Творчі матеріали та листування О. Олеся в його еміграційному архіві

Олександр Олесь. Критика. Творчі матеріали та листування О. Олеся в його еміграційному архіві

Наталка Лисенко

У роботі досліджується еміграційний архів українського письменника О. Олеся. Вперше здійснено аналіз архівної спадщини О. Олеся, насамперед його творчих матеріалів та епістолярію. Аналіз архівних джерел та науково-критичний коментар до них дозволили наповнити фактологічним матеріалом дослідження життєвого і творчого шляху О. Олеся, що сприяє створенню достовірної і об’єктивної наукової біографії письменника.

Ключові слова: архівні матеріали, архівна спадщина, автографи, рукописи, літературні джерела.

Наталка Лысенко

Творческие материалы и переписка О. Олеся в его эмиграционном архиве

В работе исследуется эмиграционный архив украинского писателя О. Олеся. Впервые произведен анализ архивного наследия О. Олеся, в первую очередь его творческих материалов и эпистолярия. Анализ архивных источников и научно-критический комментарий к ним позволили наполнить фактологическим материалом исследования жизненного и творческого пути О. Олеся, что способствует созданию правдивой и объективной научной биографии писателя.

Ключевые слова: архивные материалы, архивное наследие, автографы, рукописи, литературные источники.

Natalka Lysenko

Working materials and letters in the emigration arhives of O. Oles

The thesis is devoted ti the investigation of emigration arhives of O. Oles, the Ukrainian writer. O. Oles’s archive heritage was first analyzed: creative work, letters. The analysis of archive sourses, as well as scientific and critical comments on same enabled to add certain facts to the investigation of O. Oles’s life and creative work. This contributes to establishing the reliable and objective scientific biography of the write.

Keywords: archive materials, archive heritage, autographs, manuscripts, literary sources.

Розвиток сучасного літературознавства характеризується посиленою увагою до постатей, творчу спадщину яких донедавна було штучно вилучено з літературного процесу, дослідженням повного корпусу літературного надбання відомих письменників із залученням малознаного їхнього доробку. Дедалі очевиднішою стає необхідність системного вивчення архівних матеріалів, їх наукова репрезентація та науково-практичне використання. Для формування підвалин ґрунтовних наукових розвідок украй потрібна вичерпна інформація про існуючі архівні зібрання, особливо ті, які досі перебували за межами України, а документальна інформація з об’єктивних або суб’єктивних причин не вводилася до наукового обігу. Саме тому спадщина відомого українського письменника О. Олеся еміграційного періоду[1], повернута в Україну не так давно та зосереджена у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури НАН України[2], становить незаперечний науковий інтерес. Адже вона містить унікальну літературознавчу, культурологічну, біографічну інформацію, найчастіше відсутню в інших джерелах та публікаціях. Аналіз архівної спадщини у всій її повноті (зокрема, неопублікованих джерел), з огляду на її значення для розкриття творчого та особистого життя письменника, визначення ролі та місця архіву О. Олеся серед інших культурологічних цінностей, становить першорядний науковий інтерес. Крім того, архів О. Олеся еміграційного періоду є комплексним культурно-історичним явищем, адже збережені документи насичені цінним фактажем; відображають події та явища першої хвилі української політичної еміграції, що відкриває широкі можливості для осмислення літературного та історичного процесу в усьому розмаїтті.

Неповнота джерельної бази протягом тривалого часу залишалася гострою проблемою для українських дослідників життя та творчості О. Олеся. Передача еміграційного архіву родини Кандиб в Україну безперечно сприяла репрезентації творчої спадщини письменника, а підготовлені на основі архівних матеріалів публікації3 вкотре підтвердили величезну культурну вагу родинного еміграційного архіву письменників О. Олеся та О. Ольжича[4].

Незважаючи на актуальність і важливість повернутих в Україну документів, наукове опрацювання еміграційного архіву, його упорядкування і систематизація тривали кілька років, що зумовлено об’єктивними причинами, на яких зупинимося детальніше. Ще в 1912 р. О. Олесь писав М. Грушевському:

«Вибачте, дорогий Михайло Сергієвичу, що Вам зараз не відповідаю на Вашу пропозицію - видати збірку моїх віршів. Був дуже зайнятий в останні часи ріжними роботами і не переглянув свого «архіву»5. Після ознайомлення з величезним масивом архівних матеріалів доводиться констатувати, що, на жаль, О. Олесь досконало не впорядкував ні свого доеміграційного архіву, ні його еміграційної частини. Збережені автографи та архівні документи у фонді - це, як правило, розрізнені аркуші без будь-якої авторської систематизації, які лише в поодиноких випадках мають короткі пояснення чи коментарі. Показово, що автографи навіть тих творів О. Олеся, які друкувалися за життя письменника, не були впорядковані відповідно до поетичних збірок, не мали, за незначними винятками, бібліографічних посилань. Упорядники еміграційного архіву О. Олеся передовсім мали б встановити прижиттєві публікації або хоча б першодруки творів, проте це завдання залишилося нездійсненим через брак досконалих бібліографій творів О. Олеся та відсутність в Україні повних комплектів тогочасної емігрантської періодики. Тому довелося обмежитися ідентифікацією автографів поезій принаймні із емігрантських книг письменника, що і зумовило виокремлення кількох рубрик із поезіями, які друкувалися у збірках «Чужиною», «Перезва», «Княжі часи», «Цвіте трояндами», «Книжка без назви», «Книга X» та «Книга XI». Така класифікація автографів письменника, попри її недосконалість, дозволила встановити щонайменше не друковані в окремих еміграційних збірках поетичні твори і зосередити увагу дослідників на тих поезіях, які насамперед потребують публікації та запровадження до наукового обігу. Ця рубрикація також спрощує пошук збережених автографів друкованих поезій, а подекуди і варіантів їх, що вкрай необхідно для майбутніх текстологічних розвідок.

Великий масив листування письменника також залишався без належної класифікації і був зовсім невпорядкованим. На цінність епістолярної спадщини О. Олеся звернула увагу ще З. Ґеник-Березовська, у якої протягом тривалого часу зберігався архів родини Кандиб. Саме вона розпочала наукове опрацювання архівних матеріалів, розшифрувала деякі підписи, вживані в листах криптоніми, але більша частина епістолярію письменника залишалася невпорядкованою. Атрибуція епістолярної спадщини завжди вимагає від упорядника тривалої дослідницької роботи: з’ясування графологічних та археографічних особливостей письма, вивчення біографічних деталей, аналіз обговорюваних у листі тем, зосередження на малоістотних, на перший погляд, фрагментах, які згодом сприятимуть у з’ясуванні часу та місця написання листа і головне - його автора або ж адресата О. Олеся, про що згадаємо пізніше.

Істотно ускладнювали прочитання автографів особливості почерку письменника. Деякі наявні в архівному зібранні поезії О. Олеся (переважно чернетки) поки не вдалося відчитати. Тож для того, щоб ці поезії не загубилися в огромі документів, упорядники навіть виокремили їх у рубрику «Поезії О. Олеся, які важко відчитати». Йдеться про складність відчитування, як правило, першого рядка поезії, що унеможливлює створення вичерпного та досконалого алфавітного покажчика творів. Сподіваємося, що першочерговим завданням текстологів та інших дослідників української літератури стане публікація саме цих поезій, які розширять уявлення про літературну спадщину письменника загалом та про написані в еміграції твори зокрема.

На складність прочитання почерку О. Олеся вказували навіть його постійні адресати. Свідомо вдаємося до широкого цитування, щоб підтвердити наші висновки якомога більшою кількістю джерел та уникнути закидів у суб’єктивізмі. Наприклад, співробітники часопису «Український голос» зазначали: «На будуче просимо писати виразніше, бо коли лист в бізнесовій справі не написаний виразно, то лише тратиться безпотрібно час. Не всі здібні читати нечітке письмо» (№ 200)[6]; П. Дереш: «Вашу листівку одержав. Читали разом з Dr. R., та ніяк не второпали. Трохи я зрозумів, а решту не зрозумів» (№ 802). М. Шраг у листі від 9 лютого 1923 р. писав: «Пишіть ради всіх святих жертв за Україну чіткіше, розборчиво, бо їй-богу, я половину Ваших писань прочитати по малограмотности не можу. Будьте хоч трохи демократом! Це ж рафінований аристократизм - писати «не до прочитання» (№ 1891); В. Королів-Старий: «Дякую за листка, що нарешті написали по-людському. Може, врешті таки й я зумію Вам відповісти, бо з огляду на характер Вашої кореспонденції просто не можна було з Вами листовно навіть спіткатися» (№ 1100); І. Косаківський: «Ваші листи завжди дуже річеві, і я дуже радо їх читаю. Гірше є то, що Ви пишете дуже «по-лікарському», і я ніяк не можу розібрати» (№ 1105); Н. Калюжний: «Останню картку Вашу читаю тричі на день, вже два рядки розібрав, купив «лупу» - буду під лупою Ваші ієроґліфи розбірати - то через тиждень певне цілу картку перечитаю» (№ 923). Навіть дружині письменника не завжди вдавалося розшифрувати деякі слова в тексті: «Читала твій лист, тяжко розбираючи слова, й не розуміла - чому така нечіткість?» (№ 1103). Письменник сам усвідомлював, що інколи прочитати його листи важко, тож відповідав Вірі Антонівні: «Вибач, я таку картку тобі написав, що легше почитати ієроґліфи, як її прочитати, тому додатково пишу «пояснення» і «нравоученія» (№ 195).

Крім того, більшу частину творів О. Олеся записано олівцем, який з часом втратив чіткість написання, на пошкоджених іржею та цвіллю аркушах, що створює додаткові перешкоди для достовірної фіксації навіть назв творів. Про те, що «дечого і вдень з в вогнем не прочитати», писав і сам поет у листі до М. Павловського: «Пробував лише переглянути, розібрати олівець на старих потертих шматках паперу. Із 500-600 таких папірців штук 200 так-сяк розібрав, а решта - на підпал дров»7.

Упорядковуючи чергову збірку поезій, письменник безперечно переглядав чернетки, проте, як бачимо, також не завжди міг відчитати свої ж записи. На це вказують такі його резолюції: «не розібрав» (№ 3303), «не зміг розібрати» (№ 3562), «не прочитав» (№ 3588), «нерозбірний вірш» (№ 2814), «не зрозумів, не розібрав» (№ 3303), «не зміг прочитати» (№ 3850). Тож сьогодні постає першочергове завдання зафіксувати записані олівцем невідомі твори О. Олеся, бо є реальна загроза з часом зовсім втратити їх у тому випадку, якщо вони негайно не будуть відреставровані. Не викликає сумніву, що видання спадщини О. Олеся у якнайповнішому обсязі сьогодні на часі і це гостро відчувається у зв’язку з поверненням в Україну його еміграційного архіву. Тому звертаємо увагу дослідників і на інші авторські записи на розрізнених аркушах, які безперечно сприятимуть створенню ґрунтовних наукових коментарів до його творів. Такі «саморезолюції» О. Олеся, на наше переконання, зафіксувати та прокоментувати вкрай важливо, навіть якщо вони стосуються друкованих творів. Йдеться, наприклад, про такі важливі пояснення: «на цю тему обов’язково] написати» - про поезію «Ви чуєте глухий підземний гул...» (№ 3859); «вірш не цілком розібраний, звучить як переклад» - про поезію «Рибалочко[нрзб.]...» (№ 3566); «слабо» - «Глянь, березку вітер хилить...» (№ 3566); «зле» - «Коли все страчено - життя нема...» (№ 3566); «забракований - і справедливо - вірш з 1920 р.» про «В ганьбі мій край, але ганьба народу...» (№ 3566); «1-й недоладний вірш після довгої перерви» - про поезію «Як зграї хмар, нас вітер гнав...» (№ 3044); «найдено 1.01.43 року» - про поезії «Хто ви, що в стороні коханій...» та «На вулиці Відня селянка з квітками» (№ 3069). До поезії «Тебе нема [нрзб.] духу...» (№ 3861) є помітка «тема для віршу», а до поезії «В осінню ніч не тільки зрячий...» (№ 3565) - «забракований вірш з 1919» тощо. Проте не можемо не згадати і такі незначні, здавалося б, помітки поета на автографах, як «важне» (№ 3793), «не вірші, а замітки» (№ 3855), «не загуби» (№ 3074), «писано вночі» (№ 3094), «писано у лікаря в чекальні» (№ 3267); «зле» (№ 3243), «чи переписано?» (№ 3033). Ці записи розширюють простір для висновків, заглиблюють у внутрішні мотиви творчості і відповідають на важливі для текстолога питання: чому автор вважав недоречним друкувати той чи інший твір? яким поезіям надавав перевагу, компонуючи збірки? як оцінював власний доробок?

Творчі матеріали архівного зібрання О. Олеся, серед яких численні автографи, начерки і навіть незавершені твори, підтверджують так званий імпровізаційний тип творчого процесу О. Олеся, імпульсивність його творчої манери, про які не раз писали дослідники життєпису письменника. Більшість збережених в архіві творів не має чистових автографів. О. Олесь поезії не переписував і рідко брався до редагування, якщо ж і виправляв щось, то лише тоді, коли планував поезії друкувати (та й то на етапі упорядкування, скажімо, збірки). Умови життя родини Кандиб на еміграції не завжди були сприятливими для творчої праці О. Олеся - це відчувається навіть при першому знайомстві з архівними документами. Деякі поезії письменник записує до зшитків, але найчастіше вони занотовані саме на окремих розрізнених аркушах. Знаковими для творчого процесу митця є записи на випадкових папірцях у хвилини творчого натхнення (ця ж тенденція відслідковується і в документальних матеріалах доеміграційного архіву О. Олеся). В еміграційному архіві є твори, записані на цигаркових (№ 3096, 3122, 3317) та сірникових (№ 3287, 3337, 3575) коробках; звороті лікарського рецепта (№ 3207); на берегах газет (№ 3311, 3406, 3437, 3462, 3610); пакувальному мішечку для продуктів (№ 3519); обгортковому папері (№ 2995, 3255, 3302) і навіть на сторінках меню якоїсь віденської кав’ярні (№ 3330). Поезії та інші творчі матеріали записано на різних бланках (№ 2991, 3129, 3280, 3530, 3641), запрошеннях (№ 2651, 2652, 3067, 3166, 3188, 3232, 3405, 3483, 3506, 3520, 3533, 3580), зверненнях та відозвах різних організацій (№ 3126, 3176, 3206, 3223, 3303, 3323, 3347, 3504, 3518, 3539, 3607)8. На звороті порожніх бланків розрахунків за електроенергію письменник записав інформацію про свої «закінчені та незакінчені твори» (№ 2826), що є єдиним достовірним джерелом про готові до друку твори О. Олеся останніх років (на відміну від рекламних оголошень чи анонсованих повідомленнях у тогочасних періодичних виданнях).

Відомий текстолог В. Бородін свого часу так охарактеризував творчу манеру Т. Шевченка: він «поспішав записати те, що «навіялось» - слова, емоції, думки. Він, так би мовити, з усієї сили «біг» за ними, щоб не відстати, не втратити, швидше зафіксувати на папері. Високий робочий темп творчого акту був зумовлений яскравістю й динамізмом його уяви. Поет біг за емоційно-ліричною хвилею, яка його сповнювала»9. Про особливість творчої манери О. Олеся (якого теж переповнювала емоційно-лірична хвиля) - миттєву фіксацію будь-якого творчого поштовху, злету фантазії, думки - свідчать його поезії, записані на випадкових папірцях, доступних у даний момент. Відчувається, що письменник поспішав зафіксувати спалах творчої уяви, раптовий імпульс. Для нього саме це було найціннішим, а до редагування поезій завжди повертався неохоче. У листі до А. Крушельницького від 24 грудня 1922 р. так характеризує свій архів: «Ви знаєте добре, що пережите тут на еміграції зле вплинуло на мене. Одірвало мене від літературних думок і примусило думати лише про те - як завтра або й сьогодні пережити день. Тому рідко приходять до мене і «поетичні» настрої, і, особливо, охота братися за перо. В двох випадках я переконався, що абсолютно не можу переписувати. Не стає терпіння переписати навіть 3 сторінки. [...] Але переписати - це не біда, коли єсть матеріал під руками, коли вірші були написані на сторінках зшитку або на листках. А я переважно пишу, де попало: на серветках, на коробках з-під сірників і т. п. Все це давно перетерлось в труху, позагублювалось і т. п. Частина, може, збереглась - не знаю» (№ 363). Про це ж він пише і в листі до Б. Даниловича: «Головне - переписати! Написати - «момент», але переписувати, покривати лаком - це таки нудна робота, і я місяцями і роками збираюсь за неї взятись. [...] Але я здебільшого пишу «на швидку руку» і не люблю взагалі «вигладжувати» свої вірші»10. Як правило, первісний текст переходить у остаточну редакцію без змін, але ці тексти, найчастіше експромти, вражають бездоганністю та мистецькою довершеністю.

Тож невід’ємними та органічними рисами творчого акту митця є творення, народження поезій у стані емоційного зворушення, творчого натхнення11. Водночас збудниками творчого процесу найчастіше стають раптові, вибухові творчі імпульси, які й прискорюють процес творення. Спалахами інтенсивної творчої діяльності відзначаються навіть цілі поетичні збірки О. Олеся. Історію написання «Княжих часів» автор подав у листі до Б. Даниловича (на той час редактора часопису «Малі друзі», де друкувалися поезії зі збірки): «Княжу Україну» я написав випадково за якихось 17-20 днів, перебуваючи в 1920 р. в Марієнбаді на лікуванні»[12]. За кілька днів написав драму «Земля обітована». «Першим імпульсом до її написання була трагедія сім’ї Олесевого приятеля Антона Крушельницького. Незабаром після приїзду до УРСР вона була «ліквідована» більшовиками. [...] Звістка про трагедію сім’ї Крушельницьких глибоко вразила Олеся, який протягом п’яти днів написав «Землю обітовану», - такими побачив імпульси до написання драми дослідник творчості О. Олеся М. Неврлий[13]. До свого останнього записника, подарованого Г. Лащенко, від 29 грудня 1943 р. до 14 березня 1944 записує близько 120 поезій. Так народжується чергова збірка - «Книжка без назви»[14]. Секрети власної творчої лабораторії, динаміку творчого процесу письменник розкриває, наприклад, так: «Я звик кожну річ закінчувати і працюю над нею, доки не поставлю останньої точки. Не виїхав я і з Марієнбаду, не закінчивши «Княжої доби». Одначе ся річ вимагає дальшої праці над собою. Я мусів би читати, робити зміни, доповнення і т. п.» (№ 402).

Щодо «Княжої доби», то тут дозволимо собі невеликий відступ, оскільки, аналізуючи творчу спадщину О. Олеся, вдалося розшифрувати не встановлену досі постать у творчій біографії митця. У листі від 10 квітня 1941 р. поет писав Б. Даниловичу: «Кр. (?) прислав мені підручник Крип’якевича і страшно просив мене написати»[15]. У примітці до «Княжих часів» Р. Радишевський цитує цей лист, зберігаючи знак запитання[16]. На час видання двотомника творів О. Олеся еміграційні архівні матеріали зберігалися в приватних зібраннях за кордоном, що унеможливлювало як повне видання еміграційної спадщини письменника, так і вичерпного її коментаря. Проте сьогодні ми можемо з певністю твердити, що криптонім Кр. розшифровується саме «Крушельницький», на що вказують інші записи О. Олеся: «Ці «Княжі часи» були написані на швидку руку в 1920 році. Надоумив мене до цього проф[есор] Антін Крушельницький, на нього я за це і досі гніваюсь. [...] Взагалі всю відповідальність за «твір» я складаю на пр[офесора] Крушельницького, проф[есора] Крип’якевича, прекраснодушного і довірливого видавця п[ана] М. Терлецького, на друкарню і на папірову фабрику» (№ 2973). Тож історію створення «Княжих часів» доповнюють факт близького знайомства з А. Крушельницьким, власноручні записи О. Олеся під назвою «Спростування» від 22 жовтня 1929 р. (№ 2973) та лист до нього А. Крушельницького від 20 серпня 1920 р., в якому автор переконує письменника на деякий час залишити роботу над VIII збіркою поезій і писати «віршовану історію України для дітей» (№ 1155).

Отже, еміграційний архів О. Олеся містить унікальні матеріали життєпису письменника, безліч оригінальних документів автобіографічного характеру, що становить джерельну базу для реконструкції правдивої історії життя письменника та сприяє підвищенню наукового рівня досліджень його творчості.

Після остаточної систематизації та класифікації всіх збережених документів архівне зібрання налічує 3972 одиниці зберігання. Пропонований огляд найважливіших, на наш погляд, творчих та епістолярних архівних матеріалів сприятиме подальшому їх використанню з науково-дослідною метою та надасть можливість дослідникам життєпису О. Олеся практично використовувати їх у літературознавчих, зокрема текстологічних, розвідках та при виданні творчої чи епістолярної спадщини митця. Архівні матеріали О. Олеся в його особовому фонді укладено за принципом походження, адже збережені як сімейний архів, що утворився в результаті життя та діяльності родини Кандиб. Незважаючи на те, що класифікаційний поділ здійснено з урахуванням змісту матеріалів, на основі тематичного наповнення їх, інколи збережено авторське визначення документів. Наприклад, матеріали часописів, які свого часу редагував О. Олесь, зберігалися в окремій теці і розформування їх по різних рубриках призвело б до втрати комплексного розуміння діяльності цих еміграційних часописів (яка досі не знайшла належного висвітлення в українському літературознавстві і, зокрема, тому, що дослідники не мають змоги опрацьовувати не тільки редакційні архіви, а й окремі числа часописів), місця та ролі цих недовготривалих видань та редакторської роботи письменника зокрема. Тому деякі матеріали, які, скажімо, формально представляють творчість інших письменників чи листування третіх осіб, але зберігалися у згаданій теці, розглядаються упорядниками архіву як «Матеріали часописів, які редагував О. Олесь». В одну рубрику виділено також листи О. Олеся до матері та сестер в Україну, які зберігалися в окремому конверті з написом В. Кандиби «До родичів на Україну», і це, очевидно, було важливим для родини. Вважаємо за потрібне наголосити також на тому, що архів родини Кандиб зберігався цілісно, не мав навіть попереднього упорядкування, і до відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури надійшли всі матеріали, які вдалося зібрати в помешканні письменника після смерті його дружини. Крім того, як довелося згадувати в попередніх публікаціях[17], В. Кандиба зберегла все, що писали, конспектували чоловік та син: твори О. Ольжича, які автор планував знищити, зібрав окремо і залишив напис «Спалити»; поезії О. Олеся, де є помітки «викинути», різні бібліографічні картки, студентські конспекти О. Ольжича. До того ж на етапі наукового опису архівних документів упорядникам довелося вивчати і документи українських громад у Відні, Празі, які формально не мають ніякого стосунку до творчої спадщини митців, чим і пояснюється чималий обсяг рубрик «Різне», «Часописи», «Матеріали установ, товариств та організацій» тощо.

Творчі матеріали найповніше представляють еміграційну творчість письменника - від творів 1919 року, коли О. Олесь залишив Україну - виїхав з дипломатичною місією за кордон і опинився у вимушеній еміграції назавжди - до поезій останніх місяців життя. В архівному зібранні зосереджено автографи, машинописи з правками еміграційних збірок письменника, драматичних творів, фейлетонів та інших друкованих окремо чи в періодиці поезій. Проте цінність збережених документів - у творах, що не увійшли до збірок та не друкувалися за життя письменника, серед яких і численні варіанти, начерки, незавершені твори, записи задумів та творчих планів, авторські роздуми стосовно власної творчості тощо. Ця невідома спадщина письменника додає чимало яскравих відтінків до різнобарвної палітри його творчості, розширює коло тем і проблем, які цікавили письменника.

З архівних матеріалів постає надзвичайно плідний період творчості О. Олеся перших років еміграції. На підтвердження вкажемо лише одну цифру: за період від лютого до грудня 1919 р. створено близько 200 поезій (враховано лише автографи датованих творів)[18]. Очевидно, нові враження, нові емоції, загальна атмосфера нагло втраченого шансу для національного відродження, дріб’язковість та ворожнеча у середовищі емігрантів були внутрішніми мотивами, поштовхами та спонуками до творення, тими імпульсами, про які згадували раніше, а наслідком стали друковані збірки «Чужиною» та «Перезва». Проте аналіз поетичної спадщини О. Олеся перших років еміграції підтверджує, що письменник працював надзвичайно продуктивно, мав значно більше матеріалу і міг би видати на початку 1920-х рр. більше поетичних збірок.

Ще один творчий спалах, як вважають дослідники, припав на останні роки життя О. Олеся. Про це зворушливо написав Р. Радишевський: «Сіра буденність і одноманітність еміграційного життя рідко приносила радість і відкривала потаємні струни Олесевого чутливого серця. Зрештою, він сам зізнається в листі до дружини, що за останні роки він не мав емоційного стимулу для написання ліричних віршів.

Однак хоч і пізно, бо вже після 60 років, прийшов до О. Олеся час «захоплень»[19]. Висновки Р. Радишевського підтверджує еміграційний архів письменника та найпростіші підрахунки: з початку 1940-х рр. фіксуємо 359 (нагадуємо, що йдеться про датовані твори) поезій та більшість казок, драматичних творів[20]. А сам поет у листі до О. Приходька з нагоди 65-літнього свого ювілею писав: «... за час 15-літньої хвороби в мені стільки зібралося творчої енергії, що я готовий перекреслити все написане і почати свою творчість з 1-ї сторінки.

І не на все прийшов час, не все ще я можу опублікувати з пережитого, не все зручно, не все навіть усвідомлено і я боюся помилок, несправедливої оцінки з мого боку деяких явищ або вчинків окремих осіб» (№ 2825).

Виникає цілком логічне запитання: чому ж за життя письменника так мало творів побачили світ? На жаль, різні обставини унеможливлювали їхнє видання. Письменник був надзвичайно вимогливим до себе, вважав, що поезії мають бути вивершеними, бездоганними, тож не завжди погоджувався друкувати їх. А з часом і деякі вже опубліковані вважав передчасними. Наприклад, у листі до М. Омельченко не радить навіть згадувати свою друковану поезію: «До бібліофільського видання не варто давати мого дуже й дуже слабенького вірша, написаного в початку 1920 р. і уміщеного тоді ж в журналі «На переломі», що виходив короткий час у Відні під моєю редакцією» (№ 250). Очевидно, свої сумніви і вагання переповідає Ф. Дудкові, оскільки той 4 червня 1929 р. відповідав: «Найменше турбуюся за ті «огріхи» й «недоладности», про які пишете. Це звичайна авторська скромність і великі стильові вимоги поета такої величини, як Ви, до самого себе - не більше. Зрештою, все це покривається Вашим іменем, підписаним на творі, а це для редакції можливість спокійно собі спати, не непокоїтись за твір такого майстра, яким є Ви» (№ 833).

Автор також ставив високі вимоги і до видавництв, куди надсилав свої твори, болісно реагував на помилки, механічні спотворення, редакторські чи друкарські недогляди, які інколи траплялися при виданні. У 1923 році в часописі «Нова Україна» друкувалася поезія О. Олеся «Гори залишила, кинула смереки...» Як довідуємося з листа до В. Винниченка (одного із редакторів часопису), поезію було надруковано із деякими змінами, на які автор вказує і категорично наполягає надрукувати в наступних числах спростування (№ 39). Крім того, О. Олесь мав сумний досвід видання книги, яка була «навмисно зіпсована, перекручена якимсь «приятелем» (№ 261). Йдеться про найрезонанснішу подію в цьому контексті - видання спотвореної у видавництві «Червоної калини» XI книги поезій О. Олеся[21]. Збереглося багато свідчень того, що ця недбало видана книга прикро вразила автора і змусила його власноручно виправляти помилки та дописувати конфісковані рядки до деяких примірників збірки. Із огляду дитячої літератури С Сірополка дізнаємося також, що видання і «Княжих часів» було недосконалим: «На жаль, книжка - повна друкарських помилок. Передмову М. Голубця мало зрозуміють діти, а тому не буде шкоди, як вони її зовсім оминуть»[22]. Надалі О. Олесь, зневірившись у редакторах та видавництвах, дуже прискіпливо відбирає видання, де б хотів умістити власні твори. Наприклад, у листі до редактора «Світу дитини» М. Таранька писав: «Забув Вам написати про найголовнішу [умову]: ні редактор журналу, ні видавець ні єдиного слова не виправляють без моєї згоди. Я маю сумний досвід в цьому. Я сконстатував навіть (в двох випадках) злу волю - дискредитувати мене» (№ 294). Тому для встановлення остаточного тексту друкованих творів О. Олеся в наступних перевиданнях варто врахувати, крім усього іншого, і власноруч записані автором конфісковані рядки (№ 2999) та редакторські й друкарські помилки з книги XI (№ 3013).

Серед найцінніших недрукованих творів О. Олеся, які зберігаються в еміграційному архіві, - сатирична збірка «Маски» («Похмілля»), укладена автором та майже повністю готова до видання. Автор довгі роки мріяв видати її, тож досить ретельно відбирав поезії, а в листі до М. Рудницького (збереглася чернетка - № 3909) навіть подає можливу передмову до збірки23, яку планував видати як продовження «Перезви» (назви збірок перегукуються: йдеться про похмілля після весільної перезви). З листування письменника з’ясовуємо, що він отримував офіційні пропозиції від видавництв та приватних осіб видати цю збірку або ж інші сатиричні твори[24].

Сатира письменника, завжди присмачена дотепними коментарями, поясненнями чи примітками, ще чекає на свого дослідника та видавця. На жаль, чимало надісланих до видавництв та редакцій сатиричних творів втрачено. О. Олесь, як правило, мав один примірник, тож звертався з проханням, наприклад до редактора «Тризуба» В. Прокоповича: «Дуже прошу Вас не нищити моїх неприйнятних фейлетонів, бо находяться люде, які хотіли б видати ці річі, а я, здебільшого, не залишаю копії у себе» (№ 261). Очевидно, об’єктом дальших пошуків творчої спадщини О. Олеся мають стати архіви закордонних українських періодичних видань (насамперед «Дзвонів», «Волі», «Тризуба», де друкувалися його твори). Проте навіть друкована поетична спадщина письменника вимагає від дослідника копіткої роботи не лише щодо встановлення варіантів чи остаточного авторського тексту. Як вдалося з’ясувати, попереду ще дослідження й авторства деяких навіть друкованих творів. До такого висновку спонукає лист С Сірополка, з якого стає відомо, що навіть у «Тризубі», де свого часу друкувалися сатири О. Олеся, можливо, є твори, автором яких помилково вважається О. Олесь: «Не розумію, як могла редакція «Тризуба» пустити чужий фейлетон за Вашим підписом» (№ 1628). Про який саме фейлетон йдеться? Чи було в часописі спростування? Чи були інші подібні випадки? Відповіді ці та інші питання поки не мають.

Серед драматичних творів - не опубліковані досі «Сватання пана Доробкевича»[25], «Влада за кордоном», «Молоді», «Письменники», «Ювілей», «Фінал», «Темний ліс». Деякі з них - це майже завершені драми, але більшість - у чернетках, без закінчення, недоопрацьовані автором. У разі видання цих творів вони потребують ретельної підготовки, бо навіть елементарне відчитання тексту перетворюється на складне, а почасти і неможливе завдання. Крім того, значна кількість редакцій, передруків (часто із записами невстановлених осіб), варіанти принципів компонування книг, які письменник інколи змінював по кілька разів, ускладнюють встановлення останньої авторської волі.

Окремо варто наголосити на важливості дослідження блокнотів та записників з архіву О. Олеся, оскільки навіть його щоденникові записи часто сусідять із начерками, а почасти й завершеними творами. Опис архіву О. Олеся, який подано в цьому виданні, містить детальнішу інформацію про такі твори (тобто кожен твір із записника, зошита чи блокнота зафіксовано у відповідній рубриці), але, на жаль, відобразити це все в картотеці упорядники не мали змоги. Цим істотно ускладнюються пошуки вказаних поезій, тому вважаємо за доцільне подати детальнішу інформацію про блокноти та записники О. Олеся[26]:

№ 3635 - зошит з «Абеткою» та поезіями «Ви підписали пакт, колего...», «Качка кахка: ках, ках, ках...», «Фіалки сліпий продає...»;

№ 3669 - зошит з поемою «На шляху до України» та поезіями «Мерці», «Ну й хитра ж наша нація...», «Поети-друзі! Шукачі...», «Як камінь, серце...»;

№ 3700 - зошити з казкою «Водяничок» та поезіями «Коли б гуска не сичала...», «Що ж воно таке за диво...»;

№ 3714 - зошит з підготовчими матеріалами до казок та поезії «Біжать, плигають, скакають...», «Для хворого так мало, мало треба...», «Із-за гір, із-за моря...», «Пісня» («Ой, паслися на воді...»);

№ 3720а - зошит з казками «Бабусина пригода» та поезіями «Вона іде так тихо і нечутно...», «Все життя шукав я душу...», «Зайченя й медвідь», «Ще такого кавалера...»;

№ 3829 - зошит, де міститься чорновий автограф драматичного твору «Ювілей» та поезії «Ой, мовчи, мовчи...», «Ти так [нрзб.]...»;

№ 3841 - блокнот «Відень 1920 рік» із записами прозових творів «Сини України», «Без теми», «Я пригадую тебе...». Епіграми під назвою «З рідної України» (Олесю, Залізняку, Винниченку, Кошицю, Хомику та іншим). Поезії: «Господи Ісусе, зглянься на мої муки...», «Забудьмо все і візьмемось за руки...», «Ішов по лісу раз мудрець...», «Конають, боряться невизнані герої...», «Орієнтуймося - спасибі...», «Як Пилип, як Пилип з конопель...»;

№ 3842 - блокнот із записами автобіографічного характеру «В тяжкому матеріальному становищі я опинився за кордоном...». Поезії: «А я зранений не ворогом в бою...», «Авта, трамваї, карети...», «Ах, українці! Лишіть ви!..», «В житті панує жах...», «Все жду чогось, чого і сам не знаю...», «Доля співця серед степу блукає...», «Колись на [тисячній виставі]...», «Море, о море, приснись хоч мені...», «Ти зробив... Ти пішов...», «Три роки наші діпломати...», «Уже завершений упав наш дивний храм...», «Україна впала, ворог поборов...», «Учора без шеляга був...», «Фіалки кривий продає...», «Царі! Держали ви як звіра...», «Час повернутись до школи...», «Щастя приходе, як сонце...», «Я не кличу, а [красуня]...», «Як вдосвіта сонце, як зірка вночі...»;

№ 3844 - блокнот з різними записами та поезіями «Ви есери? Ой, ес-ери...», «Ес-ери тут, ес-ери там...», «Над ес-децькою труною...», «О Боже, знову піді мною...», «Три роки вареник валявся...», «Тривожний біль...», «Хлібороби»;

№ 3849 - зошит з «Абеткою» та поезіями «Гремлять [нрзб.]... Ревуть громами...», «Ех, коли б у мене був один хоч друг...», «Мотору пишеш дифірамб...», «Хто покине свій край і втече за кордон...», «Perpetum mobile» («Ну, й веселі ж наші дні...»);

№ 3852 - зошит із автобіографічними записами та поезіями «Конгрес! Конгрес для нас усе!..»;

№ 3860 - зошит із прозовими завершеними творами «Два брати» і «Карусель» та поезіями «А у нас новина...», «Він був [нрзб.], як ти...», «І що ж ви доброго зробили...», «Ой, що ж то за шум сочинився...», «Ти є осел! - Доводили ослові...», «Ти народилася на світ...», «Це ви збезчестили могили...», «Я не знаю чи є друге...».

Натомість у зошитах із поезіями є варіанти прозових творів: «Записки ветеринара» (№ 3882); «Авторитет» та «Сич» (№ 3861); «Вибух вулкану» (№ 3866); «Залізні нерви» (№ 3894); «Запорожці», «Ворожнеча» (№ 3866); «Записки Шерлока Холмса», «Інтерв’ю з голов[ним] ред[актором] «Волі» (№ 3842); «Чутки», «Ні, як не кажіть, а ми таки в Європі...» (№ 3870); «Де, Авель, брат твій?» - Бог спитав...»; «Нас тьма тепер на цілім світі»;. «Не вчись!» - сказав Сірку Султан» (№ 3885); переклад «На забаву цяцьку з бляхи...» (№ 3913).

Звернемо увагу дослідників на інші твори О. Олеся, зафіксовані в описі. Зацікавлених ознайомитися з цими творами відсилаємо до конкретних одиниць збереження, оскільки вони записані безпосередньо в листах О. Олеся і віднайти їх серед масиву творчої спадщини надзвичайно складно. Йдеться, приміром, про поезії «Посилаю вам для штуки...» (у листі О. Олеся до подружжя Дорошенків - № 2811); «Ви, звісно, нудетесь без праці...» (лист до П. Христюка - № 312); «Геть алкоголь і всі наркози...» (лист до невстановленої особи - № 375). Багато творів записано на зворотах інших епістолярних звернень: «Цвіла весна...» (лист М. Славінського до О. Олеся - № 1678); «Де б не був ти, муже велій...» (лист М. Остаповича - № 1518); «Судилось так... В кривавій порі...» (лист В. Дорошенка - № 814); «Довго ти, о музо, спала...» (лист В. Лащенка - № 1227); «Умріть, замовкніть мої струни...» (лист М. Терлецького № 2880); «Хай хворий я, мої пісні...» (лист ДВУ - № 2813).

Поезія «На це свято, в цей храм Мельпомене...» (№ 2454), датована 5 грудня 1943 р., є поетичною подякою, яку О. Олесь написав з нагоди свого ювілейного вечора. Можливо, це навіть експромт. Поезія залишається досі недрукованою і, очевидно, невідомою. Наше припущення ґрунтується на тому, що жодна з газет того часу («Українська дійсність», «Краківські вісті», «Наступ», які досить детально звітують про ювілейний вечір О. Олеся) не згадує про поетичний виступ письменника. Натомість кореспондент «Української дійсності» (Берлін), який підписався криптонімом О. К., описує досить стриманий виступ О. Олеся: «... коли Шановний Ювілят виступив, публіка сподівалася, що промова Ювілята, його палке слово про своє життя, про свою творчість, про свої змагання внесе теплий та живіший настрій у це свято. На жаль, Ювілят промовив тільки декілька слів щирої подяки, бо, як пізніше виявилося, Ювілят був хворий»[27].

Крім того, на окремих аркушах можна відшукати не зафіксовані в картотеці (оскільки перелік цих творів додається безпосередньо до одиниці збереження) поезії «Не вчать релігії у нас...» - № 3850; «Гайок пісень моїх широкий...» - № 2825; «Наші хлопці не дрімають...» - № 2825; «Вийшло двоє діточок...» - № 2341; «Все боїшся ти напасти...», «Душа моя охоплена красою...», «Здивувались добрі люде...», «Так Ви за стіл, а я - в куток...», «Упав чабан, уже не грає...», «Я проводир, я мозок нації...» - № 3545; «Вчора чулись плач і крики...», «І де я [нрзб.] ще жити і змагатись...», «Лети! Неси свої дари...», «Ми зуби зціпивши і стиснувши уста...» - № 3843; «Земля... Життя! Хіба не сон чудесний...», «Коли синіють ще озера ясноводі...», «То не верби гнуться понад озером...» - № 3546; «Колись народ чужинця скине...», «Мозаїка - чарівна штука...», «Не той самотній, хто в пустелі...», «Я маю тільки сорок років...», «Я професор вже два роки...», «Як я вам заграю...» - № 3547; «Зустрівся з поетами... Прекрасні, прості, милі...», «На [верхіття]! На сірі скелі...», «Нема Бжезіка. Кинув нас...», «Промоція» - № 3548; «Мати... і серце [сходиться] кров’ю...», «Назустріч хвилям і вітрам...», «Ніщо, ніщо мені вже не [нрзб.]...», «О моє золото! Коси у тебе...», «Я не у лісі, у ранішнім сяйві...», «Як я самотній, як місяць холодний...» - № 3549; «Життя! Нема нічого над життя!..», «Над малесеньким струмочком...», «Ох і цвітуть сади... Неначе сніг обсипав...», «Про що писатиму в маю...», «Процвітай на віки Україно...» - № 3550; «Може, сонце, може, вітер...», «Співи, співи... Скільки співу...», «Туманний, сірий, мокрий ранок...», «Я б узяв тебе на крила...» № 3551; «Від [Перечини] до Хусту тільки пара кроків...», «Віщувала мені долю зелена смерека...», «Півроку вже відрізані від неї...», «Прилетіли журавлі...» - № 3055; «Весна! На вулиці весь Відень...», «Відкіль? З самої України?..», «О, мій хороший, мій любий Відне...», «Ти погасаєш, прекрасне зоре...» - № 2953.

№ 3747 - окремі аркуші, де записано фейлетон «Подорож з Праги до Відня» та поезії «Буде чи пізно, чи рано...», «Весело нам буде, буде місяць май...», «Жену думки вночі і вдень...», «Недруг, не руш моєї тиші...», «Твій сміх (ти роки не сміялась)...», «52 роки! Роки немалі...»

№ 3634 - окремі розрізнені аркуші, які автор зібрав до одного конверта з написом «Дітям. Матеріали необроблені». Там є дитячі твори «Свинячий кожушок», «Лесі від Олеся», «Була собі одна шкідлива, прешкідлива лисиця...», «12 місяців», «Жаба», «Був собі один чоловік...»

Окремо варто згадати про зошит № 3869, у якому Олесеві поезії переписано його сином О. Ольжичем. Оскільки запропонований далі опис еміграційного архіву О. Олеся не передбачає фіксацію списків творів (адже зібрано поетичну спадщину двох митців і встановити авторство недрукованих поезій подекуди складно), ці поезії залишилися поза увагою авторів опису. Проте, гадаємо, варто назвати їх тут, бо в даному випадку це єдине джерело, до того ж впевнено можемо стверджувати, що йдеться про поезії О. Олеся, бо всі датовані 1921-1922 рр.: «На бал англійського посла...», «Пісня» («Зеленіла рутонька у саду...»), «Така самотність, хоч завий...», «Я мовчу. В устах вмірають...». № 3629 - блокнот із дитячими поезіями, більшість з яких також переписано рукою О. Ольжича.

Серед зібраних окремо машинописів зустрічаємо і автографи: № 2980 - «Нове життя, світи і сонця!..»; № 3010 - «1921 рік» («Він рік старий, як інші, не вмирав...»), «Гуси чи лебеді в небі пливуть...», «Отаман», «Ти стомивсь, народе бідний...», «О вір мені: мине посуха...» та завершення поезії «Невже прийти, вклонитись і сказати...»

Принагідно зосередимося ще на кількох моментах, які безпосередньо стосуються процесу наукового опису архівних матеріалів О. Олеся. Упорядники свідомо поряд з автографами подають машинописні варіанти, оскільки інколи саме там є датування (очевидно, на етапі комплектування збірок автор дописує дату по пам’яті або з оригіналу, який втрачено). Важливо уточнити також, що упорядники не вказували назви поезій там, де вони дописані невстановленою особою (наприклад: назву поезії «Так ви за стіл...» - «З французьких вражень» - у машинописному варіанті дописано невстановленою особою (№ 3621 арк. 46). Інколи дописано невстановленою особою і присвяти, які упорядники також не вважали за потрібне фіксувати в описі фонду. Натомість упорядники орієнтувалися лише на авторські записи назв та присвят.

Початкова систематизація та класифікація архівних матеріалів передбачає лише фіксацію, опис та каталогізацію документів. Тож упорядники, свідомі того, що запропонований науковий опис може поєднувати не лише окремі поезії, а й варіанти, відтворювали назви поезій, не вдаючись до текстологічного аналізу. Встановлення ж варіантів одного і того ж твору лежить в царині ґрунтовніших текстологічних розвідок. Наразі вкажемо лише кілька найяскравіших прикладів, коли вже навіть назва підтверджує, що йдеться про різні редакції, а не окремі поезії: «Фіалки сліпий продає...» та «Фіалки кривий продає...»; «Єсть слова, що сніжно-білі...» та «Є слова, що білібілі...»; «Там десь за мурами цвітуть луги...» та «Десь там за мурами цвітуть луги...»; «Любіть! Лише любов до щастя...» та «Любіть! Любов лише до щастя...»; «Боюся думати... Думки ж, як стріли...» та «Боюся думати... Гадки ж, як стріли...»; «Із-за хустки, кажуть Сталін...» та «Перегони» («Кажуть, Сталін із-за хустки...»); «Ой, що ж то за шум учинився...» та «Ой, що ж то за шум сочинився...»; «Ми, зуби сціпивши і стиснувши уста...» та «Ми зуби сціпили і стиснули уста...»; «Коли терцини і сонети...» та «Коли свої терцини і сонети...»; «Розібрали, розібрали все своє майно...» та «Розібрали, розмотали все своє майно...» тощо. Сподіваємося, що таке розмаїття варіантів та редакцій стимулює саме текстологічні розвідки творчої біографії О. Олеся.

Як згадувалося раніше, дослідження архівних матеріалів письменника дозволило встановити особу А. Крушельницького, який спонукав письменника написати «Княжу Україну». Проте творча спадщина митця ставить перед дослідниками ще багато запитань. На жаль, досі не вдалося виявити автобіографії, про яку Р. Радишевський згадує у статті «Олександр Олесь - співець радості і журби»: «Є дані, що в 1922 році О. Олесь розпочав великий автобіографічний роман. Було написано 160 сторінок. Та не відомо, чи твір завершено»[28]. Натомість є свідчення самого О. Олеся у листі до М. Терлецького від 20 вересня 1930 р.: «Візьмусь тоді за свою автобіографію, якої в [19]20 чи [19]21 році написав уже 70 сторінок]. Не знаю - чи удасться написати її художнім способом... Дитинство удалось, а як сухі факти зробити художніми? Єдиний засіб - це гумор, але тоді все моє життя буде «торбиною сміху» (№ 297). Оскільки згадується про 70 сторінок, можливо, О. Олесь має на увазі згадки про дитинство, які почав записувати до загального зошита 28 червня 1921 р. (№ 2783). Хоча спогади записано лише на 55 аркушах та описують дитинство письменника, відпочинок на хуторі Верхосулля, вони справді незавершені - дуже різко обриваються і обмежуються лише кількома роками дитинства. У 1930-х рр. зринає згадка про спогади О. Олеся (з листа П. Тенянка: «Побалакайте чи напишіть кому потрібно про видання «Спогадів О. Олеся» або літературного збірника» - № 1703), але сьогодні важко з’ясувати: йдеться про видання згаданих спогадів чи написання нових.

Або ж іще одне запитання, на яке, гадаємо, дослідники життєпису О. Олеся у майбутньому знайдуть відповідь. Про яку книгу пише письменник у листі до М. Терлецького від 9 листопада 1930 р.: «Написав я маленьку книжечку (пародію на «Книгу знання») та, довідавшись з листа В. Дор[ошенка], що він її редагує, вирішив не друкувати. А слід було б висміяти за пояснення ріжних «акустик», «абсептизмів» і т. п.» (№ 298)? Досі віднайти слідів цієї книги не вдалося.

Сподіваємося, запропонований огляд архівних матеріалів, висновки та наведені приклади, комплексне дослідження архівної спадщини та вивчення документальних джерел відкриють нові сторінки творчих задумів письменника та причини, з яких здійснити їх не вдалося[29].

Епістолярна спадщина завжди привертала увагу літературознавців, адже йдеться про матеріал першорядної ваги, насичений яскравими свідченнями про літературну та суспільну добу. Саме листування є одним із авторитетних джерел для створення наукової біографії митця, дослідження внутрішніх мотивів творчості. Епістолярій найглибше відображає духовне життя творця, зберігає емоційну напругу, відкриває широкий діапазон тем і проблем, які обговорюються найчастіше. Листи О. Олеся - це й історичний документ, бо наповнені гранично відвертими судженнями безпосереднього учасника подій і містять ту інформацію, яку неспроможні зафіксувати інші джерелознавчі документи. Інформаційний потенціал епістолярію О. Олеся має незаперечну цінність та сприяє вивченню і персоніфікації празького оточення родини Кандиб, дозволяє пізнати побут українських емігрантів у Чехії, відтворити історії написання та видання творів письменника останніх років життя і дослідити навіть невідомі сторінки життєпису сина О. Олеся О. Ольжича.

Епістолярний корпус О. Олеся, на жаль, збережено не повністю. Листів письменника до інших кореспондентів кількісно небагато і, як правило, йдеться про чернетки (наприклад, на одній з листівок до М. Омельченко автор записав: «Послано зі змінами» - № 250), недописані або не відправлені з якихось причин листи. Письменник дуже рідко писав чорновий варіант листа і майже не залишав копій у своєму архіві. Як відомо, О. Олесь миттєво і безпосередньо реагував на події, різні повідомлення, тож писав лист або відповідь на звернення відразу ж, у стані емоційного збудження, висловлюючи першу (чи завжди справедливу?) оцінку подій, учинків, навколишньої дійсності загалом. Переважна більшість листів письменника - це ті невідіслані листи, які втратили актульність, бо вчасно надіслати їх не вдалося. Ось деякі пояснення в листах до різних кореспондентів самого письменника: «Написав Вам декілька листів, та в свій час не заніс на пошту і таким чином поховав їх на віки» (з листа до П. Христюка - № 318б), «Написав Вам цілих три листи і збирався їх відправити» (з листа до П. Христюка - № 318а), «Ношу і досі в кишені перестарілого листа» (до невстановленого кореспондента - № 373). А одна з неодісланих листівок до Г. Алєксєєва починається так: «Если бы Вы, дорогой Г[леб] Васильевич], не были так ленивы и заглянули в мой боковой карман, то нашли бы три письма, адресованных на Ваше имя и написанных мною. Не отправишь день-другой, а потом письмо кажется уже старым и хочется писать свежее» (№ 22). На такі «несерйозні» пояснення, скажімо, Д. Дорошенко теж віджартовувався: «Я збіраю свій архів. Він дуже добре впорядкований, і в ньому якраз було б місце для Вашого листа, написаного, але не висланого мені. Пришліть! Перечитаю й «заднім числом» з неменшим інтересом і зацікавленням, як коли б вислано було в свій час» (№ 822).

Тож кількісно незначна частина листів самого О. Олеся відкриває для дослідників ширші перспективи пошуку його епістолярної спадщини в інших архівах та архівосховищах. Чи не найбільше автографів листів О. Олеся у приватних колекціях, за кордоном. Це пояснюється вимушеною еміграцією і самого письменника, і політичних діячів, знайомих, друзів, з якими він листувався. Крім того, у середині 1930-х років обриваються будь-які стосунки родини Кандиб з Україною, унеможливлюється листовне спілкування навіть із рідними сестрами Олександра Івановича. Тому не дивно, що час від часу зразки рукописної спадщини О. Олеся зринають у зарубіжних приватних архівах. Наприклад, в архіві Г. Лащенко, переданому в Україну 1999 року, є автографи листів О. Олеся30. Інша близька знайома родини Кандиб Н. Левитська пише у спогадах: «... досі зберігаю як цінну реліквію кілька листівок О. Олеся до мене й мого чоловіка»31. Часопис «Хроніка 2000» подав добірку невідомих листів 0. Олеся до І. Труби, фотокопії яких зберігаються у приватному архіві онуки І. Труби32, а «Кур’єр Кривбасу» - листи О. Олеся до 1. Липи з архіву Марти Липи-Гуменецької33. Листування О. Олеся34 розпорошено також і по різних фондах ЦДІАУК (листи до М. Грушевського35 та Ф. Матушевського[36]), ЦДАВО України (листи до Ю. Бачинського[37], Л. Білецького[38], В. Винниченка[39], Б. Гомзина40, Н. Григоріїва[41], Г. Мазепи-Коваль42, М. Остаповича[43], В. Приходька44, В. Сімовича45, Ю. Тищенка-Сірого46, М. Шаповала47, С. Шелухина48, видавничого товариства «Дзвін»49, УГК50 та УГВФ51), ІР НБУВ (листи до А. Ніковського52, С. Черкасенка та Н. Романович-Ткаченко53, Є. Чикаленка54та П. Стебницького[55]). У ІЛ - листи до Х. Д. Алчевської[56] та Л. Яновської[57]. Серед архівних матеріалів Національного музею української літератури листи до Л. Красковської[58]. У львівських архівосховищах - листи О. Олеся до М. Возняка[59] та А. Крушельницького[60], у Чернігові - єдиний лист до М. Коцюбинського[61], а в Москві - листовні звернення до М. Горького[62]. Листи О. Олеся до В. Дорошенка - у Літературному архіві Музею чеської літератури в Празі[63]. На жаль, цей список не є вичерпним, оскільки системне виявлення листів О. Олеся потребує додаткових спеціальних пошуків.

Крізь призму приватного листування постає багато цікавих деталей історико-культурного, літературного процесу першої половини ХХ ст. в Україні та за її межами. Епістолярна спадщина письменника охоплює широке коло культурологічних тем, є важливим історичним джерелом, оскільки насичена фактами не лише особистого, а й культурного життя української еміграції, дає багатий матеріал для глибокої та цілісної оцінки не лише творчої, а й громадської діяльності митця.

Цілком логічно, що більшість збережених листів у еміграційному архіві О. Олеся - це звернення до дружини В. Кандиби та сина О. Ольжича[64]. Усі листи, які надсилав О. Олесь родині, дбайливо збережено, що дозволяє максимально відтворити епістолярний діалог, простежити характер стосунків, внутрішній сюжет взаємин у родині Кандиб. Крім того, листування письменника з дружиною було найінтенсивнішим (подекуди листівки надсилав щодня), що надзвичайно важливо для реконструкції епістолярного спілкування. У дні вимушеної розлуки О. Олесь використовує найменшу можливість написати листа: «Два дні, як я з дому, а вони мені здаються цілими місяцями, повними ріжних новин. Пиши ж мені частіше і найменші дрібниці переказуй» (№ 111). В. Яременко слушно зауважив: «Ми любимо читати про Дантову Беатріче, Петрарчину Лауру, звіряти за ними силу почуття («Так, як Данте любив Беатріче, як Петрарка Лауру любив» - у О. Олеся) і міру таланту і заборгували перед власними Лаурами, а ще більше - перед «забутими тінями» наших письменників - їхніми гореносними вдовами»[65]. Віра Антонівна Кандиба була саме такою відданою дружиною для О. Олеся. Ю. Тищенко-Сірий, який знав її ще з Києва, з ніжністю згадував: «Віра Антонівна свідомо відмовилася від усіх тих утіх і благ, яких прагне світська жінка, й віддала себе на службу поетові й маленькому Олегові, відмовляючи собі буквально в усьому, що було поза її домом. Пізніше я переконався, що ця людина справді свідомо віддала себе на те, щоб оберігати поета на його вузлуватих життєвих стежках та виховати для громадянства свого сина Олега»66. Письменник щиро кохав дружину, високо цінував її відданість, схилявся перед жертовністю. Масив листів О. Олеся до В. Кандиби має незаперечну цінність, адже саме у зверненнях до дружини письменник був максимально відвертим і за будь-яких обставин лишався самим собою. Саме з дружиною ділився сумнівами і ваганнями щодо власної творчості, радився про видання творів, висловлював емоційну, часто експресивну оцінку вчинків відомих українських письменників та політичних діячів, з якими співпрацював, товаришував чи просто зустрічався.

Листи еміграційного періоду до дружини відзначаються розлогими ліричними відступами, сатиричними коментарями, властивими письменникові саркастичними зауваженнями (які у виконанні блискучого сатирика звучать неперевершено і становлять окрему сторінку його творчості). Прониклива іронія листів О. Олеся, пародійна гра, м’який гумор, навіть зворушливі ніжні звертання до дружини («Вірутонько», «Рутонька», «Ру», «Рутік», «Моя невтомна Штопалочко», «Дорога «Хоть») допомагають краще пізнати родинну атмосферу та особу самого автора - незрівнянного майстра інтимної лірики. Без Віри Антонівни не мислив свого життя і свого часу О. Свадковській зізнавався: «Утіха моя - це Віруся. Скільки в неї енергії!!! Здається, в неї оселилися всі... чорти! Варить, смажить, підмітає, підкидає угілля, пере білизну, учить 45 душ по-французськи і все це в один і той же час. І ніжності, материнської любові в ній море» (№ 269). У листах до дружини весело та комічно розповідав про дрібниці, умів знаходити дотепне в буденному. Ці епістолярні звернення пересипані гумористичними розповідями, іронічними зауваженнями та коментарями на кшталт «Хочу послати вам пару слів (я знаю, що краще було б - пару сот)» (№ 131). Листування письменника з дружиною - це поезія взаємного кохання, шляхетності у стосунках, взаємної опіки, турботи, ніжності. Важливими для всебічного дослідження епістолярію О. Олеся є його листи до дружини останніх місяців життя. У червні 1944 р. О. Олесь ще відпочивав на Сазаві у селищі Ледеч, а в липні вже потрапив до лікарні у Празі. Надсилає листи з Ледеча, з лікарні, але про стан свого здоров’я згадує лише принагідно. Важливішими вважає справи Віри Антонівни, чекає на її приїзд і в кожному листі благає: «За мене не турбуйсь, краще подбай про своє здоров’є. [...] Я так боюсь за тебе» (№ 197); «Віруся! Послухай мене! Кинь все так, як є, дай пришити ґудзик і приїзди. Це так добре вплине на мій настрій, що видужання піде скорим темпом» (№ 201); «Пам’ятай, що без тебе я не видужаю, а ти без мене не зацвітеш трояндою або мальвою» (№ 202); «Лежу тихо і невинно, як «куколка у коконі» і мрію про той радісний день, коли вилечу метеликом. [...] Лежатиму. Лежи і ти: радий буду, коли моя хвороба спричиниться до твого відпочинку» (№ 199).

Серед інших кореспондентів О. Олеся найбільше збереглося листів до М. Грушевського (18 епістолярних звернень). І це не випадково: з М. Грушевським співпрацював ще в далекому 1909 р., редагуючи ЛНВ, безмежно поважав та довіряв йому. Цікавим додатком до характеристики взаємин цих визначних діячів є факт збереження біографії М. Грушевського, яка друкувалася у часописі «Краківські вісті», із промовистим написом О. Олеся на берегах газети «Зберегти (біогр[афія] М. Грушевського])» (№ 3961). Основна тематика еміграційних листів до М. Грушевського - повернення в Україну. Саме М. Грушевському описує свої вагання: «Не знаю - що і робити з собою. Лишитись на еміграції без близьких людей, без належного матеріального] забезпечення - значить через рік, через два обернутись в бувшу людину [...]. Але коли думаю про реалізацію поїздки додому, то ся поїздка стає фантазією. Треба заплатити борги, [...] стан мого здоров’я вимагає доброго лікування» (№ 53). До М. Грушевського звертається за порадами та допомогою, з ним же постійно обговорює політичні новини, громадську діяльність української еміграції, продаж українських книжок. Хвилює О. Олеся і повернення адресата в Україну, прагне навіть застерегти від помилок, постійно переповідаючи новини з України про арешти, розстріли, дуже тактовно висловлюючи свою думку з цього приводу: «І тим дивнішим в сей момент видається мені Ваш поворот на Україну. Вибачте, дорогий Михайло Сергієвичу, але я вважав своїм обов’язком про се сказати» (№ 69).

У 1922 році М. Грушевський пише передмову до видання творів О. Олеся[67] і звертається до письменника з проханням зафіксувати деякі факти його біографії, надсилає навіть анкету з конкретними питаннями. На щастя, зберігся лист-відповідь О. Олеся (№ 67), тож, ґрунтуючись на цих власноручних записах письменника про його походження та дитинство, можна уточнити біографію митця, оскільки М. Грушевський у згаданій розвідці використав не всі відомості.

А в листах до М. Грушевського, адресованих вже в Україну, піднімаються болючі питання про репресії: «Останні тижні серед української] і російської] еміграції ходили тривожні чутки про масові арешти на Україні, про новий курс національної політики (розукраїнізації!)» (№ 59). О. Олесь довіряє М. Грушевському безмежно, бо у відповідь на численні запрошення знайомих та друзів повертатися в Україну лише М. Грушевському досить оптимістично відповідає: «Ваші поради вертатись додому внесли «дісонанс» в мій пекельний настрій і зворушили хрест над моєю могилою» (№ 60).

Знову не можемо оминути метамову листів О. Олеся влучні іронічні зауваження, використання народних приказок. Кілька прикладів із листування з М. Грушевським (збережено авторське слововживання): «Взагалі, суждены им благіє пориви, но свершить ничего не дано. [...] Наложили мито на книжки. До сього, як знаємо, і грібоєдовський Фамусов не дійшов» (№ 56), «Читав справозданнє і відчував щось подібного до тії мухи, яка, сидячи на рогах бика, самозадоволено заявила: «Ми пахалі» (№ 63), «я готов написати Шап[овалові] про потребу спокійного тону, а не жовто-рознузданого» (№ 68).

У листах до В. Винниченка обговорюються спільні для обох письменників проблеми видання книг, отримання гонорарів тощо. Письменник також пояснює своє ставлення до часопису «Нова Україна», яку редагує В. Винниченко, описує конфліктну ситуацію з М. Шаповалом, подає різко негативну оцінку діяльності М. Ґалаґана і Н. Григоріїва.

Тон листів О. Олеся до В. Винниченка завжди надзвичайно довірливий (очевидно, такими ж були і стосунки, поки не обірвалися через прикре непорозуміння). Повідомляє йому свої найпотаємніші думки та прагнення, «довірочні речі», як сам пише. Промовистими виглядають такі рядки з листа зневіреного письменника, який кілька років чекає на зустріч з родиною і навіть не має жодних звісток від неї: «Сьогодні дав телеграму, щоб викрали В[іру] А[нтонівну]. Але, будь ласка, нікому про се не говоріть, щоб не довідались С[овєтські] С[оюзи]» (№ 2788).

До речі, цю ж таємницю відкриває й іншому своєму кореспонденту - Д. Дорошенкові. Йому ж пише і про бажання якомога швидше побачитися з родиною і про свою згоду навіть на нелегальний її виїзд з України: «Небезпечний сей шлях, але виходу іншого немає. Коли завиню, спокутую свою провину. Звичайно - се абсолютна тайна» (№ 75). У листах до Д. Дорошенка О. Олесь, як правило, найчастіше обговорює приватні та особисті проблеми, родинні новини. Розповідає про наболіле, те, що тривожить найбільше: «Сими днями, певно, підуть з «молотка» мої книжки (понад 200 000 друк[ованих] аркушів!) Чи стане хоч за склад заплатити?» (№ 77).

Заслуговують на увагу і листи О. Олеся до близького приятеля П. Скачкова. Хронологічні межі листування - від 1928 до 1935 року (останній лист з Карлсбаду). Оскільки П. Скачков мешкав у Празі, то після переїзду О. Олеся до цього міста у 1934 році припиняється листування, але, очевидно, продовжуються зустрічі друзів, спільні вечірки та відвідання празьких театрів. П. Скачков працював у Донському архіві, за походженням був росіянином, тому О. Олесь спілкувався з ним російською мовою, а головна тема листування - іронічний варіант вирішення «національного питання», взаємини російської та української еміграцій тощо. У листівках О. Олесь повідомляє дати свого тимчасового приїзду до Праги та висловлює бажання зустрітися: «Хотелось бы с тобой побеседовать попросту, по-человечески, не внося в беседу национальных или политических элементов» (№ 290). Завжди віджартовується на захоплення П. Скачковим поезіями О. Олеся: «То лестное, что ты пишешь о моих стихах, обьясняется простым незнанием украинского языка» (№ 291).

Експресія емоційного стану письменника на певних життєвих етапах вповні звучить у його листах до П. Христюка, написаних у 1920-х роках, де головним мотивом є висловлене вже в першому листі бажання «працювати з Вами не за кордоном, а на Україні» (№ 312). Чутки з України, зміна політичної ситуації, українська еміграція, діяльність уряду УНР за кордоном, відстоювання національної державної ідеї - ось головні теми листування з П. Христюком. Після повернення П. Христюка в Україну дещо змінюється тематика листів О. Олеся: загалом його цікавить позиція ДВУ та українських урядовців до творчості письменників-емігрантів, до його особи конкретно.

Листування О. Олеся з А. Жуком є цінним джерелом до вивчення громадської діяльності першої хвилі української політичної еміграції. Воно відтворює роки спільної праці О. Олеся та А. Жука у Союзі українських журналістів та письменників, знайомить читачів з акціями Союзу, ставленням його лідерів до деяких політичних подій. Після переїзду до Чехії О. Олесь дає розпорядження А. Жукові щодо свого майна, яке залишилося у Відні: «На переломі» продай. Лиши хоч би комплектів 100-50. «Сміх» весь залиш. Дрантя хай спалить господиня. Книжки збережи або привези з собою, як будеш їхати. Папери, манускрипти (коли вони єсть) також візьми з собою» (№ 86), що підтверджує їхні дружні стосунки.

Листи О. Олеся - цінне джерело до вивчення його творчої спадщини, зокрема дослідження історій творення та видання збірок письменника, адже в листах часто обговорюються проблеми видання та розповсюдження книг. З листів дізнаємося про враження письменника від виданих творів та творчі плани на майбутнє. Зокрема, листування з М. Терлецьким поетапно відтворює процес видання Х та XI книг О. Олеся, оскільки саме цей меценат координував видання, був посередником між автором та львівськими видавництвами.

У листах до В. Прокоповича О. Олесь обговорює видання фейлетонів у редагованому адресатом часописі «Тризуб», радиться з ним з приводу зміни назв деяких фейлетонів - і цю інформацію для майбутніх текстологічних досліджень важко переоцінити. Повідомляє, що у відповідь на сумнозвісний «процес СВУ» збирався написати також фейлетон, але «боявся зробити помилки, може, образити когось, хто цього не заслуговував... Так звідси важко розуміти психологію совітського «громадянина» (№ 263).

Про творчі плани письменника йдеться також у його листах до М. Обідного: мріє перевидати відредаговану «Пісню про Гайавату» та доопрацьовати «Хвеська Андибера». Постійна тема повернення в Україну знову звучить у листах до М. Обідного. Уже вкотре письменник пояснює причини, з яких не може виїхати, - борги, навчання сина, погіршення здоров’я та непевність у тому, що уряд України сприятиме творчій праці письменника.

Кількісно менше збереглося листів О. Олеся до інших кореспондентів, тож зупинемося лише на деяких найцінніших, на наш погляд, поодиноких епістолярних зверненнях.

У єдиному збереженому листі О. Олеся до І. Крушельницького від 13 лютого [1930] року окреслює власне літературне кредо та характеризує своє ставлення до «пролетарської» та «селянської» поезії: «Кинути в вірш пару молотків, гайок, залити все це бетоном, прикрутити пропелера і пустити вірш по світу - це ще не значить заглянути в душу пролетарія і щось їй сказати» (№ 220).

До В. Короліва-Старого збереглося два листа О. Олеся, датованих 1920 роком, де йдеться про спільну для обох письменників проблему реалізації книжок (О. Олесь висловлює поради щодо продажу, зокрема, «Чмелика» В. Короліва-Старого).

У листах до К. Сивошапки (надсилалися на адресу військового ветеринарного управління УНР) детально звітує про виконані доручення із закупівлі медикаментів та медичного обладнання за кордоном. Крім того, саме К. Сивошапці звітує про фінансові витрати, описує ситуацію з невиплатою урядом УНР заробітної платні, невиконані обіцянки А. Макаренка та В. Ковалевського забезпечити видання «На переломі». Листи О. Олеся сповнені турботою про долю української еміграції, болем, зневірою та відчаєм: «Тут чорт-зна робиться. Я не кажу про всякі комісії (результат «на ліцо»), не кажу про нашу дипломатію, а взагалі про всіх емігрантів без руля і вітрил. Публіка морально упала, перестала цікавитись громадськими справами, стала дивитись тупими, скляними очима в будуче» (№ 273).

Листи О. Олеся до Р. Смаль-Стоцького уточнюють біографічні деталі перших емігрантських років, відповідають на не з’ясовані досі питання про причини та наслідки громадської діяльності О. Олеся у Будапешті, Відні, Берліні, Марієнбаді. Рядки з листа до Р. Смаль-Стоцького незаперечно свідчать, що вже в 1923 році письменник знав про ставлення офіційної України до письменників-емігрантів: «Справді - мені переказували погрозу народного комісара Гринька, що мені буде не на користь, коли б еміграція справляла мій ювілей. Але хай еміграція буде спокійна: що для неї я, що для неї ті «заложники», що конають з голоду уже 4-й рік? Моя мати, сестра, дружина, син?» (№ 279). Зважаючи на те, що йдеться про Г. Гринька, не завадило б нагадати, що в 1923 році він обіймав посаду Народного комісара освіти України. Оскільки на той час О. Олесь не отримував інших листів, звернень чи пояснень від уряду України, тож мав усі підстави заяву Г. Гринька розцінювати як офіційне ставлення до української еміграції.

Єдиний лист О. Олеся до Д. Донцова (№ 71) - це категорична відмова від співробітництва у відновленому «Літературнонауковому вістнику».

Отже, збережена частина епістолярної спадщини О. Олеся цінне джерело до вивчення життєвої та творчої біографії митця, усвідомлення місця і ролі поета в українському літературному процесі. Безумовно, листи не можна вважати єдиним літературознавчим джерелом. Для розв’язання багатьох питань біографічного, суспільно-культурного характеру необхідно залучати й інші документальні джерела: листи кореспондентів О. Олеся, щоденники, спогади про письменника та цей період загалом, інші архівні матеріали. Проте використання інформаційного потенціалу і цих документів має бути як максимальним, так і об’єктивним та неупередженим.

У листах О. Олеся до родичів в Україну обговорюється єдине питання - матеріальна допомога матері, сестрам та племінникам. З листів дізнаємося, що письменник передає гроші через кур’єрів, Держбанк, звертається до українських видавництв з проханням надіслати належний йому гонорар до Сум, де мешкають родичі, сподівається на допомогу Червоного Хреста, збирає продовольчі посилки тощо. У 1920-х рр. навіть мріє про приїзд сестри Марії (заспокоює її словами: «Ти виїдеш легально і, залишаючись радянською громадянкою, в кожний момент зможеш повернутись» - № 333), досить серйозно обговорює можливість навчання в закордонних університетах племінників.

Натомість творчість О. Олеся та бурхлива громадська діяльність О. Ольжича у листах до родичів в Україну зовсім не обговорюється (розуміли, що контакти з емігрантами були небажаними в Україні). Тож єдина згадка про видані за кордоном поетичні збірки супроводжується промовистим коментарем: «Почав я трошки друкувати і трошечки заробляти. І хоч я нічого нецензурного не пишу, а все таки боюсь посилати тобі, щоб не зробити неприємності, бо знаю, що у вас заборонена закордонна преса» (№ 45).

Звідси і причини тривалої перерви у листуванні О. Олеся із сестрами з України (в листі від 3 липня 1935 р. Г. Грекова повідомляє братові, що вже 5 місяців не мають жодної звістки з Праги - № 730). Поновлюється листування лише на початку 1940-х рр. У період з 1941 до 1943 року О. Олесь отримав кілька листів від сестер приблизно однакового змісту (№ 677-679, 731). Ці листи, як правило, передавалися через лінію фронту знайомими або й випадковими людьми, які їхали за кордон. Вдалося встановити, що О. Олесь отримував звістки від сестер з України через посередництво рідного брата П. Зайцева Олександра (№ 677), єпископа Переяславського Мстислава (№ 678). У цих листах Г. Грекова та М. Голубєва описують новини останніх років, навчання племінників О. Олеся Віри та Павла Голубєвих, початок війни в Україні, нестерпні муки та страждання, які довелося зазнати: «Я більше десяти років як у Сумах на квартирі. Маруся зараз коло мене. При совєтскій власті її позбавили посади за те, що брат виїхав за кордон» (№ 731), «Доки несла хрест через те, що ти був за кордоном. Було заборонено працювати по школах. [...] Жили з того, що продавали, знімаючи з себе...» (№ 678).

О. Олесь відгукується на перший же лист сестер, шукає можливість допомогти їм матеріально, підтримати морально. Звертається з проханням до В. Кандиби: «Що можна зробити для Марусі і Галі? Подумай над посилкою. Обміркуй взагалі справу помочі» (№ 677). На це Віра Антонівна відписувала: «Засмутили тебе листи сестер. Я теж хожу під їх вражінням. Зробимо все можливе, щоб їм допомогти. [...] Треба написати, озватись, щоб не було місця думці, що вони самі, покинуті, забуті» (№ 1009), «Будемо шукати способів допомогти їм» (№ 1015).

Збереглася єдина чернетка листа О. Олеся до сестер від 16 березня 1942 р. (№ 46) з новинами останніх років життя родини Кандиб у Чехії. Важливість цього промовистого документу важко переоцінити, оскільки це власноручні записи письменника про його життя та діяльність на еміграції.

Листи О. Олеся до невстановлених кореспондентів. На жаль, декого з кореспондентів О. Олеся упорядникам еміграційного архіву письменника досі встановити не вдалося. Пояснюється це найчастіше неперсоніфікованими зверненнями на кшталт «Пане товаришу», «Друже», «Вельмиповажний пане», «Хвальна редакція» тощо та відсутністю конвертів з адресами. На деяких листах є помітки рукою В. Кандиби, якій теж часом не вдавалося розшифрувати кореспондента (наприклад, «До кого цей лист?» - № 375).

Часто О. Олесь називає лише ім’я та по-батькові, що дещо спрощує процес встановлення особи кореспондента, але не вирішує проблеми загалом. На жаль, емігрантське середовище першої половини XX ст. сьогодні ще не досліджене досконало. Звичайно, найвизначніші діячі української еміграції, з якими листувався О. Олесь, знані в Україні, але більшість з празького оточення О. Олеся (серед яких багато як українців, так і чехів) залишаються для сучасних українських дослідників невідомими. У процесі опису архівних матеріалів довелося звернутися безпосередньо до Л. Красковської, яка знала родину О. Олеся, оточення, сусідів, друзів. На наше прохання М. Коцюбинська надіслала їй чималий перелік імен та по-батькові адресатів О. Олеся. Л. Красковська пригадала лише два прізвища, надіслала перелік знайомим до Праги, але розшифрувати більшість імен їм теж не вдалося[68].

Дуже часто і зміст листа не сприяє встановленню адресата О. Олеся. Надзвичайно важко ідентифікувати особу, до якої звертається автор, оскільки проблеми, які обговорюються в листах, постійні і незмінні протягом усього життя письменника (без перебільшення: від перших листів і до останніх). Майбутнім дослідникам життєпису О. Олеся спробуємо лише назагал окреслити тематику та проблематику цих листів, що, сподіваємося, полегшить їхні пошуки документальних джерел та фактажу для наукових розвідок. Повідомлення стосуються, передусім, видання творів письменника, співпрацю з періодичними виданнями (№ 334, 347, 348, 354, 360, 378, 392, 399), реалізації виданих книжок, отримання гонорарів та грошей за продані книги (№ 355, 358, 361, 379, 390, 395, 397, 403). Заслуговує на увагу відверта характеристика О. Олесем діячів української еміграції (№ 338, 343, 344, 368) та опис побутових деталей, скрутного матеріального становища родини, постійної фінансової нестабільності (№ 351, 355, 359, 371, 377, 388, 393).

Не викликає сумніву, що цілісне дослідження епістолярної спадщини О. Олеся неможливе без комплексного аналізу його епістолярних джерел, що передбачає вивчення якнайповнішого доступного нині корпусу і, зокрема, залучення глибокозмістовних, насичених цікавою інформацією листів О. Олеся і до поки не встановлених кореспондентів також.

З-поміж уцілілих лисів О. Олеся до установ та організацій найбільше адресовано редакції львівського часопису «Дзвони». Незважаючи на те, що О. Олесь не дуже охоче відгукувався на запрошення різних часописів до співпраці, на початку 1930-х рр. у «Дзвонах» друкувалися його поезії «Готові будьмо», «Емігрантське», «Життя єдине, світле, миле...», «Ще ранок спить...», «Ми підемо широкими шляхами...» та «Люблю». Редакторові «Дзвонів» П. Ісаїву письменник так пояснював постійну відмову друкуватися в періодиці: «Не поспішав надсилати вам нових річей, між иншим, і тому, що ви ще маєте в резерві мій один вірш «Уривок з неодісланого листа»69. Друга причина, і це причина головна, малий гонорар, що ледве його вистачає на листування з редакцією. [...] В наші часи співробітничати в журналах взагалі є велика розкіш, яку я, як емігрант, дозволити не можу» (№ 417). Враженнями від виданих або надрукованих поезій О. Олесь ділиться з редакціями та видавництвами, пише листи з надією отримати належні йому гонорари та авторські примірники (№ 429-430).

У зверненнях О. Олеся до Державного Секретаріату закордонних справ ЗУНР (№ 408) та до Громадського Видавничого Фонду (№ 411) йдеться про видання творів письменника, розповсюдження їх в Україні та Америці.

Ще раз наголошуємо на тому, що листи О. Олеся не відтворюють загальної картини епістолярного спілкування письменника, тож у подальших дослідженнях варто залучати і листи до митця, що значно розширить коло адресатів, обговорюваних тем і проблем.

Листи до О. Олеся - це найбільша частина епістолярію еміграційного архіву, який, на жаль (за винятком згаданих уже опублікованих листів М. Грушевського, В. Винниченка, О. Кошиця, В. Стефаника, Віри Вовк, О. Ольжича), залишається невідомим та не запровадженим до наукового обігу. Водночас листи, які протягом еміграційних років одержував О. Олесь, надають унікальну можливість відтворити саме діалог письменника з іншими кореспондентами, такий важливий для комплексного дослідження епістолярної спадщини.

Зацікавлення національною історією, яке сьогодні значно зросло, привертає особливу увагу до її документальної основи, особливо до листів, які, як правило, достовірні, бо синхронні описуваним подіям. Тож значний інтерес дослідників завжди викликали листи тих визначних людей, чиї імена на віки залишаються в історії, культурі, літературі. Архів О. Олеся досить широко репрезентує листування письменника з діячами Української Центральної Ради, що вимушено опинилися на еміграції, - «трісками розтрощеного бурями корабля української державності» (за влучним висловом Б. АнтоненкаДавидовича[70]). Найбільше збереглося листів до О. Олеся перших еміграційних років життя - періоду, коли письменник провадив активну громадську роботу, редагував часописи, видавав збірки, очолював Союз українських журналістів та письменників. Саме з цих листів перед нами постає картина культурногромадського життя української політичної еміграції у всій її багатоґранності, неоднозначності, подекуди сумбурності та невизначеності подальшого існування. З різних країн надходять до О. Олеся листи представників дипломатичних та спеціальних місій УНР, літераторів, журналістів. Ці документальні свідчення варто і необхідно залучати до літературознавчих, культурологічних та історичних розвідок, наукових коментарів.

Уже на початковому етапі перед упорядниками еміграційного архіву О. Олеся постала технічна проблема - брак поштових марок майже на третині конвертів та листівок, що, за відсутності авторського датування, часто ускладнювало процес встановлення дати та місця відправлення листа. До того ж ці марки не просто втрачалися з часом - відклеювалися, губилися, - а послідовно збиралися для колекції, адже найчастіше частини конвертів чи листівок разом з поштовою маркою акуратно відрізано. Як з’ясувалося, доведений до відчаю постійною матеріальною скрутою, О. Олесь використовував будь-яку можливість знайти гроші, не гребуючи навіть копійчаним заробітком на використаних поштових марках. Очевидно, за допомогою чи порадою звертається до відомого філателіста Є. Вирового - власника рідкісної колекції українських марок, неодноразово нагородженої на міжнародних виставках. Саме про проблему збуту поштових марок пише Є. Вировий у листі до О. Олеся: «З охотою подивлюсь на Ваші марки, хоч треба сказати, що марки, познімані з листів за останні кілька літ мають здебільшого малу ціну і взагалі їх важко продати. Тільки окремі деякі видання стали ліпші в ціні. Та це видно буде, як уже передивлюсь, що там є»71.

На підтвердження цієї гіпотези згадаємо і лист Є. Вирового від 21 січня 1938 р.: «Оксана Петрівна [Косач-Шимановська] переказувала, що цікаво було б переглянути у зв’язку з Вашими марками марочний каталог за минулий рік» (№ 574). Крім того, Д. Дорошенко у листах з Варшави 1938 року також пропонує О. Олесеві звернути увагу на поштові марки: «1-го лютого мають вийти нові марки з портретом Президента» (№ 821, арк. 5); «Посилаю Вам нових польських марок на 10 злотих» (№ 821, арк. 6); «Посилаю кілька канадійських марок, може, здадуться. Як хочете, можу збірати їх для Вас, бо раз-у-раз дістаю листи з Канади» (№ 821, арк. 7). Тож не залишається сумніву, що письменник збирав використані поштові марки, власноручно відрізав їх на конвертах чи листівках (можливо, дослідники життєпису О. Олеся з часом віднайдуть цю колекцію або її сліди у приватних зібраннях поштових марок).

Найбільше збереглося листів до О. Олеся від М. Грушевського (написані переважно до від’їзду адресата в Україну в 1924 році). Листи М. Грушевського позначені щирою шанобливістю й теплотою до адресата. Автор постійно цікавиться вирішенням фінансових проблем О. Олеся, повідомляє про посилки до родичів в Україну, також хвилюється через відсутність звісток від В. Кандиби, переповідає культурні, наукові новини з життя української еміграції, висловлює своє ставлення до відновлення Д. Донцовим ЛНВ тощо. Спектр проблематики цих листів надзвичайно широкий, але, оскільки листи М. Грушевського опубліковані та ґрунтовно прокоментовані, відсилаємо зацікавлених до видання «Листування Михайла Грушевського».

На особливу увагу заслуговує комплекс листів В. Винниченка до О. Олеся, де автор повідомляє про задум організувати «Українфільм» та звертається з проханням написати сценарії для фільмів (№ 560), ділиться роздумами про відновлення Д. Донцовим ЛНВ (№ 561), подає умови видання власних художніх творів (№ 568). До речі, за посередництвом з приводу видання «Сонячної машини» В. Винниченка О. Олесь звертається до П. Дереша і 29 січня 1925 року отримує позитивну відповідь: «Приймаю охоче посередництво своє для надруковання твору Винниченка «Соняшна машина» на російській] мові Госиздатом РСФР» (№ 803а). На жаль, листування (і особисті контакти О. Олеся з В. Винниченком) із часом припиняються. У листі до дружини В. Винниченка Розалії Яківни О. Олесь намагається пояснити ситуацію: «Але сталося те, чого я не хотів. На образу я мусів відповісти. Я В[олодимира] К[ириловича] ставив високо завжди, і коли він «помилявся», мовчав. Коли він їхав на Україну, я не говорив нічого. Коли він вернувся, я почув себе ще ближче до його. А він із-за нещасних 80 долярів (я колись при ньому дам старцю) обкидав мене брудом. Тому не дивуйтесь, що я буду відповідати. Я його вважаю власним ворогом» (№ 2794). На жаль, це прикре непорозуміння стало на заваді подальшій дружбі письменників, але факт (нехай і нетривалого) епістолярного спілкування О. Олеся та В. Винниченка підтверджує спільність інтересів, прагнень митців та взаємне бажання порозумітися.

Чільне місце в еміграційному архіві О. Олеся посідає блок листів голови української дипломатичної місії в Будапешті М. Ґалаґана. Оскільки спільна праця в дипломатичній місії не передбачала листовного спілкування, більшість листів М. Ґалаґана написано в період його керівництва Українським Допомоговим Комітетом та Українським Громадським Видавничим Фондом у Празі. Тому листи цього періоду пов’язані з наданням чеським урядом літературної стипендії О. Олесеві та матеріальної підтримки родині. Автор звітує про зустрічі з представниками чеського уряду - Завазалом, Ґірсом, описує постійні звернення до Міністерства Закордонних Справ Чехії з проханням сприяти в отриманні літературної стипендії для О. Олеся тощо. У цікавих та змістовних листах М. Ґалаґана є відверті критичні оцінки зокрема української еміграції: «Я, дійсно, за останній час майже цілий час був зайнятий боротьбою проти безправства, насильства, каверз, доносів, свинства, підлоти і ин[ших] прекрасних прикмет «української визвольної боротьби за кордоном» (№ 596).

У листах Д. Дорошенка - цінні роздуми відомого історика про долю українського народу, відгуки на літературні новини того часу. Ділиться з О. Олесем власними творчими планами і цікавиться науковою діяльністю О. Ольжича. У листі від 22 січня 1939 р. описує роботу в архівах, де вивчає джерела та збирає документальний матеріал для написання монографії про Петра Дорошенка. Ця робота настільки захопила історика, що він не в силі стримати емоцій: «Одкриюсь Вам: 20 років мріяв я, щоб доступитись до самих джерел української] історії, до документів, щоб на їх підставі дати хоч одну наукову монографію, яка б дала мені право носити титул професора не на основі законів воєнного часу, а на основі справжньої наукової праці» (№ 822).

Але, на нашу думку, найціннішими для О. Олеся були ті листи Д. Дорошенка, де автор ділиться враженнями від прочитаних творів письменника. Такі листи, без перебільшення, є короткими літературознавчими розвідками про творчість О. Олеся. Відгуки щирих друзів на збірку поезій, яка вийшла після тривалої перерви, були надзвичайно важливими для письменника. Д. Дорошенко захоплено вітав Х книгу поезій: «Не вмирає наше поетичне слово! Може, Ви один тільки й держите тепер його прапор, але держите гордо й високо, як подобає великому майстру» (№ 820). Про досить близькі дружні стосунки Д. Дорошенка та О. Олеся свідчать листи, у яких обоє постійно обмінюються бажанням зустрітися: «Тож поки з нас почне рости лопух, хотілось би зійтися вкупі й поговорити «по душам», не поспішаючи, спокійно, [...] поговорити про минуле і сучасне» (№ 822). До родини Дорошенків заїздить і О. Ольжич (дорогою на археологічні розкопки). Д. Дорошенко так описав візит Олега: «Дуже він нам обом сподобався! Н[аталя] М[ихайлівна] просто очарована ним: милий, делікатний, скромний, чистий серцем, гарний на вроду - він на всіх, хто тільки з ним познайомиться, робить якнайкраще вражіння, кажу Вам це без усякої «лести», а просто, щоб сконстатувати правду» (№ 820). Саме такі щирі листи давнього приятеля підтримували О. Олеся морально і були важливими та конче необхідними в найтяжчі хвилини життя.

Серед кореспондентів О. Олеся - подружжя Мірних, вони разом надіслали 26 листів - переважно вітальні та побутового змісту листівки. Кілька листів З. Мірної стосуються розповсюдження творів О. Олеся Жіночим Союзом (№ 1466) та безпосередньо авторкою (№ 1458). А в листах І. Мірного йдеться про створення у 1932 р. «Союзу письменників». Автор звертається за порадами про затвердження статуту, організацію загальних зборів (№ 1471, 1473) та повідомляє про одноголосне обрання письменника почесним членом товариства (№ 1475).

Незаперечний інтерес становлять листи П. Христюка до О. Олеся (13 епістолярних звернень у період від вересня 1922 до липня 1926 р.). Ці дотепні, максимально відверті, подекуди дещо категоричні листи - безумовно, цінне джерело для вивчення взаємин автора з О. Олесем та з іншими емігрантами, українськими урядовцями. У листах 1922 р. переважають різкі оцінки діяльності М. Шаповала, В. Винниченка, П. Дятлова, автор іронічно пише навіть і на адресу О. Олеся: «... зовсім не буду чіпати жовто-блакитних струн Вашої червоно-гарячої ліри. [...] А Олесь і за комуністів, і за радянську владу, і за УНР» (№ 1843). Листи П. Христюка цікаві також і тому, що дозволяють простежити еволюцію поглядів автора на проблему повернення в Україну. Якщо в перших листах він переконував О. Олеся не поспішати повертатися («оце нещодавно М[ихайло] Сергійович Гр[ушевський] одержав листа від Жуковського. Можна сказати, що чоловік не пише, а прямо реве, акі звір неприручений» - № 1843), то пізніше сам вирушає з родиною в Україну і вже 30 вересня 1923 р. пише О. Олесеві: «Я майже переконаний в тому, що коли б Ви приїхали до Київа чи Харкова, то мали б тут працю і заробіток, а Ваш син міг би вчитись» (№ 1845). Як вдалося з’ясувати з листування, П. Христюк, від’їжджаючи в Україну, віз із собою книги О. Олеся, В. Винниченка, М. Грушевського, видані за кордоном, але всі вони були конфісковані (про це і повідомляє в листі від 1 листопада 1923 р. № 1928).

Цікавими для дослідників будуть також і листи М. Шаповала. Ще в лютому 1923 р. саме М. Шаповал переконує О. Олеся переїздити до Чехії, мотивуючи це реальною можливістю отримувати літературну стипендію: «Вчора я був на рауті у Президента Масарика і взнав, що деякі російські] письменники одержують стипендії. Скажіть, чи хотіли б Ви переїхати сюди, коли б я Вам виклопотав од чеш[ського] уряду літературну стипендію?» (№ 1891). А листівкою від 4 квітня 1923 р. повідомляє, що стипендія вже призначена і в Празі чекають на приїзд О. Олеся з родиною (№ 1892). Дещо напружені стосунки О. Олеся з М. Шаповалом у їх листовному діалозі, природно, не обговорюються.

В архіві збереглися кількісно невеликі корпуси (найчастіше один лист) і від інших діячів Української Центральної Ради Д. Антоновича, К. Вротновського-Сивошапки, А. Головка, Н. Григоріїва, П. Зайцева, Б. Матюшенка, К. Мацієвича, О’Коннор-Вілінської, М. Славінського, О. Степаненка, М. Чечеля, С Шелухина, М. Шрага, А. Яковліва. На особливу увагу заслуговує єдиний лист М. Вороного до О. Олеся (датований 2 липня 1920 року). У цьому винятково щирому епістолярному зверненні надзвичайно цікаві деталі біографії М. Вороного: виїзд з Києва останнім потягом перед приходом більшовицьких військ, мета приїзду до Варшави: «Прибув як аташе дипломатичної місії зі спеціальними уповноваженнями (в сфері літературній, але це секрет). Живу ніби як звичайний собі літератор» (№ 585). Кілька листів О. Лотоцького (№ 1368) підтверджують клопоти автора у здобутті стипендії для О. Олеся від Польської Академії літератури, які, на жаль, завершилися безрезультатно.

Безумовно, кореспондентами О. Олеся були не лише діячі уряду УНР, а й українські літератори, історики, видавці, громадські діячі. Надзвичайно цікавими видаються листи, наприклад, Б. Лепкого, у яких автор запрошує письменника до співробітництва з часописом «Українське слово» (№ 1330). Ю. Липа звертається з проханням написати спогади про батька (№ 1332), К. Поліщук описує видавничі плани альманаху «Мамай» та запрошує до співробітництва (№ 1539), М. Залізняк подає умови видання збірки сатиричних поезій О. Олеся (№ 902). Листи та листівки видавця С Росохи (№ 1575), листи друзів О. Ольжича М. Бажанського (№ 466-469) та О. Штуль-Ждановича (№ 18941897) містять повідомлення про перспективи продажу книг О. Олеся. Ці діячі літератури, культури, мистецтва, науки не були активними кореспондентами О. Олеся, але навіть їхні поодинокі звернення засвідчують факт знайомства та прихильне ставлення до письменника.

Ми вже згадували про те, що саме А. Крушельницький подає О. Олесеві ідею написання «Княжих часів». Тож масив листів 1920-1924 рр. вповні відображає саме процес виникнення та втілення задуму твору. У першому ж листі автор пише: «Вибачте, що я вторгаюся в царину Вашої творчости, але [...] Ви можете зовсім несподівано для себе і для нас обдарувати наше громадянство цілою збіркою на історичні теми, те, чого нам так дуже тепер треба» (№ 1155). Незважаючи на те, що лейтмотивом епістолярного спілкування О. Олеся та А. Крушельницького є написання «Княжих часів», у листах автор ділиться і власними видавничими проблемами та творчими планами (не випадково на листах зазначає: «Довірочно», «В листі є довірочні речі»). Творча історія п’яти книжок віршів для дітей («Ялинка», «Поєдинок», «Іменини», «Вовченя», «Рак-рибалка») повністю відтворена у листуванні О. Олеся з А. Крушельницьким (№ 1155), який був натхненником та ініціатором видання їх у видавництві «Чайка» (Відень). Листи А. Крушельницького реконструюють не лише етапи створення збірок, а й історію їх видання (наприклад, саме А. Крушельницький знайшов художника для оформлення книг та першим високо оцінив малюнки ілюстратора Юрія Вовка). Тому невипадково єдиний лист від сина А. Крушельницького Івана (від 2 лютого 1930 р.) сповнений щирою вдячністю адресата за те, що «в часи для мене дуже погані Ви знайшли завсігди добре слово й розраду, а теж не в одному повчили. Ваша велика поетична душа - у багатьох шуканнях для мене була прибіжницем, і у Вашій хатці на першому поверсі біля Вас почув я не одно слово, яке стало зерном для не одного жнива» (№ 1157).

Листи справжніх друзів О. Олеся незаперечно засвідчують взаємні довірливі стосунки з цими кореспондентами протягом усього життя письменника. Серед найвідданіших друзів Ю. Тищенко-Сірий, В. Приходько, П. Скачков, родини Красковських, Терлецьких та Лисянських, В. Лащенко. Назагал листи від цих кореспондентів О. Олеся вирізняються побутовою проблематикою, щоденними турботами та бажанням матеріально або морально підтримати письменника в найтяжчі еміграційні роки.

Деякі листи характеризують тогочасний літературний процес та сприяють ознайомленню з літературною творчістю представників української еміграції. Так, зокрема, у листі Б. Лисянського до О. Олеся від 2 грудня 1942 р. йдеться про те, що С Наріжний готує другий том своєї роботи «Українська еміграція», збирає документальний матеріал, тож звертається з проханням віднайти фото членів групи «Сонцецвіту» (№ 1352). В. Леонтович радо відгукується на пропозицію М. Терлецького видавати свої твори (№ 1277), мріє надрукувати власні переклади: «Ще хоч би пощастило вмістити в чужоземні часописи кілька моїх перекладів, то, може, земляки теж би повірили, що мене варто читати і друкувати» (№ 1304). У листах В. Кушніра та А. Жука до О. Олеся найчастіше обговорюються проблеми Союзу українських журналістів та письменників. Крім того, А. Жук висловлюється навіть про безперспективність видавничої діяльності О. Олеся на еміграції: «Я не радив би Тобі видавати у власному заряді на еміграції дальших томів твоїх творів, бо це, крім деякого морального задоволення, не принесе Тобі нічого позитивного. [...] Видавати книжки на еміграції - це значить вкладати в справу час, гроші, енергію без всякого матеріяльного ефекту, а матеріяльна сторона справи, прецінь, мусить грати для Тебе не останню ролю» (№ 897). Натомість вітає співпрацю О. Олеся з різними часописами і, більше того, пропонує послуги посередника: «Як позволиш - я можу дати до «Визволення» Твій вірш, присвячений М. Заньковецькій. Певно в «Визволенні]» буде згадка про вечірку в її честь, отже вірш Твій буде доповненням» (№ 887)[72].

Цінний фактологічний матеріал листів відомих українських видавців та редакторів періодичних видань може бути використано в дальших розвідках з історії української літератури та правдивого висвітлення творчої діяльності письменника. М. Матвійчук обговорює проблеми видання та розповсюдження дитячих творів письменника (№ 1402, 1403). Б. Гошовський (редактор часопису «Малі друзі») на початку 1940-х рр. друкує деякі твори О. Олеся: «Їжачок», «Журавлі» пішли в березневому і квітневому числах. Літературна наша публіка у Львові дуже мило привітала ці появи по двох роках браку будь-яких вісток про Вас і Вашу поезію» (№ 695); «Я таки знову прохаю не залишати «Пригод Хріна» в рукописі. Цю річ я таки дуже бажав би видати» (№ 696). З листів С. Довгаля до О. Олеся дізнаємося про публікацію у часописі «Дозвілля» драматичної поеми О. Олеся «Ніч на полонині» (№ 808-811), а з листів М. Косаківського - про перспективи видання дитячих творів «Мисливець Хрін», «Грицеві курчата» (№ 1106), бажання видати «Водяничка» та «Шиночка на передмісті» (№ 1105).

Деякі масиви листів до О. Олеся відкривають нам плідну співпрацю письменника з композиторами, музикантами. Ф. Євсевський та Є. Форостина описують етапи творення музики до опери «Ніч на полонині». На інтенсивність листування відомого оперового співака М. Менцінського вказує той факт, що за два з половиною роки (від квітня 1932 до жовтня 1934 р.) О. Олесь отримав 38 його листів. І майже в кожному - щире захоплення поезіями письменника: «А такі чудесні річи! Боже! Коли їх світ читати буде? Чи їх хто і коли переведе на якусь світову мову?» (№ 1430), «Хотів купити Ваші поезії з передмовою Грушевського. Книгарня Наук[ового] Т[овариства] ім. Шевченка] не має! Як це зрозуміти? Відповідь: «Бо люди поезій не купують» (№ 1446). У листах М. Менцінський також подає свій кваліфікований коментар нотам, які надсилає йому О. Олесь, та характеризує пісні на слова О. Олеся (№ 1431).

Не можемо не згадати про листи та листівки відомого сучасного дослідника життєпису О. Олеся М. Новиченка (псевдонім М. Неврлого), у яких автор подає відгук на примітки та зауваження письменника до дисертації «Еволюція творчості О. Олеся», над якою працював на той час. Надсилає також для ознайомлення та критичної оцінки збірку поезій М. Ситника, де, за висловом М. Новиченка, «помічаємо школу Олеся-Сосюри» (№ 1493).

Колективні листи та листівки до О. Олеся, переважно вітального характеру, складаються з кількох речень або навіть слів та підписів друзів. Інформативне наповнення таких повідомлень незначне - лише в кількох документах інформація про якісь події. Наприклад, О. Петлюра (дружина Симона Петлюри) повідомляє про виїзд до Праги у 1920 році (№ 1945); про рішення організувати комітет для святкування літературного ювілею О. Олеся читаємо в листівці від Ю. Тищенка-Сірого, А. Жука, І. Коссака та інших (№ 1951); В. Кушнір, А. Жук, Ю. Тищенко-Сірий описують святкування у Відні 5-ї річниці проголошення суверенності України (№ 1953); збереглася також колективна вітальна листівка з нагоди виходу «Перезви» О. Олеся (№ 1950) тощо.

Серед листівок перших років еміграції - багато гумористичних та жартівливих звернень до письменника. Відчувається піднесений настрій, натхненна, навіть святкова атмосфера серед українських емігрантів, які виїхали за кордон від імені уряду незалежної України. О. Олесь опинився в колі чи не перших представників України за кордоном - адже першими політичними емігрантами були члени дипломатичних і спеціальних місій УНР та ЗУНР до країн Західної Європи. Інша частина емігрантів (кількісно більша) залишила Україну вже у складі урядів УНР та ЗУНР. Тож на еміграції зосереджується значна частина визначних українських учених, митців, письменників, політичних і суспільних діячів, які розгорнули бурхливу діяльність та розглядали свою культурну працю як справу загальноукраїнського значення. Вони мріяли про розбудову країни, бачили її серед самостійних держав Європи.

Представники українських емігрантських сил об’єднуються в різні товариства, угруповання, організовують вечірки, зустрічаються на зібраннях та ведуть жваве листування. В одному з листів до Ольги Петлюри О. Олесь пише: «Лихо об’єднує і, здається, навіть українців. Можу з певністю зазначити, що наступає нова смуга - братання. Братаються представники різних течій, братаються наддніпрянці з галичанами. Дай Боже!» (№ 255). У листах незмінно звучить прагнення прожити в еміграції так, щоб роки не минули марно, щоб можна було повернутися в Україну з певним творчим, науковим, мистецьким доробком. На підтвердження зацитуємо лист В. Левитського до О. Олеся від 30 квітня 1923 р.: «Ви, певно, згодитесь зі мною, що важкий період теперішньої української еміграції тільки тоді не буде пропащим часом для українського народу, коли якнайбільша кількість українських емігрантів постарається вернути з чужини до рідного краю з певним основним знанням, набутим систематичною працею в одній з тих ділянок культурного чи економічного життя, які вимагають у нас особливо пильної уваги» (№ 1259).

Найактивнішими осередками української еміграції у 1920ті роки були Відень, Берлін, Прага. У Відні, наприклад, не було жодних обмежень на політичну та партійну діяльність, перенесену сюди з України. Тут існували періодичні видання українською та німецькою мовами («Воля», «Нова доба», «Діло», «Буковина», «Вісник Союзу визволення України», «Ukrainische Nachrichten»), українські видавництва (зокрема, «Чайка», заснована А. Крушельницьким). Пізніше Чехія стала визнаним українським культурним осередком - за кількістю установ, товариств, україномовних видань посідала перше місце серед слов’янських країн.

Тому не дивно, що більшість колективних листівок до О. Олеся надсилаються з Відня до Праги, Берліна і навпаки (у справах О. Олесь часто виїздив до різних міст, де зосереджувалися представники української еміграції). Друзі використовують кожну нагоду надіслати вітання О. Олесеві, засвідчити своє приязне ставлення. Чи то зустрілися на якійсь імпрезі, чи зібралися у кав’ярні - обов’язково треба про це повідомити і О. Олеся. Його відсутність відчувалася завжди, бо не вистачало Олесевого влучного, дотепного, сатиричного погляду на події.

У жовтні 1925 року до Праги у складі української делегації приїздять П. Тичина, В. Поліщук, О. Досвітній. В архіві О. Олеся збереглася візитка Валеріана Поліщука (№ 1962), на звороті якої українські письменники висловили своє бажання побачитися з «шановним товар[ишем] Олесем». Очевидно, розуміючи, що наражаються на небезпеку (контакти з емігрантами були небажані), запрошують поета до готелю, пояснюючи йому: «Дуже стомлені гамором кав’ярень і всяких свідків, тому й прохаємо до себе». О. Олесь відповів на запрошення письменників, зустрівся з ними і навіть через багато років тепло згадував про цю зустріч. Олена Журлива просила О. Олеся поділитися враженнями від зустрічі, прокоментувати ставлення до сучасних модерних літературних форм: «До Вас поїхали наші поети. Що відчула Ваша душа? Бреніла в унісон - чи розійшлись тони?» (№ 884). На це О. Олесь відповів: «Бачився з Тичиною, Досвітнім і Поліщуком. «Балакали». Милі люде. Добре я їх розумів, дивувався завзяттю, енергії, нестріманим бажанням і вірі. Що то молодість! Мене літа вже остудили і «підстригли» захопленість і крила. Розійшлись ми трошки гірше, холодніше, як зустрілись. Одна, певно, з причин - це моє спокійне відношення до нових форм літератури. Мені здається, що Пегас куди гарніший мотоціклістки з сидячим на ній акробатом. Мотоциклістка хоч з димом і тріском біжить і, може, швидше від Пегаса, та Пегас часом знімається вгору на крилах, куди навіть ніякому аероплану не знятись. Коротше, поезія повинна литись з серця, а не з голови» (№ 90а).

У колективних листівках останніх років життя О. Олеся переважають підбадьорливі листи до Карлсбаду, де письменник лікувався. Характерним для цього періоду є поетичний експромт веселого товариства (Терлецькі, М. Масютина, І. Осінчук та інші), який подаємо повністю:

«Сьогодня нас збудив Гаврило*
Збудив десь о годині шостій.
Аптекар гостить милих «гостей»,
П’ємо «обильно», як Кирило**.

П’ють Осінчук, Ковжун, Масютин
І Зайцев (Ваш із Сум знайомий).
Вино іскриться й день не смутен,
І в ухах нам «Кирило» дзвонить!
Христос Воскресе, наш Олесю!
Творіть у доброму натхненні
Хай Вам, як досі, добре п’ється,
А ми пребудемо смиренні» (№ 2003).


* Дзвін у Волоській церкві [прим. авторів. - Н. Л.].
** Студинський - у большевії [прим. авторів. - Н. Л.].


Листівки надсилають також родини Будків, Приходьків, Тенянків, Левицьких (№ 1990-1995). На відпочинок за місто запрошують П. Гудим, І. Рябів, Васьківські, (№ 1985-1988), адже О. Олесь дуже любив відпочивати на Сазаві - річці поблизу Праги.

Листи до О. Олеся від різних кореспондентів іноземними мовами. Більшість листів та листівок, які О. Олесь отримав від іноземних кореспондентів, написано чеською мовою, але є також і німецькою (№ 2010, 2029, 2054, 2055, 2057-2123, 2135, 2142, 2143, 2159), французькою (№ 2006, 2030, 2138), англійською (№ 2129, 2130), польською (№ 2133, 2134).

Проте найцікавішими з-поміж документів іноземними мовами є, безумовно, листи чешки Марії Фабіанової - пізнього кохання О. Олеся (№ 2037-2051). Збереглося 14 листів та листівок чеською мовою від М. Фабіанової. Ці епістолярні звернення відкриють ще одну невідому сторінку життя О. Олеся, адже історія знайомства, пізнього, але палкого кохання поета досі докладно не досліджена. Відчути радість спілкування останніх років життя О. Олеся з Марією Фабіановою, зрозуміти складні взаємини її з чоловіком, з Вірою Антонівною Кандибою допоможуть ці листи та листи Яна Фабіана (№ 2032-2036). М. Фабіановій вдалося розрадити О. Олеся в останні роки його життя. У 1942 р., коли О. Олесь лікувався у Карлсбаді, вона писала йому дуже часто, намагалася підтримати, заспокоїти, розважити. Чого варта навіть додана чешкою до листа жовто-блакитна стрічка - такий щемкий для О. Олеся символ далекої України (№ 2047). Розуміла його самотність, зуміла перейнятися проблемами та вболіваннями коханого, надихала на творчість, що було найважливішим для О. Олеся.

Листи до О. Олеся від установ та організацій. Офіційне листування перших років еміграції О. Олеся пояснює причини, з яких письменникові довелося виїхати з України. У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України зберігається копія дипломатичного паспорта О. Олеся як аташе надзвичайної дипломатичної місії УНР до Угорщини, виписаного ще 25 січня 1917 року за № 761[73]. Але О. Олесь зміг виїхати до Будапешта лише в 1919 році, коли почав працювати в посольстві УНР. Міністерство закордонних справ УНР вже 8 червня 1919 року повідомляє О. Олеся про призначення його на посаду аташе посольства УНР у Відні (№ 2165) без з’ясування причин звільнення з посади аташе посольства УНР в Угорщині. Як вдалося уточнити, цьому передувало звернення посла УНР у Будапешті М. Ґалаґана до Міністра закордонних справ УНР В. Темницького від 5 червня: «23 березня 1919 р. виїхав до Відня і більше не повернув аташе місії Олександер Кандиба, котрого я вважаю вибувшим зі складу місії з 1-го квітня ц[ього] р[оку]»[74]. Заява М. Ґалаґана прискорила призначення О. Олеся на посаду аташе при посольстві УНР у Відні. На кілька днів спізнився лист М. Шаповала до М. Ґалаґана з проханням надати саме йому посаду секретаря при посольстві УНР в Угорщині, мотивуючи це так: «Я не хочу шукати інших причин такого поступовання щодо мене (особистої чи політичної помсти), але міг би зробити висновки негативного порядку хоч би із відомого мені способу утримування біля місій д[обродія] Кандиби (Олеся), котрий фактично ніякої служби політичної не провадить до цього часу і не провадив. Директорія в призначенні його на політичну службу за кордоном участи не брала, тож скорочення штатів і інші причини могли б мати місце в таких випадках, а ніяк не можуть прикладатись до мене з огляду на певне політичне становище і громадський стаж»75. Можливо, саме ці упереджені свідчення автора листа пізніше стали причиною неприязного ставлення О. Олеся до М. Шаповала. Насправді ж обставини виїзду О. Олеся до Відня були «політичними». В архіві О. Олеся зберігається лист до Р. Смаль-Стоцького, у якому детально описано виїзд з України та перші роки еміграції. З листа вперше дізнаємося про те, що О. Олесь спочатку залишив Київ і лише у Вінниці дізнався, що вже давно призначений урядом УНР на посаду аташе у Будапешті. Виїхав за кордон без грошей, без речей, «не встигши не тільки взяти родину з собою, а навіть забезпечити її на довший час» (№ 277). А причини виїзду з Будапешта до Відня він пояснює так: «З 22.03 на 23.03 в ніч большевицького перевороту я покинув Будапешт, заявивши голові місії М. Ґалаґану, що виїзжаю на декілька днів до Відня, не бажаючи бути свідком большевицьких звірств» (№ 277). М. Ґалаґан так згадує про події цих днів у спогадах «З посольською місією в Будапешті»: «Кілька днів перед переворотом в Угорщині 21 березня, коли була проголошена «диктатура пролетаріату», О. Олесь виїхав до Відня і вже звідти до нас не повернувся, хоч я запевняв, що жодна небезпека йому не загрожує з боку нової влади. Видно, що О. Олесеві було досить і свого «рідного» большевизму і не було охоти пізнати ще й «заграничний»[76].

Не відомим досі залишався і факт зарахування О. Олеся до складу дипломатичної місії УНР в Італії, про який дізнаємося з листа Місії за підписом Д. Антоновича від 24 листопада 1919 р. (№ 2168). Очевидно, призначення О. Олеся на посаду аташе при українському посольстві в Італії було викликане бажанням уряду УНР матеріально підтримати письменника. Найбільше сприяв цьому Д. Антонович, який і у приватних листах до О. Олеся наполегливо переконує його переїхати до Рима (№ 461). З дня призначення О. Олесь намагався виїхати до Італії, друзям та знайомим повідомляв, що збирається в дорогу, писав і до українців у Італію, сподіваючись на швидку зустріч. Причини, які завадили виїхати працювати до Італії, описав у листі до А. Ніковського (М. Василька): «Волод[имиром] Темницьким я був призначений до Італійської місії з 15 грудня, але до лютого не міг одержати візи, не дивлячись на всі заходи, а далі і міг, та мене А. Макаренко залишив у Відні» (№ 246).

Отже, О. Олесь залишається у Відні і розгортає широку політичну та літературну діяльність. Видає збірки поезій «Чужиною» та «Перезва», організовує та редагує часописи «Сміх», «На переломі», очолює Союз українських журналістів та письменників. Та нові архівні матеріали О. Олеся відкривають ще один факт діяльності О. Олеся у Відні. Як з’ясувалося, Головне військове ветеринарне управління УНР, яке розташувалося на той час у Кам’янці-Подільському, доручає О. Олесеві придбати хірургічні інструменти для військових загонів УНР. Це підтверджує лист до О. Олеся за підписом К. Вротновського-Сивошапки від 28 жовтня 1919 р. (№ 2166). О. Олесь виконав завдання уряду УНР і звітував у листі до К. Вротновського-Сивошапки про закупівлю медичних інструментів, медикаментів та грошові витрати (№ 273).

Листи від редакцій часописів, альманахів та видавництв, офіційні звернення до письменника допомагають відтворити етапи видання збірок О. Олеся - від першої «З журбою радість обнялась» до «Землі обітованої» у видавництві «R.Herrose’s Verlag» та розшукати публікації творів О. Олеся у періодичній пресі тих часів.

Про бажання видавати твори О. Олеся читаємо у листах видавництв «Час» (№ 2163), «Криниця» (№ 2164), «Друкар» (№ 2176), «Рух» (№ 2181), «Дзвін» (№ 2218), Українського Громадського Видавничого Фонду у Празі (№ 2184, 2188, 2206). Крім того, О. Олесь жваво листується з видавництвами «Книгоспілка» (Київ-Харків) (№ 2190-2192), «Неділя» (Львів) (№ 2208), «Червона Калина» (Львів) (№ 2223), «Українське видавництво» (Краків) (№ 2244, 2246-2249, 2251), видавництвом «R. Herrose’s Verlag» (Грефенгайніхен) (№ 2257, 2258). Московське видавництво «Денница» у 1922 році звертається до О. Олеся з проханням надіслати свої твори, фото та біографічні дані для укладання антології української поезії (№ 2177).

О. Олеся запрошували до співробітництва редакції часописів «Нова Україна», «Нові шляхи», «Українське слово» («Як Ваша ласка - напишіть кілька слів на адресу редакції «Українського слова». А якби Ви туди який вірш послали - от би було гарно!» - № 1330), «Малі друзі» (№ 692-697), ЛНВ («Нам дуже було б приємно мати в числі співробітників Вас» - № 813), «Українська нива» (до співробітництва запрошує П. Певний № 1523), «Українське життя» («[...] бажані нам популярні речі, тому ми дуже прохаємо о надіслання одної-двох Ваших історичних поем, які ми помістили би у відтинку-фейлетоні, що буде для нашого часопису великою моральною допомогою» № 2217), «Дозвілля» (у листуванні з головним редактором С. Довгалем йдеться про першу публікацію драми «Ніч на полонині» - (№ 808, 809) та інших творів О. Олеся: «В новому році чекаю від Вас нових творів» (№ 810).

На початку 1930-х рр. до співпраці О. Олеся та О. Ольжича запрошують різні періодичні видання: «Дзвони» (Львів) (листи за підписами П. Ісаїва - № 2216, 2226), «Наш світ» (на це вказує лист від В. Островського - № 1526), «Рідна мова» та «Наша культура» (Варшава) (листи за підписами І. Огієнка - № 2229, 2230, 2231), «Нова громада» (до співробітництва запрошує С Вітня - № 576), «Вільне козацтво» (І. Білий просить надіслати поезії до ювілейного числа часопису - № 512).

Серед інших часописів, редакції яких висловлювали бажання надрукувати на своїх сторінках поезії О. Олеся, «Гуртуймося» (лист за підписом Битинського - № 2219), «Пчілка» (за підписом П. Кукурузи - № 2220), «За державність» (журнал Військово-Історичного Товариства - № 2187), «Світ дитини» (за підписом М. Таранька - № 2186, 2207). «Сільський світ» (Львів) звертається з проханням надіслати поезію до книги пам’яті В. Коваля (№ 2197). Українське товариство допомоги емігрантам з Великої України у Львові запрошує надсилати поезії до альманаху «Дніпро» (№ 2180, 2205, 2213), а К. Поліщук до альманаху «Мамай» (№ 1539).

На еміграції О. Олесь дуже тісно співпрацював із «Тризубом», який надрукував найбільше сатиричних творів поета у 1930-х рр. Редактор часопису В. Прокопович писав письменникові: «Ми самі заінтересовані, щоб у кожному числі був Ваш фейлетон» (№ 2195) і за період від 1928 до 1936 рр. справді було надруковано близько двох десятків фейлетонів О. Олеся.

Угоди з видавництвами фіксують умови видання творів О. Олеся. Дитячі віршовані оповідання видає «Чайка» у Відні (№ 2579), з Н. Калюжним О. Олесь підписує умови видання перекладу «Пісні про Гайявату» Г. Логнгфелло у видавництві «Космос» (№ 2580), С Лаврову в 1923 р. передає право на видання поетичних збірок (№ 2581), на початку 1940-х рр. уповноважує С. Росоху видавати книги у видавництві «Пробоєм» (№ 2585- 2588, 2591).

Окремо варто сказати про атрибуцію збережених листів до О. Олеся. Оскільки при описі та комплектуванні архівного зібрання перевага надавалася саме невідомим поетичним творам письменника, чимала кількість конвертів опинилися відокремленими від власне епістолярних звернень. Крім того, і сам поет збирав ці аркуші до поетичної частини архіву. Тож, можливо, конверти, на яких записано окремі твори, допоможуть дослідникам встановити дату листа, адресата, місце написання тощо. Звертаємо увагу на те, що окремо від епістолярних звернень укомплектовано конверти, на яких є власноручні записи поезій О. Олеся: (№ 2935, 2979, 3018, 3077, 3102, 3104, 3124, 3138, 3148, 3154, 3162, 3170, 3172, 3197, 3199, 3211, 3212, 3216, 3226, 3229, 3251, 3252, 3254, 3256, 3277, 3279, 3283, 3296, 3298, 3299, 3304, 3306, 3312, 3314, 3322, 3326, 3339, 3340, 3354, 3367, 3379, 3412, 3429, 3433, 3461, 3472, 3475, 3479, 3484, 3486, 3499, 3500, 3524, 3525, 3540, 3563, 3564, 3594, 3595, 3656), фрагментів драматичного твору «Влада за кордоном» (№ 3787), інших драматичних творів без назви (№ 3834) та різних важливих повідомлень (№ 2651, 2652).

Для дослідників цінною буде інформація і про те, що деякі зразки епістолярної спадщини О. Олеся можна віднайти серед творчих матеріалів, бо на них записано твори письменника, та в блокнотах, бо часом письменник саме туди занотовував відповіді або ж чернетки своїх листів.

Наприклад, саме серед творчих матеріалів - листи О. Олеся до Л. Чикаленка (№ 3886), звернення до редакції «Червоної калини» (№ 3106), лист до Міністерства закордонних справ УНР (№ 3493), ДВУ (№ 3503), редакції часопису «Пробоєм» (№ 3867), Управи Національного об’єднання (№ 3863), листи до невстановлених осіб (№ 3242, 3485, 3582, 3584, 3614,

3650, 3881), листи до невстановлених осіб іноземними мовами (№ 3297, 3357). На деяких листах О. Олесь відразу ж пише чернетку відповіді. Тому зазначений у описі єдиний лист О. Олеся до В. Левицького (№ 1262) та один з двох листів до М. Залізняка (№ 902) написано саме на звороті листів кореспондентів, відповідь на звернення книгарні НТШ О. Олесь також пише на звороті цього ж листа (№ 2203).

У блокноті із поезіями (№ 3887) є листи О. Мальчика до М. Славінського та О. Олеся до В. Кандиби.

Деякі з листів до О. Олеся теж розкомплектовані серед творчих матеріалів: Біберовича (№ 3374); В. Гасія (№ 3246), С Лаврова (№ 3494); [Лукасевича] (№ 2989), М. Терлецького (№ 3505, 3527), Г. Чапа (№ 3014), УГК у Празі (№ 2998), редакції часопису «Новий світ» (№ 3003), «Чехословацько-української єдності» (№ 3560).

Листування третіх осіб - лист [Є. Самойловича] до О. Ольжича (№ 2992), Г. Кушнір до В. Кандиби (№ 1189, 10 арк.).

Листи деяких кореспондентів до О. Олеся додаються до інших одиниць збереження: скажімо, лист М. Двожакової (№ 3936) додається до її перекладів поезії О. Олеся, Л. Мишуги та М. Ляховича - до листа уряду Західно-Української Народної Республіки до О. Олеся (№ 2173). А чернетка листа О. Олеся до О. Приходька та до редактора невстановленого часопису із подякою за надіслані привітання - у блокноті № 2825.

Не виникає сумнівів у тому, що комплексний аналіз епістолярію О. Олеся сьогодні на часі, оскільки дає змогу встановити численних адресатів письменника, персоніфікувати чеське емігрантське середовище, з’ясувати внутрішні мотиви творчості письменника, відтворити історію видання еміграційних збірок та багато інших важливих моментів життєпису О. Олеся.

Сподіваємося, що запропонований огляд вкотре переконує, що архів О. Олеся еміграційного періоду - унікальне явище української культури і вражає як якісним, інформаційним, потенціалом, так і кількісним наповненням. Детальніше знайомство з цим зібранням підтверджує висновок самого письменника: «Я скажу, не хвалючись, багато зробив. Треба дивуватись (і будуть, певно, дивуватись), як я в таких страшних умовах не поклав пера, не опустив крила і переборював всі вітри і бурі, що гнули, але не зломили» (№ 355). Тож тільки тепер, коли ми дізналися більше про творчу, суспільно-політичну, громадську та видавничу діяльності О. Олеся на еміграції, ми можемо лише приблизно уявити інформаційну цінність його еміграційного архіву. Пророчими в цьому контексті видаються слова і О. Ольжича в одному з листів до батька: «Років так за 50-70 будуть про тебе писати книги, а тепер або «не розшолопали», або «наскрізь побачили» і «розчарувались»77. Маємо надію, що запропонований огляд еміграційних архівних матеріалів О. Олеся приверне увагу дослідників української літератури до еміграційної спадщини О. Олеся, відкриє нові сторінки до характеристики процесу творчості письменника, закономірностей та особливостей його поетичного світу і творчого мислення та наповнить українське красне письменство новими барвами Олесевої творчості.


[1] Далі в цьому томі див. науковий опис архіву О. Олеся в ІЛ (фонд № 114).

[2] Про історію формування, зберігання та шляхи поповнення еміграційного архіву О. Олеся детально див.: Лисенко Н. За рядками листування О. Олеся та О. Ольжича // Наукові читання-1998: Праці молодих учених України. - К., 1999. - С. 120-140; Захаркін С, Лисенко Н. Нові надходження до рукописних фондів // Слово і час. - 2001. - № 8. С 63-66; Лисенко Н. Архів Олега Ольжича в Україні // Український історик. - 2004-2005. - № 3-4. - С. 162-171.

[3] Коцюбинська М. Розмова з батьками; Лисенко Н. Спроба коментаря. Невідомі листи О. Ольжича // Слово і час. - 1994. - № 7. - С. 17-26; Макарчук В. Мета велика в одну родину всіх збере // Слово і час. - 1994. № 7. - С 13-16; Бурлака Г. Адресат - Олександр Олесь // Пам’ять століть. - 1996. - № 2. - С. 22-35; Коцюбинська М. 1) Невідомі листи О. Олеся до Віри Вовк // Сучасність. - 1996. - № 3-4. - С. 137-139; 2) Невідомі листи Василя Стефаника до Олександра Олеся // Сучасність. - 1996. № 10. - С. 162-163; Листування Михайла Грушевського / Епістолярні джерела грушевськознавства. - Т. 1. / Упоряд. Г. Бурлака. - К.; НьюЙорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. - С 221-269; Лисенко Н. «Для мене довгих літ нема, але пісень... Пісень без краю» (З останніх записників О. Олеся) // Київська старовина. - 1999. - № 6. - С. 97-107; Пархоменко Л. Листи Олександра Кошиця до Олександра Олеся // Український музичний архів. - 1999. - Вип. 2. - С. 192-199; Лисенко Н. 1) З еміграційного архіву О. Олеся // Хроніка 2000. - 1999. - Вип. 29-30. - С. 232-242;

2) Невідоме лібрето Олександра Олеся з його еміграційного архіву // Українська культура. - 2001. - № 2. - С 37-39; 3) Невідомі сатиричні твори О. Олеся // Література плюс. - 2002. - № 1-2. - С. 14-15; Олесь О. Шиночок на передмісті (Підготовка текстів, післямова Н. Лисенко) // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія. - К., 2004. Т. 1. - С. 214-281.

[4] Архівні матеріали, які стосуються життєпису та творчої біографії О. Ольжича, виокремлено з родинного в особовий фонд письменника (ІЛ. - Ф. 196). Чимало творів Олега Кандиби з цього архівного зібрання вперше були надруковані у кн.: О. Ольжич. Поезія, проза / Упоряд. Н. Лисенко. - К., 2007.

[5] ІР НБУВ. - Ф. ХV. - № 1055.

[6] Тут і далі в дужках вказуємо лише номер одиниці збереження особового фонду О. Олеся в ІЛ (№ 114).

[7]ІР НБУВ. - Ф. XV. - № 2638.

[8]Данилович Б. О. Олесь і українська дитяча література.

[8] Вказуємо конкретні одиниці збереження, оскільки саме ці запро­шення та відозви не зафіксовані в поданому далі описі фонду О. Олеся.

[9] Бородін В. Між задумом і втіленням: динаміка творчого процесу Шевченка // Зб. праць 24-ї шевченківської наукової конференції. - К., 1982. - С 59.

[10] Данилович Б. О. Олесь і українська дитяча література // Краківські вісті. - № 195. - 1944. - 1 вер. - С. 4.

[11] Не можемо оминути один із важливих збудників творчого процесу поета. Безпосереднє знайомство з різними рукописними варіантами поезій вказує на тонке відчуття та розуміння автором і зорових, образотворчих мистецьких творів (недаремно його творчість щедра на кольори та світлотіні). Наприклад, серед матеріалів доеміграційного архіву О. Олеся зберігається поштова листівка з репродукцією картини І. Крамського «Русалки из «Майской ночи «Гоголя» (ІР НБУВ. - Ф. XV. - № 385). На звороті листівки письменник відразу ж записує свої враження від картини: «Нравятся мне эти русалки, бесконечно нравятся». Образи картини надихають поета на створення словесно-літературного образу русалки, який фіксує на звороті цієї ж листівки.

Ще одним яскравим свідченням миттєвого поетичного відгуку О. Олеся на образотворче мистецтво є серія листівок художника О. Покорного з репродукціями українського життя Підкарпаття, яка зберігається вже в еміграційному архіві письменника. На звороті 8 листівок (№ 3116, 3350, 3358, 3360, 3375, 3376, 3423, 3426) О. Олесь описує сюжети картин у властивій йому манері поетичного експромту.

[13] Данилович Б. О. Олесь і українська дитяча література.

[13] Неврлий М. Олександр Олесь. - К., 1994. - С 113.

[14] Деякі поезії із цього записника надруковано в часописі «Київська старовина» (1999. - № 6. - С 97-107).

[15] Данилович Б. О. Олесь і українська дитяча література.

[16] Олесь О. Твори: У 2 т. / Упор., передм. та прим. Р. Радишевського. К, 1990. - Т. 1. - С 892.

[17] Детальніше див.: Лисенко Н. За рядками листування О. Олеся та О. Ольжича.

[18] Варто окремо сказати про проблему датування поезій О. Олеся. Зазвичай письменник дуже ретельно датує твори, вказуючи число, місяць та рік. Інколи навіть зустрічаємо записи про місце написання на кшталт «У лікаря», «В трамваї» тощо. Водночас у поданому далі в цьому виданні описі архівної спадщини О. Олеся є чимало недатованих поезій (назагал їх майже третина). Безперечно, упорядники архівної спадщини прагнули уточнити хоча б рік написання недатованих поезій і в квадратних дужках подавали орієнтовну дату в тому випадку, коли це можна було встановити (кілька поезій містилися на одному аркуші або поряд у блокноті чи записнику з тими, що мали дату створення чи за іншими переконливими ознаками). Основний масив завершених, відредагованих автором поезій має дати написання, що і є підставою дальших підрахунків про кількість готових до друку текстів на той чи інший відтинок часу, оскільки серед недатованих поезій переважно незавершені твори.

[19] Радишевський Р. Феномен Олександра Олеся // Олександр Олесь: Творча спадщина і сучасність. - Суми, 1999. - С. 19.

[20] З початком 1940-х рр. письменник звертається до дитячої тематики і на цій ниві працює досить плідно. На підтвердження зацитуємо рядки з його листа до Б. Даниловича від 18 серпня 1941 р.: «В цьому році (фактично за кілька місяців. - Н. Л.) я видав (і всі майже написав в цьому році) «Курчата», «На провесні», «Бабусина пригода», «Ведмідь в гостях у Бабусі», «Бабуся в гостях у Ведмедя». […] загубилась десь моя збірка віршів для дітей, що написав я в січні чи лютому» (Данилович Б. О. Олесь і українська дитяча література). Тому не дивно, що творчий доробок представлено значною кількістю дитячих поезій (виокремлених упорядниками в окрему рубрику «Дитячі твори О. Олеся»), написаних переважно в останні роки життя, адже поет мріяв видати вірші для дітей окремою збіркою. Кілька разів розпочинав переписувати до окремих зшитків (під назвою «Вірші для дітей», «Книжечка для дітей», «Дітям») дитячі поезії та робив перші спроби упорядкування збірки і навіть записав присвяту: «Присвячую Лелеці» (цим ім’ям у родині лагідно називали О. Ольжича). На окремих аркушах збереглося багато поезій із поміткою «Дітям», які поет, очевидно, також планував додати до збірки.

[21] Характеристику цензурних втручань та механічних помилок цієї збірки див.: Макарчук В. З історії створення та публікації збірки Олександра Олеся «Кому повім печаль мою. Книга XI» // Олександра Олесь: Творча спадщина і сучасність. - С 165-170.

[22] Сірополко С. Огляд новин з дитячої та популярної літератури // Діло. - 1931. - 2 січ. - № 2.

[23] Переконані, що цю передмову неможливо оминути у разі видання сатиричної збірки О. Олеся «Маски».

[24] Детальніше про збірку див.: Лисенко Н. Невідомі сатиричні твори О. Олеся. - С 14-15.

[25] Саме «Доробкевича», а не «Доробилевича», як пише Р. Радишевський у статті «Олександр Олесь - співець радості і журби» (див.: ОлесьО. Лірика. Літературний портрет. - К., 1998. - С 53).

[26] Наразі маємо можливість вказати конкретні одиниці збереження, у яких зафіксовано поезії чи варіанти інших творів письменника, що не зустрічаються в інших редакціях. Серед наведених прикладів виняток становлять зошити, блокноти і записники, які розглядаємо як скомпоновані автором поетичні збірки, та кілька зшитків (№ 3862, 3903, 3904), де більшість поезій дуже важко відчитати, бо аркуші надірвані, папір пошкоджений іржею та цвіллю.

[27] О.К. Академія-концерт для вшанування О. Олеся з приводу 40-ліття його творчости // Українська дійсність. - 1943. - № 35. - С. 4.

[28] Радишевський Р. Олександр Олесь - співець радості і журби // Олесь О. Лірика. Літературний портрет. - К., 1998. - С 62.

[29] Принагідно згадаємо про зошит із поезіями (№ 3853), де О. Олесь тезисно записав «Причини літ[ературно]-творч[ого] мовчання», серед яких назвав: «Союзи ні звуку; іґнорація з боку всіх і вся; голод сестер, безсилість допомогти; борги», проте це тема для окремої розмови.

[30] ІЛ. - Ф. 220. - № 53.

[31] Левитська Н. У товаристві муз // Поет з душею вогняною: Олександр Олесь у спогадах, листах і матеріалах. - К., Нью-Йорк, Львів, 1999. - С 74. Копії цих листів наразі зберігаються в ЦДІАУК (Ф. 2221. Оп. 1. - Спр. 202) із помітками про те, що оригінали - в приватному архіві М. Мушинки.

[32] Василенко Н. Листи Олександра Олеся до Івана Труби // Хроніка 2000. - 1999. - Вип. 29-30. - С 243-245.

[33] «Коли б я здихав з голоду, ніхто б не позичив мені шматка хліба...»: Листи О. Олеся (Кандиби) до Івана Липи від 13 квітня 1904 р. по 23 січня 1906 р. // Кур’єр Кривбасу. - 2002. - № 151. - С 132-146.

[34] Не згадуємо тут комплексно збережених листів О. Олеся з його осо­бового фонду в ІР НБУВ (фонд № XV).

[35] ЦДІАУК. - Ф. 1235. - Оп. 1. - Спр. 671. Опубліковано: Листування Михайла Грушевського. - Т. 3. - С 408-447.

[36] Там же. - Ф. 587. - Оп. 1. - Спр. 6.

[37] ЦДАВО України. - Ф. 3934. - Оп. 1. - Спр. 26. - Арк. 25-26. Згадаємо також інші матеріали цього архівосховища (зокрема фонди №№ 4465, 3696, 4373), де також є автографи листів О. Олеся, але переважно від імені офіційних установ.

[38] Там же. - Ф. 3876. - Оп. 1. - Спр. 52. - Арк. 48-70.

[39] Там же. - Ф. 1823. - Оп. 1. - Спр. 31. - Арк. 21.

[40] Там же. - Ф. 3907. - Оп. 1. - Спр. 11. - Арк. 59.

[41] Там же. - Ф. 3562. - Оп. 1. - Спр. 91. - Арк. 13-14.

[42] Там же. - Ф. 3832. - Оп. 1. - Спр. 26. - Арк. 33-35.

[43] Там же. - Ф. 4001. - Оп. 1. - Спр. 2. - Арк. 20-43.

[44] Там же. - Ф. 3830. - Оп. 2. - Спр. 25. - Арк. 113, 144, 122-125, 135-138, 142, 209, 212, 233, 234, 239; Спр. 47. - Арк. 41-45.

[45] Там же. - Ф. 4446. - Оп. 1. - Спр. 9. - Арк. 13.

[46] Там же. - Ф. 3803. - Оп. 1. - Спр. 51. - Арк. 225-243, 246-253.

[47] Там же. - Ф. 3563. - Оп. 1. - Спр. 189. - Арк. 3-41; Ф. 3562. -Оп. 1. - Спр. 91. - Арк. 15.

[48] Там же. - Ф. 3569. - Оп. 1. - Спр. 243. - Арк. 41.

[49] Там же. - Ф. 3802. - Оп. 1. - Спр. 18. - Арк. 40.

[50] Там же. - Ф. 3802. - Оп. 1. - Спр. 18. - Арк. 7, 10-11, 14, 48, 51.

[51] Там же. - Ф. 3802. - Оп. 1. - Спр. 54. - Арк. 111.

[52] ІР НБУВ. - Ф 226. - № 162-170.

[53] Там же. - Ф. 121. - № 121.

[54] Там же. - Ф. 44. - № 607-613.

[55] Там же. - Ф. 244. - № 302-321.

[56] ІЛ. - Ф. 36. - № 1652.

[57] Там же. - Ф. 38. - № 573.

[58] Національний музей української літератури - Р-2655, Р-2656, Р-2658, Р-2664.

[59] ЛНБ. - Ф. 29. - Спр. 105, 405.

[60] ЦДІАУЛ. - Ф. 50с/360. - Оп. 1. - Спр. 88.

[61] Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М. М. Коцюбинського. - А-2144. Опубліковано: Листи до Михайла Коцюбинського. Т. IV. / Упор. В. Мазний. - Ніжин, 2003. - С. 27.

[62] Інститут світової літератури ім. О. М. Горького. - КГ-П, 55-5-(1-3). Опубліковано: Спогади про Михайла Коцюбинського. - К., 1989. - С. 252.

[63] Див.: Зілинський Б. Переїзд Олександра Олеся до Чехії в 1923 році // Зерна. - 1994. - № 1. - С. 24.

[64] Листи О. Олеся до сина зберігаються в архіві О. Ольжича (ф. 196. № 464-558, 561, 913-916).

[65] Яременко В. Золоті окрушини пам’яті // Мороз-Стрілець Т. Голос пам’яті. - К., 1989. - С. 8.

[66] Сірий Ю. З моїх зустрічей // Поет з душею вогняною. - С. 31.

[67] Грушевський М. Поезія О. Олеся // Олесь О. Вибір поезій. - Прага, 1923.

[68] Див. лист Л. Красковської до М. Жулинського від 15 січня 1994 р. у цьому ж фонді (№ 2793).

[69] Цей вірш, очевидно, так і не було надруковано у «Дзвонах».

[70] Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. - К., 1999. С 33.

[71] ЦДАВО України. - Р-4463. - Оп. 1. - Спр. 3.

[72] У часописі «Визволення» (ч. 2 за 1923 р.) справді було надруковано поезію О. Олеся «Марія Заньковецька».

[73] Дипломатичні паспорти, що видавалися на переїзд за кордон членам представництв УНР і їхнім родинам (оригінали, копії, чернетки) // ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 1. - Спр. 61. - Арк. 140.

[74] Листування з департаментом чужоземних зносин про призначення дипломатичної місії УНР до Угорщини, її персональний склад і його потреби // Там же. - Спр. 52. - Арк. 5.

[75] Там же. - Арк. 11.

[76] Галаган М. З посольською місією в Будапешті // Поет з душею вогняною. - С 56.

[77]ІЛ. - Ф. 196. - № 221.



Ключевые слова: Олександр Олесь,критика на творчість Олександра Олеся,публіцистика,рецензія,аналіз,читати критику,онлайн,критичні статті,твори,Критические статьи,укр література,укр литература,О Олесь,листи,творчі матеріали

Читайте также