Карл Шпіттелер. Вороги дівчат. У Фрідлісмюлє
У Фрідлісмюлє
Мандрували гусаком, одно за другим, вузькою пільною стежкою через оксамітні трави, немов веселий рядок цвітів на темно зеленому килимі; попереду Ґезіма, потім Ганслі, за ним Ґерольд, а вкінці стрілець Вебер, так, що задній завжди був вищий від переднього, як свистілки в орґанах. Ґезіма пробувала дрібними питаннями зачати розмову: як довго мали вакації, чи гарно було в Сентісбруґу і тим подібне; однак не добилася ніякої відповіді. Тоді обернулася і погостила їх чоколядою; це була досить сильна покуса, але кадети не подалися і потрясли головами.
Ця поведінка не подобалася стрільцеві Веберові. Не повинні
йти як німі і бути такими впертими як цапи, попрікнув він їх, навпаки, хай
будуть ввічливі і хай скажуть своїй гарненькій товаришці щось приємного.
— Ми не є ввічливі, — крикнули оба бундючно.
Недалеко, при дорозі, з великого дому, що стояв одинцем, і на якому силенними буквами стояло написане: „Амадеус Штемплі”, „Гостинниця під Львом” квиліла безкровна музика: клярнет, труба і басетля. У вікнах показалися обличча.
— Ей, Вебер, куди? — Кінець роботі! Ходи танцювати, тут є Ева.
Тепер перейшов стрілець по траві наперед і почав до дітей промову. Маю тепер вже лиш яких десять хвилин до Фрідлісмюлє, заявив їм, і хоч би навіть зумисне хотіли, то ніяк не можуть заблукати. Коли з левади вийдуть на битий шлях, то потребують тільки триматися направо і йти дальше шляхом, а наткнуться носом просто на Фрідлісмюлє. По цій науці завернув у верби, перескочив потічок, просмикнувся через дорогу і у гостинній пащеці „Льва”.
Ледви тільки він зник з овиду, як хоробрі кадети притьмом кинулися до на б наступу.
Передуєм Ґерольд натягнув дівчинці на чоло чорнобілу шапочку, яка сиділа в неї на потилиці, завваживши при тім грубо, що капелюх призначений на голову, а не на карк. Але разом зі шапочкою повандрував на її чоло також ясний жмут волосся, який розвівався тепер дрібними кучериками понад очима; це змусило Ґерольда до важкої роботи, а саме запихати кожну волосинку поодиноко назад під шапочку. Та заки він підсунув один волосок, появлялось злобно в іншому місці шість нових, так, що не міг дати собі з ними ради.
Ще Ґерольд морочився з волоссям Ґезіми, а вже Ганслі виступив на арену. Нехай вичислить йому верхи Альп! зарвав її зухвало. Ґезіма післала зір на край горизонту і вичислила без вагання:
— Юнґфрав, Айґер, Менх, Шрекгорн, Веттергорн один і другий,
Фінстераргорн, Блюмлісальп. — І називаючи верхи, вказувала на них рівночасно
пальцем.
Ганслі добре дивився, чи часом не помилиться. Однак коли
кожний шпиль дістав свою назву, процідив поблажливо: — Добре, моя дитино,
ґеоґрафію трохи знаєш! Зате тепер попробуємо довідатися, як стоїть у тебе
справа з множенням?— Увага! Скільки є дванацять разів сім? — але збентежений
відступив на бік, бо вона виконала множення скорше, як він сам.
Тепер взяв допит у свої руки Ґерольд, який розсіяно дивився
за той час на сніжні верхи.
— Як за високий Фінстераргорн? — запитав.
— Вийди на гору, то побачиш!
Обурений такою несподіваною відповіддю, насупив Ґерольд
грізно чоло і затиснув пястук.
— Він, доки його життя, не видряпається ніколи на
Фінстераргорн, — поглузував Ганслі — що найвище на Фавльгорн.
Тепер звернув Ґерольд свою грізну поставу проти брата. Але нараз зазвенів у далині вечірний дзвінок, якого срібне подзвіння розливалося і гасло, як мерехтливий срібний відблеск струмочка поміж вільхами. Миттю заінтонував гарматчик грубим голосом: ,,Золоте вечірнє сонце”. До нього долучився зараз Ганслі, за ним впала також Ґезіма і так вийшли всі троє, співаючи, з левади на дорогу, Ґезіма тепер по середині, а хлопці по обох боках.
Високий як хата, вантажний віз запряжений у шість нормандських, тяжких як гіпопотами коней, скрипів повільно перед ними по дорозі. Візник ішов попри коні в зігненій поставі, постогнуючи, немовби мусів помагати звірятам тягнути їх тягар. Він висказав дітям своє задоволення з їхнього милого співу, який, мовляв, справді звеселяє серце, але позволив собі притім на одну зухвалу заввагу, а саме сказав, що виглядають всі троє так, — і зробив дуже розумне обличча, — як дзвінкова дама поміж виновим королем і жировим хлопцем.
— І з „Чорним Петром” попереду — додала дотепно Ґезіма. Візник похвалив Ґезіму за її дотепність і запитався, як їй на імя. Але цим питанням дав привід до спору. А саме, хлопці впевняли, що Ґезіма погане імя, нащо Ґезіма завважила, що коли йде річ про погані іменпа, то в кожному разі поганими іменами є Ґерольд і Ганслі, бо коли б вони мали гарні імена, то називались би Артур та Оскар.
— Я всежтаки ніяк не хотів бути притокою до того, — застерігся візник, — щоби ви через мене переривали свій спів; навпаки, якщо не будете мати нічого проти того, то я дуже радо поможу вам, як лише зумію.
Діти заявилися за приняттям одного баса до свого хору і після наради співали вже всі четверо злученими силами: „Манить мене далека даль”. Візник ревів неможливо, але це його не зражувало.
— Фалшиво! лаяв Ганслі за кожним разом, коли він зробив яку помилку.
Потім знову вишукували всі разом якусь нову пісню і так далі і далі, при чому кожний виколупував зі свого мізку все те, що могло надаватися для спільного концерту.
Кожний раз як прозвучав квартет, обходив візник довкола свого воза, щоби крикнути своїм коням мелянхолійне „Но-о” і зазначити їм такт своїм батогом; потім прилучувався знову до своїх товаришів, щоби дістати зазив до нової точки програми. Час до часу давав також трохи видихатися коням, майструючи щось тимчасом коло коліс. Хто то може знати, виправдував свої поставкування, чи доведеться їм усім стрінутися ще коли, і хто з них буде ще жити на Другий рік у цей час. Але він боїться, що завтра буде зміна погоди. Не подобається йому, що Альпи видно так надзвичайно виразно, здається мов би можна їх схопити руками як голови цукру і небо щось йому занадто синє, цілком так, як коли-б маляр розілляв по ньому свій горщик з краскою.
Лилики шугали вже довкола дахів, коли діти з візником прибули до гостинниці званої Фрідлісмюлє. На високих сходах ґанку стояли мешканці дому, уґруповані на ступнях немов ряд святців над іконостасом. Махали руками і кликали до дітей, куди йдуть так під ніч і в темряву. А коли діти сказали, ща на доручення посадника тут, у Фрідлісмюлє, має чекати на них повіз пана старости, то хтось відкрикнув їм зі сходів:
— Про те візник нічогісінько не знав, ніхто йому виразно не сказав, що має робити; чекав тут якої пів години на всякий випадок, а потім відїхав до дому, думаючи, що ви залишитеся ще сьогодні в Шенталі.
— Це якраз на посадника виглядає! — сказав хтось другий.
— Но, то хіба скажу скоро запрягти коні і відвезти дітей назад до Шенталю. Або, ще ліпше, поїду сам.
Тимчасом підійшла до хлопців поставна, незвичайно висока дівчина.
— Чи ніхто не переказував вами нічого зі Сентісбруґу до Фрідлісмюлє?— шепнула вона.
— О так, — сказав Ґерольд — маємо переказати, що все в порядку.
— Маєш може які листи? — скрикнула жадливо.
— Так, відповів і видобув листи.
Не зважаючи на темряву, роздерла дівчина тремтячими пальцями одну коверту і почала читати. Нечайно підскочила втішно „юх-га“ і помчала як вітер назад на сходи, щоби показати лист.
Тепер змінилися за одним махом зміст і тон розмови. Могли б, мовляв, переночувати також тут і завтра почтою в осмій годині поїхати дальше до Бішофсгардту; будуть тут гістьми, а завтра не мусіти-муть вставати так рано, як коли б вернули назад і завтра мали сідати на почту в Шенталі. Поминаючи вже непотрібне занепокоєння, викликане їх нечайним нічним поворотом до Шенталю. Адже це всетаки буде тревати якої малої пів години, заки коні будуть запряжені. Для повного спокою можна врешті післати наймита до Шенталю, щоби сповістив про все пана Бальзіґера і посадника. Або може мають що проти нічлігу тут? Не забракне їм певно щирої опіки та гостинности.
З виразом поважного запиту звернула Ґезіма своє обличча до кадетів, мовчки залишаючи їм вирішення справи. Ганслі, якому надія на несподівані пригоди відмолодила серце, штурхнув потайки брата пястуком у плечі і викривив обличча в потакуючу гримасу. І Ґерольд волів би переночувати у Фрідлісмюлє як у Шенталі, хоч би тому, що страх збирав уже його перед насильною приязню посадника Ґетті. Але скільки це буде коштувати, спитав боязко, бо вони оба мають коло себе тільки по пять франків.
Господар Фрідлісмюлє засміявся.
— Пять франків? Щож ви уявляєте собі? Чи думаєте, що Фрідлісмюлє це гніздо розбишак? Зрештою для вас це не буде коштувати нічого; належите тепер, так сказати, до родини і я уважаю вас всіх троє за моїх милих гостей.
І заки ще формально згодилися, попровадили їх вже на сходи.
— Можете називати мене Тересою, — шепнула їм довірливо висока дівчина, — або може тіткою, як вам вигідніше.
— Краще Тересою.
Сам господар Фрідлісмюлє, у власній особі впровадив дорогоцінну прин ессу кантону Ґезіму, до гарної гостинної кімнати, якби яку виграну на льотеріі. А кадети випросили собі зате дозвіл зайти до загальної челядної світлиці, куди вабили їх клуби тютюневого диму, та роскіш гучного, різкого гамору голосі і стукоту чобіт; щож може бути більше мужеського, сильнішого! Там посадила їх Тереса в окремому, вибраному кутку і сама особисто їх обслугувала. І то ще як! Смажені пструги! — 1 безустанно хотіла знати щось нового про вуйка Дольфа: який наприклад вираз обличча мав в останній хвилині і таке інше, більше як вони самі знали. А коли врешті витягнула з них усе, що могла, подалася до кімнати, в якій була Ґезіма, однак вертала час до часу знову до них у челядну світлицю, як живий звязок поміж дівчиною і хлопцями.
Поволі зачали селяни,
що сиділи за кухлями пива, зачіпати кадетів питаннями, звідки приходять, куди
йдуть, як називаються і так дальше. А чи жиє ще ваша прабабка, стара Сальомея
Ґоттебас зі Сентісбруґу? — довідувався сухий, жиластий доглядач з дому
убогих, чіхаючися своїми кістлявими пальцями поза ухами, мов папуга. А коли,
з великим негодуванням, потвердили це як щось самозрозумілого, він прошамкав: —
Таке очевидне воно не є; вже якась жабка стрибнула у шентальський водопад
від того часу, як гарна Сальомелі зі Сентісбруґу бігала на замковій поляні об
заклад з молодим учителем з Бухзінґен і до того приспівувала: „Сапянові
чоботята, сапянці, ціле небо твоє, Боже, але світ то мій". Як схочете на
другий раз сказати своїй прабабці добрийдень, і спитати, чи їй вже ліпше з її
ногами, то будете мусіти шукати її за церквою під корчиком розмайрину.
Кадети запротестували проти цього гнівним буркотанням.
— Скільки літ може вона тепер мати? — прозвучало питання.
— На всякий випадок понад вісімдесятку, блище девятьдесятки.
— Стара Сальомея Бас зі Сентісбруґу? — перепитав хтось інший. — Адже вона саме померла. Поштар Марті оповідав це сьогодні вечором.
— Це
неправда, — запіяв Ганслі, — ми ж ще сьогодні говорили з нею.
Зловісну відповідь здержала Тереса докірливим „Пст“,
причому казала на хлопців; і розмова обачно урвалася.
Візник взяв тепер свій кухоль у руку і зі словами:
— Сідай собі Еммеліно, — сів коло кадетів. — Де ж залишили
ви свою
гарну ідданицю?
Ґезіма, чи як вона зветься?
— На другому боці, в гостинній.
— Стрівайте лише, хай їй мине тисячу тижнів, тоді кожний з вас радо би всі гроші за
те, щоби щераз так перейтися разом з нею по заході сонця до Фрідлісмюлє. Може
котрий з
вас, один або другий, обгризе собі тоді ніхті аж по лікоть із жалю, що
тепер цілі години сидів у челядній поміж нами, замісць з нею у гостинній. О, їй
це на чолі написано, та знає віз і перевіз, вона вам ще покаже, де козам роги правлять, того можете бути певні.
Потім почав зідхати:
— Воно таке з тими бабами. Зпочатку цілих пятнацять літ ніхто на них і не гляне; потім нараз немов перед святою іконою запалюється перед ними якась Божа лямпадка і зачинають світити як святойванські червачки, а ти думаєш собі, що то привдивий янгол. А врешті, як ґніт вигорить, маєш в хаті таку відьму, що волиш тинятися по світі при найтяжчій роботі і кваснім вині, у дощ, і сніг, і негоду, як сидіти в дома при мисці теплої юшки.
На закінчення почав ще по хвилині фільозофувати про людське життя:
— Пригадується мені завжди сентісбруґський Тесаний Камінь: чоловік зі скіри вилазить, щоби видертися на гору, а скоро є вже на вершку, тоді знов зачинається те саме в долину, і то ще гірше, ще навіть тяжче. А вкінці всі ми таки зійдемося при тій самій господі: в захисті „Під смирним Дитятком".
При цих словах встав гнівно від стола, заплатив і потупцював дрібними кроками з кімнати.
— Куди з телятами, Ксаверію? — крикнув крізь відчинене вікно на вулицю.
— У Бішофсгардт до різника. Староста лагодить на неділю обід для ради кантону.
Ксаверій затримав на хвилину свій віз і телята почали блеяти. Широкі струї світла, що випливали з кімнати на вулицю, освітлювали великі, круглі, людські очі спрагнених звірят, і можна було бачити як вони викручували свої примарно бліді голови, щоби полизати Ксаверієві руку. Потім віз потарахкотів дальше і блеяння затихло.
Довгий час ніхто не відзивався ні словом. Нараз хтось сказав:
— Ви бачили його? Прошмигнувся якраз попри мур, до дому.
— Хто?
— Навіжений студент.
— Що власне робить він цілими днями в лісі?
І тепер почалося про навіженого студента без ненависти, але глузливо, легковажно, з деяким обуренням. Як смішно він одягається, інакше як усі інші люди, як носить парасолю проти сонця, рукавички і білі короткі штанята мов дівчина, окуляри на носі як старий чоловік, а до читання бере навіть дві пари окулярів, одні на другі, — як то для лінюхування зліпив собі в лісі поблизу Альтгайслі хатку і наносив туди книжок, зшитків та всяких інших витребеньок. Раз застали його люди зненацька на вершку гори, як приглядався на світ поміж ноги, головою вдолину, буцімто тому, що в цей спосіб барви виходять багато яскравіше.
— Лишіть навіженого студента в спокою, — попрікнула Тереса — він же нікому не робить нічого злого.
— Але є ворогом народу, погорджує простим чоловіком і нікому не скаже приязного слова. Його батько, посадник, коли проходить повз кого, бажає кожному доброго дня і довідується, як там збіжжа та бараболі; а цей навіжений ойой, — той не вміє навіть розріжнити вівса від жита.
— Цього нігде нема написано, — відповіла Тереса, — що найліпшими приятелями народу є ті, що усміхаються до кожного стрічного і вміють говорити облесні слова.
— А дотого він чудак. І може говорити про щастя, що має батьком такого лепського, загально шанованого і впливового чоловіка.
— Нідеройлєнбахський співацький союз мав його вже раз у печінках.
— Чому?
— Висміяв „Троянду з Таненгайму", яку вони виставили з такими коштами, а навіть з дефіцитом на більше як сто франків.
— Сентісбруґський руханковий союз також.
— Щож знову мав він з ними?
— Вони влаштували в сентісбруґській громадській салі руханковий попис на дрючках, а він сказав про них, що вони порожні і чванливі більше як найбільше малповидна баба. — Якби не гарний Дольф, було би тоді з ним круто; а я й сьогодні не радив би йому волочитися самому у потемках коло сентісбруґської школи, зрештою всі призвичаїлися вже до його чудацтв і залишають його в спокою; шо найбільше полетить за ним десь у сутінках який камінь.
Після такого опису, у Ґерольда, який з побожною вірою прислухувався розмові, почало прозябати бажання, щоби йому припала слава, стрінутися десь випадково і покорити кантонального смока. Це був би, думав він, якраз дуже гарний геройський початок для девятилітнього Зиґфрида, не занадто легкий, але і не занадто тяжкий; довіряв собі, що зможе в пух і прах розбити все, що носить окуляри, мале чи велике, все одно.
— Дайте спокій — завважив малий, товстенький чоловічок з торбою післанця через плече, — навіженого студента витягнуть колись ранком з Аари.
— Сказав це так поважно та певно, мов би знав щось більше як те, що хотів сказати.
— Цього я не сказав би, — злагіднив його слова другий; — але не зважаючи на те, він не потягне довго. Вдався у свою матір; вся її рідня померла на сухоти, а й вона сама не довго вже поплигає на світі.
— Нічого дивного, при тій щоденній гризні з чоловіком через сина.— Я не люблю, як у мене обсуджують родинні відносини інших людей, залунав тепер грімкий голос господаря, який непомітно ввійшов кухонніми дверми. Після цього він звернувся до хлопців: чи не хотять часом сказати добраніч своїй товаришці подорожі, бо вона йде вже спати.
,,Ні“, відрізали оба.
Але за хвилину пожалував Герольд ганебної відмови; його аж заболіло щось, так стало йому жаль, і він вибіг мерщій з кімнати, щоби дігнати ще Ґезіму. Вона виходила якраз сходами вгору за двома наймичками, що несли свічки. Раз-два, був він вже за нею і на вступі, сам не знаючи чому, схопив її цілою жменею за чуба та завернув їй голову назад. Ґезіма, наче кітка, яку хтось підіймає, випружила просто перед себе лапки, низько звісила взад мордочку і гляділа на нього великими очима, з яких видно було майже тільки одні білка. Один рух і була би на землі; але він не хотів зробити їй нічого злого, крий Боже; тому притьмом пустив її, а вона бистрими скоками втікла по сходах вгору. Але тепер пожалував він також того, що схопив її так за чуприну, замісць чемно побажати їй надобраніч, як це хотів зразу. Тому метнувся за нею, а що вона у свому переполосі заблукалася в куток якогось сліпого коридора, загородив їй собою дорогу. Тут постановив він на знак свого жалю подарувати їй щось, але не знайшов у своїй кишені нічого відповідного, тільки кусник рожевого паперу, який всетаки подав їй.
— Дякую, — шепнула і зробила гарненький приклін.
За ціле його життя ще ніодин чоловік не сказав Ґерольдові „дякую" і це ошоломило його тепер так, що остовпілий вирячив на неї очі. Вона використала жваво це його збентеження і просмикнувшися як вюн повз нього, сховалася під опіку наймичок, які вже верталися за нею.
— Добраніч, — кликнув за нею доброзичливо, але не почув ніякої відповіді. Після цього просунувся знову в челядну, не зовсім із себе вдоволений.
— Ви, думаю, краще йдіть вже також до ліжка, — сказала Тереса, — очі цілком клеяться вам, так хочете спати.
— Зовсім не хочемо спати, спротивилися оба завзято і, щоби не впаковано їх силою до ліжок, югнули крізь входові двері, сходами в долину, надвір, поза ріг хати.
Була темна ніч, із зорями на небі, але тепла, майже горяча. З близької, не видної гірської стіни квиліла сова, а сверщики справляли безглуздий галас. Никаючи по подвірі, попали навмання у величезну возівню, в якій стояло сила всякого роду возів. Тут видрапалися на козел великанської карити, запнули по обох боках шкіряний фартух, так що сягав їм аж по шию і сидячи так якби приготовані до голення, носом вдихали розкішно запах шкіри.
— Вона конає якраз, — чули голос якогось прохожого на вулиці, — вже тільки харчить.
— Що це таке „харчати"? — спитав Ганслі потихо брата.
— Не знаю докладно, щось подібного як хропіти.
— А ти вмієш харчати?
— Харчать аж тоді, як умирають.
— Чи вмирати — боляче?
— Безсумніву, чому ж би інакше всі плакали, коли хтось умирає.
— А женитися?
— В кожному разі багато менше; адже всі роблять на весіллю веселі обличча. А хоч би навіть і так, то всетаки є велика ріжниця: умерти, це значить всьому кінець, а коли хто жениться, то воно проминає.
Після цього настала коротка павза. Потім почав Ганслі наново:
— Чи є також і звірята, які пахнуть?
— Дурне питання! — осудив Ґерольд, не знаючи, як відповісти.
Тепер знову коротка мовчанка.
— Чому власне, — запитав знову Ганслі, — не видно ніколи якого небудь старого дідуня, щоби скакав через стілець або лазив по криші, або бабу, щоби лізла в бодню?
Цим разом попристав Ґерольд лише на сонному муркотанню замісць відповіді.
Потім прийшла довга павза задоволення. А що задоволення тревало безустанно, тревала також і павза. На дворі, на вулиці, рівно і одноманітно плюскотіла та журчіла водопровідна криниця; з далека від левади, дуднів хрипкий бас музики, тяжко і смішно, як би танцював там довкола салі живий, великий, цукровий буряк, хвостом удолину, а зеленою гичкою вгору. Звільна зливалися вони зі собою, бас і криниця, так що не можна було розпізнати, до кого належить один, а до кого другий голос; водопровідна рура помножувалася, діставала сто пащек, пащеки кланцали в такті храпливого баса, аж вкінці знерухоміли широко роззявлені немов скамянілі. Тепер зявилися перед дрімаючим Ґерольдом сонні примари. Здавалося йому, що стоїть перед ґанковими сходами Фрідлісмюлє, але замісць ,,Фрідлісмюлє“ видніє над дверима напис: „Захист під Смирним Дитятком. Страшний стоголосий гамір, понад яким панували гремучий голос посадника Ґетті і блеяння заляканих телят, уносився довкола тихої господи, немов гук шентальської фабрики. А ось іде сходами вгору безконечний похід призначених на заріз телят, які оглядаються за Ґерольдом своїми великими, сумними, людськими очима; вгорі на сходах стають вони тихо, хитають головами і тупають в такт музики ногами, потім сходять другим боком сходів униз. Та по хвилині були це вже не телята, але люди, дідо і бабка, прабабка, вуйко Дольф і всі інші, яких він любив. А ось, і він сам, Ґерольд, стоїть у їхньому ряді і дивиться зі сходів вдолину, а за ним Ганслі показує йому пальцями через плечі глузливі знаки. — Але хто це харчить так? Перестрашений, схопився з храпливим викриком і стогнучи, закрив рукою засліплені світлом очі.
— Ось тут вони, втікачі! — сміявся голос господаря Фрідлісмюлє і ціла стежа людей зі світильниками в руках окружила кариту... Витягнули тепер з гнізда, обох пташків, Тереса взяла сонного Гансля на руки, а Ґерольд хитаючись і спотикаючися пішов за руку з господарем.
Подорозі до своєї спальні проходили попри якесь казочне райське ліжко, заслонене серпанками і мережками немов правдиве ліжко княжни сніжинки. І справді в ньому лежало щось як сніг біле, що піднеслося, сіло, протерло очі і скрикнувши легко югнуло нараз назад під накривало.
— Добраніч, Ґезімо! — пролепетав сонно Ґерольд.
Коли уложили його опісля у мягке ліжко, де тіло і душа пірнули в роскішну безодню, притьмом замкнулися знову над його духом ворота сну.
Йому снилося, що сидить над лісовим струмочком на недалечкій горі і дивиться в воду, що бистро летить на водопад. Тимчасом згори надплила потічком у паперовому човнику прабабка, але цілком мала мов дитина і вже не хора, а свіжа та весела, молода і люба; в переїзді рвала вона з ліва і з права з берегів квіти. — Добрийдень, прабабко, — поздоровив він. Тоді вона рукою хлюпнула йому жменю води поміж очі. А коли він знову розплющив їх, була це вже не прабабка, а Ґезіма, яка задьористо оберталася за ним і сміялася.
