Карл Шпіттелер. Вороги дівчат. У посадника Ґетті
У посадника Ґетті
Як же сміявся посадник Ґетті, який вийшов їм назустріч аж до перших домів Шенталю! сміявся, сміявся, вже здалека, лунким реготом з глибини грудей, так що, мимохіть, кожний мусів сміятися разом з ним.
— Алеж бо ви правдиві мурини! — закричав до них. Потім, вигукуючи, почав скликати нарід зліва і зправа з домів і показував їм пальцями обох малих кадетів. — Дивіться на них, дивіться, дивіться! — гремів його львиний голос, — оце, оце, оце є раз правдиві, дійсно здорові, незіпсуті хлопці! так, саме так, саме так, повинні вони виглядати.
Скреготів при тім зубами, стискав пястуки і поглядав гнівно в далину.
На привитання взяв Гансля лівою рукою, а Ґерольда правою і притиснув їх ніжно до себе, так що його біла блюза стала в тих місцях цілком чорна від відтиску їх закопчених голов.
— Як думаєте? котра власне година може тепер бути? — підсміхнувся, хитро прижмурюючи очі.
— Одинацята! — вгадував малий, — перша — додав трохи Ґерольд.
Ґетті знову зареготався весело.
— Ви чуєте? — кликнув до людей, — одинацята! перша! — Ану витягніть годинник з моєї кишені і подивіться.
— Четверта — виголосив Ганслі, отетерілий.
— Годинник не ходить, — відрізав бистро Ґерольд, стріляючи розумними очима.
— То приложи до уха. — Годинник ішов. Тепер погладив їх Ґетті ніжно по лицях. — Добрі хлопці, — похвалив ласкавим голосом, менш-більше так, як говориться до коня, гласкаючи його по шиї. І цілу дорогу аж до дому посадника мусіли виходити малі і старі, щоби подивляти здорових, незіпсованих взірцевих хлопчаків — синів природи.
— Стій! тихо! ні одного слова докору! — затуркотів Ґетті до блідої, утлої жінки, що з застрашеним обличчам і піднесеними вгору плечима вибігла з його дому, — ні одного слова нагани! Я на колінах дякував би Богові, колиб один з цих хлопців був моїм сином, замість — кінець речення він проковтнув, але його очі заскакали бід гніву і ненависти. Бліда пані обернулася і зникла.
— Тримайтеся тільки мене, сказав потім посадник поблажливо до кадетів, — моя жінка сама по собі, добра як ангел людина, але діточу душу розуміє так мало як і всі інші жінки, а вже найменше, коли діло йде про хлопця.
Та коли захотів посадити обох хлопців, так як були, за стіл, що стояв на дворі, майже вже на вулиці, поміж корчами олєандрів, зявилася його жінка знову, щоби тому спротивитися, вправді тихим і майже нечутним голосом, але з завзятою і твердою волею. Вона не стерпить і не позволить на те, щоби хтось сідав до стола в такому неможливому вигляді, з чорним як вуглярі обличчам; наперед мусять діти бути вмиті і в чому найконечніше позалатувані, і взагалі мусять бодай трохи по людськи і порядно виглядати. Вкінці таки поставила на своїм, хоч як здвигав посадник раменами і воркотів про безсердечність та жорстокість жіночого роду.
Отже запровадили кадетів у спальну кімнату від подвіря, і там пані посадникова та Моніка роздягнули їх, їхнє одіння післали до кравця, їхні черевики до шевця (— але миттю! і так хутко, як лиш можливо, тільки те, що найконечніше, бо за годину мусять діти їхати дальше —), а їх самих, одного за другим, Ґерольда наперед, клали на стіл, мили милом, шурували, чесали і щіткували. Підчас цього обряду чути було через стіну, як посадник каверзував у сусідній кімнаті:
— Ви, що маєте бути візником, а до того ще й панським, повинні знати, що навіть коневі, заки його запряжеться, треба дати жерти; а не то людині. — Не має хіба одробини чуття в грудях, коли хоче, щоби двоє бідних, невинних дітей, які від осьмої години рано до четвертої пополудні нічого не мали в устах, відїздили, не ївши.
Візник відповів щось, чого не можна було зрозуміти.
— Це тільки пусті, дурні, безглузді теревені, — галасував дальше посадник, — до Бішофсгардту заїдете ще вчас. Навпаки, вечором у холоді менше порохів і мухи не докучають вже так коням. Тільки чоловікові без серця і милосердя для звірят може прийти на думку гнати в цій пекольній жарі двох бідних невинних коників по твердому шляху. А кариті також не відпаде колесо, як почекає ще чверть годинки.
Після того довгу хвилину було тихо. Потім залунало:
— Добрий вечір, пане посаднику.
— Добрий вечір, пане Бальзіґер; що доброго чувати? що нового?
— Я думаю, пане посаднику, що краще буде, коли ми відішлемо тепер саму Ґезіму, а хлопці поїдуть завтра рано почтою; як би у вас не було місця на нічліг для обох, то я дуже радо візьму одного або й обох на ніч до себе.
— Щодо мене, то я нічого не мавби проти того, щоби хлопці остали через ніч у Шенталі, — відповів посадник по короткій павзі з важністю в голосі, — бо це браві, здорові, незіпсуті хлопці. Не були би мені також ніяким тягарем і я їх нікому не відступлю. Але в мене: слово є словом; а ми умовилися, що хлопці мають відїхати до Бішофсгардту сьогодні, разом з Ґезімою, у повозі старости.
— У мене також: слово є словом. Але ми умовилися були, що їхати-муть в другій годині, а тепер вже скоро пята, а заки хлопці зїдять, буде шоста.
— Шоста година не є запізно; за дві годинки будуть у Бішофсгардті.
— Про мене, хай вже буде в шостій. коли інакше не може бути; але я дуже прошу, ані хвилини пізніше.
— Одна хвилина скорше або пізніше, не робить ріжниці.
— Вибачайте, коли чотири години опізнення не зробили ріжниці, то врешті може зробити ріжницю одна мінута.
Тепер посадник підніс нечайно голос і загремів, так що стіни задріжали:
— Пане Бальзіґер, я є простий собі чоловік. І хоч я не розуміюся на штуці, ні на естетиці, ні на клясиці, ні на всіх подібних премудрих речах, але я знаю, що справедливе, а що несправедливе, і може ліпше знаю, як хто небудь, що страх як величається своєю освітою. В якому законі, пане Бальзіґер, стоїть написане, що я не маю мати такого самого права на дрібку радости на світі, як кожний інший чоловік? Досі не знаю я ніякого такого параґрафу. Але по вас, пане Бальзіґер, я не сподівався цього, що ви зависно і хапчиво будете обчислювати мені хвилини, щоби скоротити цю годинку побуту у мене бравих, природних хлопців. Я є простий щирий чоловік, пане Бальзіґер, я також потребую якоїсь ясної хвилинки. Звідкіля маю її взяти? В кожному разі не від мого Макса. Чому зрештою саме я на те засуджений, щоби мати за сина такого нечупайду, це для мене загадка до сьогоднішнього дня. Стільки крику і галасу роблять ізза Дольфа зі Сентісбруґу, з приводу кількох його любовних пригод і дурних кілька тисяч франків довгів. Я з радістю заміняв би Макса за Дольфа. У Дольфі пізнати бодай щирість та расу і хоч може він перебирає трохи мірку, мій Боже, це гріхи молодости, які можна карати, але можна й направити та простити, а часто найбільш дикі лошаки стають потім найспокійнішими кониками. Навпаки, таке збабіле, безсиле і безсочне нінащо зі звішеною головою, яке чесно і просто в очі нікому не погляне, а лише від ранку до ночі волочиться по лісах, втікає від всього світа, не бере участи в ніякій здоровій тілесній забаві, в ніякому веселому святі, в ніякому зібранню, уважає себе ліпшим від усіх інших, а ззаду і спереду нічим не є і нічого не вміє — жовч мене заливає, як лише подумаю про це.
— Що ми два ріжно думаємо про вашого Макса, — відповів спокійно пан Бальзіґер, — про це знаємо вже від давна. Але тепер не йде річ про Макса, а про Ґезіму та хлопців. Я просто хочу знати щось певного. Чи можу рахувати на те, що хлопці точно в шостій будуть готові виїхати? Коли так, то добре, повіз зачекає; коли ні, то Ґезіма поїде сама. Отже прошу дати мені виразну відповідь; думаю, що це домагання не скривдить вас. Отже як?
Посадник зробився тепер уступчивим.
— Добре, добре, згода, я-ж ні слова проти цього не сказав. Але думаю, що діти можуть таксамо добре відїхати просто звідсіля, пришліть найліпше повіз в шостій годині сюди до мене. А Ґезіма хай прийде пів години скорше, щоби всі троє мали час заприязнитися.
— В цьому випадку маєте слушність. Отже я пришлю менш-більш за пів години Ґезіму, а в шостій коні.
— Згода. І все поміж нами добре, правда, пане Бальзіґер? Я простий собі щирий чоловік і не вмію класти своїх слів на вагу золота. До побачення.
— До побачення.
Весь цей час, коли говорив посадник, метушилися руки пані посадникової коло Ґерольда з напруженим поспіхом; коли її муж зачинав щось відповідати, здрігалася, мов би хтось діткнув її болючого зуба; як тільки підніс голос, тратила віддих; а вже коли гремів на сина, тоді вона немов у пропасниці блукала по цілій кімнаті і хапала в руки всякі предмети, сама не знаючи, що робить, ні що хотіла робити.
Ґерольд перший був приведений до порядку та одягнений, і посадникова відпустила його.
— Як тільки твій брат буде також готовий, можете їсти.
Але посадник Ґетті, обурений на таку жорстокість, приказав принести їжу для Ґерольда негайно, а коли Моніка противилася, післав десятника Мацмана до кухні, щоби приніс вазу зі зупою, після чого Моніка вже сама піддалася. Тепер почав посадник власноручно обслугувати голодного гарматчика з дбайливістю доглядача хорих; піддавав йому цілий час апетиту, хвалив його за природність, забавляв його, видаючи устами мягкі воркуючі звуки, немов би манив канарка, щоби сам взяв з уст кусник цукру, так що Ґерольд розпливався в роскоші та атмосфері гостинности. Аж при ярині змінилася сцена.
— Це ріпка, — підлещував посадник. — Я казав зварити її спеціяльно для вас — любиш ріпку?
— Не дуже.
— Скажи лише щиро, не маєш чого боятися, яж не є ніяким тираном. Так чи ні?
— Ні.
Тут кинув йому посадник Ґетті страшний, пронизливий погляд:
— Отже добре; ніхто ж тебе не силує їсти, коли ти її не любиш. Але одного я не зношу, а саме, як хтось так залишиться, вередує і грає комедію. Таж маєш тут ріпку, яку ти так любиш; отже кинь всякі маніри, не прикидайся, бери, їж і най тобі на здоровля вийде; є того досить.
З тими словами нагорнув Ґерольдові повну тарілку ріпи і він насилу мусів її зїсти.
— Є тут ще, як може хочеш. Хочеш ще? кажи щиро!
— Ні, я дякую.
Посадник Ґетті насупив брови і покотив очима.
— Ґерольде, Ґерольде, — грозив його голос з ворожою закраскою, — я мав тебе досі за здорового, незіпсутого, справжнього природного хлопця. Чого я на смерть не зношу, це такої нещирої і скритої поведінки. Отже признайся чесно і одверто, що хочеш ще, і не кажи ні.
І щераз нагорнув йому повну вершну тарілку. Кожний раз, як тільки Ґерольд, який просто не міг вже більше проковтнути, хотів відложити вилки, посилав йому Ґетті ненависний погляд, а коли напихався дальше, називав його добрим, хватським молодцем. Врешті, коли нещасній, заляканій жертві вдалося замогти цю страшну примусову начинку, посадник Ґетті затріюмфував:
— Но? ми розуміємо один одного що? — а потім, повісив йому через плече рушницю, втиснув сиґналовий ріжок у руки і сказав: — Так, тепер перейдися селом і покажися людям.
Послушно пішов Ґерольд селом, час до часу дмухаючи безсило в ріжок. Так зайшов попри якусь пекольно гамірну фабрику на руханкову площу; там сів на гойданку і сидів довгий час непорушно, з отяжілим тілом, з утомленими членами, зі сонною душею, з поглядом вліпленим в якусь камянну кулю, що лежала в кориті і кидала чудові світла та тіни. Нараз заторохкотів попри нього віз сентісбруґської почти з візником Марті на кізлі і затримався на два доми дальше.
— Я думав, що ви вже давно легким коштом у Бішофсгарді, — крикнув до нього Марті, зіскакуючи з кізла.
Ґерольд мусів докладніше приглянутися почтовому возові. Адже цей жовтий віз, якому так завидував, мав ще перед годиною щастя бачити дім дідуня, а хто знає може й самого діда та бабуню або вуйка Дольфа! А цей порох тут на васагу, це порох зі Сентісбруґу! І як дивно: пізніше виїхав зі Сентісбруґу, тепер разом з ним тут, а за кілька хвилин буде перед ним на дорозі до Бішофсгардту! Дивне вражіння, так немов би минувшина, минаючи його, пробила діру у плечах майбутнього.
В часі свого обходу довкола воза зволив Ґерольд заглянути також і до середини. Ззаду в великому омнібусовому переділі не було нічого цікавого: безколірні, сіро-брунатні люди. Зате спереду в святочній переділці, або, як охрестив її Марті, в „малпячій клітці“, куди всідали звичайно всякі чужі зайдиголови, сиділа гарна, молода, чепурненька парочка, пані з обличчам як царівна з казки, хоч убрана цілком скромно, і пан, з очима, які більше були очима, як всякі інші очі. Ці люди подобалися йому; тому став на ступінь воза і встромив голову крізь вікно, щоби приглянутися їм; обоє, приязно всміхаючися, закивали до нього головами. Але коли потім почали потайки обвиватися руками як змії і цілуватися, Ґерольд завстидався і зіскочив зі ступеня.
Хтось потягнув його за плече: це був Ганслі.
— Вже є тут.
— Хто?
— Та дженджуриста панна, Ґезіма.
— Як виглядає?
— Парадно: руда грива аж десь до кінця світа, картуз на голові без дашка як тарілка, тоненькі ноги і чорнобіла суконка як шахівниця.
І оба зареготалися голосно з такої сили комічних прикмет. Потім пішли до дому щоби забавитися смішним виглядом „дженджуристої панянки“.
Величава, блакитна, двокінна карита чекала перед домом посадника. На кізлі сидів такий самий блакитний візник, і тримав у руці просто в гору, немов улан спису, безконечно довгу пугу; але був щось у злому настрої і мав дуже люте обличча. Не обертаючися, ані навіть не порушивши головою, запитав хлопців, чи не знають, коли нарешті можна буде відїхати, і на що ще власне чекають вони.
Та заки змогли йому відповісти, вийшов з дверей засапаний посадник Ґетті:
— Я маю вже нарешті аж по уха того проклятого принаглювання і гороїження та поспіху. Я прошу чемної відповіді на чемне питання: Хто кому має тут приказувати? візник державному посадникові? чи державний посадник візникові?
— Я є візником пана старости Вайсенштайна. Пан староста наказав мені найпізніше в шостій годині бути назад у Бішофсґардті; тепер є пів семої, а ми не виїхали ще зі Шенталю.
— Зі старостою я вже поговорю; це моя річ. Ви не потребуєте тим журитися.
— Я мушу журитися про точне виконання наказу мого пана.
— То їдьте! їдьте! їдьте на зломану голову! коли вас шлунок розболів і довше не можете витримати!
— Так? це ви поважно кажете? Чи можу я покликатися на те, що ви приказали мені їхати до дому без дітей?
Тепер посадник оступенів і завагався; потім відповів лагіднішим голосом:
— Хтож говорив коли небудь, що ви маєте їхати без дітей? Я сказав тільки: їдьте тимчасом спокійно і поволі наперед у сторону Фрідлісмюлє, а діти доженуть вас за пів мінути.
Нате здвигнув візник плечима, підняв батіг і повіз рушив.
З надзвичайною приємністю прислухувалися хлопці до суперечки, але тепер, по останньому закінченні, чкурнули до хати.
— Вона в городчику — пояснив Ганслі; тому з сіней повернули у спальну кімнату, щоби спершу звідти, непомітно, приглянутися дженджуристій лялечці.
Вона дійсно була в цілій своїй особі в городчику, скакала там на величезних ходилках поміж грядками цвітів, так що її руда грива буяла високо в повітрі понад альтанкою, немов кінці турбана якогось паші, що чвалує на коні.
Семимилевими кроками дибала здовж стін, підлазила нижче або вище і рівномірно замикала або розхиляла деревляні ножиці; потім спотикаючися, завернула на середину, описала там своїм цирклем два чвертькола, одно вправо, друге вліво, і розкарячивши свої штивні, цибаті ноги, почала тупцювати на одному місці, мов новобранці на карних вправах, причому затягнула собі з висоти своєї драбинки пісоньку.
Давно колись, коли була ще малою і бавилася пісочком, — співала вона, — подобалися їй були кадети. Але відколи ходить до школи, жадає що найменше готового, дипльомованого, патентованого поручника. Однак і той мусить дуже спішитися, бо як тільки вона піде до ґімназії, тоді отаман буде найнижчим ступенем, яким вона вдоволиться; дешевше вона обстати не може.
Пісонька римувалася, а для ліпшого натиску, Ґезіма зазначувала поодинокі рими ударом своїх ходилок.
Але коли проспівала: „Але врешті до вівтара поведу я ґенерала", тупнула гнівно своїми палицями.
— Не „ґенерала", — крикнула — а „ґенерара".
Потім змінила:
— „Але врешті до вівтала" - Ет, їхала-везлася! — засміялася, махнула палицями понад стежку, немов би хотіла прогнати сліди нісенітниць з голови і, наспівуючи весело, зачала врешті знову свою ґіґантну прогульку.
Після цього видовища оба брати поглянули собі в обличча і якби змовившися, вибухнули разом грімким, глумливим сміхом; потім увійшли до городчика.
Як тільки Ґезіма побачила кадетів, скочила миттю, опираючися на обох палицях, зі своїх милиць немов той воробець з муру і в той час, коли за нею обі милиці поволі падали на землю, стояла вже в чемній поставі при хлопцях і з довірям протягнула до них руку, долонею в долину.
Та вони не приняли поздоровлення, тільки взялися пястуками в боки і почали цікаво оглядати з усіх боків цю невидану пташку, причому новим вибухом глузливого сміху виявили своє розбавлення.
— Злі хлопчиска! — обурилася Ґезіма, утікаючи від такого згірдного приняття.
В ту мить залунав по цілому домі проразливий, грізний, приказний свист, який лящів в ухах і трівожив серце, свист, яким свищуть за непослушною собакою.
— Хутко, хутко, гей хлопці! — почулися перелякані голоси з дому, — посадник Ґетті свистав.
Посадник Ґетті сидів і писав у своїй канцелярії, в гарній, простій поставі, з циґарою в роті, і з задоволеним обличчам. — Сідайте, попросив, вказуючи на два стільці, по правому і лівому боці від себе. —Але не вільно вам рушатися, доки я пишу, бо це мені перешкоджає. — І писав дальше. По хвилині завважив лагідно: — На другий раз, коли знову засвищу, то застерігаю собі, що мусите прилетіти алярмовим бігом, покинувши млівіч всякі інші можливі заняття. Вони вам не втечуть.
— Ми не знали, що свист відноситься до нас — виправдувався Ґерольд.
— Я й не роблю вам ніякого докору, — відповів Ґетті мягко — я кажу тільки, що на другий раз мусите скорше прибігти. — А тут для кожного з вас по одному пятифранковому талярі. — Вже добре, вже добре, непотрібно ніякої мороки з подяками. — Але сидіть же на місці! Можете приглядатися, як я пишу, тільки мусите спокійніше поводитися, як досі.
Посадникова навшпиньках зближалася ззаду до мужа.
— Ти казав, щоби повіз відїхав?
— Повіз відїхав і не відїхав.
— В кожному разі його вже тут нема.
— Найліпша моя, найдорожча жінко, не витворюй но ти лише штучно всяких труднощів, там де їх нема; залиши це спокійно мені; я про все подбав.
— Алеж я мушу знати, чи хлопці лишаються тут, чи ні, щоби я могла прилагодити постіль.
Дай мені наперед скінчити хутко лист, а потім я поясню тобі все.
Тепер з тупотом і гукотом вбігла верблюжими кроками до кімнати Моніка.
— Прийшов Карло, слуга від Бальзіґерів, — зголосила, викрикуючи, — має забрати до дому Ґезіму.
— Він зробить те, що я йому скажу. Перш-за-все хай прийде сюди. — А щож робить Ґезіма сама одна? Чому не разом з хлопцями? Закличте-ж її. І принеси мені виступці Моніко. — Мацман, ти є тут?
— Тут, пане посаднику.
— Може будеш такий добрий і при нагоді віднесеш цей лист на почту?
— 3 приємністю, пане посаднику!
— Де є стрілець Вебер?
— Осьтут у вартівні.
Пришли його сюди. — Ага, це ти, Ґезімо. Ну, як там твої житєві справи? Тішишся, що їхатимеш з хлопцями, чи може боїшся їх трохи?
Ґезіма стрілила допитливим поглядом на Ґерольда, потім на Гансля і засміялася:
— О ні, я не боюся їх.
— Ти розумна дівчинка, мудріша від чимало дорослих дівчат; ти знаєш, правда, що здорові, природні хлопчиска ніколи не є злі; злі лише всякі нечупайди і ледаща — ви, Карле, чого собі бажаєте?
— Пан директор Бальзіґер наказав мені відпровадити до дому маленьку панночку, коли вже так сталося, що ви відіслали повіз.
— Неможливо, щоби пан Бальзіґер наказав вам це; ви певно зле зрозуміли його. Бо поперше, повіз взагалі не від’їхав, а подруге, поміж мною і паном Бальзіґером стала інша угода. Ідіть же до дому — Ґезіма залишиться тут, — і скажіть пану Бальзіґерові, що я казав його повідомити, що все буде так, як ми умовилися.
Слуга вагався.
— Я осміливсяб чемно завважити...
— Тут нема що завважувати, все ясно і виразно. З Богом. — Ви, Вебер, ви є хлопець, на якого можна покладатися. Ви відпровадите цих троє дітей до Фрідлісмюлє, де чекає на них повіз старости. Можете йти сюди через городчик і через луки, сюди холодніше та менше пороху, а дуже мало, майже незначно дальше. — А тепер, діти, в дорогу! гіп, гопля, гоп! вже найвищий час! нащо ви гласне ждете? І прошу, ніяких мені тут церемоній і прощальних сентиментів, бо я не зношу їх. Гопля, вперед, руш! — І витрутив дітей у сіни.
Посадникова несміло заступила йому дорогу.
— Але чи ти цілком певний, — зважилася врешті запитати, — що повіз дійсно чекає у Фрідлісмюлє? чи ти досить виразно наказав це візникові?
Заки він зміг відповісти, вона зайшлася нечайно спазматичним плачем, так, що аж мусіла спертися на нього. А він співчутливо пригорнув її до своїх грудей і добрязно заговорив до неї лагідним, потішливим голосом:
— Це все твої нерви; на тебе ділає жара і буря, що висить у повітрі... Знаєш що: положися на пів годинки спокійно до ліжка, це зробить тобі добре. — Потім крикнув громовим голосом: — Моніко. того волоцюги, Макса, всеще нема в дома?
