Карл Шпіттелер. Вороги дівчат. У навіженого студента

Якийсь чудаковатий чоловік, по­дібний трохи до актора, але з окуляра­ми на носі, приступив до нього, поздоровив його по імені і спитав, чому йде такий гоп-гоп тра-ля-ля, мов би цілий світ належав до нього.

— Бо добре мені!

— Амінь, — сказав чужинець.

— А хіба це щось злого?

— Навпаки, щось надзвичайного, вартого заздрости. Але чи може ти який Велзевул, король мух, що оба лиця в те­бе аж чорні від них? Чому не позганя­єш їх?

— Бо я їх люблю. — А коли тамтой при цих словах голосно розсміявся, до­дав Ґерольд швидко, щоби оправдатися: — Вони бренять так приємно; то не ті звичайні, а ті гірські, чужосторонні. — Коли ж незнайомий з добродушним обличчам попросив його, щоби був ласка­вий представити його чужосторонним мухам, бо він не має ще чести знати їх, притягнув його Ґерольд до себе, казав йому стояти тихо і обізвався по хвилині:

— Чуєш тепер? пайнґ, панґ, мов металева струна.

— Справді, маєш слушність. Ти ма­буть більше розумієшся на красі як я з усіми моїми студіями. Взагалі, знаєш, Ґерольде, ти видаєшся мені як той зя­блик у цвитучому сливовому саді, який знаходить цілком самозрозумілим, що йому під тілом росте зелене гніздо. — Може повандруємо трохи разом?

— Ні.

— Ого! — засміявся незнайомий, підсунув окуляри на чоло і вдарив себе долонею по носі, „добре тобі так!“ — Потім віддалився, витягнув книжку і за­садив на ніс другі окуляри.

Аж тепер пізнав Ґерольд, що має перед собою „навіженого студента“. От­же прожогом скочив у корчі, вхопив з землі напівсуху галузу і вдарив нею поганця по череві.

— Ов-ва! — крикнув той і підніс ногу до оборони. Тепер Герольд зломив галузу на коліні і кинув йому куснями, один по другім, в ногу.

— Га-гов, ти пронозо один! — крикнув навіжений студент — це вже мені трохи за багато, — вхопив його за плече і суворо зажадав вияснення, чому обійшовся з ним так проти всякого міжнароднього права.

— Тому, що ти є навіжений сту­дент, — відрізав зухвало і задиркувато гарматник.

— Це правда, — сказав навіжений студент, і поник головою, пустивши рамя Ґерольда. Потім додав з дивною усмішкою: — Кожний, як знає. Адже ти також кусень публичної опінії, і не з тих найгірших. Це було би може й зносніше, коли б чоловіка і другі таксамо щиро і чесно били по животі; це є такий вираз настрою як кожний інший; а чоло­вік знає бодай, звідкіля він виходить і може боронитися. Але так по канібаль­ськи ти всетаки не мусів валити, я був би зрозумів і легкий натяк. Хто зна, чи й ти сам не бігати-меш колись по лісах, людям на посміх, коли дійдеш до мого віку і прийде до тебе ангел з огнистою вудкою. Не бажав би я тобі цього; але ти, з твоїми очима, мов світлячками, як­раз показуєш мені на те.

Та Ґерольд мав щось важнішого до роботи, як слухати. Його зір очарував крокодиль з зеленого каміня, що висів у навіженого студента при ланцюшку від годинника.

— Правда, який чудовий крокодиль? — засміявся навіжений студент.

— Як що схочеш піти зі мною в мою пустельню, то я покажу тобі ще багато цікавіші речі. Хочеш?

Ґерольд кивнув головою і пішов за навіженим студентом у ліс; мягким мо­хом, понад потічок, попри скальні зломи.

— Ну щож, любиш її, ту твою Ґезіму — випитував подорозі навіжений сту­дент.

— Я ненавиджу Ґезіму, бо вона облудна дівчина.

— Це ніяка причина; можна лю­бити і облудних дівчат, тих найоблудніших може навіть найбільше. Правда, ти не розумієш цього? Я поясню тобі: мав ти коли вивірку?

— У клітці.

— Не вкусила тебе ніколи підступ­но в палець?

— О так, нераз, коли я давав їй їсти.

— І ти забив може вивірку зате, або викинув її?

— Це ж була би шкода. Я просто сміявся з того.

— Отже бачиш, якраз таксамо треба поводитися з дівчатами, коли вони облудні і підступно завдають чоловікові біль. Не відтручувати їх зате від себе, це була би шкода, але просто сміятися з то­го. Що ж вона тобі такого злого зроби­ла, та твоя Ґезіма? нехай чую!

Тоді оповів йому Ґерольд все з по­чатку, про їхню приязнь, про їх союз на баль кадетів, про ганебну невірність Ґезіми через линвочку.

— А тепер думаєш імовірно про пімсту?

— То значить, як би я знав таку пімсту, що не була би злобна і нешляхотна.

— Я знаю одну таку; це жахлива пімста, а всетаки не злобна і не нешляхотна. Обійми ти її на кадетськім балі міцно за стан і танцюй з нею так довго, аж доки не закричить на поміч; вперед, взад, вліво і вправо, і не позволь їй через цілий вечір протанцювати ні одного тан­цю з ніким іншим, ані навіть слова ска­зати до нікого іншого, окрім тебе.

Ґерольд засміявся задоволено: — Знаменито! Це я вже затямлю собі. А правда, що коли я умовився з нею на ка­детський баль, то ще не мушу зараз че­рез те з нею женитися?

— Ніколи в світі! зовсім, зовсім ні.

— А з ким власне жениться чоловік?

— Зі своєю майбутньою жінкою.

— Я не так думав. Я думав: як мож­на знати, з ким треба женитися?

— Це робиться в той спосіб: ста­виться всіх дівчат з цілого міста в один довгий ряд і прикладається до кожної ухо, так як лікар, коли хто кашляє. І ко­тра з них зітхає, так як би наїлася забогато паштетівки, з тою чоловік же­ниться.

— Це неправда, в це я тобі не вірю.

— Це нажаль правда, тільки що правда привдягає в мене карнавалову маску, бо чейже я навіжений студент.

— Я хотів би дуже завдати тобі од­но дурне питання, — почав несміло Ґе­рольд по хвилині.

— Прошу дуже, будь ласка. Почути здорове дурне питання після того, як мусілося вислухати стільки претенсійних, безглуздих тверджень, як я їх ви­слухав, це ж правдиве спасення. Отже прошу, Ґерольде, змилуйся: запитай дур­ницю.

— Боюся, що ти висмієш мене.

— Я ніколи не висміваю дурни­ці, тільки мудрощі. Отже, відважно! ад­же не можеш питати про ніщо дурнішого, як я сам.

— Чому це взагалі мусить чоловік женитися з дівчиною, а не з кимсь іншим?

— Так ти волів би може оженитися з саранчею?

— Це ні, але...

— Але?

— З моїм гарним бранцем.

— Що ж це за фігура?

Тоді, паленіючи, розказав йому Ґе­рольд свою таємницю про гарного воро­жого ґенерала кадетів, який від року зявляється йому щодня, як тільки він облишиться сам, навіть у ночі, в ліжку, на яві й у сні.

Навіжений студент пристанув з отвореним ротом:

— Скажи-но мені врешті, ти вітро­гоне, скільки тобі літ?

— Одинацять і два місяці.

— Одинацять літ і два місяці! і вже то­бі такі мрії в голові! Ґерольде, ти фе­номен!

— Що це таке: „феномен“?

— Нічого обидливого. Але якщо ти мусіти-меш колись писати слово фено­мен*, то зроби мені ласку і пиши „Рh” на початку, або про мене, як вже інакше не можеш, то саме „F”, тільки не „Рf", як голова товариства св. Цецилії в Нідеройлєнбах. Але вертаючи до твого пре­красного ґенерала кадетів, тому що ти довірив мені свою таємницю, хочу тобі зрадити також щось таємниче, вір або не вір, але уважай і затям собі: Ґенерал кадетів переміниться пізніше, за яких сім, вісім літ, в живу дівчину, яку ти змо­жеш бачити і яка казати-ме тобі „Ґе­рольде“ з таким довгим, довгим е, мов би за ним стояло г. Чи маєш ще щось питатися?

— Так. Чому позволяє Бог котам мучити так жорстоко мишей, замісць убити їх відразу?

— Звідки ж ти взяв тут Бога?

— З біблії.

— А про злого діявола нема в біблії нічого?

— Чому ні, але наш отець парох го­ворив нам на годині релігії, що ніякого чорта нема.

— Скажи свому отцю парохові, що я велів його поздоровити і сказати, нехай не говорить дурниць; але зачекай, аж здаш усі іспити, заки скажеш йому це. Взагалі, Ґерольде, будь обережним, ти зачинаєш думати, а це ремесло стро­го заборонене, непатріотичне, шкідливе громаді, вороже людям. Як будеш йти так далі, то насамперед всі навколо зне­навидять тебе, а потім одного гарного ранку найдеш біля своєї чарки кави па­тент на брак одної клепки, можеш бути певним! Не думай, Ґерольде! не думай!

* В німецькому „Phänomen“.

Серед таких розмов зайшли перед малий шалас з моху, на якого крівлі кру­тився паперовий прапорець, що пред­ставляв молодця в шоломі і страшну відьму; молодця з бичем, а відьму з міт­лою в руці.

— Це мій барометер, — пояснював навіжений студент, — коли молодець бє відьму і відьма втікає, тоді на світі гар­на погода. — Але прошу ласкаво до се­редини, пане команданте, в хатині є лав­ка і на ній досить місця для таких двох паршивих цапків, як ми. — Так, тепер прошу, розгостися. І оглядай собі, що хочеш; знай, що все можеш собі витяга­ти, все відчиняти, все виймати; для тебе нема в мене ніякої заборони, ні таємни­ці, а ладу в мене й так нема. Тимчасом я влаштую вівтар. Якщо потребувати­меш якогонебудь пояснення, то тільки спитай, я буду тутже біля тебе і чути-му кожне твоє слово.

З цим вийшов він із хатки.

А Ґерольд витягнув зпід лавки якусь скринку і почав бушувати в ній. Були там старі монети, скаменілости, засуше­ні ростини, ріжноколірні шкла.

— А що? правда, — засміявся навіжений студент, вихиливши голову крізь діру в стіні і побачивши, що Ґерольд не­наситно тримає шкла перед очима, — правда, які ріжні обличча прибирає світ відповідно до шкла, крізь яке дивимося на нього?

— Чому цей зшиток пустий? — спи­тав Ґерольд.

Знову простромив навіжений сту­дент голову крізь віконце.

— Цей зшиток не є пустий, тільки це такий чародійний зшиток, розмальо­ваний надвразливим симпатичним чор­нилом; коли довгий час дивитися остро в одну й ту саму картку, то виходить щось прегарного.

— Так, тепер бачу щось, але неви­разно. Овочі і квіти, або щось подібного.

— Якраз так, з віруючих хлопців, виростають завзяті мужі; а знаєш ти, Ґерольде, що ти дитина щастя?

Ґерольд потряс головою.

— Ах ні, — відповів засумовано,— дітьми щастя є завжди наймолодші з кількох братів, а я старший із двох.

— Неправда, мій коханий! Неправ­да! Чоловік завжди є наймолодший, коли вдивиться в глибоку криницю, де час черпає ведром теперішність із вічности; а дитина щастя не означає чоловіка, якому все само з себе вдається, такого в дійсности навіть немає, але означає та­кого, що через сірі будні доходить таки вкінці до того червоного святочного дня, всеодно коли і як. А в міжчасі буває ін­коли темно і чорно. Воно болить, — але це не шкодить.

Після цих слів знову щезла його го­лова з отвору.

— О! скрикнув захоплено Ґерольд, глибоко втягаючи віддих.

— Що втішило так тебе? скажи, опиши.

— Чарівно-гарна пані на коні, пре­красно намальована акварелями. Це ти малював?

— Не знаю, про яку ти паню ду­маєш.

— Сидить на сивому коні і подібна трохи до Ґезіми. Під сподом стоїть напи­сано: Гільда Марія Аніта фон Вайсенштайн, з роду баронів... — Що це зна­чить з роду баронів?

Навіжений студент влетів схвильо­ваний в двері.

— Де знайшов ти цей малюнок? Да­вай, сховаємо його швидко назад. — І всунув його притьмом в торбу на акти, яку замкнув на ключик. Потім дістав довгий, страшний напад кашлю.

— Ґерольде, я завидую тобі твого генерала кадетів, — зітхнув він опісля, прийшовши знову трохи до себе, — ти побідив його, він є твоїм бранцем і зали­шається при тобі. — А моя ґенералка — ой-ой! — Але ходи, вівтар готовий.

На каміннім постументі біля хати була простелена червона хустина, а на ній у навислому скальному заглибленні стояли приліплені дві колірові воскові свічечки.

— Одна для тебе, одна для мене, — поучував навіжений студент, — ікону святого треба собі в думці уявити; для кожного є його святою іконою те, що він має найдорожчого. А тепер помолимося до наших ікон, цілком коротко, — мо­жеш сісти, тут на цей камінь і цілком не потребуєш складати рук. ,,Нехай нас не стріне ніколи ніщо злого від тих, яких ми любимо“. Це вистарчає; кінець мо­литви. А тепер приходить спів, але за­світім наперед свічки.

Засвітивши свічки, він взяв у руки скрипку і заграв наперед прелюдію, чи­сто і чарівно, як музик; потім почав спі­вати по латині якусь пісню, супроводячи скрипкою свій спів; пісня була така по­важна і смутна, що Ґерольд, не зважа­ючи на заборону, зложив руки як у цер­кві; а голос навіженого студента, звичай­но слабий і безбарвний лунав у його спі­ві незвичайно сильно, хоч всетаки ніжно і мельодійно, подібний до голосу віольончелі. Ґерольд слухав побожно, з насо­лодою в ухах і на душі; йому здавало­ся, що сидить у церкві на духовному концерті.

Нечайно крізь галуззя перелетів ка­мінь в напрямі хатини.

— Ось маєш, — сказав сумно навіжений студент, притьмом відкладаючи скрипку, — гра на скрипці і спів у білий день подражнює їх ненависть. Ґерольде, Ґерольде, вір ти в чорта! і навіть в бо­гато, богато чортів! Цей осьтут це був громадський чорт Попульо, що ненави­дить все, що є інше і незвичайне, хоч би нікому не робило найменшого зла. — Ідиж тепер своєю дорогою, побут у навіженого студента не вказаний.

Однак коли Ґерольд, дякуючи йому, хотів відійти, студент крикнув за ним: — Голя! Гов! не так бистро! Тебе ми відпровадимо. Такого як ти, треба від­ставити на битий шлях, а то зависне ще десь на якійсь пахучій бадилинці. В яко­му напрямку тягне тебе? до Ґезіми чи проти Ґезіми?

— Проти Ґезіми.

— Добре, отже перепровадимо тебе ,,проти“ Ґезіми.

І пустився лісом вперед.

Посувалися так один за другим, а Ґерольд оповідав тимчасом про свій легкодушний вчинок з подарованим таляром. Що радить він йому зробити те­пер; облишити, нехай діється, що хоче, чи признатися і піддатися заслуженій карі.

— Залиши це мені; я роскажу про це батькові сьогодні вечером; він нетільки не буде гніватися на тебе, але бу­де ще мати сто потіх з цієї пригоди з драґоном, я знаю його.

— Ти не будеш боятися свого батька?

— Чоловік ніколи не боїться зроби­ти щось для другого... Так, тепер ми вже на дорозі. Іди лиш тепер навскіс через дорогу до он того домику, де стоїть на­писано „Альтгайслі“ і положися на лавку перед дверима, а вже побачиш, що далі буде. — На щож ти ще чекаєш? чого ди­вишся на мене так чудно?

Ґерольд соромливо спустив погляд на свої черевики. Вкінці пролепетів за­турбовано, що дякує йому за все і жа­лує, що спочатку ударив його, але нажаль не може цього висказати, бо хоч як завдає собі труду, не всилі вимовити: „мені дуже прикро“.

Навіжений студент росміявся.

— Положене на стілець це також так як би подане; я приймаю.

Але Ґерольд не був цим задоволе­ний. Це так гарно і шляхотно сказати: мені „дуже прикро“. Чи він не може да­ти йому деяких вказівок, як взятися до того, щоби виповісти цю фразу?

Тобі це прийде нараз само зі се­бе, коли щиро від серця полюбиш колись якусь людину. Ці три слова вистрибнуть тобі тоді крізь зуби так охочо і весело всіми чотирма ногами, як лошак через огорожу. — Бракує тобі ще щось?

— Так, найважніше зі всього. — І оповів йому про письмо, яке знайшов сьогодні рано в лісовому провалі над Арою, і про ті слова, які написав під спо­дом: ,,Мерзенний чоловік, якого ніхто не любить, навіть рідний батько“. — Але тепер я не написав би вже того, тепер я знаю, що це неправда.

— А однак, однак, це правда; ти на­писав точніську правду. Я мерзенний чоловік, якого ніхто не любить, навіть мій рідний батько.

Потім почав кашляти, сховав шию між рамена і дико махаючи руками, по­біг назад у ліс.

Ґерольд так радо був би крикнув тепер за ним: „Мені дуже прикро“, але було запізно, навіжений студент був уже далеко і зник у корчах. Отже зробив так, як було йому наказано, пішов навскіс че­рез дорогу аж до „Альтгайслі“ і поло­жився там на лавку біля дверей, оперши голову на одному поруччі, а ноги на другому, бо лавка була для нього богато закоротка.

Вороги дівчат (пер. Василь Софронів-Левицький)

• Відїзд із Сентісбруґу
• У посадника Ґетті
• У Фрідлісмюлє
• Лукавство поштового воза
• Ґерольд і Ґезіма
• Зрадлива іграшка
• У навіженого студента
• В Альтгайслі
• Дочка полку