Голос землі і серця
Михайло Медуниця
Це було на Віденському фестивалі молоді та студентів. На широку сцену велетенського — на чотирнадцять тисяч глядачів — залу вилетіли українські танцюристи. Здалося, вітер повіяв із далеких південних степів, ожила і загуляла під західним небом козацька вольниця. Хвацько збивши на потилицю сиву шапку, роблячи дивовижні повзунці — тільки закаблуки мелькали, — через сцену плив юнак. Ось, певно, так, чаруючи своїх побратимів-січовиків, танцював на діжці, що котилася з гори, його предок-запорожець.
Коли танець затих, репортери кинулися за куліси, оточили юнака і запропонували... скинути червоні чоботи. Вони шукали пекельну спецмашинку, яка, на їх думку, мала бути замаскована десь у закаблуках.
Тоді юнак повторив танок на босу ногу. Знову з ледь вловимою швидкістю замелькали його п'яти.
Репортери витягли блокноти і, перебиваючи один одного, сипонули запитання:
Як ваше прізвище?
Олесь Доріченко.
Хто ваші рідні — артисти-професіонали?
Ні. Мати робітниця, брат теж працює на заводі.
Хто ж вас навчив цього мистецтва?
Мій народ.
Про цей випадок розповідав мені одразу після фестивалю сам Олесь Доріченко, даючи інтерв'ю для газети. Потім, коли ділову розмову ми закінчили, він почав читати вірші. Це були його власні вірші. І я зрозумів, що він не тільки соліст балету Державного українського хору імені Григорія Верьовки, а ще — поет.
Справді, через кілька років він дебютував книжкою віршів «Промені», в котрій були й ті поезії, які він читав мені, її прихильно зустріла читацька громадськість.
І ось Олесь Доріченко вдруге вийшов на побачення з читачами. На прилавках крамниць з'явилася його нова книжка «Контрасти».
Перечитавши книжку, я недаремно згадав і основну професію автора, і його давнє інтерв'ю іноземним кореспондентам.
Моя земля рідніша всіх земель, за рідний терн віддам чужі троянди, за рідний шум святих моїх осель віддам усі і дзвони й діаманти чужих столиць, чужу мені красу, бо біля серця частка мого краю, якому я любов свою несу, якому я пісень своїх співаю.
Поет побував у багатьох країнах світу, бачив чужі міста і села, бачив чужі береги і тим більше віриш його слову.
Розплющу очі — сонце світить, розплющу очі — сонце сліпить, і ти, усміхнена, у сяйві незгасному.
Або:
...Умирали люди десь на чужинах, через їхні груди ліг дніпровий шлях.
До речі, про поезію. В останні роки відбулася значна переоцінка вартості поетичного слова. Читача тепер не здивуєш бренькотом гітари, сльозливим зітханням перед співом солов'я чи знеславленням зрадливої коханої, яка не зуміла побачити таланту й пішла до іншого, незважаючи на розквічене й гаряче серце поета. Читача все більше цікавлять поезії з широким діапазоном мислення, філософським заглибленням у життя, поезії соціального звучання. Власне, це не новина. Суворий екзамен часу завжди витримували тільки ті твори, що глибоко осмилювали сучасну дійсність, порушували животрепетні проблеми, які хвилювали представників різних поколінь і верств населення, твори, які були пройняті патріотизмом, високою громадянськістю і народністю.
В Олеся Доріченка майже відсутня інтимна лірика. Про коло його інтересів і тем свідчать уже самі назви віршів: «Батьківщині», «Солдати», «Над Берліном хорали», «Ні (Антифашистський цикл)», «Краса безсмертя», «Контрасти», «Зламані руки»... Взагалі, на мою думку, вся темачична ріка поета ділиться на два потоки, які можна схарактеризувати так: людина за кордоном і проблеми мистецтва.
Але про що б не йшлося в його віршах — чи про смерть батька, який не повернувся з фронту в двадцять п'ять літ («Пливуть міста, і гоять рани роки, тебе нема, а яблуні цвітуть, у тебе є внучата синьоокі, що твоє фото дідусем зовуть»); чи про покалічені хунвейбінами руки китайського піаніста Лю Шікуня («А руки — зів'ялі квіти, для музики — мертві руки»); чи про полотна Гогена («Червоний шлях і білі-білі коні, самотній вершник скаче вдалину...»); чи про душу рідного народу («Жив наш народ без хліба, нидів віки без волі, але без пісні жити жодного дня не міг»); чи про Париж («Уклін тобі, життя мого окрасо, від рідних піль, від синіх верховин за латочку землі з ім'ям мого Тараса,— уклін тобі, Париже, мій уклін»); чи про світові соціальні бурі («І гнів розбурханий вирує і клекоче, свободою душа роз'ятрена в раба — і шторм, як раб, свободи хоче»), — ми відчуваємо в голосі поета голос нашої землі, бачимо борця і життєлюба, патріота й інтернаціоналіста, який несе в своєму серці болі і надії цілого світу, який вірить у майбутнє всього людства.
В прийдешнє іду охоче,
іду в майбуття із вірою,
бо в людську гуманність вірую,—
в руки міцні робочі.
Та... досить цитат. Якщо не зважати на вірші «Коли ще війна була» (вірш награний, автор не знайшов тут відповідної ноти і звучить він, як підробка під чужий, не властивий поетові стиль) та «Твоя хода, мій краю, у заводах» (твір плакатний, декларативний), а також не брати до уваги поодинокі огріхи («...та й упала зранена на трубу», «...про біль образ забувши», «...з пітьми безсонь сновидою пливеш»), то можна сміливо сказати, що книжка «Контрасти» засвідчує громадянське змужніння поета і його фахове зростання. Книга цікаво читається не лише тому, що вона багата змістом, а й тому, що митець не одноманітний у поетичних барвах. Він широко користується як класичним віршем, так і віршем білим, верлібром, вживає рими перехресні і суміжні, повні й неповні, використовує поліметрію, вдається до анажбеману й астрофи...
Книжка йде до людей. Хай судиться їй щаслива доля.
Л-ра: Дніпро. – 1971. – № 9. – С. 152-153.
Твори
Критика
