Карл Шпіттелер. Вороги дівчат. Дочка полку

Оцеж була роскіш! Бистро, як лискавка, гладко, як по леді мчалися, сидя­чи на мягкому сидженню кізла, без най­меншого шарпання, високо над землею, в половині висоти дерев, на яких висіли ще блескучі краплі дощу! А як він рвав ногами, цей гнідий, огнисто, мов би був набитий порохом і чекав тільки на губку, щоби вибухнути! А як дивоглядно вигля­дав він з цеї перспективи візника: як ґі­тара; уха немов закрутки до струн, а по­води як струни. Не знати, чи, коли б на­рисував коня з цієї перспективи, якраз так як його бачиться, і показав людям, чи пізнав би ще хто, що це кінь, питав се­бе Ґерольд. Потім почалася знову жебранина. Хотіли також повозити трохи, або що найменше тримати батіг! Сеплі зробив поважне обличча. Заходитися з повода­ми і батогом, сказав, коли хтось на тім не розуміється, це з гнідим небезпечна забавка; він вже й так розпалився як чорт — не даром купив його Дольф — а до того він нажерся вівса! Хіба що бу­дете дуже, дуже обережні і слухати-мете кожного мого слова і не будете шарпати поводами, а батога будете уживати тіль­ки тоді, як я позволю, то можна би вкінці спробувати, але під умовою, що віддасте мені поводи в туж мить, скоро тільки я зажадаю.

З цим, серед безустанних наказу­вань і вказівок, подав обережно поводи Ганслеві.

Га! оце то мені наука! Коби то в школі мати такі лєкції і таких учителів! оце був би рай! що ти на те, Ґерольде? І це справді подивугідне, яких чудес можна було доконувати звідси з гори! лиш так дрібку, дрібку посунути великий палець і вже котиться цілий запряг в ін­ший бік і то якраз туди, куди чоловік хо­че. Тепер потихеньки поза плечі дістався Ґерольдові батіг:

— Але Христа-Бога ради тільки не крутити ним ані не цвяхати, тримати просто і спокійно як горіючу свічку і ужити лиш тоді, коли я скажу, і то ле­генько черкнути по скірі, так як рибак закидає вудку, і тільки по хребті, нігде інде. Так, тепер можеш його лагідно торкнути, але лагідно кажу, так як кла­деш вату на болючий палець.

О роскоше! Ледви кінчик свобідно опущеного батога торкнувся шкіри на хребті, а вже подвоїлася раптово але спокійно бистрість їзди, так мов би яка освоєна електрична іскра пронизала тіло гнідого.

Тимчасом за ними, у заглибленню брички почала давати про себе знати Ґе­зіма. Найперше на вступ закашляла.

— Прикинься, ніби нічого не чуєш, — порадив Ганслі братові.

Потім прийшов на чергу вибір пі­сень із „Дочки полку“. Ґерольд зітхнув, пригадуючи собі давні гарні часи перед Вайденбахом, але держався міцно. Після цього далися чути монольоґи, виголошу­вані з натиском для публики. Вбере на вечерниці кадетів білі мештики, заявила, і свій бурштиновий нашийник. Тепер Ґе­рольд нащурив одно вухо назад; однак притім замахнув батогом так, що Сеплі відібрав йому право уживати його.

Потім розлягся речітатив, на цілу скалю вгору і вниз:

— Ґезіма нічого не скаже про пош­товий віз і про те як вояки Ґерольд і Ган­слі пошилися в дурні. — По речітативі слідувала полька: — Хоч один гарматчик від бузька походить, але Ґезіма жартів собі з нього не робить.

— Не дайся лише зловити, — вгово­рював Ганслі, — вона хоче тебе знадити. Пригадай собі казку про Одисея і Си­рени.

За кару по плечах Гансля задудонів марш. Злий як чорт, він напрасно обер­нувся. Але через цей оборот скермував візок впоперек дороги, через що й йому відібрав Сеплі право уживати важок.

Після цього було хвилинку тихо. Втім далося чути тихе, жалісне скегління. Ґерольд, знятий милосердям, огля­нувся. Тоді скегління перемінилося в плач.

— Ах Боже! — зойкнув Ґерольд і прожогом, уживаючи Сепля за поміст і поручча, зліз до Ґезіми у колиску брички, сів біля неї, обіймив її лівою рукою, і гладячи по обличчу і колінах, почав її зацитькувати. І справді незабаром пере­стала вона плакати, але Ґерольд турбот­ливо зостався уже біля неї, на випадок нового нападу жалости.

Здається, що здрімався трошки при­тім, бо коли розплющив очі, Ґезіма не си­діла вже біля нього, а біля Сепля і твер­до поводила важками, мов Фея у мушлі, запряженій оленем, а добродушне обличча Сепля посміхалося до неї задово­лено, мов би хто помастив його медом.

— Також добре, — подумав Ґе­рольд, — так маю більше місця, — і по­ложився вигідно на спину, вліпивши зір у гору, у стовп хмар, що мов похила ве­жа в Пізі ріс скісно в напрямі сонця і вже майже проглотив його, а такий був чорний, що Ґерольдові приходила до го­лови думка про білого павуна, що ось-ось повинен перелетіти по небі. Аж врешті сон склеїв його повіки.

Раптом бричка шарпнула сильно і коли Ґерольд схопився зі сну, побачив, що затрималися на самому краєчку шля­ху, а Сеплі стоїть коло коня і сильно тримає його пястуками за вудила. Тимчасом дорогою чвалував до них прегар­ний адютант, стрункий мов різдвяний по­дарунок у коробочці, тільки що не був завинений у вату.

— Оскар, — привитала його весело Ґезіма, плескаючи в долоні. — Мій не­біж, — пояснила хлопцям.

— Мама їде каритою, — крикнув їм назустріч адютант. — Чи лиш добре три­маєте гнідого? звернувся потім до Сепля.

— Нема страху, я зіскочив тільки для певности.

Тоді Оскар помчав конем кількасот кроків назад, даючи знаки шаблею, а за хвилину вернувся, чвалуючи при боці двокінної карити, тої самої карити, яку хлопці бачили вчора у Шенталі, тільки що коло візника на кізлі сидів льокай, а у кариті гарна пані: амазонка з картини, яку Ґерольд бачив у несамовитого сту­дента.

— Матусю! — крикнула радісно Ґе­зіма.

Слуга зняв наперед Ґезіму з брички, потім обох хлопців.

— Сідайте, — попросила їх приязно пані, коли Ґезіма примістилася вже біля неї — а то змокнемо всі до нитки, ось вже гремить.

Ґезіма кивнула також запрошуюче. Тоді оба бодро всіли в кариту, дверці затріснулися і коні рванули з місця та помчалися по легкому склоні, минаючи пе­редміські віллі, городи і каплиці, назу­стріч великому містові з блискотючими вежами і банями.

Вже були в долині і видно було вже міську браму, коли нараз — чи добре я бачу? чи це не сон? — з боку від поля чвалує сотня драґонів! ні, справді, це живі, правдиві драґони! ціла сотня! в барвистих одностроях, в лискучих шо­ломах! а за ними в блідому світлі захма­реного неба ще більше кінних відділів, ціле безмежне, райське богацтво! Пані дала знак пальцем, карита затрималася на краю дороги, і цілий казковий загін кінноти (— „полк!“ пояснив Ґерольд) почав, завертаючи на битий шлях, пере­їздити попри них. Коні терлися до себе, так що похви від шабель брязкотіли, го­лови драґонів у пишних шоломах то під­носилися то опадали немов до такту кін­ських копит, а тут то там пробував — о роскоше! — якийсь норовистий кінь ста­нути дуба і вирватися з ряду.

— Полковник! — викрикнув з радо­сти Герольд.

Але що це? як вона важиться? Ґезіма, уявіть собі, помахала полковникові хусточкою! Та бач, полковник, замість розгніватися на неї за це, усміхнувся приязно і коротким чвалом прискакав до карити.

— Таточку! Таточку! — кричала Ґезіма.

— Мій муж, — пояснила пані.

Тут поглянули оба кадети на себе великими очима: — Ґезіма має батька-полковника! — і почали приглядатися дівчині несмілими очима, немов якій надземській істоті.

— А що?, всі троє цілі та здорові? — спитав полковник сердечним тоном. І переїхав попри них. В тій хвилині залу­нав веселий марш на трубах і серед го­лосної музики гордо вїхала окружена дрґонами карита через браму міста.

Затрималися в бічній, тихій вуличці перед величавою сірою

палатою. Ґезіма з мамою зникли в дверях, а обох кадетів попровадили два

чорноодягнені льокаї по широких, виложених хідниками схо­дах, попри маєстатичну

голубу завісу, зпоза якої, здавалося, ось-ось виступить сам Валєнштайн, до

святочної гостинної кімнати. Там віддали їх у руки жіночої обслуги.

— Купіль після довгого маршу по горячій, порошній дорозі зробить їм до­бре, сказала одна з них, — пані теж тієї думки. — Отже відпровадили їх у мар­мурову купальню, пояснили їм, як пово­дитися з тушем і з теплим та зимним спу­стом, показали мило і кожному його рушник і залишили самих.

— Фатальна історія, — сказав Ге­рольд, коли лежали вже в паруючій ван­ні, — бо не можна заперечити, що ми трохи грубо повелися з Ґезімою.

— Не наша вина, — гороїжився Ганслі, — чому не сказала нам, що вона доч­ка полковника.

— Власне кажучи, що він такого, цей її батько, полковник чи староста? — спитав Герольд.

— Дурне питання, — відповів Ганслі, — адже може бути староста і пол­ковник разом. — Коби тільки скінчилося на проповіді, а її батько не пожалувався на нас перед учителями!

Але Ґерольд не вірив ані в учителів, ані у проповідь.

— На мою думку, наступить велико­душне пробачення, а це було би найгір­ше зі всього, бо тоді мусіли би ми стра­шенно встидатися

Коли появилися знову у гостинній, приняла їх маги Ґезіми дуже сердечно.

— Дякую вам, — сказала, подаючи кожному з них руку, — за вашу щиру опіку, яку ви так чемно і по братерськи сповняли над чужою, незнайомою вам дівчиною.

Сумно спустив Ґерольд очі на зем­лю і потряс головою.

— О ні, пані, Ґезіма збрехала; ми не були чемні, ми були грубі і злі.

Тоді пані погласкала його приязно по лицях.

— Ми всі не ангели без хиб і блудів, Ґезіма також ні. — Але мимоходом од­но побічне питання, воно не має в собі докору, ані не випливає з недовіря: Де був ти, Ґерольде, ті дві години, коли Ганслілі і Ґезіма їли обід у Альтгайслі?

— В лісі з навіженим студентом.

— Но, його товариство не можна занадто захвалювати, але того ти, нажаль, не знав. А тепер, будьмо раді, що все так добре скінчилося і що всі ви троє вже на місці здорові і цілі; це була тро­хи авантюрнича подорож. Думаю, що ви будете ще з Ґезімою добрими приятеля­ми. А щодо вечерниць кадетів, Ґерольде, то все лишається, як ви з Ґезімою умови­лися, я годжуся з цілого серця на вашу умову. Але тепер ходіть-но їсти, Ґезіма прийде пізніше, вона переодягається.

Хоч це не був ще навіть вечір, але зробилося нараз так темно, що треба бу­ло хіба світити світла; ледви видно було, що їли. Нараз гримнув оглушливий грім, який підірвав усіх з крісел на ноги і те­пер зачалася величава буря, з непереривними сальвами громів з усіх околиць не­ба, в супроводі зливного дощу, який невичерпаними струями води заливав дахи. Інколи блискавка, замісць скісно з гори, пронизувала хмари поземо, немов під­ступний удар до біла розжареної велитенської шпади; тоді проливалися з роз­тятих шлунків хмар потоки вод з по­двійною снагою, хоч вже передтим зда­валося, що якраз тепер є tutti fortissimo.

При цій грімкій столовій музиці обом кадетам, які були спочатку трохи несміливі, зробилося так гарно на душі, що дістали знову добрий настрій і роскошуючи, заїдали сердечно, причім виказували найбільше замилування до пудінґу.

— Чому не маємо впустити трохи здорового повітря? — сказав полковник, коли громи стали гудіти чимраз дальше, а ливень спадав рівномірніше і більше простопадно. Тоді хлопці станули при відчиненому вікні, виставили голови на­двір, щоби краплі дощу падали їм на ніс і заспівали з повних грудей: ,Добрий мі­сяцю, ти пливеш так потихо“. Повинні би радше заспівати пісню про доброго товариша, засміявся полковник, адже товаришили собі так вірно у своїй подоро­жі. Заспівали. Потім прийшла пані і спи­тала, чи може знають ,,О любий рідний краю мій“, вона так любить слухати цю пісню.

Ганслі погірдливо знизав плечима:

— Це ми брали ще у другій клясі. — І заспівали їй.

— Прошу щераз, якщо тільки ви не змучені.

А коли повторили, забажала послу­хати ще втретє. Але притім тримала ху­стину перед очима і зітхала, так що Ґе­рольд дивувався, як може хтось хотіти частіше слухати пісню, від якої стає сумним.

— Що це власне є, рідний край? — спитав він.

Полковник відповів:

— Коли хтось є далеко, далеко.

Ця відповідь ошоломила Ґерольда, він думав, що радше навпаки.

Тимчасом дощ вичерпався і в кіль­кох місцях поміж брудними хмарами ви­глянула свіжа блакить неба.

— Це називається щастя, — сказав полковник, — а коли вмієте бути терпе­ливими... що? вмієте бути терпеливими?

— Так.

— То будете мати несподіванку. — Після цих слів присунув два крісла пе­ред ватран, обернувши їх спинками до кімнати. — Сідайте. Дивіться, не відри­ваючи очей, у ватран — але щоби котрий з вас не оглянувся!! — аж доки не до­зволю.

Потім вийшли обоє з жінкою в сусідну кімнату, примикаючи за собою две­рі. Тимчасом хлопці з цілих сил витріща­ли очі у ватран.

— Що думаєш? — шепнув Ганслі, — яка це буде несподіванка? може яка зла?

— Якраз так, злих несподіванок вза­галі нема.

— Обоє пишуть щось у тій кімнаті, полковник і його жінка, я бачив крізь щі­лину поміж дверима. Я всетаки трохи боюся.

В тій хвилині двері зачинилися. Те­пер оба вдивлялися ще совісніше в паленище і відганяли від себе непотрібні думки. Тимчасом завитав до них у гості промінь сонця; сталевий обруч попільника почав блестіти, золоті рями зеркала заясніли, вилковатий хвіст випханого фазана почав мінитися зеленоголубими відтінями немов хвіст павуна, а кришта­левий пугар коло нього сипав іскрами та діямантами.

Несподівано зазвенів визвольний дзвінок. А коли зірвалися на ноги, пол­ковник і його жінка стояли за ними.

— Тут написав я лист, — сказав полковник, — прочитайте адресу.

Читали: ,,До пана сотника Ґуґенбюлєра в Армюнстербурґу“.

— А я також — додала пані полковникова.

Читали: „До пані сотникової Ґуґенбюлєр в Армюнстербурґу“.

— А цей маленький листок нашкрабала Ґезіма.

Читали: „До пана сотника і пані сот­никової Ґуґенбюлєр в Армюнстербурґу“.

— А що там в середині, сказав, та­ємничо посміхаючися, полковник, — це зрадить вам „Дочка полку“. І кивнувши на них пальцем, повів їх навшпиньках до гостинної кімнати, з якої двері на балькон були на розтвір відчинені.

— Курінь кадетів Армюнстербурґ, вперед руш! —- крикнув острим голосом команди і попхнув їх на балькон.

Хто це стоїть на бальконі? Гезіма! Переодягнена за „дочку полку“, на чолі завадіяцька шапочка з когутячим пер­цем, а на шиї, на знак її військових геройських заслуг, мініятурна бочівочка з чоколяди, привішена на золотім моту­зочку. Стояла на маленькому підвищен­ню, якраз під веселкою на небі, мов би хотіла бавитися нею як своєю линвочкою до перескакування; а в правій руці тримала лискучу шпаду, яку витягнула як найдальше від себе, так мов би боя­лася, щоби часом не вистрілила.

Ледви два брати увійшли на балькон, як вона зморщивши чоло прибрала страшенно строгий вигляд і, стукаючи енергійно шпадою по поруччу, закоманду­вала на вулицю: — Адютант Оскар Вільдштрубель! Сапермент, де він, цей лежень один? Адютант!

Тут зазвеніли остроги, адютант зі сьогоднішнього пополудня прибіг перед балькон, поздоровив шаблею і зголо­сився:

— До приказу! що бажає собі Ваша Ексцелєнція Дочка полку?

Ґезіма ударила грізно своєю шпа­дою по поруччу і гукнула лютим отаман­ським голосом:

— До сто сот бомб і ґранат, увага, Оскаре! Ми Аніта Марія Септуаґезіма, Дочка Полку, в імені нашого батька ста­рости полковника Вайсенштайна з Бішофсгардту, хочемо оцим і наказуємо, щоби гарматчик Ґерольд Ґуґенбюлєр з Армюнстербурґу і таксамо піхотинець Ганслі Ґуґенбюлєр не ставилися після­завтра в школі на означений час, саперльот, а то тому, що вони цілий слідую­чий тиждень аж до суботи вечором залишаються отутки на вакаціях, сапермост, щоби ми разом могли забавитися, до сто громів.

І зі словом „до сто громів“ застро­мила шпаду у вазонок з ґеранією.

— На приказ, Ваша Ексцелєнціє, — відповів Оскар, поздоровив щераз і зник.

А Ґезіма зійшла з підвищення і по­при Гансля, який шаліючи з радости під­скакував як божевільний гумовий мяч і відчислював на пальцях подаровані віль­ні дні, підійшла до Герольда, затримала­ся перед ним у скромній поставі і запи­тала його очима, чи задоволений тепер з неї і чи ще дуже на неї гнівається.

А Ґерольд, опертий плечима на поручча балькону, зморщив задумано бро­ви, змірив геройську дівчину очима від голови до стіп і назад від стіп до голови, потім радісно і переконано закликав найгрімкішим голосом, яким лише міг:

— Мені дуже прикро...

Кінець

Вороги дівчат (пер. Василь Софронів-Левицький)

• Відїзд із Сентісбруґу
• У посадника Ґетті
• У Фрідлісмюлє
• Лукавство поштового воза
• Ґерольд і Ґезіма
• Зрадлива іграшка
• У навіженого студента
• В Альтгайслі
• Дочка полку