили, що напружується зірвати налигачі з себе, щоб випро­стати нарешті змертвілі члени... Поет дійовою особою увіходить до тієї трагедії; він, що недавно ще «жив один в своїй пустелі», пристає до тих, які ще вчора були посмітюхами, бо зрозумів він, що

Раби — сьогодні не раби...
Вони — гроза, вони — герої:
їх гнів героями зробив.
(«З журбою...», 65)

І свідомість своєї солідарності з масою сьогоднішніх героїв викликала з-під струн поетових нові згуки, повні бадьорості й одваги.

Я більше не плачу... Я муку свою
В кайдани стальні закую.
Народ мій......................................

Горять його рани...
І душу свою
Я ранам його віддаю...

Я більш не співаю: в борні уночі
Співають залізні мечі...
Народ мій мечі .............................

....... складають...
І меч мій в борні
Нехай заспіває мені.
(«З журбою...», 71)

І знов я не пригинаю поета, не накидаю йому власних думок, не вишукую у його спеціально того, що мені особисто подобається. Бо сам д. Олесь дав нам і ключ до зрозуміння того духового процесу, через який пройшовши, заспівав він по-новому. Поезія «Біг я далеко від смутку і горя» блискучими фарбами малює той процес. Од смутку тікає поет до вільного широкого моря й у його шукає потіхи й розради, — «море про власне могутньо співало», і нічого не промовила до серця поетові ота чужа мова. Так само «про власне» шуміли й гранати, і вся розкішна, але чужа природа навкруги: глухим до її егоїстичної мови зостався поет. Але от опинився він серед рідного степу безкрайнього, і мовчазна його мова одразу знайшла стежку до серця. Про що ж «говорив» степ і що від його почув поет?

Чув я — Іде боротьба в моїм краю...
Втіху собі яв.... відшукаю,
Славою я свої рани загою...
Дайте, борці, мені кращую зброю!
(«З журбою...», 123)

Поет шукає кращої зброї і, знайшовши її, ладен тепер навіть зрек­тися себе колишнього, одвернутись од своєї попередньої діяльності. В ній добачає він саму порожню забавку і зраду тим самим потребам часу, що тепер його цілком захопили.

Народ, як мертвий, спить без снів,
А я на лірі граю І вас, нудьгуючих панів,
Піснями розважаю.
Ганьба мені, ганьба мені!
Замовкніть, срібні струни,
Бо цілий край кона в багні
І скрізь мерці і труни.
Ні! хочу ліру я розбить,
Узяти сурму мідну
І з нею з гір мерців будить
І Україну бідну.
Лишу я співи про красу,
Забуду власні жалі
І з гір високих понесу
Народові скрижалі.
(«Поезії», 35—36)

За зброю співцеві стає те саме слово, що перше остуджувало думку й спиняло її вільне ширяння,—

О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
(«Поезії», 10)

В хвилини найвищою обурення, як і найбільшого жалю, не вистачає слів, хоч би які палкі були вони. Тоді,— кличе поет,—

Не слів мені, а стріл крилатих і стальних!
Я хочу вам про рідний край казать...
Я хочу ними кидать і влучать
В серця ..... і зрадників гидких.
Не слів мені, а іскр блискучих і палких!
Хай сипле іскрами вогонь моїх промов,—
Ах, мій народ................... вмісті йшов
Не слів мені, о ні! не слів, а ніжних хвиль!
Хай плещуть хвилями пісень моїх слова,
Хай кожна рима рани обмива,
Хай кожний спів уйма народній біль...
(«З журбою...», 148)

Так за малу годину, єдино під впливом великих подій у громадсь­кому житті, виріс і зміцнів поет. Цей період діяльності д. Олеся дав найкращі, найдужчі зразки його бойової, скажу так, музи,— музи гніву, помсти й обурення. До цього циклу належать поезії: «Ой не квітни, весно», «Вам казано — любіть братів», «Для всіх ти мертва і смішна», «Міцно і солодко, кров’ю упившись», «Три мента», «Поток століття зносив гніт», «Вони обідрані, розбуті», «Ми не кинемо зброї своєї», «Над трупами», «Ах, минали б бенкети криваві», «Ха-ха, ха-ха, краса яка!», «Дай руку, мій вітре крилатий» і багато інших. Характерно, що мало не всі ці поезії понаписувано р. 1906-го. Важко мені з них вибрати кращі, бо всі вони являють собою те, чим одзначатись повинна справжня поезія: щасливе поєднання між красою форми, силою й щирістю почування та глибиною думки. Одсилаючи читача до збірників Олесевих, не можу, проте, сам зректися великої втіхи й подаю тут ще зразок із тих поезій.

Вам казано — любіть братів,
Діліть добро, не будьте псами,
Бо Бог в рабах запале гнів
І піде вас судить з рабами,
І піде вас судить з рабами
І вчине суд страшний над вами.

Ще Бог, Бог помсти, не злетів,
Але гудуть вже в небі громи,
Крізь хмари блиска Божий гнів,
Кругом займаються хороми,
Кругом займаються хороми
І гасла... ждем давно ми.
(«З журбою...», 28)

Думаю, що не помилюся, сказавши, що з часів Шевченкового «По- сланія», від того натхненного пророцтва — «Настане суд» — не чула ще Україна такої сильної погрози в своїй поезії. В першій строфі д. Олесь ніби навіть посилається на «Посланіе» («Вам казано»), але й це зроблено з таким сильним лаконізмом, що слова поезії ніби ударами молота падають і глибоко, в саме серце забивають вам цвяшки-докори. Нагадаю ще одну картину, цілком вже сучасну — «Три мента» («З журбою... », 141—142). Чудово схоплено в ній і передано три моменти наростання протесту: од повного приниження, що власного духу жахається («Хто це дише? — тихше... тихше...), до обережного нападу потайки («Хто це дише? — тихше... тихше...») і до одвертого, на груди груди, бою з його енергічним: «хто там ззаду? — кулю гаду!»

Можна сказати, що муза гніву доходить тут свого апогею,— стільки великого обурення і взагалі почуття вкладає в свої пісні наш автор, що нарешті знайшов свою мову. Sturm-und-Drang-periode* в громад­ському житті був ним і для самого поета. Але з цього часу високий настрій хилиться донизу, і разом починається третій період у діяльності д. Олеся.

IV

Те, що зродилось тільки під впливом часу, з часом повинно й минутися. Опала висока хвиля, знизився загальний рівень громадян­ства, прошуміла буря й затихла... Орли загинули, посмітюхи вернулись в стан первісний і... поет, якого винесла на своєму гребні та висока хвиля, став на роздоріжжі. Ще часом обізветься він гордим, палким словом, але загальний тон його пісень не той вже став, нові нотки в йому забриніли — нотки зневір’я, розпачу й вагання, вагання навіть щодо самого себе. Другий збірник поезій Олесевих, що вийшов сього року, виразно відбиває на собі цю переміну; загальний тон його — тон зневір’я, що прохопиться іноді обуренням і знов зараз же опадає до розпачливої скарги та жалів. І це легко зрозуміти. Не стало того, що давало поетовим пісням шалений темп, що повертало слова його на стріли, на іскри палючі — і вони згасли, коли хочете — мусили згаснути. Адже

В країні мертвій та безплодній,
В країні зради і пітьми—
(«Поезії», 24)

як його і встояти самітньому, покинутому борцеві, як його й співати бадьорих пісень на бойову ноту... Ще так недавно, дивлячись на море, згадує поет —

...і ми на волю рвались,
В сірі скелі били...

А тепер —

Море, море! глянь — усюди
Наших хвиль могили.
(«Поезії», 15)

Тепер у рідному краю —
... у тій пустелі,
В краю прокляття і ганьби —
(«Поезії», 43)

знов сліпі раби блукають без надій і без мети, а самий край увесь «в труні лежить» «з стражданням на устах і кров’ю на чолі» («Поезії», 78). І ніби ілюстрацію, д. Олесь дає вам просто страшну картинку того, як виряджали «велетнів народніх» у далеку дорогу на чужу чужину, на довічне заслання. Навіки прощаються засланці крізь грати з рідним краєм і з народом, за який боролись, і мучились, і втратили волю, немов живцем у труну лягаючи.

І ось вони на мить одну спинилися
І на селян крізь грати задивилися,
А ті стояли, як каміння,—
І хтось, лузаючи насіння,
Дививсь на вікна і сміявсь:
«А що, голубчику, попавсь?»
(«Поезії», 109)

Чи ж не мають права оті приборкані люди скрикнути разом з поетом:

Ах, ми конаємо в муках подвійно:
Раб перед нами цілує ярмо.
(«Поезії», 159)

На таке дивитись — що може бути гіршого для тих людей, що життя жертвували на те, щоб освідомити раба й навчити його хоч ненавидіти своє ярмо, коли вже скинути несила!..

Так, про свої подвійні муки вони мають право говорити, і дяка поетові, що ті муки виявив. Але й цим разом, у своєму зневір’ї, д. Олесь пішов далі за таке право. Він, що бачив руйнування великих надій, він не стерпів його і сам захитався. Він утратив віру у власні сили: рука, що високо держала «знамена боротьби», що збиралася нести «народові скрижалі», що не вагаючись посилала кулю полохли­вому — та рука сама затремтіла. Почулись розпачливі згуки:

Свої — серця нам виривали,
Чужі — тесали нам хрести;
А ми дивились і не знали,
Куди нам з цвинтаря іти.
(«Поезії», 48)

І хоч «дурна Надія,— каже поет,— мене тернами кудись веде» («Поезії», 23), але іменно кудись, куди ж — невідомо. «Чим втішу вас?» — питає поет:

...на що ясне я вам вкажу?
Де зілля я знайду на ваші рани?
Ні, ні! я вам нічого не скажу,—
Уста мої скули кайдани.
На наш бенкет були вже сплетені вінки.

Стояли вже для нас столи накриті...
І ось — лежать розтоптані квітки,
І наші келихи розбиті.
І ніч страшна іде... страшна, мої брати...

І так голосять жалібно каліки,
А там, немов серця людські, горять скирти.
Щоб, може, згаснути навіки.
Незрячий салі — на що ясне я валі вкажу
І як в лісах знайду я трав на рани?..
Ні, ні! я вам нічого не скажу,—
Уста мої скули кайдани...
(«Поезії», 50—51)

«Даремно все»,— говорить поет на іншому місці:

І голос єсть, І кобзу маю,
Рука ж моя не хилиться до струн,— («Поезії», 101)

бо важко серед мертвого поля приподоблюватись «гласові вопіющого в пустині». І ось —

Стою один... журюсь самотно на руїні,
Співаю щось помалу і без слів...
Нудні мої пісні, як нудно на Вкраїні
Серед могил і зломаних хрестів.
(«Поезії», 102)

На руйновищі ввижається навіть іноді поетові, що вже «білий стяг примир’я має». Правда, він розуміє, що це пуста омана, що згоди не може бути —

О ні! о ні! Розбитий храм Встає живші в моїй уяві

І кличе знов в бої криваві

Зове мене з труни гнилої Блиснуть мечем і впасти в бої.

( «Поезії», 134)

Але характерні для Олеся третього періоду самі думки про згоду, характерне оце роздвоювання у поета, коли

Одна рука меча тримає,

Друга спиня червону кров,—

(«Поезії», 145)

не пройшли, як бачимо, без сліду хвилини зневір’я й занепаду. Отут саме й вирвалась та болюча скарга, що я вже згадував:

Народ, як мертвий, спить без снів,

А я на лірі граю
І вас, нудьгуючих панів,

Піснями розважаю,—

скарга з прокльонами, з ганьбою собі самому і з бажанням нести «народові скрижалі», що розбивається, додаймо, об неможливість ви­конати це велике діло найпростішим шляхом.

Коли вже в першому періоді діяльності д. Олеся виразно бринять песимістичні нотки, то тут вони вриваються вже цілими акордами, цілими п’єсами. Коли там підставою до песимізму були особисті по­чування, суперечка між мріями й дійсністю, життєві контрасти, абс­трактний Weltschmerz*, то тут песимізм росте вже на громадській основі, на підвалині конкретних з’явищ. Правда, останніми часами д. Олесь частенько вертається до старих тем особистого життя, пробує знов узятися до малювання тих самих загальних контрастів, напр_.—

В душі останній промінь гасне,
Як чорний ворон, ніч літає,
А сонце чисте і прекрасне
Крізь сльози усміх посилає.

(«Поезії», 21)

Та в спробах цих раз у раз чутно вже ширший підклад. Автор за- куштував уже принади од громадської боротьби, спробував і горечі од зневір’я, і в самі особисті п’єси вривається вже громадський елемент. І песимізм поглибшав. Це вже не лагідний «усміх крізь сльози», не легенькі протиставлювання абстрактних контрастів,— це шалений регіт і безмежна туга, це біблійні бичування, варті Єремії-пророка своїм безбщадно-суворим тоном.

Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну
І сам не знаю, де спочину
І де не стріну я раба.

Зректись себе, забуть ім’я,
Всесвітнім соромом покритись
І не соромлячись дивитись —
Це дійсність, сон? — не знаю я.

О краю рабський, скільки сліз
Було в мені... і ласк, і втіхи...
Які чудовні трави-ліки
Для ран твоїх в собі я ніс...

Ти п’яний спав... А я горів,
Душа ставала крем’яною,
І не слова тепер спокою,
А іскри креше з неї гнів.

І їх, як зерна, кину я
В твоїх полях, степах і луках,
І може, ти в пекельних муках
Згадаєш згублене ім’я.

(«Поезії», 130—131)

І знов доводиться сказати, що з часів Шевченкового «Юродивого» не чула Україна такого колючого слова з прихильних уст. Любов до рідного краю і разом зненависть до його рабських учинків сороміцьких з поета робить суворого «обличителя жестоких людей неситих»* і дає надзвичайну силу його скорботним планам. З цієї категорії знов маємо цілу низку поезій: «І ви покинули», «В країні мертвій і безплодній», «В міщанській одіжі і в рідному вінку», «Над морем», «Ми плакали на цвинтарі безсилі», «Поставте келихи і оргії спиніть» і т. ін. Всі ці твори мають вагу не тільки як матеріал для пізнання автора їх, а й для громадського опізнання, для характеристики того «времени люто­го», що судила доля пережити авторові разом із цілим краєм.

V

Я не мав претензій дати цим нарисом вичерпну, мовляв, характе­ристику д. Олеся. Та це ще й неможливо тепер зробити просто вже через те, що маємо діло не з скінченою й довершеною величиною, яку можна докладно зміряти, визначити її зріст, вагу і міру. Поет тільки виходить на літературну ниву, він ще в періоді росту, і перед нами — не треба того забувати — перші спроби молодого таланту. Широкий шлях, або, краще сказавши, багато шляхів стелиться перед ним, і куди саме він піде,— хто це може знати і чи не обрано про це загадувати? Може бути, піде просто й дасть нашому письменству твори високої артистичної та ідейної вартості; на це у його сила єсть і хисту вистачить. Може бути, зверне на якісь манівці, де розмінюватиме свої скарби на ті чи інші дрібні мідяки: це теж буває, на жаль, з високоталановитими й щедро обдарованими людьми, що захитались серед обставин життя. Я не ставлю тут ніякого прогнозу, я просто хотів тільки зазначити «три менти» в недовгій ще творчості самого автора, оте чергування в його настроях од абстрактного пе­симізму в першому періоді, через бойовий настрій у другому, до кон­кретного осуду подій і разом хитання та вагання в третьому. В кожному з тих трьох зазначених періодів своєї діяльності д. Олесь виступає співцем контрастів,— це його загальна риса, це, як сказали б у старовину, пафос його поезії. Та не однаково він, як індивідуальна особа, ставиться до цього загального з’явища, що освітлює й оспівує його як поет. Спершу життєві контрасти бере він просто як факт, і через те пере­важають тут описи чи то природи, чи психічних настроїв та пережи­вань. Далі поет пробує виступити дійовою особою в колізіях та контрастах, і тут вже цікавить його внутрішня логіка подій, та істота переживань, що виявляється даними подіями незалежно від околишньої їх природи. І тепер поет дає не тільки те, що єсть, а те, що, на його думку, повинно бути: од категорії «сущого» переходить до категорії «должного». Нарешті, в третій і поки що останній період д. Олесь почасти вертається до свого найпершого погляду на життєві контрасти як неминучий факт у житті, але вертається не механічно, а взброєний вже переживаннями другого періоду — не тільки виробленою технікою, а й досвідом та... зневір’ям.

Три моменти ці коли й не дають повної характеристики нашого поета, то хоч показують тенденцію, по якій має нахил розвиватися його талант. А що він, безперечно, розвивається, про це й говорити нічого. Другий збірник Олесевих поезій і формою кращий, і висловом дужчий, і щодо техніки стоїть далеко вище від попереднього. Але з ідейного боку — це теж безперечно — поезії останнього року показують ступінь назад, якщо рівняти їх до другого періоду. Коли б мене спитали, котрий збірник Олесів більш мені до вподоби, то не вагаючись назвав би я «З журбою радість обнялась», дарма що тут більший процент є незрілих і невироблених творів. І це не через те, що мені більш до серця нібито промовляє бойова поезія,— зовсім ні, а через те, що останній збірник дає ознаки того надлому самої індивідуальності ав­тора, який (надлом) може й загоїтись, але може й ще більшу розколину дати. Тут єсть зародок настрою, що вже довів до літературного занепаду другого визначного з наших молодих письменників, д. Винниченка.

Справді, поруч отих чудових ереміад, які тільки безмежний гнів може викресати з безмірно люблячого серця, ми знаходимо п’єси, повні безоглядного розпачу та зневір’я. На своєму місці ми їх зазна­чили, оті скарги на бездоріжжя, на власну незрячість і т. ін. Ми розуміємо причину отих жалів та нарікань. Час, що побризкав кров’ю поетові пісні, той самий час своїми подіями багато дечого з первісної віри повинен був розбити, багато рознести надій і втопити їх у хвилях розбурханого життя. Але ж міняються стежки, міняються засоби — останній же пункт подорожі, її кінцева мета мусить бути одна, і її повинен знати не тільки громадянин, але й співець, а надто той співець, що марить світити іншим і нести «народові скрижалі». І я боюсь, що д. Олесь тепер її не знає. Він знав її тоді, коли творив свої «Три мента», але тепер — «знемігся я», «зневіривсь я» («Поезії», 160—161) і загубив мету, забув її. 1 здається мені, що від цього незнання й залежить увесь безоглядний песимізм д. Олеся в останній час його діяльності. Пригадую собі знов оте —

Дурна Надія мене тернами
Кудись веде,—

і оце «кудись» та ще виразний епітет до надії сіють тривогу за тала­новитого поета. А що, як та «дурна надія» та заведе його в такі місця, де зовсім не слід йому бути — в які-небудь невилазні нетрі сучасності? А що, як зведе вона його з того ясного шляху, на який був ступив уже раз поет в середній період своєї діяльності?.. Тоді він знав, куди й кудою йти, і йшов сміливо й інших міг повести за собою, сам міг уже світити. Тепер цієї певності нема...

Нема? — то треба знайти її, треба переглянути стежки і знов вибрати напрям. Але просто «кудись» іти за надією, та ще й — вибачте на слові — дурною, то можна в дуже небезпечному місці опинитись. Колись д. Олесь, шукаючи фарб і слів та згуків собі, сміливо казав, що він знає, де їх знайти:

Яв казку дивную свою
Усю фантазію ввіллю.
Зроблю усе живим, чудовним,
Таємності, розкошів повним
І в казці дійсність одіб’ю.
(«З журбою...», 90)

І це, розуміється, право поета — всюди шукати собі матеріалу, аби одухотворена і в горні творчості переварена дійсність справді одбивалась у його творах. Але не забуваймо, що в царстві казки пишно буяють і небезпечні фантасмагорії,— що, як саме вони посядуть поета, який згубив стежку і не може, йдучи наосліп, тропи набігти?..

Не на те я ставлю такі питання, щоб дорікати поетові або принижати його. Між тим, що досі дав д. Олесь, уже єсть твори високої вартості, і це само вже накладає на нас повинність з увагою та обережністю ставитись до розвитку молодого таланту й остерігати його перед не­безпечними стежками. Кому багато дано, від того й вимагання великі, і біль дужчий стискає серце, якщо тих вимагань не справдить така людина. Поблажливість потрібна тільки середнім людям, а більші на зріст повинні гидувати нею й самі до себе прикладати якнайвищу мірку, щоб цим раз у раз держати себе в руках, вироблюючись у дужчу й гармонійнішу силу, йдучи вперед і вище — все вперед і вище.

З другого боку, всякий талант — то наш громадський скарб, і ми всі повинні його стерегти й контролювати, чи раціонально його фізичний власник витрачає громадське добро. Певна річ, мірка раціональності одна до одної не приходяться,— кожне свою має, і тут на підмогу треба ще власної самосвідомості таланту, його чуття і найго­ловніше — знання мети своєї й шляхів до неї. Якщо єсть це, то ніяких роздоріж йому не страшно, з усяких вагань зуміє він вибратись на чистий простір, де й зможе розгорнути на цілу широчінь усю свою силу і весь хист свій.

Отже, бажаючи цього найдужче молодому нашому поетові, закінчу його ж таки бадьорим словом:

О, ще не всі умерли жалі,
Не всі проспівано пісні,
Не всі захмарилися далі,—
Ще кров кипить, клекоче в шалі,
І серце б’є, як дзвін, в мені,
І вся душа в огні.
Життю і вам я не скорюся,
Вогню сльозами не заллю,—
Я буйним степом розгорнуся,
Я морем співів розіллюся
І в кожну пісню увіллю Весь жар, всю кров мою.
(«З журбою...», 116)

Колись д. Франко, розглядаючи твори д. Лесі Українки, вимовився був, що «ця хора слабосила дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну». Багато правди в цих словах, бо таки було в нашій поезії аж надто безсилого квиління, та скарг, та нарікання. Але' ось од д. Олеся почула Україна не тільки справді поетичне, але заразом і безперечно мужнє слово і, певне, має право сподіватись і бажати, щоб слово це лунало, не змовкаючи, і на прийдущі часи...