Карл Шпіттелер. Вороги дівчат. Зрадлива іграшка

Так співаючи дійшли до комічного, карловатого містечка, що складалося всього з одної одинокої вулиці.

- Вайденбах, — пояснила Ґезіма.

При вході до містечка стояв Ганслі. У ворожій поставі, розставивши широко ноги, і пожирав з глузливими, задирчивими рухами кусень хліба, в надії, що збудить зависть; але при наближенню небезпечного гарматчика сховався обе­режно за ріг дому, залишаючи вільний прохід, і союзники вмашерували до Вай- денбаху.

Апетитні запахи мясної підливки і капусти здоровили їх у переході; з хо­лодних, заслонених кімнат побрязкували тарілки та ложки, з тінистої крамниці ка­пелюхів і рукавичок віяло пряним духом чужосторонніх аром. Крізь чорні сіни можна було доглянути осонені городчи­ки, подібні до сентісбруґських блажен­них місць, Тільки з іншими огорожами. На затіненому боці вулиці ножівник кру­тив своє точило, так що шаркотіння і пирскання наповняло тихе містечко. Біля нього появилася, виходячи зі сіней до­му, якась наймичка, окружена гурмою цікавих дітей, з лапкою на миші в руці; водила байдужими очима по вулиці, шу­каючи за якоюсь розривкою, так мовби виконувала домашну господарську ро­боту, таку, як кожна інша. Подразнена кітка терлася улесливо до її ніг, вавкаючи мягкими, благальними тонами напру­женої жадоби мордовання. З острахом прискорив Ґерольд свої кроки і глядів турботно в небо, чи ця чортівська крово- жадна гра не лишить де там в горі якої брудної плями. Побіч сердечної трівоги милосердя, мучило його крім того глухе почуття вини, бо сумління нашіптувало йому, що за все, що денебудь діється, спадає відповідальність на всіх приявних людей. А дотого колісце ножівника чиркотіло собі діловито дальше і його острі ножі пирскали так пронизливо, що аж мороз ішов по спині до самого шпіку, коли було уявити собі на місці точила живе мясо. Однак коли Ґерольд висказав своє обурення на огидну поведінку котів супроти мишей, Ґезіма скартала його:

— Так і треба мишам, — розуму­вала, — нащо гризуть віконні завіски!

Перед крамницею зі солодощами при виході з містечка призналася Ґезіма, що чує голод.

— Не маю ані сотика, — пожалів Ґерольд.

— Зате я маю! пятьдесять сантимів! — І вговорила його вступити до крам­ниці.

— Добрийдень, діти, чого позво­лите? — спитала ввічлива купчиха.

Після деякого вагання рішилася Ґе­зіма на помаранчі.

— Скільки за пятьдесять сантимів?

— Чотирі, і ще пята в додатку для вас. Але чи це не є, як не помиляюся, Ґезіма Вайсенштайн з Бішофсгардту? Як же це сталося, панночко, що ви в таке горяче полуднє мандруєте пішки цим шляхом? Може відпічнете трошки і зїсте тарілку зупи?

Але Ґезіма відмовилася, дякуючи.

За містом розглянулися довкола, де могли би найвигідніше зїсти свої пома­ранчі. Над шляхом, трохи на горбку, на сіножаті стояли побіч себе два вози зі сіном, навантажені високо як доми і го­тові до відїзду, але ще не запряжені. Поміж ці два вози сіли собі обоє немов у кімнатці з білим облаком замісць криші. Тепер розібрала Ґезіма пучками грубу, мясисту золоту скірку у вінчик і подала цей архитвір свому опікунові.

— Бери!

Заки так згідливо бенкетували, підсунувся тимчасом дорогою Ганслі і за­глядав тепер до них боязко і пожадливо як чужий пес перед столом з їжею; недоставало ще тільки, щоби скомлів.

— Можеш постити, — кликали до нього злорадно, — ти заслужив, так тобі й треба, — і за кожним разом, як зїли одну помаранчу, посилали йому лушпину просто в обличча. Тоді кидав він голо­вою на всі боки як ямник перед осою, розглядав жадібним оком обманний по­дарунок і засмучено прибирав знову свою скромну поставу Капуцина.

Нараз перед провівною їдальнею появився, драпаючися на стрімке придо­рожнє узбічча, похатний крамар, з яскра­вими хустинами, шлийками і линвочками до скакання на раменах замісць еполєтів, і з завішеним на шиї перед собою кошем, в якому були ґузики, перстені, голки, ріжні масти, сірники, одним сло­вом цілий ярмарок. При ході підпирав він кіш коліном, мов би збирався грати на катаринці.

Ґерольда він не зачіпив, зате, дівчину став спокушувати настирливими заохо­чуваннями, виблискуючи їй перед очима своїми цяцьками. Вона відвертала по­гірдливо голову, так мов би він держав перед нею якусь погань. Але коли при­йшла черга на линвочку до скакання, заблестіли їй очі. Тоді позволив він їй по­стрибати на пробу. Вона застрибала весе­ло в розмаховому колесі як чоловік у мі­сяці, але потім відкинула притьмом лин­вочку, сіла і замкнула очі, відвертаючися спиною від крамаря. Тепер почав він держати линву перед носом Ґерольда так довго, аж цей цілком збентежився.

— Ми не маємо грошей, — муркнув він вкінці під носом і також відвернувся.

Не звертаючи уваги на відмовні зна­ки гарматчика, крамар постояв ще так якийсь час у своїй торговій поставі, але врешті зійшов на дорогу і взявся до Гансля, який, заложивши руки в кишені, весь час слідив уважно за торгом. Ганслї приглядався тепер хвилину линвочці, зробив потім нагло хитре обличча, схо­пився за кишеню і, даючи запрошуючі знаки, показав дівчині свій пятифранковий гріш. Прожогом вбігла Ґезіма вдолину, примильно притулилася до нього і після коротких переговорів отримала щасливо з рук Ганслі вимріяну линвочку в подарунок. Потім обоє, Ганслі і Ґезіма, пішли собі весело дальше, притиснув­шися раменами до себе і посилаючи се­ред таємничого хіхотання глузливі по­гляди за опущеним гарматчиком, який гнівними кроками ішов за ними, щоби наклонити назад невірну дівчину до обовязку.

— Та ж ти тільки бузьок! — крик­нула вона йому задьористо, коли мала вже за собою забезпечуюче від нападу віддалення, а Ганслі доповнив наругу, називаючи вповні справедливим і розум­ним те, що Ґезіма не може мати нічого спільного з таким неосвіченим хлопцем, який маючи одинацять літ, не навчився ще, що на світі жиється тільки раз і що два рази того самого ніхто не пережи­ває. З тим побігли обоє побідним трюх- том, і хутко віддалилися. По дорозі стри­бали принагідно для зміни через купи каміння по обох боках дороги, Ганслі пішки, а його приятелька в леті через розмахове колесо своєї линвочки; вкінці почали западатися на обрію в долину, кусень по кусневі, починаючи від ніг, аж доки не пірнули зовсім.

А Ґерольд був обурений, просто обурений. Перш-за-все тому, що його товаришка подорожі, з якою ще перед кількома хвилинами так приязно співав „Дочку полку", його союзничка, з якою умовився на вечорниці кадетів, зрадливо перейшла на сторону ворога, а подруге був обурений на ганебне виявлення сво­їх тайн. Це взагалі перший раз у житті він виявив перед людиною, що був ко­лись бузьком і що переживає дещо по два рази; коли завірив це Ґезімі, то воно було само собою під мовчаливою умо­вою, що вона уважатиме це за доказ приязни і задержить при собі, А тепер вона йде, розповідає про це всім та ви­ставляє його на посміх! Це видалося йо­му підлим, просто підлим. З пересердя почав він збивати ногами по дорозі порохи, так що йшов як би в хмарі. Потім з погордою викинув з голови невірну істоту. Нащо йому здалася Ґезіма! Що обходить його цілий облудний дівочий рід! Він має щось кращого як це: свого гарного ґенерала кадетів, який не може йому бути невірним, бож є його бран­цем на слово чести. І віддався знову бла­женній уяві, як то гарний ворог, кляка­ючи перед ним на ліве коліно, піддаєть­ся йому, причому вручає йому на обох долонях свою шаблю, а синіми очима просить ласки. Дальше, хоч як напру­жував думку, не міг вже провадити тієї історії, бо завжди вертався до тої самої сцени, яка мала в собі стільки солодкости, що він не без охоти зоставався при ній, як муха при краплі молока.

Займаючися в серці цим роскішним переживанням, висилав він рівночасно свої погляди в дійсність; одно другому не перешкоджувало; навпаки: чим на­божніше приглядався внутрішній грі картин, тим гостріше бачили його очі назовні. Дорога вела почерез зелені лу­ки і жовті поля ріпаку, наче попри цвитучі грядки. Вгорі по небі, залитім спі­вом жайворонків, копичилися сліпучо бі­лі гори хмар, по полях гралися рої мете­ликів і цілий світ був розпрозорений сонішним промінням, так що повітря мі­нилося і тремтіло. Людей нігде ні сліду, імовірно через так звану полудневу жа­ру. Що це вони завжди підносять якісь закиди проти „жари“, ті дорослі. Ґе­рольд особисто завжди стверджував: чим горячіше, тим більше барв поміж небом і землею, тим більше гарних за­пахів у лісі, тим більше життя в полі.

Зате кінських мух, так, тих були несчислені маси; всякої величини і всяких тонів. Вони бреніли довкола нього нащибувато, мов пяні ангели пімсти дов­кола злого сумління; його цілий одно­стрій з гори до долини був поцяткова­ний тими музикантами, які виглядали си­во на темнозеленій блюзі, а чорняво на ясних штанах. Цих мух забирав він до­бродушно зі собою і не давався також озлобити каплями крови, що стікали йому з лиць. Тільки як котра вшпилила його в руку вже занадто злісно, тоді без надмірного поспіху прицілювався, і ля­скав її по голові. Тоді пульката муха па­дала спиною на дорогу, перебирала ніж­ками, мов би грала раменами на скрипці і запорпувалася своїми судорогами чим­раз більше в порох.

Був задоволений і було йому добре. Чи не мав може слушности? Нащо йому здалася Ґезіма? Самому, було йому най­ліпше.

Вороги дівчат (пер. Василь Софронів-Левицький)

• Відїзд із Сентісбруґу
• У посадника Ґетті
• У Фрідлісмюлє
• Лукавство поштового воза
• Ґерольд і Ґезіма
• Зрадлива іграшка
• У навіженого студента
• В Альтгайслі
• Дочка полку