Карл Шпіттелер. Вороги дівчат. Дочка полку
Оцеж була роскіш! Бистро, як лискавка, гладко, як по леді мчалися, сидячи на мягкому сидженню кізла, без найменшого шарпання, високо над землею, в половині висоти дерев, на яких висіли ще блескучі краплі дощу! А як він рвав ногами, цей гнідий, огнисто, мов би був набитий порохом і чекав тільки на губку, щоби вибухнути! А як дивоглядно виглядав він з цеї перспективи візника: як ґітара; уха немов закрутки до струн, а поводи як струни. Не знати, чи, коли б нарисував коня з цієї перспективи, якраз так як його бачиться, і показав людям, чи пізнав би ще хто, що це кінь, питав себе Ґерольд. Потім почалася знову жебранина. Хотіли також повозити трохи, або що найменше тримати батіг! Сеплі зробив поважне обличча. Заходитися з поводами і батогом, сказав, коли хтось на тім не розуміється, це з гнідим небезпечна забавка; він вже й так розпалився як чорт — не даром купив його Дольф — а до того він нажерся вівса! Хіба що будете дуже, дуже обережні і слухати-мете кожного мого слова і не будете шарпати поводами, а батога будете уживати тільки тоді, як я позволю, то можна би вкінці спробувати, але під умовою, що віддасте мені поводи в туж мить, скоро тільки я зажадаю.
З цим, серед безустанних наказувань і вказівок, подав обережно поводи Ганслеві.
Га! оце то мені наука! Коби то в школі мати такі лєкції і таких учителів! оце був би рай! що ти на те, Ґерольде? І це справді подивугідне, яких чудес можна було доконувати звідси з гори! лиш так дрібку, дрібку посунути великий палець і вже котиться цілий запряг в інший бік і то якраз туди, куди чоловік хоче. Тепер потихеньки поза плечі дістався Ґерольдові батіг:
— Але Христа-Бога ради тільки не крутити ним ані не цвяхати, тримати просто і спокійно як горіючу свічку і ужити лиш тоді, коли я скажу, і то легенько черкнути по скірі, так як рибак закидає вудку, і тільки по хребті, нігде інде. Так, тепер можеш його лагідно торкнути, але лагідно кажу, так як кладеш вату на болючий палець.
О роскоше! Ледви кінчик свобідно опущеного батога торкнувся шкіри на хребті, а вже подвоїлася раптово але спокійно бистрість їзди, так мов би яка освоєна електрична іскра пронизала тіло гнідого.
Тимчасом за ними, у заглибленню брички почала давати про себе знати Ґезіма. Найперше на вступ закашляла.— Прикинься, ніби нічого не чуєш, — порадив Ганслі братові.
Потім прийшов на чергу вибір пісень із „Дочки полку“. Ґерольд зітхнув, пригадуючи собі давні гарні часи перед Вайденбахом, але держався міцно. Після цього далися чути монольоґи, виголошувані з натиском для публики. Вбере на вечерниці кадетів білі мештики, заявила, і свій бурштиновий нашийник. Тепер Ґерольд нащурив одно вухо назад; однак притім замахнув батогом так, що Сеплі відібрав йому право уживати його.
Потім розлягся речітатив, на цілу скалю вгору і вниз:
— Ґезіма нічого не скаже про поштовий віз і про те як вояки Ґерольд і Ганслі пошилися в дурні. — По речітативі слідувала полька: — Хоч один гарматчик від бузька походить, але Ґезіма жартів собі з нього не робить.
— Не дайся лише зловити, — вговорював Ганслі, — вона хоче тебе знадити. Пригадай собі казку про Одисея і Сирени.
За кару по плечах Гансля задудонів марш. Злий як чорт, він напрасно обернувся. Але через цей оборот скермував візок впоперек дороги, через що й йому відібрав Сеплі право уживати важок.
Після цього було хвилинку тихо. Втім далося чути тихе, жалісне скегління. Ґерольд, знятий милосердям, оглянувся. Тоді скегління перемінилося в плач.— Ах Боже! — зойкнув Ґерольд і прожогом, уживаючи Сепля за поміст і поручча, зліз до Ґезіми у колиску брички, сів біля неї, обіймив її лівою рукою, і гладячи по обличчу і колінах, почав її зацитькувати. І справді незабаром перестала вона плакати, але Ґерольд турботливо зостався уже біля неї, на випадок нового нападу жалости.
Здається, що здрімався трошки притім, бо коли розплющив очі, Ґезіма не сиділа вже біля нього, а біля Сепля і твердо поводила важками, мов Фея у мушлі, запряженій оленем, а добродушне обличча Сепля посміхалося до неї задоволено, мов би хто помастив його медом.
— Також добре, — подумав Ґерольд, — так маю більше місця, — і положився вигідно на спину, вліпивши зір у гору, у стовп хмар, що мов похила вежа в Пізі ріс скісно в напрямі сонця і вже майже проглотив його, а такий був чорний, що Ґерольдові приходила до голови думка про білого павуна, що ось-ось повинен перелетіти по небі. Аж врешті сон склеїв його повіки.
Раптом бричка шарпнула сильно і коли Ґерольд схопився зі сну, побачив, що затрималися на самому краєчку шляху, а Сеплі стоїть коло коня і сильно тримає його пястуками за вудила. Тимчасом дорогою чвалував до них прегарний адютант, стрункий мов різдвяний подарунок у коробочці, тільки що не був завинений у вату.— Оскар, — привитала його весело Ґезіма, плескаючи в долоні. — Мій небіж, — пояснила хлопцям.
— Мама їде каритою, — крикнув їм назустріч адютант. — Чи лиш добре тримаєте гнідого? звернувся потім до Сепля.
— Нема страху, я зіскочив тільки для певности.
Тоді Оскар помчав конем кількасот кроків назад, даючи знаки шаблею, а за хвилину вернувся, чвалуючи при боці двокінної карити, тої самої карити, яку хлопці бачили вчора у Шенталі, тільки що коло візника на кізлі сидів льокай, а у кариті гарна пані: амазонка з картини, яку Ґерольд бачив у несамовитого студента.
— Матусю! — крикнула радісно Ґезіма.
Слуга зняв наперед Ґезіму з брички, потім обох хлопців.
— Сідайте, — попросила їх приязно пані, коли Ґезіма примістилася вже біля неї — а то змокнемо всі до нитки, ось вже гремить.
Ґезіма кивнула також запрошуюче. Тоді оба бодро всіли в кариту, дверці затріснулися і коні рванули з місця та помчалися по легкому склоні, минаючи передміські віллі, городи і каплиці, назустріч великому містові з блискотючими вежами і банями.Вже були в долині і видно було вже міську браму, коли нараз — чи добре я бачу? чи це не сон? — з боку від поля чвалує сотня драґонів! ні, справді, це живі, правдиві драґони! ціла сотня! в барвистих одностроях, в лискучих шоломах! а за ними в блідому світлі захмареного неба ще більше кінних відділів, ціле безмежне, райське богацтво! Пані дала знак пальцем, карита затрималася на краю дороги, і цілий казковий загін кінноти (— „полк!“ пояснив Ґерольд) почав, завертаючи на битий шлях, переїздити попри них. Коні терлися до себе, так що похви від шабель брязкотіли, голови драґонів у пишних шоломах то підносилися то опадали немов до такту кінських копит, а тут то там пробував — о роскоше! — якийсь норовистий кінь станути дуба і вирватися з ряду.
— Полковник! — викрикнув з радости Герольд.
Але що це? як вона важиться? Ґезіма, уявіть собі, помахала полковникові хусточкою! Та бач, полковник, замість розгніватися на неї за це, усміхнувся приязно і коротким чвалом прискакав до карити.
— Таточку! Таточку! — кричала Ґезіма.
— Мій муж, — пояснила пані.
Тут поглянули оба кадети на себе великими очима: — Ґезіма має батька-полковника! — і почали приглядатися дівчині несмілими очима, немов якій надземській істоті.
— А що?, всі троє цілі та здорові? — спитав полковник сердечним тоном. І переїхав попри них. В тій хвилині залунав веселий марш на трубах і серед голосної музики гордо вїхала окружена дрґонами карита через браму міста.
Затрималися в бічній, тихій вуличці перед величавою сіроюпалатою. Ґезіма з мамою зникли в дверях, а обох кадетів попровадили два
чорноодягнені льокаї по широких, виложених хідниками сходах, попри маєстатичну
голубу завісу, зпоза якої, здавалося, ось-ось виступить сам Валєнштайн, до
святочної гостинної кімнати. Там віддали їх у руки жіночої обслуги.
— Купіль після
довгого маршу по горячій, порошній дорозі зробить їм добре, сказала одна з
них, — пані теж тієї думки. — Отже відпровадили їх у мармурову купальню,
пояснили їм, як поводитися з тушем і з теплим та зимним спустом, показали
мило і кожному його рушник і залишили самих.
— Фатальна історія, — сказав Герольд, коли лежали вже в паруючій ванні, — бо не можна заперечити, що ми трохи грубо повелися з Ґезімою.
— Не наша вина, — гороїжився Ганслі, — чому не сказала нам, що вона дочка полковника.
— Власне кажучи, що він такого, цей її батько, полковник чи староста? — спитав Герольд.
— Дурне питання, — відповів Ганслі, — адже може бути староста і полковник разом. — Коби тільки скінчилося на проповіді, а її батько не пожалувався на нас перед учителями!
Але Ґерольд не вірив ані в учителів, ані у проповідь.
— На мою думку, наступить великодушне пробачення, а це було би найгірше зі всього, бо тоді мусіли би ми страшенно встидатися
Коли появилися знову у гостинній, приняла їх маги Ґезіми дуже сердечно.
— Дякую вам, — сказала, подаючи кожному з них руку, — за вашу щиру опіку, яку ви так чемно і по братерськи сповняли над чужою, незнайомою вам дівчиною.
Сумно спустив Ґерольд очі на землю і потряс головою.
— О ні, пані, Ґезіма збрехала; ми не були чемні, ми були грубі і злі.
Тоді пані погласкала його приязно по лицях.
— Ми всі не ангели без хиб і блудів, Ґезіма також ні. — Але мимоходом одно побічне питання, воно не має в собі докору, ані не випливає з недовіря: Де був ти, Ґерольде, ті дві години, коли Ганслілі і Ґезіма їли обід у Альтгайслі?
— В лісі з навіженим студентом.
— Но, його товариство не можна занадто захвалювати, але того ти, нажаль, не знав. А тепер, будьмо раді, що все так добре скінчилося і що всі ви троє вже на місці здорові і цілі; це була трохи авантюрнича подорож. Думаю, що ви будете ще з Ґезімою добрими приятелями. А щодо вечерниць кадетів, Ґерольде, то все лишається, як ви з Ґезімою умовилися, я годжуся з цілого серця на вашу умову. Але тепер ходіть-но їсти, Ґезіма прийде пізніше, вона переодягається.
Хоч це не був ще навіть вечір, але зробилося нараз так темно, що треба було хіба світити світла; ледви видно було, що їли. Нараз гримнув оглушливий грім, який підірвав усіх з крісел на ноги і тепер зачалася величава буря, з непереривними сальвами громів з усіх околиць неба, в супроводі зливного дощу, який невичерпаними струями води заливав дахи. Інколи блискавка, замісць скісно з гори, пронизувала хмари поземо, немов підступний удар до біла розжареної велитенської шпади; тоді проливалися з розтятих шлунків хмар потоки вод з подвійною снагою, хоч вже передтим здавалося, що якраз тепер є tutti fortissimo.
При цій грімкій столовій музиці обом кадетам, які були спочатку трохи несміливі, зробилося так гарно на душі, що дістали знову добрий настрій і роскошуючи, заїдали сердечно, причім виказували найбільше замилування до пудінґу.
— Чому не маємо впустити трохи здорового повітря? — сказав полковник, коли громи стали гудіти чимраз дальше, а ливень спадав рівномірніше і більше простопадно. Тоді хлопці станули при відчиненому вікні, виставили голови надвір, щоби краплі дощу падали їм на ніс і заспівали з повних грудей: ,Добрий місяцю, ти пливеш так потихо“. Повинні би радше заспівати пісню про доброго товариша, засміявся полковник, адже товаришили собі так вірно у своїй подорожі. Заспівали. Потім прийшла пані і спитала, чи може знають ,,О любий рідний краю мій“, вона так любить слухати цю пісню.Ганслі погірдливо знизав плечима:
— Це ми брали ще у другій клясі. — І заспівали їй.
— Прошу щераз, якщо тільки ви не змучені.
А коли повторили, забажала послухати ще втретє. Але притім тримала хустину перед очима і зітхала, так що Ґерольд дивувався, як може хтось хотіти частіше слухати пісню, від якої стає сумним.
— Що це власне є, рідний край? — спитав він.
Полковник відповів:
— Коли хтось є далеко, далеко.
Ця відповідь ошоломила Ґерольда, він думав, що радше навпаки.
Тимчасом дощ вичерпався і в кількох місцях поміж брудними хмарами виглянула свіжа блакить неба.
— Це називається щастя, — сказав полковник, — а коли вмієте бути терпеливими... що? вмієте бути терпеливими?
— Так.
— То будете мати несподіванку. — Після цих слів присунув два крісла перед ватран, обернувши їх спинками до кімнати. — Сідайте. Дивіться, не відриваючи очей, у ватран — але щоби котрий з вас не оглянувся!! — аж доки не дозволю.
Потім вийшли обоє з жінкою в сусідну кімнату, примикаючи за собою двері. Тимчасом хлопці з цілих сил витріщали очі у ватран.
— Що думаєш? — шепнув Ганслі, — яка це буде несподіванка? може яка зла?
— Якраз так, злих несподіванок взагалі нема.
— Обоє пишуть щось у тій кімнаті, полковник і його жінка, я бачив крізь щілину поміж дверима. Я всетаки трохи боюся.
В тій хвилині двері зачинилися. Тепер оба вдивлялися ще совісніше в паленище і відганяли від себе непотрібні думки. Тимчасом завитав до них у гості промінь сонця; сталевий обруч попільника почав блестіти, золоті рями зеркала заясніли, вилковатий хвіст випханого фазана почав мінитися зеленоголубими відтінями немов хвіст павуна, а кришталевий пугар коло нього сипав іскрами та діямантами.Несподівано зазвенів визвольний дзвінок. А коли зірвалися на ноги, полковник і його жінка стояли за ними.
— Тут написав я лист, — сказав полковник, — прочитайте адресу.
Читали: ,,До пана сотника Ґуґенбюлєра в Армюнстербурґу“.
— А я також — додала пані полковникова.
Читали: „До пані сотникової Ґуґенбюлєр в Армюнстербурґу“.
— А цей маленький листок нашкрабала Ґезіма.
Читали: „До пана сотника і пані сотникової Ґуґенбюлєр в Армюнстербурґу“.
— А що там в середині, сказав, таємничо посміхаючися, полковник, — це зрадить вам „Дочка полку“. І кивнувши на них пальцем, повів їх навшпиньках до гостинної кімнати, з якої двері на балькон були на розтвір відчинені.
— Курінь кадетів Армюнстербурґ, вперед руш! —- крикнув острим голосом команди і попхнув їх на балькон.
Хто це стоїть на бальконі? Гезіма! Переодягнена за „дочку полку“, на чолі завадіяцька шапочка з когутячим перцем, а на шиї, на знак її військових геройських заслуг, мініятурна бочівочка з чоколяди, привішена на золотім мотузочку. Стояла на маленькому підвищенню, якраз під веселкою на небі, мов би хотіла бавитися нею як своєю линвочкою до перескакування; а в правій руці тримала лискучу шпаду, яку витягнула як найдальше від себе, так мов би боялася, щоби часом не вистрілила.
Ледви два брати увійшли на балькон, як вона зморщивши чоло прибрала страшенно строгий вигляд і, стукаючи енергійно шпадою по поруччу, закомандувала на вулицю: — Адютант Оскар Вільдштрубель! Сапермент, де він, цей лежень один? Адютант!
Тут зазвеніли остроги, адютант зі сьогоднішнього пополудня прибіг перед балькон, поздоровив шаблею і зголосився:
— До приказу! що бажає собі Ваша Ексцелєнція Дочка полку?
Ґезіма ударила грізно своєю шпадою по поруччу і гукнула лютим отаманським голосом:
— До сто сот бомб і ґранат, увага, Оскаре! Ми Аніта Марія Септуаґезіма, Дочка Полку, в імені нашого батька старости полковника Вайсенштайна з Бішофсгардту, хочемо оцим і наказуємо, щоби гарматчик Ґерольд Ґуґенбюлєр з Армюнстербурґу і таксамо піхотинець Ганслі Ґуґенбюлєр не ставилися післязавтра в школі на означений час, саперльот, а то тому, що вони цілий слідуючий тиждень аж до суботи вечором залишаються отутки на вакаціях, сапермост, щоби ми разом могли забавитися, до сто громів.
І зі словом „до сто громів“ застромила шпаду у вазонок з ґеранією.
— На приказ, Ваша Ексцелєнціє, — відповів Оскар, поздоровив щераз і зник.
А Ґезіма зійшла з підвищення і попри Гансля, який шаліючи з радости підскакував як божевільний гумовий мяч і відчислював на пальцях подаровані вільні дні, підійшла до Герольда, затрималася перед ним у скромній поставі і запитала його очима, чи задоволений тепер з неї і чи ще дуже на неї гнівається.
А Ґерольд, опертий плечима на поручча балькону, зморщив задумано брови, змірив геройську дівчину очима від голови до стіп і назад від стіп до голови, потім радісно і переконано закликав найгрімкішим голосом, яким лише міг:
— Мені дуже прикро...
Кінець
