Карл Шпіттелер. Вороги дівчат. Лукавство поштового воза

Лукавство поштового воза

Замісць ранного гимну засвистав наймит якусь польку на тоці великої клу­ні, на якої криші воркотіли голуби. По­тім донісся зі стайні стукіт і почулося іржання коней в супроводі мельодійного брязкоту дзвіночків. Щораз нові дзвіноч­ки у всіх музичних відтінях надпливали то в потрясаних акордах, то в легко по­рушуваних поодиноких звуках. І всі во­ни розказували казку про сині гори і фан­тастичні села, проїхані в бистрій їзді під білими хмарками, що плили їм навздогін.

— Яка там погода? — спитав Ган­слі, позіхаючи.

Ґерольд підзорливо розплющив очі. Віконниці були зачинені, так що довко­ла було досить темно. Але вгорі під са­мою стелею шибала попри себе в острих зворотах громада мух, а по кутах кім­нати не було темніше як по середині, це були добрі знаки. А коли він побачив вкінці, що вузка смуга світла поміж ві­конницями не є біла, але жовта, спові­стив відважно і певно:

— Погода гарна.

— Неправда! — поправив Ганслі, — я чую шум дощу.

— Це криниця, — вирішив Ґерольд.

Ганслі скочив з ліжка і відчинив ві­конниці. Потік золотого світла ринув крізь вікно, а напроти на цегляній стіні клуні і на одній половині криші лежало тверде, простокутне сонішне сяйво.

Але ще щось багато кращого лежа­ло на їхніх нічних столиках: чоколяда. Звідки вона взялася, могли би легко здогадатися, якщо би були хотіли; але не хотіли нічого відгадувати зі страху, що­би гордість не заборонила їм у тім ви­падку приняти подарунок. Тому вдово­лилися довершеним фактом і їли анонім­но. Потім лежали дальше, вдивляючися в сяйво сонця на криші клуні; сяйво та­кож дивилося собі на них обох і від то­го втомилися їхні очі та заслонилися по­віками.

Аж коли затанцювало веселе дзенкання ложечок у філіжанках від кави, тоді оба, гопс, стрибнули із ліжок.

Накрито для трьох приятелів окре­мий гарненький столик у світлиці госпо­дарів. На ньому красувався в заквітчаній посуді ясний, зернистий, плястрами на­ложений мід; біля нього стояла загорнута у вогкий виноградний листок, штучна витиснена фаска масла, якої взір уявляв собою медведя, що драпається вгору по похилій бадилині квіту. Коли так сиділи чемно за столом, немов би мали вимізкувати разом якусь вакаційну задачу, дістав Ганслі новий напад іспитовання. Чи хліб пишеться через п, чи через б, спи­тав дівчинку. Вона подумала хвилинку і відповіла, що як довго хліб свіжий і мягкий, пишеться його через б, а коли счерствіє та ствердне тоді треба писати через п.

— Ця відповідь не лише легковаж­на але і недостаточна, — зганив її Ган­слі, — Ґезімо, дістанеш з правопису „лихо“.

Тимчасом Ґерольд заглядав їй збитошно в очі, бо пригадав собі, якто вона хлюпнула йому у сні жменю води поміж очі. Колиж це тревало досить довго, во­на стукнула його ложкою по пальцях.

— Пст! — скартала його.

Тоді випив хутко філіжанку до дна.

Але тепер прийшло йому знову на думку те, як то він учора вечором схо­пив її за чуба і, жалуючи того, він погля­нув їй щераз в очі, щоби довідатися, чи не взяла вона йому цього за зле.

— Їж! — крикнула тепер Ґезіма, і вкрала йому його хліб з маслом.

Двері стояли відчинені на приняття раннього повітря, що приходило здалека і приносило зі собою ароматні поздоров­лення з чужих сторін. По другому боці в челядну світлицю сходилася громадка парубків і дівчат; їх горячі тіла і веселі обличча свідчили про жваву, охочу, тве­резу ранішню роботу в полі. Коли так один по одному повільно входили з чер­воними лицями, блискучими чолами і вкритими потом раменами в холодну, тінисту кімнату, здавалося, немов би кожний з них мав довкола себе шість квадратових стіп сонця і кілька ведер повітряної есенції.

З самого заду, на пів голови вища від усіх інших, йшла Тереса, випросто­вана і вдоволена, з блакитними стяжка­ми в довгих, блідорусявих косах, з не­бідним блеском в очах, з кількома стеб­лами сіна в волоссю: чулося, що веселий жайворонковий спів лунав сьогодні в її душі. Увійшла в кімнату до дітей. Спер­шу побажала їм на добрийдень і спита­лася, чи добре спали та снідали і чи чого їм не бракує. Потім виправдала неприяву свого батька; мусів поїхати в Сентісбруґ, ще раннім ранком, перед шостою годи­ною; однак казав здоровити їх сердечно і побажати їм щасливої дороги. Потім дивилася хвилину в пустку перед себе і вкінці спочила на обох хлопцях довгим, дивним поглядом.

— В Сентісбруґу зайшла велика зміна, — сказала до них притишеним, майже святочним голосом, немов би го­ворила до дорослих, — чи ви чули?

Також Ґезіма гляділа на хлопців по­лохливим зором.

— Яка зміна? — спитали.

Тереса дивилася в землю.

— Щож, завжди ще досить завчасу довідаєтеся про те; уживайте лиш свобідно ваших останніх вакаційних днів і будьте веселі, це ваше святе право. Куди-ж це ти з Ґерольдом, Ганслі?

— Лиш так трохи в подорож довко­ла дому на роздобутки, — відповів Ган­слі, — ти, Ґезімо, залишишся тут; тебе нам не надто потрібно.

— А не віддалюйтеся задалеко, — наказувала Тереса, — бо за доброї пів години приходить пошта. Тепер ви не будете мати до діла з довго терпеливим приватним повозом, який може ждати на вас пів дня на одному місці, але зі стро­гим, згори назначеним розкладом їзди, який не зважає на нікого, тут усе йде як у годиннику.

У словах Гансля про подорож дов­кола дому була тільки четвертина прав­ди: Ганслі задумав змову проти Ґезіми. Ледви зайшли за тополі біля клуні, як він затримався і поділився довірочно своїм пляном з Ґерольдом, при чому притулив­ся до нього як найтісніше, щоби краще його переконати.

— Мусимо старатися, — шептав він, — щоби дістатися на козел або на дах поштового воза, а Ґезіму всадимо до се­редини і так позбудемося її аж до Бішофсгардту.

Ґерольд не відповідав нічого, тільки бурмотів щось.

— Найкраще було би, — говорив дальше Ганслі, — як би вона втратила пошту; однак для цього треба би виду­мати якийсь спосіб, щоби виманити її з дому. Що як би сказати їй, наприклад, що в городі є малини? як ти думаєш?

Знову задоволився Ґерольд тільки бурмотінням.

— Але чи це справді вже пошта, там біля левади? Це було би ще дуже зав­часу.

Ганслі напружив зір; він бачив даль­ше і гостріше від свого брата.

— Де там, це ж тільки один одино­кий кінь і зовсім без воза.

Нараз підстрибнув вгору:

— Це драґон!

Гнівно скартав його Ґерольд за не­розумну вістку. Його навчив уже досвід; тисячні болючі розчаровання вже давно відібрали йому віру в існування живих вояків, а не то вже драґонів у звичай­ній, буденній дійсності. Вже краще ві­рити у великодного заяця, що зносить крашанки, як у живого драґона. Ах Бо­же, скільки то соток разів думав він ко­лись давно при торохтінню кожного во­за зі старими ґратами, що ось чує на­решті військовий барабан, а при появі якогонебудь яскравого жіночого капелю­ха, що бачить самого тамбурмажора. А після того жорстоке розчарування! Кра­ще вже раз на завжди зректися надії. — А однак! Цим разом виглядає це дійсно здалека як би драґон, щось виблискує на голові вершника, мов би правдивий шо­лом, і щось зміїться при його боці мов би шабля. Колиб так Ганслі мав слушність! О радісна надіє! Тепер ще тільки питан­ня, чи має він еполєти, чи має червону смугу здовж штанів, чи має червоний ковнір? Так, так, так, нема більше сум­ніву, це живий, привдивий драґон. Але куди зверне цей дивовижний метелик, як виїде на роздоріжжа? В бік до повітово­го міста? чи сюди до Фрідлісмюлє? Здер­жуючи в собі дух, слідили за кожним ру­хом коня. Тепер він на роздоріжжу, те­пер рішиться.

— Їде, їде.

— Ні, звертає вбік.

— Ой леле! пропало! їде до міста.

— За ним! — крикнув Ганслі.

— За ним! — застогнав Ґерольд.

І як голодні вовки кинулися в чвал, не турбуючися картаючими криками, що бігли їм навздогін, щоби завернути їх. Драґон трюхтів, здавалося, цілком по­волі; а всетаки віддалення, поміж ними, замісць зменшуватися, росло постійно, а хлопцям почало вже бракувати духу. Та в цьому краю є на щось при дорозі гостинниці; не виключене, що він злізе денебудь з коня і поступить. Але в такім разі не потрібно їм гнати так шалено чвалом вистане тільки підбігати потро­хи; отже перейшли тепер у трюхт, який ніс їх вперед майже так само хутко, по­минаючи вже те, що менше захоплював дух. Чимраз менщий ставав утікаючий вершник; ще тільки немов червоне облачко манячив час до часу поміж дере­вами. Але чи я не милюся? виглядає так, мов би облачко зоставалося тепер рівно велике і постійно мало біля себе один і той самий дімок.

— Він не сидить уже на коні, — зголосив бистроокий Ганслі. — Тим самим мусів зсісти, а домик мусить бути коришмою. Отже з новими силами кинулися наново в чвал.

Він, той ненаглядний, сидів дійсно в коршмі, видно було крізь вікно його шолом, а його кінь стояв привязаний до стовпа, перед дверима. Тепер почали оба свої залицяння, не без доброї надії і навіть з деякою самопевністю. Адже не були першими ліпшими хлопчищами, але кадетами, носили однострій з золо­тими ґудзиками, Ґерольд мав навіть на ґудзиках стрільна, могли також похва­литися одною шаблею і одною набійницею, отже мали право дивитися на себе майже як на товаришів; він напевно від­дасть їм гарний поздоров, а може навіть, о роскоше, промовить до них яке ласка­ве слово. Річ тільки в тому, щоби дати­ся йому пізнати. Тому почали прохо­джуватися бундючно у військовій поста­ві туди і назад перед вікном, випружували груди, покашлювали, підспівували і ставали навшпиньки.

Покажи йому свою шаблю, — порадив Ганслі, — це зробить вражіння.

Отже Ґерольд витягнув шаблю і виконав нею перед вікном військовий по­здоров. Коли й це не помогло, вдрапався Ганслі на ґзимс, щоби дати нагоду ділати чорному пуклеві волосіння на свому чаку.

Однак тепер виглянула з хатних дверей якась злюща баба, завірена як дощева погода.

— Чого вам тут треба? — накинула­ся сердито на хлопців, приглядаючися їм з недовірям.

— Нічого, хочемо тільки подиви­тися на драґона, — відповів несміло Ганслі.

— То ходіть явно-славно в кімнату, — загарчала вона, — і випийте пів літри вина, як годиться, а не нипайте поперед домом як жебраки, що не мають відваги ввійти до середини.

— Ми не пємо вина.

— То забирайтеся мені зпід вікна! — і зникла, кидаючи їм погляд повний не­нависти та погорди.

Тепер звернули свої залицяння до коня, в надії, що цею окружною дорогою зєднають собі ласку кіннотчика; глади­ли шкапу по шиї, по морді, по хребті, зважувалися навіть час до часу, скромно, зі святим трепетом, доторкнутися сідла і стремен. При цьому заняттю впав Ґе­рольдові на думку хитрий помисл. Він пригадував собі з книжок, що закоханий хлопець старається завжди зробити сво­їй милій несподіванку таємними пода­рунками, китицями квітів і тим подіб­ним. Китиці квітів у нього не було, але мав зате пятифранкового таляра від по­садника Ґетті. Отже всунув його обереж­но, зі щасливим обличчам, в напістольник при сідлі.

Нараз вискочила з вікна голова драґона, немов чорт зі скринки. Що мають до роботи коло його коня, хотів би він знати; кінь належить до нього, а не до них. Потім назвав одного паршивцем, другого свинтухом, а обох разом жаболупами. А якщо тільки мигом звідти не заберуться, то він вийде і накрутить їм вуха.

Так, наслухавшися лайки, звісили голови і потрюхтіли оба назад, дуже пригноблені на дусі. Окрім стиду за знехтовані любовні залицяння мучив гармат­чика ще й даремно викинений срібний гріш; не так сама його витрата, як грижа сумління, чи часом, гайнуючи так пода­рований гріш, не допустився чогось не­чесного, чи не прогрішився проти семої заповіди: „Не кради”. Власне кажучи, крадіжкою це не було, але ж їм так впер­то вбивано в школі в голову, що десять заповідей мають далеко ширший обсяг як цей, про який, здавалось би, говорять їхні слова; ледви що хто необережно порушився, а зараз був це прогріх проти злої десятки. Тепер провинився він, що найменше легкодушною розтратністю; отже був марнотратником, як блудний син.

— Слухай, ти нікому про це не ска­жеш, — попросив свого брата після того, як не перериваючи бігу, признався йому до свого злочину. Спільна невдача змягчила серце брата і він обіцяв йому не­зломну мовчанку.

— Коби ще до того всього не втра­тити пошти! — зітхнув Ґерольд і оба подвоїли скорість бігу.

А відбігли були далеко! Дорога тяг­нулася перед ними без кінця.

— Там їде пошта! — залунав пере­ляканий крик Гансля.

Справді, зпоміж гір появився почтовий віз, віддалений від них на яких десять хвилин, завернув, не звертаючи уваги на їх одчайні знаки, в сторону Фрідлісмюлє і зник поміж деревами.

— Запізно! — квиліли їхні серця.

Ґерольд здержав біг і сказав до бра­та промову:

— Тепер тільки одна річ: не бігти занадто бистро, коли вже й так запізно; це було би найдурніше, що міг би зро­бити чоловік в такому випадку. Бо інак­ше без сумніву стасться таке: як тільки поштовий віз покмітить, що за ним бі­жить хтось, тоді зумисне стоїть, аж до­ки він не підбіжить цілком близько, а потім злобно відїзджає в останній хви­лині і чим більше хто сердиться, тимбільше він радіє. Цієї приємности ми йому не зробимо. Отже будемо йти ціл­ком спокійно, кроком, бо воно й так на одно вийде.

Це переконало піхотинця і так ішли поволі дальше, нога за ногою, раді, що знівечать лукавому поштовому возові його сподівану злорадість.

Незабаром побачили здалека цю за­порошену, зрадливу скриню на колесах, як стояла біля Фріідлісмюлє, з невинним виглядом, мов би чекала на них.

— Тільки не вір йому, тому облуд­ному Фріцові! — остерігав Ґерольд, — не дайся зловити! він спекулює тільки на те, щоби ми бігли до нього, а потім притьмом відїде, цього можеш бути пев­ний.

І на злість ще більше звільнили крок.

Але все ще, все ще стояв лукавий віз, немов прицвяхований, на тому само­му місці, так що хлопці, хоч плелися, як могли найповоліше, все таки зближалися до нього чимраз ближче. Над цею витревалістю воза зняло їх зачудовання, а в зачудованні сиділа надія.

— Знаєш, що я думаю, — крикнув Ґерольд. — коли ми поженемо тепер як блискавка, то всетаки прибіжимо ще на час, але так скоро, як лише можеш.

І величезними скоками почали свої перегони. Втім залунав поштовий ріг, тріснув бич і поштовий віз, колишучися відїхав у далину.

— Бачиш його тепер, бачиш його, ту жовту салямандру, того облудника? — заскреготав зубами Ґерольд, — а що я казав тобі? Як тільки ми почали бігти, він зареготався, крутнув хвостом і на глум потриндався далі. Коли б ми були йшли спокійно дальше, то тоді були б його таки перехитрили. —І в своїй люті шпурнув він за злосливим жовтим об­манцем своєю шаблею.

Ганслі глузував над тою його без­силою карною екзекуцією:

— Ти зовсім так само безглуздий як Ксеркс, коли казав бити батогами море.

Сказав, і кинув вслід за шаблею свою набійницю.

— В кожному разі одно добре ста­лося при тім, — потішався Ганслі, — те­пер ми бодай увільнилися раз на завжди від Ґезіми.

— Якто?

— Бо вона відїхала поштою.

Цей факт мусів Ґерольд приняти за можливий; але якоїсь помітної потіхи він в тому не віідчув; скорше навпаки. Хоч Ґезіма й була тільки дівчиною, то однак будьщобудь він вже призвичаївся був трохи до неї, і нараз видався йому цілий світ нудним і дурним.

— А що тепер далі? — спитав Ганслі.

— Мені все одно, — буркнув гар­матчик.

— На мою думку, ходім просто до Бішофсгардту.

— Мені всеодно.

—- Ой леле, йде Тереса, уважай, те­пер буде проповідь.

— Мені всеодно.

Однак не було ніякої проповіди, тільки чемний запит про причину їхньої загадочної поведінки. Чому йшли так помалу як слимаки, мов би нарошне зав­зялися спізнити пошту. На десять дов­гих мінут вдалося їй задержати поштаря, але дальше не могла вже браги на себе відповідальности. Що думають тепер ро­бити? Мала панночка є тої думки, що можуть всі троє іти дальше пішки; вона сама вже два рази зробила цілу дорогу з Бішофсгардту до Шенталю пішки. — Отже, якщо ви згідні —

— Якто, то вона не відїхала пош­тою? — спитав Ґерольд.

— Вона навіть не хотіла всідати без вас. Ось стоїть на сходах.

— Гарна історія, гарна історія! спізнили пошту! — сміялася Ґезіма, піднося­чи обі руки з розчепіреними пальцями вгору. Після того вибралися всі троє в дорогу.

Щасливої дороги! — кликала за ними Тереса. — А може візьмете зі со­бою щось трохи їсти, кілька грушок або морель? або може чого іншого?

— Не потрібно. І дякуємо вам гарно за все.

Вороги дівчат (пер. Василь Софронів-Левицький)

• Відїзд із Сентісбруґу
• У посадника Ґетті
• У Фрідлісмюлє
• Лукавство поштового воза
• Ґерольд і Ґезіма
• Зрадлива іграшка
• У навіженого студента
• В Альтгайслі
• Дочка полку