Карл Шпіттелер. Вороги дівчат. Зрадлива іграшка
Так співаючи дійшли до комічного, карловатого містечка, що складалося всього з одної одинокої вулиці.
- Вайденбах, — пояснила Ґезіма.
При вході до містечка стояв Ганслі. У ворожій поставі, розставивши широко ноги, і пожирав з глузливими, задирчивими рухами кусень хліба, в надії, що збудить зависть; але при наближенню небезпечного гарматчика сховався обережно за ріг дому, залишаючи вільний прохід, і союзники вмашерували до Вай- денбаху.
Апетитні запахи мясної підливки і капусти здоровили їх у переході; з холодних, заслонених кімнат побрязкували тарілки та ложки, з тінистої крамниці капелюхів і рукавичок віяло пряним духом чужосторонніх аром. Крізь чорні сіни можна було доглянути осонені городчики, подібні до сентісбруґських блаженних місць, Тільки з іншими огорожами. На затіненому боці вулиці ножівник крутив своє точило, так що шаркотіння і пирскання наповняло тихе містечко. Біля нього появилася, виходячи зі сіней дому, якась наймичка, окружена гурмою цікавих дітей, з лапкою на миші в руці; водила байдужими очима по вулиці, шукаючи за якоюсь розривкою, так мовби виконувала домашну господарську роботу, таку, як кожна інша. Подразнена кітка терлася улесливо до її ніг, вавкаючи мягкими, благальними тонами напруженої жадоби мордовання. З острахом прискорив Ґерольд свої кроки і глядів турботно в небо, чи ця чортівська крово- жадна гра не лишить де там в горі якої брудної плями. Побіч сердечної трівоги милосердя, мучило його крім того глухе почуття вини, бо сумління нашіптувало йому, що за все, що денебудь діється, спадає відповідальність на всіх приявних людей. А дотого колісце ножівника чиркотіло собі діловито дальше і його острі ножі пирскали так пронизливо, що аж мороз ішов по спині до самого шпіку, коли було уявити собі на місці точила живе мясо. Однак коли Ґерольд висказав своє обурення на огидну поведінку котів супроти мишей, Ґезіма скартала його:
— Так і треба мишам, — розумувала, — нащо гризуть віконні завіски!
Перед крамницею зі солодощами при виході з містечка призналася Ґезіма, що чує голод.
— Не маю ані сотика, — пожалів Ґерольд.
— Зате я маю! пятьдесять сантимів! — І вговорила його вступити до крамниці.
— Добрийдень, діти, чого позволите? — спитала ввічлива купчиха.
Після деякого вагання рішилася Ґезіма на помаранчі.
— Скільки за пятьдесять сантимів?
— Чотирі, і ще пята в додатку для вас. Але чи це не є, як не помиляюся, Ґезіма Вайсенштайн з Бішофсгардту? Як же це сталося, панночко, що ви в таке горяче полуднє мандруєте пішки цим шляхом? Може відпічнете трошки і зїсте тарілку зупи?
Але Ґезіма відмовилася, дякуючи.
За містом розглянулися довкола, де могли би найвигідніше зїсти свої помаранчі. Над шляхом, трохи на горбку, на сіножаті стояли побіч себе два вози зі сіном, навантажені високо як доми і готові до відїзду, але ще не запряжені. Поміж ці два вози сіли собі обоє немов у кімнатці з білим облаком замісць криші. Тепер розібрала Ґезіма пучками грубу, мясисту золоту скірку у вінчик і подала цей архитвір свому опікунові.
— Бери!
Заки так згідливо бенкетували, підсунувся тимчасом дорогою Ганслі і заглядав тепер до них боязко і пожадливо як чужий пес перед столом з їжею; недоставало ще тільки, щоби скомлів.
— Можеш постити, — кликали до нього злорадно, — ти заслужив, так тобі й треба, — і за кожним разом, як зїли одну помаранчу, посилали йому лушпину просто в обличча. Тоді кидав він головою на всі боки як ямник перед осою, розглядав жадібним оком обманний подарунок і засмучено прибирав знову свою скромну поставу Капуцина.
Нараз перед провівною
їдальнею появився, драпаючися на стрімке придорожнє узбічча, похатний крамар,
з яскравими хустинами, шлийками і линвочками до скакання на раменах замісць
еполєтів, і з завішеним на шиї перед собою кошем, в якому були ґузики,
перстені, голки, ріжні масти, сірники, одним словом цілий ярмарок. При ході
підпирав він кіш коліном, мов би збирався грати на катаринці.
Ґерольда він не
зачіпив, зате, дівчину став спокушувати настирливими заохочуваннями,
виблискуючи їй перед очима своїми цяцьками. Вона відвертала погірдливо голову,
так мов би він держав перед нею якусь погань. Але коли прийшла черга на
линвочку до скакання, заблестіли їй очі. Тоді позволив він їй пострибати на
пробу. Вона застрибала весело в розмаховому колесі як чоловік у місяці, але
потім відкинула притьмом линвочку, сіла і замкнула очі, відвертаючися спиною
від крамаря. Тепер почав він держати линву перед носом Ґерольда так довго, аж
цей цілком збентежився.
— Ми не маємо грошей,
— муркнув він вкінці під носом і також відвернувся.
Не звертаючи уваги на відмовні знаки гарматчика, крамар постояв ще так якийсь час у своїй торговій поставі, але врешті зійшов на дорогу і взявся до Гансля, який, заложивши руки в кишені, весь час слідив уважно за торгом. Ганслї приглядався тепер хвилину линвочці, зробив потім нагло хитре обличча, схопився за кишеню і, даючи запрошуючі знаки, показав дівчині свій пятифранковий гріш. Прожогом вбігла Ґезіма вдолину, примильно притулилася до нього і після коротких переговорів отримала щасливо з рук Ганслі вимріяну линвочку в подарунок. Потім обоє, Ганслі і Ґезіма, пішли собі весело дальше, притиснувшися раменами до себе і посилаючи серед таємничого хіхотання глузливі погляди за опущеним гарматчиком, який гнівними кроками ішов за ними, щоби наклонити назад невірну дівчину до обовязку.
— Та ж ти тільки
бузьок! — крикнула вона йому задьористо, коли мала вже за собою забезпечуюче
від нападу віддалення, а Ганслі доповнив наругу, називаючи вповні справедливим
і розумним те, що Ґезіма не може мати нічого спільного з таким неосвіченим
хлопцем, який маючи одинацять літ, не навчився ще, що на світі жиється тільки
раз і що два рази того самого ніхто не переживає. З тим побігли обоє побідним
трюх- том, і хутко віддалилися. По дорозі стрибали принагідно для зміни через
купи каміння по обох боках дороги, Ганслі пішки, а його приятелька в леті
через розмахове колесо своєї линвочки; вкінці почали западатися на обрію в
долину, кусень по кусневі, починаючи від ніг, аж доки не пірнули зовсім.
А Ґерольд був обурений, просто обурений. Перш-за-все тому, що його товаришка подорожі, з якою ще перед кількома хвилинами так приязно співав „Дочку полку", його союзничка, з якою умовився на вечорниці кадетів, зрадливо перейшла на сторону ворога, а подруге був обурений на ганебне виявлення своїх тайн. Це взагалі перший раз у житті він виявив перед людиною, що був колись бузьком і що переживає дещо по два рази; коли завірив це Ґезімі, то воно було само собою під мовчаливою умовою, що вона уважатиме це за доказ приязни і задержить при собі, А тепер вона йде, розповідає про це всім та виставляє його на посміх! Це видалося йому підлим, просто підлим. З пересердя почав він збивати ногами по дорозі порохи, так що йшов як би в хмарі. Потім з погордою викинув з голови невірну істоту. Нащо йому здалася Ґезіма! Що обходить його цілий облудний дівочий рід! Він має щось кращого як це: свого гарного ґенерала кадетів, який не може йому бути невірним, бож є його бранцем на слово чести. І віддався знову блаженній уяві, як то гарний ворог, клякаючи перед ним на ліве коліно, піддається йому, причому вручає йому на обох долонях свою шаблю, а синіми очима просить ласки. Дальше, хоч як напружував думку, не міг вже провадити тієї історії, бо завжди вертався до тої самої сцени, яка мала в собі стільки солодкости, що він не без охоти зоставався при ній, як муха при краплі молока.
Займаючися в серці цим роскішним переживанням, висилав він рівночасно свої погляди в дійсність; одно другому не перешкоджувало; навпаки: чим набожніше приглядався внутрішній грі картин, тим гостріше бачили його очі назовні. Дорога вела почерез зелені луки і жовті поля ріпаку, наче попри цвитучі грядки. Вгорі по небі, залитім співом жайворонків, копичилися сліпучо білі гори хмар, по полях гралися рої метеликів і цілий світ був розпрозорений сонішним промінням, так що повітря мінилося і тремтіло. Людей нігде ні сліду, імовірно через так звану полудневу жару. Що це вони завжди підносять якісь закиди проти „жари“, ті дорослі. Ґерольд особисто завжди стверджував: чим горячіше, тим більше барв поміж небом і землею, тим більше гарних запахів у лісі, тим більше життя в полі.
Зате кінських мух, так, тих були несчислені маси; всякої величини і всяких тонів. Вони бреніли довкола нього нащибувато, мов пяні ангели пімсти довкола злого сумління; його цілий однострій з гори до долини був поцяткований тими музикантами, які виглядали сиво на темнозеленій блюзі, а чорняво на ясних штанах. Цих мух забирав він добродушно зі собою і не давався також озлобити каплями крови, що стікали йому з лиць. Тільки як котра вшпилила його в руку вже занадто злісно, тоді без надмірного поспіху прицілювався, і ляскав її по голові. Тоді пульката муха падала спиною на дорогу, перебирала ніжками, мов би грала раменами на скрипці і запорпувалася своїми судорогами чимраз більше в порох.
Був задоволений і було йому добре. Чи не мав може слушности? Нащо йому здалася Ґезіма? Самому, було йому найліпше.
