Карл Шпіттелер. Вороги дівчат. Лукавство поштового воза
Лукавство поштового воза
Замісць ранного гимну засвистав наймит якусь польку на тоці великої клуні, на якої
криші воркотіли голуби. Потім донісся зі стайні стукіт і почулося іржання
коней в супроводі мельодійного брязкоту дзвіночків. Щораз нові дзвіночки у
всіх музичних відтінях надпливали то в потрясаних акордах, то в легко порушуваних
поодиноких звуках. І всі вони розказували казку про сині гори і фантастичні
села, проїхані в бистрій їзді під білими хмарками, що плили їм навздогін.
— Яка там погода? — спитав Ганслі, позіхаючи.
Ґерольд підзорливо розплющив очі. Віконниці були зачинені, так що
довкола було досить темно. Але вгорі під самою стелею шибала попри себе в
острих зворотах громада мух, а по кутах кімнати не було темніше як по
середині, це були добрі знаки. А коли він побачив вкінці, що вузка смуга світла
поміж віконницями не є біла, але жовта, сповістив відважно і певно:
— Погода гарна.
— Неправда! — поправив Ганслі, — я чую шум дощу.
— Це криниця, — вирішив Ґерольд.
Ганслі скочив з ліжка і відчинив віконниці. Потік золотого світла ринув крізь вікно, а напроти на цегляній стіні клуні і на одній половині криші лежало тверде, простокутне сонішне сяйво.
Але ще щось багато кращого лежало на їхніх нічних столиках: чоколяда. Звідки вона взялася, могли би легко здогадатися, якщо би були хотіли; але не хотіли нічого відгадувати зі страху, щоби гордість не заборонила їм у тім випадку приняти подарунок. Тому вдоволилися довершеним фактом і їли анонімно. Потім лежали дальше, вдивляючися в сяйво сонця на криші клуні; сяйво також дивилося собі на них обох і від того втомилися їхні очі та заслонилися повіками.
Аж коли затанцювало веселе дзенкання ложечок у філіжанках від кави, тоді оба, гопс, стрибнули із ліжок.
Накрито для трьох приятелів окремий гарненький столик у світлиці господарів. На ньому красувався в заквітчаній посуді ясний, зернистий, плястрами наложений мід; біля нього стояла загорнута у вогкий виноградний листок, штучна витиснена фаска масла, якої взір уявляв собою медведя, що драпається вгору по похилій бадилині квіту. Коли так сиділи чемно за столом, немов би мали вимізкувати разом якусь вакаційну задачу, дістав Ганслі новий напад іспитовання. Чи хліб пишеться через п, чи через б, спитав дівчинку. Вона подумала хвилинку і відповіла, що як довго хліб свіжий і мягкий, пишеться його через б, а коли счерствіє та ствердне тоді треба писати через п.
— Ця відповідь не лише легковажна але і недостаточна, — зганив її Ганслі, — Ґезімо, дістанеш з правопису „лихо“.
Тимчасом Ґерольд заглядав їй збитошно в очі, бо пригадав собі, якто вона хлюпнула йому у сні жменю води поміж очі. Колиж це тревало досить довго, вона стукнула його ложкою по пальцях.
— Пст! — скартала його.
Тоді випив хутко філіжанку до дна.
Але тепер прийшло йому знову на думку те, як то він учора вечором схопив її за чуба і, жалуючи того, він поглянув їй щераз в очі, щоби довідатися, чи не взяла вона йому цього за зле.
— Їж! — крикнула тепер Ґезіма, і вкрала йому його хліб з маслом.
Двері стояли відчинені на приняття раннього повітря, що приходило здалека і приносило зі собою ароматні поздоровлення з чужих сторін. По другому боці в челядну світлицю сходилася громадка парубків і дівчат; їх горячі тіла і веселі обличча свідчили про жваву, охочу, тверезу ранішню роботу в полі. Коли так один по одному повільно входили з червоними лицями, блискучими чолами і вкритими потом раменами в холодну, тінисту кімнату, здавалося, немов би кожний з них мав довкола себе шість квадратових стіп сонця і кілька ведер повітряної есенції.З самого заду, на пів голови вища від усіх інших, йшла Тереса, випростована і вдоволена, з блакитними стяжками в довгих, блідорусявих косах, з небідним блеском в очах, з кількома стеблами сіна в волоссю: чулося, що веселий жайворонковий спів лунав сьогодні в її душі. Увійшла в кімнату до дітей. Спершу побажала їм на добрийдень і спиталася, чи добре спали та снідали і чи чого їм не бракує. Потім виправдала неприяву свого батька; мусів поїхати в Сентісбруґ, ще раннім ранком, перед шостою годиною; однак казав здоровити їх сердечно і побажати їм щасливої дороги. Потім дивилася хвилину в пустку перед себе і вкінці спочила на обох хлопцях довгим, дивним поглядом.
— В Сентісбруґу зайшла велика зміна, — сказала до них притишеним, майже святочним голосом, немов би говорила до дорослих, — чи ви чули?
Також Ґезіма гляділа на хлопців полохливим зором.
— Яка зміна? — спитали.
Тереса дивилася в землю.
— Щож, завжди ще досить завчасу довідаєтеся про те; уживайте лиш свобідно ваших останніх вакаційних днів і будьте веселі, це ваше святе право. Куди-ж це ти з Ґерольдом, Ганслі?— Лиш так трохи в подорож довкола дому на роздобутки, — відповів Ганслі, — ти, Ґезімо, залишишся тут; тебе нам не надто потрібно.
— А не віддалюйтеся задалеко, — наказувала Тереса, — бо за доброї пів години приходить пошта. Тепер ви не будете мати до діла з довго терпеливим приватним повозом, який може ждати на вас пів дня на одному місці, але зі строгим, згори назначеним розкладом їзди, який не зважає на нікого, тут усе йде як у годиннику.
У словах Гансля про подорож довкола дому була тільки четвертина правди: Ганслі задумав змову проти Ґезіми. Ледви зайшли за тополі біля клуні, як він затримався і поділився довірочно своїм пляном з Ґерольдом, при чому притулився до нього як найтісніше, щоби краще його переконати.
— Мусимо старатися, — шептав він, — щоби дістатися на козел або на дах поштового воза, а Ґезіму всадимо до середини і так позбудемося її аж до Бішофсгардту.
Ґерольд не відповідав нічого, тільки бурмотів щось.
— Найкраще було би, — говорив дальше Ганслі, — як би вона втратила пошту; однак для цього треба би видумати якийсь спосіб, щоби виманити її з дому. Що як би сказати їй, наприклад, що в городі є малини? як ти думаєш?Знову задоволився Ґерольд тільки бурмотінням.
— Але чи це справді вже пошта, там біля левади? Це було би ще дуже завчасу.
Ганслі напружив зір; він бачив дальше і гостріше від свого брата.
— Де там, це ж тільки один одинокий кінь і зовсім без воза.
Нараз підстрибнув вгору:
— Це драґон!
Гнівно скартав його Ґерольд за нерозумну вістку. Його навчив уже досвід; тисячні болючі розчаровання вже давно відібрали йому віру в існування живих вояків, а не то вже драґонів у звичайній, буденній дійсності. Вже краще вірити у великодного заяця, що зносить крашанки, як у живого драґона. Ах Боже, скільки то соток разів думав він колись давно при торохтінню кожного воза зі старими ґратами, що ось чує нарешті військовий барабан, а при появі якогонебудь яскравого жіночого капелюха, що бачить самого тамбурмажора. А після того жорстоке розчарування! Краще вже раз на завжди зректися надії. — А однак! Цим разом виглядає це дійсно здалека як би драґон, щось виблискує на голові вершника, мов би правдивий шолом, і щось зміїться при його боці мов би шабля. Колиб так Ганслі мав слушність! О радісна надіє! Тепер ще тільки питання, чи має він еполєти, чи має червону смугу здовж штанів, чи має червоний ковнір? Так, так, так, нема більше сумніву, це живий, привдивий драґон. Але куди зверне цей дивовижний метелик, як виїде на роздоріжжа? В бік до повітового міста? чи сюди до Фрідлісмюлє? Здержуючи в собі дух, слідили за кожним рухом коня. Тепер він на роздоріжжу, тепер рішиться.— Їде, їде.
— Ні, звертає вбік.
— Ой леле! пропало! їде до міста.
— За ним! — крикнув Ганслі.
— За ним! — застогнав Ґерольд.
І як голодні вовки кинулися в чвал, не турбуючися картаючими криками, що бігли їм навздогін, щоби завернути їх. Драґон трюхтів, здавалося, цілком поволі; а всетаки віддалення, поміж ними, замісць зменшуватися, росло постійно, а хлопцям почало вже бракувати духу. Та в цьому краю є на щось при дорозі гостинниці; не виключене, що він злізе денебудь з коня і поступить. Але в такім разі не потрібно їм гнати так шалено чвалом вистане тільки підбігати потрохи; отже перейшли тепер у трюхт, який ніс їх вперед майже так само хутко, поминаючи вже те, що менше захоплював дух. Чимраз менщий ставав утікаючий вершник; ще тільки немов червоне облачко манячив час до часу поміж деревами. Але чи я не милюся? виглядає так, мов би облачко зоставалося тепер рівно велике і постійно мало біля себе один і той самий дімок.— Він не сидить уже на коні, — зголосив бистроокий Ганслі. — Тим самим мусів зсісти, а домик мусить бути коришмою. Отже з новими силами кинулися наново в чвал.
Він, той ненаглядний, сидів дійсно в коршмі, видно було крізь вікно його шолом, а його кінь стояв привязаний до стовпа, перед дверима. Тепер почали оба свої залицяння, не без доброї надії і навіть з деякою самопевністю. Адже не були першими ліпшими хлопчищами, але кадетами, носили однострій з золотими ґудзиками, Ґерольд мав навіть на ґудзиках стрільна, могли також похвалитися одною шаблею і одною набійницею, отже мали право дивитися на себе майже як на товаришів; він напевно віддасть їм гарний поздоров, а може навіть, о роскоше, промовить до них яке ласкаве слово. Річ тільки в тому, щоби датися йому пізнати. Тому почали проходжуватися бундючно у військовій поставі туди і назад перед вікном, випружували груди, покашлювали, підспівували і ставали навшпиньки.
Покажи йому свою шаблю, — порадив Ганслі, — це зробить вражіння.
Отже Ґерольд витягнув шаблю і виконав нею перед вікном військовий поздоров. Коли й це не помогло, вдрапався Ганслі на ґзимс, щоби дати нагоду ділати чорному пуклеві волосіння на свому чаку.Однак тепер виглянула з хатних дверей якась злюща баба, завірена як дощева погода.
— Чого вам тут треба? — накинулася сердито на хлопців, приглядаючися їм з недовірям.
— Нічого, хочемо тільки подивитися на драґона, — відповів несміло Ганслі.
— То ходіть явно-славно в кімнату, — загарчала вона, — і випийте пів літри вина, як годиться, а не нипайте поперед домом як жебраки, що не мають відваги ввійти до середини.
— Ми не пємо вина.
— То забирайтеся мені зпід вікна! — і зникла, кидаючи їм погляд повний ненависти та погорди.
Тепер звернули свої залицяння до коня, в надії, що цею окружною дорогою зєднають собі ласку кіннотчика; гладили шкапу по шиї, по морді, по хребті, зважувалися навіть час до часу, скромно, зі святим трепетом, доторкнутися сідла і стремен. При цьому заняттю впав Ґерольдові на думку хитрий помисл. Він пригадував собі з книжок, що закоханий хлопець старається завжди зробити своїй милій несподіванку таємними подарунками, китицями квітів і тим подібним. Китиці квітів у нього не було, але мав зате пятифранкового таляра від посадника Ґетті. Отже всунув його обережно, зі щасливим обличчам, в напістольник при сідлі.
Нараз вискочила з вікна голова драґона, немов чорт зі скринки. Що мають до роботи коло його коня, хотів би він знати; кінь належить до нього, а не до них. Потім назвав одного паршивцем, другого свинтухом, а обох разом жаболупами. А якщо тільки мигом звідти не заберуться, то він вийде і накрутить їм вуха.
Так, наслухавшися лайки, звісили голови і потрюхтіли оба назад, дуже пригноблені на дусі. Окрім стиду за знехтовані любовні залицяння мучив гарматчика ще й даремно викинений срібний гріш; не так сама його витрата, як грижа сумління, чи часом, гайнуючи так подарований гріш, не допустився чогось нечесного, чи не прогрішився проти семої заповіди: „Не кради”. Власне кажучи, крадіжкою це не було, але ж їм так вперто вбивано в школі в голову, що десять заповідей мають далеко ширший обсяг як цей, про який, здавалось би, говорять їхні слова; ледви що хто необережно порушився, а зараз був це прогріх проти злої десятки. Тепер провинився він, що найменше легкодушною розтратністю; отже був марнотратником, як блудний син.
— Слухай, ти нікому про це не скажеш, — попросив свого брата після того, як не перериваючи бігу, признався йому до свого злочину. Спільна невдача змягчила серце брата і він обіцяв йому незломну мовчанку.
— Коби ще до того всього не втратити пошти! — зітхнув Ґерольд і оба подвоїли скорість бігу.
А відбігли були далеко! Дорога тягнулася перед ними без кінця.
— Там їде пошта! — залунав переляканий крик Гансля.
Справді, зпоміж гір появився почтовий віз, віддалений від них на яких десять хвилин, завернув, не звертаючи уваги на їх одчайні знаки, в сторону Фрідлісмюлє і зник поміж деревами.
— Запізно! — квиліли їхні серця.
Ґерольд здержав біг і сказав до брата промову:
— Тепер тільки одна річ: не бігти занадто бистро, коли вже й так запізно; це було би найдурніше, що міг би зробити чоловік в такому випадку. Бо інакше без сумніву стасться таке: як тільки поштовий віз покмітить, що за ним біжить хтось, тоді зумисне стоїть, аж доки він не підбіжить цілком близько, а потім злобно відїзджає в останній хвилині і чим більше хто сердиться, тимбільше він радіє. Цієї приємности ми йому не зробимо. Отже будемо йти цілком спокійно, кроком, бо воно й так на одно вийде.
Це переконало піхотинця і так ішли поволі дальше, нога за ногою, раді, що знівечать лукавому поштовому возові його сподівану злорадість.
Незабаром побачили здалека цю запорошену, зрадливу скриню на колесах, як стояла біля Фріідлісмюлє, з невинним виглядом, мов би чекала на них.
— Тільки не вір йому, тому облудному Фріцові! — остерігав Ґерольд, — не дайся зловити! він спекулює тільки на те, щоби ми бігли до нього, а потім притьмом відїде, цього можеш бути певний.
І на злість ще більше звільнили крок.
Але все ще, все ще стояв лукавий віз, немов прицвяхований, на тому самому місці, так що хлопці, хоч плелися, як могли найповоліше, все таки зближалися до нього чимраз ближче. Над цею витревалістю воза зняло їх зачудовання, а в зачудованні сиділа надія.
— Знаєш, що я думаю, — крикнув Ґерольд. — коли ми поженемо тепер як блискавка, то всетаки прибіжимо ще на час, але так скоро, як лише можеш.
І величезними скоками почали свої перегони. Втім залунав поштовий ріг, тріснув бич і поштовий віз, колишучися відїхав у далину.
— Бачиш його тепер, бачиш його, ту жовту салямандру, того облудника? — заскреготав зубами Ґерольд, — а що я казав тобі? Як тільки ми почали бігти, він зареготався, крутнув хвостом і на глум потриндався далі. Коли б ми були йшли спокійно дальше, то тоді були б його таки перехитрили. —І в своїй люті шпурнув він за злосливим жовтим обманцем своєю шаблею.
Ганслі глузував над тою його безсилою карною екзекуцією:
— Ти зовсім так само безглуздий як Ксеркс, коли казав бити батогами море.
Сказав, і кинув вслід за шаблею свою набійницю.
— В кожному разі одно добре сталося при тім, — потішався Ганслі, — тепер ми бодай увільнилися раз на завжди від Ґезіми.
— Якто?
— Бо вона відїхала поштою.
Цей факт мусів Ґерольд приняти за можливий; але якоїсь помітної потіхи він в тому не віідчув; скорше навпаки. Хоч Ґезіма й була тільки дівчиною, то однак будьщобудь він вже призвичаївся був трохи до неї, і нараз видався йому цілий світ нудним і дурним.
— А що тепер далі? — спитав Ганслі.
— Мені все одно, — буркнув гарматчик.
— На мою думку, ходім просто до Бішофсгардту.
— Мені всеодно.
—- Ой леле, йде Тереса, уважай, тепер буде проповідь.
— Мені всеодно.
Однак не було ніякої проповіди, тільки чемний запит про причину їхньої загадочної поведінки. Чому йшли так помалу як слимаки, мов би нарошне завзялися спізнити пошту. На десять довгих мінут вдалося їй задержати поштаря, але дальше не могла вже браги на себе відповідальности. Що думають тепер робити? Мала панночка є тої думки, що можуть всі троє іти дальше пішки; вона сама вже два рази зробила цілу дорогу з Бішофсгардту до Шенталю пішки. — Отже, якщо ви згідні —
— Якто, то вона не відїхала поштою? — спитав Ґерольд.
— Вона навіть не хотіла всідати без вас. Ось стоїть на сходах.
— Гарна історія, гарна історія! спізнили пошту! — сміялася Ґезіма, підносячи обі руки з розчепіреними пальцями вгору. Після того вибралися всі троє в дорогу.
Щасливої дороги! — кликала за ними Тереса. — А може візьмете зі собою щось трохи їсти, кілька грушок або морель? або може чого іншого?
— Не потрібно. І дякуємо вам гарно за все.
