Карл Шпіттелер. Вороги дівчат. В Альтгайслі

Коли примостився вже якслід і по­чав роскошуватися вигодою, доторкну­лася нараз до його лиця вогка, холодна собача морда і двоє кровю підбіглих очей витріщилося йому в обличча; однак в туж мить вони добродушним відблеском, попросили вибачення, немов би хо­тіли сказати: — Ах так, це ти. — Потім ціла величезна потвора в кудлатім ко­жусі просунулася попри нього, викручуючися приязно і чимраз далі торкаючися його тіла, нюхтіла своїм чорним носом. Коли вже ціле кудлате тіло з додатком довгого хвоста продефілювало попри нього, показалося, що ця потвора тягне за собою набійницю, на яку скаржиться жалісним скомлінням. З цього факту зитягнув Ґерольд висновок: Ганслі є в по­близу. І справді не минуло кілька хвилин, як Ганслі вискочив зі сіней дому, з гала­сом домагаючися від собаки своєї набійниці. Нараз, ой леле! з криком перестра­ху побачив обидженого брата.

— Ґезімо, увага, Ґерольд є тут! — заверещав, остерігаючи мов вірний ца­пок свою серну і кинувся як найшвидше втікати.

Ґерольд не рушився, тільки нишком стиснув пястуки і підступно прижмурив повіками очі як кіт, що чує поблизу писк миші. По хвилині вичікування показалося йому, що чує щось мов запах фіялок; а заки, нюхаючи, втягав у себе носом по­вітря, упала нараз на його обличча ху­стинка, скручена штудерно в мишку, з ухами і казочно довгим хвостом. Відки­нув мишку на дорогу. Тоді проховзнувся йому поза ковнір зимний як лід ка­мінчик і зсувався вдолину по спині, все глибше і глибше. Тепер був уже певний: Ґезіма!

Дійсно, почув, як хіхікаючи, втікла. Розлючений прикусив губи зубами і зсу­нувши легко ноги на землю пересунувся непомітно в положення вигідніше до на­паду. Довгий час не чути були ніякого підозрілого шороху. Нараз несподівано якісь мягкі долоні заткали йому уха, а з гори запечатав його уста поцілунок. Повний скаженої люти з причини цього непристойного насильства зірвався, порскаючи гнівом, на рівні ноги. Та гов, цим разом не була це Ґезіма, тільки та чужа пані, яку бачив учора в Шенталі в поштовому возі. Заки оголомшено дивив­ся на неї, стиснула вона йому обома до­лонями його повні лиця, так що його уста створили дві подушечки, але замісць зажадати тепер від нього, щоби сказав „Пфаф“, як він цього сподівався, вона ненадійно поцілувала його щераз.

Хоч як це було неапетитно, він не ва­жився протестувати. Тепер зявився та­кож на порозі її товариш подорожі, той гарний пан.

— Будь ласка, пане полковнику, — сказав він з любязною усмішкою в кути­ках уст, що робило його подібним до Дольфа, — обід чекає вже від двох го­дин на вашу Високість.

Кажучи це, взяв його кінцями паль­ців за плече і легким поворотом руки пхнув його в сіни.

В кутку спорохнявілої веранди, за занавісою з розвішеного шмаття, яке при переході тряслося в цілій своїй дов­жині, стояв накритий для нього стіл.

— Смачного, — побажала йому мо­лода пара і пішла через маленький мі­сток до запущеного городу в лябіринт ярин.

В туж мить завилася маленька, вертка дівчина з тарелем зупи, поклала тарілку на стіл і сама сіла біля Ґерольда. Заждала наперед, аж зїсть кілька ло­жок, а тоді зачала випитувати його.

— Отже у Фрідлісмюлє ви, здаєть­ся підночували?

— Так — відповів коротко, бо був занятий їдою.

— І „тіткою“ казала, щоби ви її називали?“

— Хто?

— А ця, довга Тереса?

— Так.

— І ти справді казав їй „тітко“?

— Ні.

Погладила його приязно по голові.

— Ганслі запевнює, — говорила дальше, — що Дольф взяв тебе при про­щанню на бік і шептав, чи навіть дав тобі щось. Може переказував що до ме­не або дав може лист?

— Добре, а хтож ти є?

— Маріянеллі.

— Ах так, то ти є Маріянеллі; так, маю для тебе лист, але не знаю вже на­певно де, — і почав перешукувати свої кишені.

— Я поможу тобі, — скрикнула і прожогом кинулася до нього, та почала обшукувати, обмацювати, перевертати його блюзу і штани та нишпорити по кишенях, притім дихала свобідно своїм горячим віддихом йому в обличча, як би його цілком не було.

— Вже знаю, — крикнув нагло, — під підшивкою мого чака.

Як кітка скочила за чаком, вирвала з нього лист, метнулася з ним у кут, пере­бігла очима кілька стрічок, потім нараз зімняла папір у жмені, кинула далеко від себе і з жалісним риданням побігла в ха­ту. На її ридання відповіли в середині проклони і лайка, спершу на один голос, потім перенісся цей крик у зростаючій скількости голосів аж на поверх, де счи­нився дикий галас. Дівчина все ще голо­сила, благаючи милосердя, однак чим розпучливіше вона плакала, тим люті­ше шаліли тамті. А Ґерольд не міг зро­зуміти, як можна лаяти когось, що й так вже нещасливий. Також це ще показало­ся йому незрозумілим, що добрий, коха­ний вуйко Дольф, хоч сам виглядав такий сумний, мав би написати лист, яким спри­чинив біль іншій людині. Як можуть вза­галі листи шкодити так страшно, на таку віддаль, на яку не досягне навіть арматній стріл? І це, що він сам мусів бути тим муніційним возом, який довіз бідній Маріянеллі затроєне стрільно, не було йому також по нутру. Коротко кажучи, ціла історія була для нього неясна і неподобалася йому; правдоподібно діялися тут речі понад його голову і розум, не турбуючися ним зовісм. Отже і він пере­став ними турбуватися. Їв собі байдуже свою зупу.

— Чи добре там тебе обслугують? — закликав до нього з городу чужий пан.

— О так, запевнив з переконанням Ґерольд — знаменито.

І дальше смакував свою зупу.

Аж тут нараз підштанки і панчохи, які висіли на шнурі, почали підскакувати і танцювати як маріонетки у вертепі і це спочатку страшно йому подобалося. Од­нак з часом підкралося до нього підо­зріння, що в цьому театрі може бути вмішана чиясь зла рука, а коли доглянув тепер під великою мужеською сорочкою чорні панчохи Ґезіми, випросив собі рі­шуче, щоби вона дальше продовжувала свій вертеп, бо інакше кине в укриту режісерку тарілкою, куди попаде, і то на її відповідальність і кошти. Супроти цього виставу перервали.

Зате тепер появився на сцені Ганслі, але в належному віддаленню, по дру­гому боці потічка, на краю яринного го­рода. Звідти старався він навязати пере­говори, підходячи брата при помочі при­ємних часописних новинок. Тутешні лю­ди, повідомляє він, заприязнені з вуйком Дольфом, який нераз цілими днями пере­бував у Альтгайслі. Кудлатий пес, напри­клад, є подарунком від нього (це сказав йому Сеплі, наймит), дарунком таксамо від вуйка є цей гнідий у стайні, пишний молодий коник, яким вони, оскільки він добре зрозумів, мають їхати дальше до Бішофсгардту; власне цей чужий пан ду­має, що для Ґезіми булоби за тяжко йти дальше пішки аж до міста, тимбільше, що буде мабуть буря. Він, цей пан, за­платить все, їзду і їжу; він відбуває по­шлюбну подорож і є страшенно богатий. Ганслі говорив ще богато подібних ці­кавих річей, однак коли на свої подиву гідні відомости не отримував ніякої ін­шої відповіді тільки вороже бурмотіння, покмітив, що час до переговорів ще не назрів і усунувся на дальший плян.

Зївши зупу, Ґерольд почув себе ду­же добре. Найперше оглянув рисунки олівцем, поналіплювані вздовж по сті­нах; коні, вояки, корчі, все дуже ста­ранно повирисовуване, але твердим олів­цем, Фабер ч.З, щонайбільше 2, а під кожним рисунком було підписано: Адольфус Венгітанус феціт, і ріжні да­ти. І навіть один мідерит був між ними, а саме: розділення нагород на стрілець­кому святі з пугарами і прапорами, а цей в середині, якому наложено на го­лову вінок, був трохи подібний до Дольфа.

Так посуваючися від картини до картини, скрутив Ґерольд за ріг дому і попав на місток. Там станув він собі при поруччу, оперся обома ліктями на поручні і взяв голову в обі долоні, а ліву ногу поставив на першій перекла­дині. Так трівав непорушно.

По поручнях містка увихалися му­рашки, оминаючи позатинані ножиками тріски, як би це були колоди дерева. Приглядаючися поведінці мурашок, Ґе­рольд покмітив, що рівчики, витинані ножем, які відділювалися своєю жов­тою барвою, уявляють собою букви і з них нетяжко було йому вичитати злу­чені імена Дольфа і Маріянеллі. Так по цілому поруччу повторювалися ці получені імена, декуди навіть почорнені чор­нилом і обведені вінчиками. В одному з таких вінчиків стояло ще: „На віки вічні“.

Під Ґерольдом, недалеко моста по напів сухому, нужденному кориті по­тока бродили босими ногами Ґезіма і Ганслі, вибравшися на роздобутки і ви­конуючи для утримання рівноваги ріжні линвоскочні рухи своїми розпростерти­ми раменами. Ганслі держав у кожній руці один чобіт, а Ґезіма перевязалася в поясі своєю линвочкою і перевісила на ній свої панчохи і черевики. На її голих тонких голенях видніли ріжні татуовання: біляві відтиски і синяво-брунатні синці побіч райдужноколірних потовчень та червоних задрапнень.

Затрималися на просторому острів­ці, який утворила серед потічка дошка до прання і влаштували тут ловлю перел. Полів був гарний, бо на побережжу їжилися коралеві рафи з темнозелених пляшок, з миготячих веселковими бар­вами кусників шкла і з квітистих поливяних черепків, всуміш з гузиками, за­ржавілими монетами та іншою всячи­ною, яку лише могла нанести вода. Ці всі скарби взяли вони на підставі надбережнього права в своє посідання, а заки Ганслі збирав на купу все нову добичу, Ґезіма почала полокати золото. Пізніше, коли вдалося їм зловити ще й живих плазунів, прилучилася до всіх тих знахідок і менажерія, розміщена на червоному взористому накривалі, що вітрилося на мурі, але злетіло у воду потока.

Весь цей промисл міг працювати незаколочуваний воєнним станом, бо ворожий гарматник над ними на містку був свідомий своєї незарадности в спра­вах висотних і глибинних і не пробував перешкоджувати їм у комунікації. Од­нак коли Ганслі в завеликій певности себе поклав зухвало свої чоботи на мі­сток, полетіли вони в туж мить просто в воду, копнені ногою Ґерольда.

З часом завважив Ґерольд, що чу­жий пан, який сидів у городі на складаному стільці, рисує щось, а його жін­ка, посміхаючися, приглядається його роботі. Що саме він рисує, не міг Ґе­рольд, розуміється, з цього місця ба­чити, але вже самі рухи рисівника, як він то підносив то нахиляв над папером голову, поглядаючи притім своїми хит­рими малярськими очима, прикували до себе його увагу. Ось підніс пан олівець впоперек перед очі і обоє з панею гля­діли остро на Ґерольда. Тут зрозумів він, що це він сам, Ґерольд, є предме­том рисунку. Відтепер уважав він своїм обовязком не шевельнутися, ані на дрібочку, бо поважав та любив маляр­ську штуку і сам власним досвідом змі­рив її труднощі.

Тимчасом Ґезіма прокралася через город, станула за рисівником і на вшпиньках, почала заглядати йому через плече та понад його голову давати гарматчи­кові німі знаки, щоби повідомити його, яка саме частина його особи родиться в цю хвилину під олівцем. Очі описала як дві стрільниці з крапкою в середині, уста як поперечний шрам, що розполовлював обличча на дві частини, а для передачі вух схопилася за кінчики своїх ушок, виставила язичок і посувала поволі руки вздовж голови в гору у безконечність.

А Ганслі, зміркувавши як стоять справи, використав спасенне закаменіння розгніваного брата для своїх мирових змагань. Певний, що гарматчик не ру­шиться з місця, вхопив його просто за полу блюзи і дав волю своїй пропаґанді замирення, не турбуючися грізними то­нами, що виходили з затиснених уст бра­та. Чи то виплатиться воювати зі собою через таку нікчемну істоту як дівчина: адже жили завжди в братерській згоді, аж доки ця клята, зрадлива руда дзиґа не зіпсувала їм миру. Він не хоче більше й на очі бачити Ґезіми, бо вона підводить так одного як і другого.

— Ти знаєш, що вона про тебе ка­зала? Що ти жорстокий чоловік, який навіть жалує котам звичайної миші. І ще казала, що дякує за такого, що все два рази переживає; вона, мовляв, має до­сить того, що їй минулої зими вирвали раз зуба і цілком не має охоти, щоби їй щераз його витягали. Пустила навіть до­теп на тебе.

— В це я вже не повірю, — зикнув крізь зуби Ґерольд, — це було би вже занадто нікчемне.

— Можу тобі навіть повторити йо­го: сказала, що ти певно належиш до тяжкої артилерії, це пізнати по тобі.

Це поділало. Ґерольд міг богато зне­сти, але дотепи! натяки на його вигляд і вагу! ні цього було вже за богато, це випровадило його з рівноваги. Отже за­ключив своїм гнівним поглядом сепарат­ний мир зі своїм братом, на підставі яко­го Ґезіма була виключена і збойкотована обома партіями. Святочне подання руки, тому що Ґерольд не міг рушитися, засту­пили собі патиком, що його Ганслі всу­нув свойому союзникові в руку. Кожний тримав хвилину у руці свій кінець пати­ка, і так узмисловили та затвердили свій союз.

Притьмом дав Ганслі пізнати Ґезімі нове уґруповання сил, виконуючи на містку цілу жваву низку глузливих рухів, і визивних скоків. Однак щоби повестися цілком чесно і недвозначно, видалося йо­му, що потрібне тут формальне виповідження війни. Нема де якого кусника па­перу? Там ось лежить щось на землі, якийсь помнятий лист, хоч дрібно записа­ний, але в долині поміж останньою стріч­кою, де стояло: „не думай, що я тебе че­рез те менше люблю“ і підписом „Дольф“ знайшов ще трохи місця. Там вписав він: „препогана Ґезімо, маєш руде волосся“, потім прикликав до себе кудлату собаку засунув їй лист під нашийник і показав дівчині знаками, щоби призвала пса до себе. Ґезіма затріпала пальцями і собака побігла до неї, а вона прочитала письмо, нашкрабала щось в ньому і Ганслі при­вабив тепер собачого листоноса назад до себе. На горішньому окрайку паперу, по­над наголовком „Моя бідна, бідна Маріянеллі“ стояла відповідь: „Недобрий Ган­слі, маєш бородавку на лівому вказуючо­му пальці“.

Дальшу переписку перервав один випадок у природі: з посеред ясного неба упала нараз злива сріблистого дощу, так що все з криком розбіглося. Зведені ви­щою силою до купи, знайшлися всі троє дітей разом на веранді, а молоду по­шлюбну пару загнав страх у городову альтанку. Але дощ устав в тій самій хви­лині, немов утятий ножицями.

Зі сіней виглянуло добродушне обличча візника.

— Ходіть, кінь вже запряжений, — зголосив він, — хутко, хутко, щоби за­їхати ще до Бішофсгардту, заки зачнеть­ся буря, там над Дюренберґом навалю­ються хмари як чорні воли одні на другі.

Ґерольд зложив наперед бистро свою подяку в напрямі альтанки гостин­ному чужому панові, стукнув зака­блуками, вдарив рукою об дашок сво­го чака і виконав один з нових по­клонів, яких навчився від Ґезіми, а потім всі троє побігли через сіни.

— На козел — жебрали хлопці.

Добродушне обличча схопило одного по другому за ковнір і висадило на козел як молодих щенят.

— Сеплі називаюся, — заявив, сіда­ючи поміж обох хлопців.

Тепер на поверсі відчинилося з ло­скотом вікно і поміж рамами зявилося заплакане обличча Маріянеллі, щоби їм щось сказати; однак замісць того вона бистро обернулася і крикнула комусь у кімнату:

— А я не хочу нікого іншого і не піду за нікого іншого.

Сеплі підморгнув і вишкірив зуби.

— Там огонь на піддашу! але я знаю не одного в кантоні, що охотно потішив би її. Я також. — Ну що? готово? мо­жемо їхати?

І вже гнідий шарпнув нетерпеливо вперед.

Але ззаду скегліла жалісно Ґезіма. Вона не могла всісти, бо ступінь брички був їй за високий, так що її нога ступала разпораз у порожнечу, як у пудля, що хоче подати ніжку.

Одним скоком був уже Ґерольд на землі, обіймив її руками ззаду попід ра­мена і висадив на візок, стогнучи і пома­гаючи собі колінами та животом.

— Мені дуже прикро, — шепнула Ґезіма в подяку і благально подала йому руку. Після цих слів зробилося Ґерольдо­ві нараз так мягко коло серця, що він мало-мало не приняв її руки; але прига­дав собі, що вона назвала його гарматчи­ком від тяжкої артилерії і опанував на­гально своє серце та не сказавши ні од­ного приязного слівця пішов на своє міс­це на козел.

Ледви видрапався на гору, а вже, дзвонячи дзвіночками, покотилася брич­ка по шляху.

Вороги дівчат (пер. Василь Софронів-Левицький)

• Відїзд із Сентісбруґу
• У посадника Ґетті
• У Фрідлісмюлє
• Лукавство поштового воза
• Ґерольд і Ґезіма
• Зрадлива іграшка
• У навіженого студента
• В Альтгайслі
• Дочка полку