Карл Шпіттелер. Вороги дівчат. В Альтгайслі
Коли примостився вже якслід і почав роскошуватися вигодою, доторкнулася нараз до його лиця вогка, холодна собача морда і двоє кровю підбіглих очей витріщилося йому в обличча; однак в туж мить вони добродушним відблеском, попросили вибачення, немов би хотіли сказати: — Ах так, це ти. — Потім ціла величезна потвора в кудлатім кожусі просунулася попри нього, викручуючися приязно і чимраз далі торкаючися його тіла, нюхтіла своїм чорним носом. Коли вже ціле кудлате тіло з додатком довгого хвоста продефілювало попри нього, показалося, що ця потвора тягне за собою набійницю, на яку скаржиться жалісним скомлінням. З цього факту зитягнув Ґерольд висновок: Ганслі є в поблизу. І справді не минуло кілька хвилин, як Ганслі вискочив зі сіней дому, з галасом домагаючися від собаки своєї набійниці. Нараз, ой леле! з криком перестраху побачив обидженого брата.
— Ґезімо, увага, Ґерольд є тут! — заверещав, остерігаючи мов вірний цапок свою серну і кинувся як найшвидше втікати.
Ґерольд не рушився, тільки нишком стиснув пястуки і підступно прижмурив повіками очі як кіт, що чує поблизу писк миші. По хвилині вичікування показалося йому, що чує щось мов запах фіялок; а заки, нюхаючи, втягав у себе носом повітря, упала нараз на його обличча хустинка, скручена штудерно в мишку, з ухами і казочно довгим хвостом. Відкинув мишку на дорогу. Тоді проховзнувся йому поза ковнір зимний як лід камінчик і зсувався вдолину по спині, все глибше і глибше. Тепер був уже певний: Ґезіма!
Дійсно, почув, як хіхікаючи, втікла. Розлючений прикусив губи зубами і зсунувши легко ноги на землю пересунувся непомітно в положення вигідніше до нападу. Довгий час не чути були ніякого підозрілого шороху. Нараз несподівано якісь мягкі долоні заткали йому уха, а з гори запечатав його уста поцілунок. Повний скаженої люти з причини цього непристойного насильства зірвався, порскаючи гнівом, на рівні ноги. Та гов, цим разом не була це Ґезіма, тільки та чужа пані, яку бачив учора в Шенталі в поштовому возі. Заки оголомшено дивився на неї, стиснула вона йому обома долонями його повні лиця, так що його уста створили дві подушечки, але замісць зажадати тепер від нього, щоби сказав „Пфаф“, як він цього сподівався, вона ненадійно поцілувала його щераз.
Хоч як це було неапетитно, він не важився протестувати. Тепер зявився також на порозі її товариш подорожі, той гарний пан.
— Будь ласка, пане полковнику, — сказав він з любязною усмішкою в кутиках уст, що робило його подібним до Дольфа, — обід чекає вже від двох годин на вашу Високість.
Кажучи це, взяв його кінцями пальців за плече і легким поворотом руки пхнув його в сіни.
В кутку спорохнявілої веранди, за занавісою з розвішеного шмаття, яке при переході тряслося в цілій своїй довжині, стояв накритий для нього стіл.
— Смачного, — побажала йому молода пара і пішла через маленький місток до запущеного городу в лябіринт ярин.
В туж мить завилася маленька, вертка дівчина з тарелем зупи, поклала тарілку на стіл і сама сіла біля Ґерольда. Заждала наперед, аж зїсть кілька ложок, а тоді зачала випитувати його.
— Отже у Фрідлісмюлє ви, здається підночували?
— Так — відповів коротко, бо був занятий їдою.
— І „тіткою“ казала, щоби ви її називали?“
— Хто?
— А ця, довга Тереса?
— Так.
— І ти справді казав їй „тітко“?
— Ні.
Погладила його приязно по голові.
— Ганслі запевнює, — говорила дальше, — що Дольф взяв тебе при прощанню на бік і шептав, чи навіть дав тобі щось. Може переказував що до мене або дав може лист?
— Добре, а хтож ти є?
— Маріянеллі.
— Ах так, то ти є Маріянеллі; так, маю для тебе лист, але не знаю вже напевно де, — і почав перешукувати свої кишені.
— Я поможу тобі, — скрикнула і прожогом кинулася до нього, та почала обшукувати, обмацювати, перевертати його блюзу і штани та нишпорити по кишенях, притім дихала свобідно своїм горячим віддихом йому в обличча, як би його цілком не було.
— Вже знаю, — крикнув нагло, — під підшивкою мого чака.
Як кітка скочила за чаком, вирвала з нього лист, метнулася з ним у кут, перебігла очима кілька стрічок, потім нараз зімняла папір у жмені, кинула далеко від себе і з жалісним риданням побігла в хату. На її ридання відповіли в середині проклони і лайка, спершу на один голос, потім перенісся цей крик у зростаючій скількости голосів аж на поверх, де счинився дикий галас. Дівчина все ще голосила, благаючи милосердя, однак чим розпучливіше вона плакала, тим лютіше шаліли тамті. А Ґерольд не міг зрозуміти, як можна лаяти когось, що й так вже нещасливий. Також це ще показалося йому незрозумілим, що добрий, коханий вуйко Дольф, хоч сам виглядав такий сумний, мав би написати лист, яким спричинив біль іншій людині. Як можуть взагалі листи шкодити так страшно, на таку віддаль, на яку не досягне навіть арматній стріл? І це, що він сам мусів бути тим муніційним возом, який довіз бідній Маріянеллі затроєне стрільно, не було йому також по нутру. Коротко кажучи, ціла історія була для нього неясна і неподобалася йому; правдоподібно діялися тут речі понад його голову і розум, не турбуючися ним зовісм. Отже і він перестав ними турбуватися. Їв собі байдуже свою зупу.
— Чи добре там тебе обслугують? — закликав до нього з городу чужий пан.
— О так, запевнив з переконанням Ґерольд — знаменито.
І дальше смакував свою зупу.
Аж тут нараз підштанки і панчохи, які висіли на шнурі, почали підскакувати і танцювати як маріонетки у вертепі і це спочатку страшно йому подобалося. Однак з часом підкралося до нього підозріння, що в цьому театрі може бути вмішана чиясь зла рука, а коли доглянув тепер під великою мужеською сорочкою чорні панчохи Ґезіми, випросив собі рішуче, щоби вона дальше продовжувала свій вертеп, бо інакше кине в укриту режісерку тарілкою, куди попаде, і то на її відповідальність і кошти. Супроти цього виставу перервали.
Зате тепер появився на сцені Ганслі, але в належному віддаленню, по другому боці потічка, на краю яринного города. Звідти старався він навязати переговори, підходячи брата при помочі приємних часописних новинок. Тутешні люди, повідомляє він, заприязнені з вуйком Дольфом, який нераз цілими днями перебував у Альтгайслі. Кудлатий пес, наприклад, є подарунком від нього (це сказав йому Сеплі, наймит), дарунком таксамо від вуйка є цей гнідий у стайні, пишний молодий коник, яким вони, оскільки він добре зрозумів, мають їхати дальше до Бішофсгардту; власне цей чужий пан думає, що для Ґезіми булоби за тяжко йти дальше пішки аж до міста, тимбільше, що буде мабуть буря. Він, цей пан, заплатить все, їзду і їжу; він відбуває пошлюбну подорож і є страшенно богатий. Ганслі говорив ще богато подібних цікавих річей, однак коли на свої подиву гідні відомости не отримував ніякої іншої відповіді тільки вороже бурмотіння, покмітив, що час до переговорів ще не назрів і усунувся на дальший плян.
Зївши зупу, Ґерольд почув себе дуже добре. Найперше оглянув рисунки олівцем, поналіплювані вздовж по стінах; коні, вояки, корчі, все дуже старанно повирисовуване, але твердим олівцем, Фабер ч.З, щонайбільше 2, а під кожним рисунком було підписано: Адольфус Венгітанус феціт, і ріжні дати. І навіть один мідерит був між ними, а саме: розділення нагород на стрілецькому святі з пугарами і прапорами, а цей в середині, якому наложено на голову вінок, був трохи подібний до Дольфа.
Так посуваючися від картини до картини, скрутив Ґерольд за ріг дому і попав на місток. Там станув він собі при поруччу, оперся обома ліктями на поручні і взяв голову в обі долоні, а ліву ногу поставив на першій перекладині. Так трівав непорушно.
По поручнях містка увихалися мурашки, оминаючи позатинані ножиками тріски, як би це були колоди дерева. Приглядаючися поведінці мурашок, Ґерольд покмітив, що рівчики, витинані ножем, які відділювалися своєю жовтою барвою, уявляють собою букви і з них нетяжко було йому вичитати злучені імена Дольфа і Маріянеллі. Так по цілому поруччу повторювалися ці получені імена, декуди навіть почорнені чорнилом і обведені вінчиками. В одному з таких вінчиків стояло ще: „На віки вічні“.
Під Ґерольдом, недалеко моста по напів сухому, нужденному кориті потока бродили босими ногами Ґезіма і Ганслі, вибравшися на роздобутки і виконуючи для утримання рівноваги ріжні линвоскочні рухи своїми розпростертими раменами. Ганслі держав у кожній руці один чобіт, а Ґезіма перевязалася в поясі своєю линвочкою і перевісила на ній свої панчохи і черевики. На її голих тонких голенях видніли ріжні татуовання: біляві відтиски і синяво-брунатні синці побіч райдужноколірних потовчень та червоних задрапнень.
Затрималися на просторому острівці, який утворила серед потічка дошка до прання і влаштували тут ловлю перел. Полів був гарний, бо на побережжу їжилися коралеві рафи з темнозелених пляшок, з миготячих веселковими барвами кусників шкла і з квітистих поливяних черепків, всуміш з гузиками, заржавілими монетами та іншою всячиною, яку лише могла нанести вода. Ці всі скарби взяли вони на підставі надбережнього права в своє посідання, а заки Ганслі збирав на купу все нову добичу, Ґезіма почала полокати золото. Пізніше, коли вдалося їм зловити ще й живих плазунів, прилучилася до всіх тих знахідок і менажерія, розміщена на червоному взористому накривалі, що вітрилося на мурі, але злетіло у воду потока.
Весь цей промисл міг працювати незаколочуваний воєнним станом, бо ворожий гарматник над ними на містку був свідомий своєї незарадности в справах висотних і глибинних і не пробував перешкоджувати їм у комунікації. Однак коли Ганслі в завеликій певности себе поклав зухвало свої чоботи на місток, полетіли вони в туж мить просто в воду, копнені ногою Ґерольда.
З часом завважив Ґерольд, що чужий пан, який сидів у городі на складаному стільці, рисує щось, а його жінка, посміхаючися, приглядається його роботі. Що саме він рисує, не міг Ґерольд, розуміється, з цього місця бачити, але вже самі рухи рисівника, як він то підносив то нахиляв над папером голову, поглядаючи притім своїми хитрими малярськими очима, прикували до себе його увагу. Ось підніс пан олівець впоперек перед очі і обоє з панею гляділи остро на Ґерольда. Тут зрозумів він, що це він сам, Ґерольд, є предметом рисунку. Відтепер уважав він своїм обовязком не шевельнутися, ані на дрібочку, бо поважав та любив малярську штуку і сам власним досвідом змірив її труднощі.
Тимчасом Ґезіма прокралася через город, станула за рисівником і на вшпиньках, почала заглядати йому через плече та понад його голову давати гарматчикові німі знаки, щоби повідомити його, яка саме частина його особи родиться в цю хвилину під олівцем. Очі описала як дві стрільниці з крапкою в середині, уста як поперечний шрам, що розполовлював обличча на дві частини, а для передачі вух схопилася за кінчики своїх ушок, виставила язичок і посувала поволі руки вздовж голови в гору у безконечність.
А Ганслі, зміркувавши як стоять справи, використав спасенне закаменіння розгніваного брата для своїх мирових змагань. Певний, що гарматчик не рушиться з місця, вхопив його просто за полу блюзи і дав волю своїй пропаґанді замирення, не турбуючися грізними тонами, що виходили з затиснених уст брата. Чи то виплатиться воювати зі собою через таку нікчемну істоту як дівчина: адже жили завжди в братерській згоді, аж доки ця клята, зрадлива руда дзиґа не зіпсувала їм миру. Він не хоче більше й на очі бачити Ґезіми, бо вона підводить так одного як і другого.
— Ти знаєш, що вона про тебе казала? Що ти жорстокий чоловік, який навіть жалує котам звичайної миші. І ще казала, що дякує за такого, що все два рази переживає; вона, мовляв, має досить того, що їй минулої зими вирвали раз зуба і цілком не має охоти, щоби їй щераз його витягали. Пустила навіть дотеп на тебе.
— В це я вже не повірю, — зикнув крізь зуби Ґерольд, — це було би вже занадто нікчемне.
— Можу тобі навіть повторити його: сказала, що ти певно належиш до тяжкої артилерії, це пізнати по тобі.
Це поділало. Ґерольд міг богато знести, але дотепи! натяки на його вигляд і вагу! ні цього було вже за богато, це випровадило його з рівноваги. Отже заключив своїм гнівним поглядом сепаратний мир зі своїм братом, на підставі якого Ґезіма була виключена і збойкотована обома партіями. Святочне подання руки, тому що Ґерольд не міг рушитися, заступили собі патиком, що його Ганслі всунув свойому союзникові в руку. Кожний тримав хвилину у руці свій кінець патика, і так узмисловили та затвердили свій союз.
Притьмом дав Ганслі пізнати Ґезімі нове уґруповання сил, виконуючи на містку цілу жваву низку глузливих рухів, і визивних скоків. Однак щоби повестися цілком чесно і недвозначно, видалося йому, що потрібне тут формальне виповідження війни. Нема де якого кусника паперу? Там ось лежить щось на землі, якийсь помнятий лист, хоч дрібно записаний, але в долині поміж останньою стрічкою, де стояло: „не думай, що я тебе через те менше люблю“ і підписом „Дольф“ знайшов ще трохи місця. Там вписав він: „препогана Ґезімо, маєш руде волосся“, потім прикликав до себе кудлату собаку засунув їй лист під нашийник і показав дівчині знаками, щоби призвала пса до себе. Ґезіма затріпала пальцями і собака побігла до неї, а вона прочитала письмо, нашкрабала щось в ньому і Ганслі привабив тепер собачого листоноса назад до себе. На горішньому окрайку паперу, понад наголовком „Моя бідна, бідна Маріянеллі“ стояла відповідь: „Недобрий Ганслі, маєш бородавку на лівому вказуючому пальці“.
Дальшу переписку перервав один випадок у природі: з посеред ясного неба упала нараз злива сріблистого дощу, так що все з криком розбіглося. Зведені вищою силою до купи, знайшлися всі троє дітей разом на веранді, а молоду пошлюбну пару загнав страх у городову альтанку. Але дощ устав в тій самій хвилині, немов утятий ножицями.
Зі сіней виглянуло добродушне обличча візника.
— Ходіть, кінь вже запряжений, — зголосив він, — хутко, хутко, щоби заїхати ще до Бішофсгардту, заки зачнеться буря, там над Дюренберґом навалюються хмари як чорні воли одні на другі.
Ґерольд зложив наперед бистро свою подяку в напрямі альтанки гостинному чужому панові, стукнув закаблуками, вдарив рукою об дашок свого чака і виконав один з нових поклонів, яких навчився від Ґезіми, а потім всі троє побігли через сіни.
— На козел — жебрали хлопці.
Добродушне обличча схопило одного по другому за ковнір і висадило на козел як молодих щенят.
— Сеплі називаюся, — заявив, сідаючи поміж обох хлопців.
Тепер на поверсі відчинилося з лоскотом вікно і поміж рамами зявилося заплакане обличча Маріянеллі, щоби їм щось сказати; однак замісць того вона бистро обернулася і крикнула комусь у кімнату:
— А я не хочу нікого іншого і не піду за нікого іншого.
Сеплі підморгнув і вишкірив зуби.
— Там огонь на піддашу! але я знаю не одного в кантоні, що охотно потішив би її. Я також. — Ну що? готово? можемо їхати?
І вже гнідий шарпнув нетерпеливо вперед.
Але ззаду скегліла жалісно Ґезіма. Вона не могла всісти, бо ступінь брички був їй за високий, так що її нога ступала разпораз у порожнечу, як у пудля, що хоче подати ніжку.
Одним скоком був уже Ґерольд на землі, обіймив її руками ззаду попід рамена і висадив на візок, стогнучи і помагаючи собі колінами та животом.
— Мені дуже прикро, — шепнула Ґезіма в подяку і благально подала йому руку. Після цих слів зробилося Ґерольдові нараз так мягко коло серця, що він мало-мало не приняв її руки; але пригадав собі, що вона назвала його гарматчиком від тяжкої артилерії і опанував нагально своє серце та не сказавши ні одного приязного слівця пішов на своє місце на козел.
Ледви видрапався на гору, а вже, дзвонячи дзвіночками, покотилася бричка по шляху.
