Карл Шпіттелер. Вороги дівчат. У навіженого студента
Якийсь чудаковатий чоловік, подібний трохи до актора, але з окулярами на носі, приступив до нього, поздоровив його по імені і спитав, чому йде такий гоп-гоп тра-ля-ля, мов би цілий світ належав до нього.
— Бо добре мені!
— Амінь, — сказав чужинець.
— А хіба це щось злого?
— Навпаки, щось надзвичайного, вартого заздрости. Але чи може ти який Велзевул, король мух, що оба лиця в тебе аж чорні від них? Чому не позганяєш їх?
— Бо я їх люблю. — А коли тамтой при цих словах голосно розсміявся, додав Ґерольд швидко, щоби оправдатися: — Вони бренять так приємно; то не ті звичайні, а ті гірські, чужосторонні. — Коли ж незнайомий з добродушним обличчам попросив його, щоби був ласкавий представити його чужосторонним мухам, бо він не має ще чести знати їх, притягнув його Ґерольд до себе, казав йому стояти тихо і обізвався по хвилині:
— Чуєш тепер? пайнґ, панґ, мов металева струна.
— Справді, маєш слушність. Ти мабуть більше розумієшся на
красі як я з усіми моїми студіями. Взагалі, знаєш, Ґерольде, ти видаєшся мені
як той зяблик у цвитучому сливовому саді, який знаходить цілком
самозрозумілим, що йому під тілом росте зелене гніздо. — Може повандруємо трохи
разом?
— Ні.
— Ого! — засміявся
незнайомий, підсунув окуляри на чоло і вдарив себе долонею по носі, „добре тобі
так!“ — Потім віддалився, витягнув книжку і засадив на ніс другі окуляри.
Аж тепер пізнав
Ґерольд, що має перед собою „навіженого студента“. Отже прожогом скочив у
корчі, вхопив з землі напівсуху галузу і вдарив нею поганця по череві.
— Ов-ва! — крикнув
той і підніс ногу до оборони. Тепер Герольд зломив галузу на коліні і кинув
йому куснями, один по другім, в ногу.
— Га-гов, ти пронозо
один! — крикнув навіжений студент — це вже мені трохи за багато, — вхопив його
за плече і суворо зажадав вияснення, чому обійшовся з ним так проти всякого
міжнароднього права.
— Тому, що ти є навіжений студент, — відрізав зухвало і задиркувато гарматник.
— Це правда, — сказав навіжений студент, і поник головою, пустивши рамя Ґерольда. Потім додав з дивною усмішкою: — Кожний, як знає. Адже ти також кусень публичної опінії, і не з тих найгірших. Це було би може й зносніше, коли б чоловіка і другі таксамо щиро і чесно били по животі; це є такий вираз настрою як кожний інший; а чоловік знає бодай, звідкіля він виходить і може боронитися. Але так по канібальськи ти всетаки не мусів валити, я був би зрозумів і легкий натяк. Хто зна, чи й ти сам не бігати-меш колись по лісах, людям на посміх, коли дійдеш до мого віку і прийде до тебе ангел з огнистою вудкою. Не бажав би я тобі цього; але ти, з твоїми очима, мов світлячками, якраз показуєш мені на те.
Та Ґерольд мав щось важнішого до роботи, як слухати. Його зір очарував крокодиль з зеленого каміня, що висів у навіженого студента при ланцюшку від годинника.
— Правда, який чудовий крокодиль? — засміявся навіжений студент.
— Як що схочеш піти зі мною в мою пустельню, то я покажу тобі ще багато цікавіші речі. Хочеш?
Ґерольд кивнув головою і пішов за навіженим студентом у ліс; мягким мохом, понад потічок, попри скальні зломи.
— Ну щож, любиш її, ту твою Ґезіму — випитував подорозі навіжений студент.
— Я ненавиджу Ґезіму, бо вона облудна дівчина.
— Це ніяка причина; можна любити і облудних дівчат, тих найоблудніших може навіть найбільше. Правда, ти не розумієш цього? Я поясню тобі: мав ти коли вивірку?
— У клітці.
— Не вкусила тебе ніколи підступно в палець?
— О так, нераз, коли я давав їй їсти.
— І ти забив може вивірку зате, або викинув її?
— Це ж була би шкода. Я просто сміявся з того.
— Отже бачиш, якраз таксамо треба поводитися з дівчатами, коли вони облудні і підступно завдають чоловікові біль. Не відтручувати їх зате від себе, це була би шкода, але просто сміятися з того. Що ж вона тобі такого злого зробила, та твоя Ґезіма? нехай чую!
Тоді оповів йому Ґерольд все з початку, про їхню приязнь, про їх союз на баль кадетів, про ганебну невірність Ґезіми через линвочку.
— А тепер думаєш імовірно про пімсту?
— То значить, як би я знав таку пімсту, що не була би злобна і нешляхотна.
— Я знаю одну таку; це жахлива пімста, а всетаки не злобна і не
нешляхотна. Обійми ти її на кадетськім балі міцно за стан і танцюй з нею так
довго, аж доки не закричить на поміч; вперед, взад, вліво і вправо, і не
позволь їй через цілий вечір протанцювати ні одного танцю з ніким іншим, ані
навіть слова сказати до нікого іншого, окрім тебе.
Ґерольд засміявся задоволено: — Знаменито! Це я вже затямлю собі.
А правда, що коли я умовився з нею на кадетський баль, то ще не мушу зараз через
те з нею женитися?
— Ніколи в світі! зовсім, зовсім ні.
— А з ким власне жениться чоловік?
— Зі своєю майбутньою жінкою.
— Я не так думав. Я думав: як можна знати, з ким треба женитися?
— Це робиться в той спосіб: ставиться всіх дівчат з цілого міста
в один довгий ряд і прикладається до кожної ухо, так як лікар, коли хто кашляє.
І котра з них зітхає, так як би наїлася забогато паштетівки, з тою чоловік
жениться.
— Це неправда, в це я тобі не вірю.
— Це нажаль правда, тільки що правда привдягає в мене карнавалову
маску, бо чейже я навіжений студент.
— Я хотів би дуже завдати тобі одно дурне питання, — почав несміло Ґерольд по хвилині.
— Прошу дуже, будь ласка. Почути
здорове дурне питання після того, як мусілося вислухати стільки
претенсійних, безглуздих тверджень, як я їх вислухав, це ж правдиве спасення. Отже
прошу, Ґерольде, змилуйся: запитай дурницю.
— Боюся, що ти висмієш мене.
— Я ніколи не
висміваю дурниці, тільки мудрощі. Отже, відважно! адже не можеш питати про
ніщо дурнішого, як я сам.
— Чому це взагалі
мусить чоловік женитися з дівчиною, а не з кимсь іншим?
— Так ти волів би
може оженитися з саранчею?
— Це ні, але...
— Але?
— З моїм гарним бранцем.
— Що ж це за фігура?
Тоді, паленіючи,
розказав йому Ґерольд свою таємницю про гарного ворожого ґенерала кадетів,
який від року зявляється йому щодня, як тільки він облишиться сам, навіть у
ночі, в ліжку, на яві й у сні.
Навіжений студент пристанув з отвореним ротом:
— Скажи-но мені врешті, ти вітрогоне, скільки тобі
літ?
— Одинацять і два
місяці.
— Одинацять літ і два місяці! і вже тобі такі мрії в голові! Ґерольде, ти феномен!
— Що це таке: „феномен“?
— Нічого обидливого. Але якщо ти мусіти-меш колись писати слово феномен*, то зроби мені ласку і пиши „Рh” на початку, або про мене, як вже інакше не можеш, то саме „F”, тільки не „Рf", як голова товариства св. Цецилії в Нідеройлєнбах. Але вертаючи до твого прекрасного ґенерала кадетів, тому що ти довірив мені свою таємницю, хочу тобі зрадити також щось таємниче, вір або не вір, але уважай і затям собі: Ґенерал кадетів переміниться пізніше, за яких сім, вісім літ, в живу дівчину, яку ти зможеш бачити і яка казати-ме тобі „Ґерольде“ з таким довгим, довгим е, мов би за ним стояло г. Чи маєш ще щось питатися?
— Так. Чому позволяє Бог котам мучити так жорстоко мишей, замісць убити їх відразу?
— Звідки ж ти взяв тут Бога?
— З біблії.
— А про злого діявола нема в біблії нічого?
— Чому ні, але наш отець парох говорив нам на годині релігії, що ніякого чорта нема.
— Скажи свому отцю парохові, що я велів його поздоровити і сказати, нехай не говорить дурниць; але зачекай, аж здаш усі іспити, заки скажеш йому це. Взагалі, Ґерольде, будь обережним, ти зачинаєш думати, а це ремесло строго заборонене, непатріотичне, шкідливе громаді, вороже людям. Як будеш йти так далі, то насамперед всі навколо зненавидять тебе, а потім одного гарного ранку найдеш біля своєї чарки кави патент на брак одної клепки, можеш бути певним! Не думай, Ґерольде! не думай!
* В німецькому „Phänomen“.
Серед таких розмов
зайшли перед малий шалас з моху, на якого крівлі крутився паперовий прапорець,
що представляв молодця в шоломі і страшну відьму; молодця з бичем, а відьму з
мітлою в руці.
— Це мій барометер, — пояснював навіжений студент, — коли молодець бє відьму і відьма втікає, тоді на світі гарна погода. — Але прошу ласкаво до середини, пане команданте, в хатині є лавка і на ній досить місця для таких двох паршивих цапків, як ми. — Так, тепер прошу, розгостися. І оглядай собі, що хочеш; знай, що все можеш собі витягати, все відчиняти, все виймати; для тебе нема в мене ніякої заборони, ні таємниці, а ладу в мене й так нема. Тимчасом я влаштую вівтар. Якщо потребуватимеш якогонебудь пояснення, то тільки спитай, я буду тутже біля тебе і чути-му кожне твоє слово.
З цим вийшов він із
хатки.
А Ґерольд витягнув
зпід лавки якусь скринку і почав бушувати в ній. Були там старі монети,
скаменілости, засушені ростини, ріжноколірні шкла.
— А що? правда, —
засміявся навіжений студент, вихиливши голову крізь діру в стіні і побачивши,
що Ґерольд ненаситно тримає шкла перед очима, — правда, які ріжні обличча
прибирає світ відповідно до шкла, крізь яке дивимося на нього?
— Чому цей зшиток
пустий? — спитав Ґерольд.
Знову простромив
навіжений студент голову крізь віконце.
— Цей зшиток не є
пустий, тільки це такий чародійний зшиток, розмальований надвразливим
симпатичним чорнилом; коли довгий час дивитися остро в одну й ту саму картку, то виходить щось
прегарного.
— Так, тепер бачу
щось, але невиразно. Овочі і квіти, або щось подібного.
— Якраз так, з
віруючих хлопців, виростають завзяті мужі; а знаєш ти, Ґерольде, що ти дитина
щастя?
Ґерольд потряс
головою.
— Ах ні, — відповів
засумовано,— дітьми щастя є завжди наймолодші з кількох братів, а я старший із
двох.
— Неправда, мій коханий! Неправда! Чоловік завжди є наймолодший, коли вдивиться в глибоку криницю, де час черпає ведром теперішність із вічности; а дитина щастя не означає чоловіка, якому все само з себе вдається, такого в дійсности навіть немає, але означає такого, що через сірі будні доходить таки вкінці до того червоного святочного дня, всеодно коли і як. А в міжчасі буває інколи темно і чорно. Воно болить, — але це не шкодить.
Після цих слів знову щезла його голова з отвору.
— О! скрикнув захоплено Ґерольд, глибоко втягаючи віддих.
— Що втішило так тебе? скажи, опиши.
— Чарівно-гарна пані
на коні, прекрасно намальована акварелями. Це ти малював?
— Не знаю, про яку ти паню думаєш.
— Сидить на сивому
коні і подібна трохи до Ґезіми. Під сподом стоїть написано: Гільда Марія Аніта
фон Вайсенштайн, з роду баронів... — Що це значить з роду баронів?
Навіжений студент
влетів схвильований в двері.
— Де знайшов ти цей
малюнок? Давай, сховаємо його швидко назад. — І всунув його притьмом в торбу
на акти, яку замкнув на ключик. Потім дістав довгий, страшний напад кашлю.
— Ґерольде, я завидую тобі твого генерала кадетів, — зітхнув він опісля,
прийшовши знову трохи до себе, — ти побідив його, він є твоїм бранцем і залишається
при тобі. — А моя ґенералка — ой-ой! — Але ходи, вівтар готовий.
На каміннім постументі біля хати була простелена червона хустина, а на ній у навислому скальному заглибленні стояли приліплені дві колірові воскові свічечки.
— Одна для тебе, одна для мене, — поучував навіжений студент, — ікону святого треба собі в думці уявити; для кожного є його святою іконою те, що він має найдорожчого. А тепер помолимося до наших ікон, цілком коротко, — можеш сісти, тут на цей камінь і цілком не потребуєш складати рук. ,,Нехай нас не стріне ніколи ніщо злого від тих, яких ми любимо“. Це вистарчає; кінець молитви. А тепер приходить спів, але засвітім наперед свічки.
Засвітивши свічки, він взяв у руки скрипку і заграв наперед прелюдію, чисто і чарівно, як музик; потім почав співати по латині якусь пісню, супроводячи скрипкою свій спів; пісня була така поважна і смутна, що Ґерольд, не зважаючи на заборону, зложив руки як у церкві; а голос навіженого студента, звичайно слабий і безбарвний лунав у його співі незвичайно сильно, хоч всетаки ніжно і мельодійно, подібний до голосу віольончелі. Ґерольд слухав побожно, з насолодою в ухах і на душі; йому здавалося, що сидить у церкві на духовному концерті.
Нечайно крізь галуззя перелетів камінь в напрямі хатини.
— Ось маєш, — сказав сумно навіжений студент, притьмом відкладаючи скрипку, — гра на скрипці і спів у білий день подражнює їх ненависть. Ґерольде, Ґерольде, вір ти в чорта! і навіть в богато, богато чортів! Цей осьтут це був громадський чорт Попульо, що ненавидить все, що є інше і незвичайне, хоч би нікому не робило найменшого зла. — Ідиж тепер своєю дорогою, побут у навіженого студента не вказаний.
Однак коли Ґерольд, дякуючи йому, хотів відійти, студент крикнув за ним: — Голя! Гов! не так бистро! Тебе ми відпровадимо. Такого як ти, треба відставити на битий шлях, а то зависне ще десь на якійсь пахучій бадилинці. В якому напрямку тягне тебе? до Ґезіми чи проти Ґезіми?
— Проти Ґезіми.
— Добре, отже перепровадимо тебе ,,проти“ Ґезіми.
І пустився лісом вперед.
Посувалися так один за другим, а Ґерольд оповідав тимчасом про свій легкодушний вчинок з подарованим таляром. Що радить він йому зробити тепер; облишити, нехай діється, що хоче, чи признатися і піддатися заслуженій карі.
— Залиши це мені; я роскажу про це батькові сьогодні вечером; він нетільки не буде гніватися на тебе, але буде ще мати сто потіх з цієї пригоди з драґоном, я знаю його.
— Ти не будеш боятися свого батька?
— Чоловік ніколи не боїться зробити щось для другого... Так, тепер ми вже на дорозі. Іди лиш тепер навскіс через дорогу до он того домику, де стоїть написано „Альтгайслі“ і положися на лавку перед дверима, а вже побачиш, що далі буде. — На щож ти ще чекаєш? чого дивишся на мене так чудно?
Ґерольд соромливо спустив погляд на свої черевики. Вкінці пролепетів затурбовано, що дякує йому за все і жалує, що спочатку ударив його, але нажаль не може цього висказати, бо хоч як завдає собі труду, не всилі вимовити: „мені дуже прикро“.
Навіжений студент росміявся.
— Положене на стілець це також так як би подане; я приймаю.
Але Ґерольд не був цим задоволений. Це так гарно і шляхотно сказати: мені „дуже прикро“. Чи він не може дати йому деяких вказівок, як взятися до того, щоби виповісти цю фразу?
Тобі це прийде нараз само зі себе, коли щиро від серця полюбиш колись якусь людину. Ці три слова вистрибнуть тобі тоді крізь зуби так охочо і весело всіми чотирма ногами, як лошак через огорожу. — Бракує тобі ще щось?
— Так, найважніше зі всього. — І оповів йому про письмо, яке знайшов сьогодні рано в лісовому провалі над Арою, і про ті слова, які написав під сподом: ,,Мерзенний чоловік, якого ніхто не любить, навіть рідний батько“. — Але тепер я не написав би вже того, тепер я знаю, що це неправда.
— А однак, однак, це правда; ти написав точніську правду. Я мерзенний чоловік, якого ніхто не любить, навіть мій рідний батько.
Потім почав кашляти, сховав шию між рамена і дико махаючи руками, побіг назад у ліс.
Ґерольд так радо був би крикнув тепер за ним: „Мені дуже прикро“, але було запізно, навіжений студент був уже далеко і зник у корчах. Отже зробив так, як було йому наказано, пішов навскіс через дорогу аж до „Альтгайслі“ і положився там на лавку біля дверей, оперши голову на одному поруччі, а ноги на другому, бо лавка була для нього богато закоротка.