Карл Шпіттелер. Вороги дівчат. Ґерольд і Ґезіма

Ганслі наставав на правильний по­рядок маршу. Дівчині не належиться, го­ворив він, йти в одній фронтовій лінії з двома кадетами в одностроях, тому Ґезіма мусить йти десять кроків позаду. Вона не противилася, і про око присто­сувалася до його домагання, але за кож­ним разом, як Ганслі обернувся, щоби переконатися, чи вона правильно захо­вує віддаль, видавалося йому, що відда­лення зменшилося. Цьому завзято запе­речувала Ґезіма, через що мусів він здер­жувати цілу кольону і кроками відмірю­вав наново відступ.

— Бачиш, є лише вісім кроків.

Потім уставляв її на належне місце, командував „руш”, а за хвилину почина­лася суперечка наново. Врешті наказав він їй іти в тій самій віддалі напереді, щоби краще могти її пильнувати. Знову послухала без спротиву. Але тепер дрі­ботала в темпі adagio molto quasi lento rittardando, а це приневолювало кадетів плестися таксамо поволі за нею, бо інак­ше переступили би вже самі віддалення. Не кінець на тому, бо вона приставала ще що хвилини, то щоби пошпирати щось коло своїх черевиків, то щоби по­правити щось при свому одінню, так що відділ посувався вперед повільніше, як загальне ополчення.

— Ґезімо, дістанеш від мене злу ноту з поведінки, — сказав врешті гнів­но Ганслі і перестав зважати на приписи.

Хоч був ще вчасний ранок, десь коло девятої години, але сонце пекло вже добре і поволі почала піхотинцеві тяжи­ти його набійниця; щоби була йому за тяжка, це ні, тільки ремінь натискав і па­рив йому спину. Тому зняв зі себе цю утяжливу річ і перевісив її Ґезімі через плечі. Але Ґезіма скрутилася, зробилася тоненька і просунулася крізь пояс, як рибка крізь очко сітки, так, що набійниця опинилася на землі. Це повторилося кілька разів.

— Ґезімо, — загрозив Ганслі — як­що ти щераз зробиш таку штуку, то я лишу набійницю на дорозі.

— Лишай! — відповіла і знову ски­нула зі себе набійницю на землю. Тепер зробив Ганслі байдуже обличча і пішов дальше, так мовби ця чорна скрипочка його нічого не обходила, тільки час до часу скрито стріляв очима позад себе. Аж коли якийсь селянський хлопчина вхопив з великим зачудованням цю див­ну знахідку, тоді побіг з лютим криком протесту назад і вирвав з рук свою влас­ність. Та коли хотів потім знову ужити дівчину за своє вючне звіря, брат гнівно заборонив йому.

— Можеж сам нести свою набійницю, — завважив шорстко.

Такий владний, приказний тон з бо­ку звичайного гарматника не подобався піхотинцеві і він заборонив йому йо­го, при чому повстала палка виміна слів, ілюстрована зовсім непідхлібними порівнаннями зі звіринного світа; після суперечки йшов по законам степеновання глузливий сміх, а вкінці образа.

— Приятель дівчат! Бабій! — крик­нув Ганслі і прожогом метнувся втікати, куди бачив, так мов би сам чорт гнався за ним, а йому навздогін почвалував Ґе­рольд, який всетаки далеко не міг дорів­няти йому через свою отяжілість. Від­тепер Ганслі був тим, що тримав віддаль, і то не десять, а сто і двісті кроків, а хоч час до часу повторював зза закруту або зза якого корча свій образливий оклик, однак завжди заздалегідь приготовляв ноги до дальшої бистрої утечі.

— Не зважаймо на нього, нехай ро­бить собі що хоче, — сказав з погордою Ґерольд, побачивши, що не зможе його зловити. — Ходи, ось є стежка в ліс, там він нас не побачить.

— А як заблудимо?

— А хоч би? ти хіба боїшся?

— Чорних мурашок боюся менше, як тих малих, червоних.

А коли пообіцяв оберегти її від кож­ного роду мурашок, так від червоних як і від чорних, пішла за ним у ліс через браму з кущів, яких галуззя лежало так низько при землі, що треба було лізти попід них хильцем мов через яку пече­ру. По другому боці цеї зеленої брами знайшлися обоє мов відділені від світа завісою, у тьмавій, холодній ялиновій галі. На сухій, мягкій, вистеленій чатинням землі підривалися ноги до ходу самі від себе, наче би хтось помагав їм зі споду дивними пружинами; ні сліду кор­чів або блющу; щонайбільше спиняв денеде їхні кроки який могучий корінь, а земля звеніла глухо якби порожня. Було так приємно, що кинули вузьку стежину, бо воліли йти за приманливими, кругля­вими видолинками і горбками легко хви­лястого терену, зіскакуючи в долинки короткими скоками і з розгоном вибі­гаючи на бугорки. Нараз, вибігши саме на одно таке підвищення, побачили вдолині, у своїх стіп, у глибині ліса, вели­чаву ріку, що плила безголосо бистрою течією, але гладко, без кружал і хвиль; замісць хвиль ткав тільки прибережний прибій свої шовкові узори вглибину плеса.

— Ара, — заявила Ґезіма, вдоволена своїм знанням.

Але Ґерольд заперечив:

— Ара не тут, Ара коло Армюнстербурґу!

— Це нічого не доказує; вона може бути цілком добре в Армюнстербургу, і рівночасно тут.

— Прошу тебе, Ґезімо, не плети дурниць. Ніщо не може бути рівночасно в двох місцях.

— Саме ріка може, бо вона поруша­ється. Інакше мусіла би Ара, коли б хо­тіла бути лише в Армюнстербурґу, раз-пораз переливатися собі через голову.

Ґерольд здумівся і почав напружено роздумувати над тим. Вкінці мусів усту­пити.

— Ґезімо, маєш слушність, ти ро­зумна дівчина, — признав їй.

Не кожного дня доводиться бачити Ару в лісі і тому виплатиться оглядати ту особливість трохи довше. Сіли обоє поміж роздвоєні конарі ялиці-близнючки і терпеливо дивилися, вільні від бажань і думок, на тиху, бистру течію; над ними тільки дятель переривав тишину своїм далеколунним „тік-так”.

Ґерольд став цілком поважним і за­думаним. Чи вона не пригадує собі так як він, спитав Ґезіму, що десь давно, пе­ред цим життям вона вже колись жила і то в якійсь іншій, не людській постаті. А коли вона рішучо заперечила, при­знався їй, що щодо нього, то він прига­дує собі, буцім то був вже колись бузь­ком.

На те вона спитала його, чи не було йому нудно стояти цілими годинами на одній нозі і чи не вважав за неапетитне їсти неварені гадюки і ящірки. І що її дивує, це те, як міг він літати при такій вазі свого тіла.

— Це найменше, — сказав з пори­вом Ґерольд, — але ти напевно завважи­ла, що дещо переживається два рази.

— Ні, цього я не завважила; і це була би штука завважити, бо це зовсім неправда.

Після того попав він знову в задуму. Нараз твердо поглянув на неї хитрими, загадковими очима:

— Що є найтяжче в світі ?

— Слонь, — згадала притьмом.

— Ні!

— Віз зі сіном.

— Ні. Найтяжче в світі є сказати ко­мусь: „Мені дуже прикро”.

— Зовсім ні, — засміялася, — це я говорю кожного дня до татка і матусі, як зроблю яку дурницю.

Тоді він подивився на неї з подивом, мов би була зроблена з якогось шляхотнішого матеріялу, і потряс головою.

— А що є друге найтяжче на світі?

— Не сваритися зі своїм братом.

— Це, розуміється, також. Але я думаю що іншого: Другою найтяжчою річчю на світі є вклонитися комусь.

— Хіба ти такий напругий?

— Це ні. Я міг би, як би хотів, але я не хочу. Бо я Швайцарець, а Швайцарець не повинен перед ніким хилити карку.

— Мій тато також Швайцарець, а кланяється, навіть дуже низько, коли ба­чить в кімнаті приятельку мами. Коли так, то ти не можеш ніколи ходити на вечерниці і танцювати.

— Чому ні, танцювати можу. Тільки коли прийде „поклін”, тоді я завжди роблю навпаки і випростовуюся як тичка.

— Но то на всякий випадок можеш бути певний, що я не танцюватиму з то­бою ніколи.

— Не потребуєш, коли не хочеш. Я маю вже дансерку на години танців; власне кажучи, я не зношу її, але вона бодай не має стільки препоганого, рудо­го волосся, що ти. Стрівай, посидь хви­линку, а я збіжу вдолину кинути кілька бабок.

— Тобі не заборонено, так як мені, йти самому над Ару?

— Тільки мама заборонює. Мій батько теж військовий і розуміє, що не­безпека, це честь. Він прикидається правді, буцімто сердиться, коли ми за­гадаємо щось карколомного, але потай­ки це тішить його; він сміється на це очима. Але ти не рушишся? Добре мо­жу бути певний? Обіцяєш мені? Адже знаєш, що на мені лежить відповідаль­ність за тебе.

— Коли мені заборонено щось, то не потрібую ніяких наказувань; просто не роблю цього.

Отже побіг з горбка над Ару. Там крутився трохи вздовж русла, поза сму­гою лозини в пошуканці за добрим міс­цем до метання і гладкими камінцями. Тепер, так близько при березі, не була ріка вже більше німа, але видавала зі себе все один і той сам, непевний, дуд­нистий, металевий звук.

— Не йди за близько до води! і не віддалюйся за далеко! — остерігав зго­ри крик Ґезіми.

— Вмію плавати, — відкрикнув їй гордо.

Манив його до себе глибоко понуре­ний в тіні, чорний лісовий провал, при кінці якого струя ріки обпливала незви­чайно бистрим виром вистаючу скальну стіну; тягнуло його туди перш-за-все за­для страшного виду, а подруге через те, що в цьому грізному місці висувався да­леко в ріку півостров з ріні, немов три­кутник з одним кінцем зануреним у воді; там мусіло бути багато пригідних до метання камінців. Поволі, нога перед но­гу, посувався Ґерольд обережно по ріні вперед, зі страхом і трепетом, з затрима­ним віддихом і трепетким серцем, бо зда­валося йому, мов би рвучка струя хотіла напасти його з трьох боків, перевернути і забрати зі собою; також однотонне дудніння ріки перемінилося тут у шум і гук. Вишукав собі вкінці гладку плитку ріні, уставився сильно на стопах в похи­лу поставу до мету і післав бабку поземо по плесі. Один-два-три рази черкнув ка­мінь воду, молочнобілі бризки триснули вгору і зникли, проковтнуті притьмом темною пащекою води; чвак, як який крокодиль. Але крокодилів немає в Арі. Хоч, колиб хто був забобонним, то міг би думати, що там в тому зеленому страшному вирі блимає двоє крокодиля­чих очей, а там згори приходить їх біль­ше, одні за другими напливають разом зі струєю, і хитро сховавшися під поверх­ню, пливуть непорушно, прикидаючися мертвими. Нісенітниці! Гагов! ось їде він разом зі своїм островом, на якому стояв, з водою вдолину, так що аж го­лова крутиться йому і він починає лапа­ти руками за якоюнебудь опорою, а рів­ночасно якась страшенна великанська змія, гулькнула з ліса і жене за ним би­стро якь стріла. Також дурниці! Омана очей! це тільки здавалося так. — Коби-ж та Ґезіма залишила вже раз свої дурні крики! Від них цілком можна стратити голову.

— Мовчати там! крикнув приказно в її бік.

Що за дурощі! Може ще вкінці за­разити чоловіка своєю безглуздою трівогою.

І зігнувся, щоби вибрати другу плитку. Втім побачив поміж рінню щось надзвичайно білого, що було досить ве­ликим куском паперу, приложеним на всіх чотирох рогах камінцями; папір ле­жав віддалений від нього всього півтора кроку, але цілком близько коло води, так близько, що майже обхлюпувала його пі­на. Зацікавлений, підсунувся до нього обережними рухами, бистро, схопив рукою знахідку і почав оглядати її. Папір був записаний, вправді тільки олівцем, але ще досить читко. Ґерольд читав за скла­дами: „Тут стояв я чотири години. Памятаючи на матір, я вернувся. Макс, званий, навіженим студентом”. Миттю клякнув Ґерольд на коліна, видобув з ки­шені свій олівець, оперся на лікті і так, в чотироножній поставі, уживаючи рінища за стіл до писання, нашкрябав хутко під сподом дописку: „Мерзенний чоло­вік! якого ніхто не любить, навіть вла­сний батько! Ґерольд". І знову приложив роги картки камінцями, як грамоту засуду, погорди і ворожнечі.

Після цього думав продовжувати свою штуку метання бабок. Тільки що тепер було вже йому цього за богато. Безнастанний шум і клекіт ріки, не­стримний гін рвучкої струї, головокружні вири зі страховищними очима і чва­каючими губами, зрадлива поведінка йо­го півострова, який кожної хвилини був готовий підступно, без перестороги і без попереднього знаку поплисти в долину за водою, це все наступало безустанно, спільними силами, на його відвагу, без одної секунди перемиря, так що пере­могло вкінці на цілій лінії його сили і кинуло його нечайно в жах. — Геть із цьо­го пливучого пекла! — кричало його серце. Ще вдалося його відвазі дійти з честю, спокійно, гордо і в випростова­ній поставі до спасенного берега; але ледви тільки почувся на твердій землі, помчався мигом в шаленій утечі лісом у гору.

Там вибігла проти нього з докорами Ґезіма, яка плакала зі страху, вхопила його за рукав і потягнула за собою, кудинебудь, всеодно, тільки дальше від небезпечної ріки, геть із непевного ліса. І обоїм їм здавалося, що величезне, блис­котливе плесо підноситься за ними на горбок, щоби дігнати їх, так що обоє почали як найхутше бігти. Аж як не ста­ло чути найтихшого звуку зі страшного співу води, аж тоді відітхнули. Тепер Ґерольд оповів спішно Ґезімі про пись­мо навіженого студента, яке найшов на рінищу. Вона погірдливо покрутила но­сом:

— Страшний чоловік! їсть жабячі стегна і варених слимаків! Хай би собі був утопився! Пані Бальзіґер любить його, я ні!

— Все добре, але як тут вийти нам з цього ліса?

Веселі дзвіночки якогось запрягу вказали їм напрям і, скорше як сподіва­лися, вийшли обоє знову на ясний день, у приязне життя.

— Але з тобою я вже ніколи більше не зійду набік з дороги, — бундючилася Ґезіма, — скорше дам себе зісмажити на сонці. Промене, можеш мене потім зїсти як раковий паштет.

Це було правдиве, роскішне сма­ження на тілі і душі, яке зачалося тепер на горячій соняшній жарі, після жахом вморожуючих страхіть темного річного гробу, а новопробуджена відвага ожи­ла немов у відповідь на перенесені страхіття і трівоги. Змальовували собі свої останньо пережиті вакаційні приєм­ности; Ґерольд — роскоші свобідного кочування по вигонах, пригоди в лісі і в полі, в селі і в стайні, Ґезіма — тиху приємність побуту у величавих те­ренах родини Бальзіґерів, оповідаючи про статуї у сходовій клітці, про карти­ни на стінах, про полиці повні книжок з чудовими малюнками, про музику після вечері, коли то пані Бальзіґер сідала при фортепяні, пан Бальзіґер грав на скрипці, а часом приходив також парох зі своїм чельом.

Тільки, що Ґерольд вже довший час не слухав її; його думки перемандрували непомітно понад її одноманітне, звінке, канаркове щебетання до хмар, а на місці хмар появилися ріжні пливкі мрії, що поволі зливалися в одну одиноку його улюблену мрію, яку він завжди но­сив у серці: Бачив себе провідником усіх швайцарських кадетів у страшній битві проти злучених кадетів Европи; гарма­ти ревуть, дим з пороху куриться, так що

чоловік з роскоші тратить слух і зір. Вже вирішена побіда, ворог утікає, за­лишаючи

всі гармати, аж тут, дивися, паде з коня ранений верховний генерал ворожих

кадетів, гарний як ангел хло­пець, в білому однострою зі золотою лентою і

золотом вишиваними вилогами. Тоді він, Ґерольд, без вагання, крізь при­ятелів і

ворогів, пробиває собі до нього дорогу, помагає йому піднестися, сер­дечно

потішає його, бере від нього слово чести і обіцює йому опіку та шляхотну

поведінку. І солодкий був тоді вдячний погляд синіх очей гарного бранця.

Нараз штурхнула його Ґезіма:

— Над чим ти так міркуєш?

Прокинувся, червоніючи. Краще не­хай розкаже їй що про Армюнстербург казала вона, як має так нудно тягнутися без слова попри неї. Отже почав розка­зувати їй про Армюнстербург, без пляну і надуми, що йому припало на язик. Хоч звичайно ненавидів Армюнстербург, бо це було його шкільне місто, вороже, по­нуре і сварливе, повне задач, свідоцтв, докорів і сидження після школи, але на диво, сьогодні, коли був ще далеко від нього і коли описував його комусь дру­гому, показалося йому якраз те, що він в дійсному життю ненавидів, гідним спо­чуття і бажаним. А що вона слухала уважно його слів, то зробився поволі го­вірким.

Ґезіма хотіла довідатися, як вигля­дає в театрі і чи він був вже коли в опері.

Ах! тоді засвітилися його очі. Був на „Дочці полку". І почав захоплено змальовувати їй безмірне богацтво ріжних чудес, які бачив і чув на ,,Дочці полку”: музику з її казковими інструмен­тами, сцену зі занавісою і змінними лаш­тунками, оповів їй цілий хід подій, пере­співував їй гарні мельодії і до того сту­пня захопився, що сам робив рухи і грав, не знаючи вже, де находиться.

Весь час дивилася на нього Ґезіма, не схибляючи з нього своїх великих, не­порушних, блискучих очей і розкошуючися разом з ним, захоплена як він, по­дивляла описувану ним красу, а ще більше його запал і те палахкотіння якоїсь чужої огнистої сили з таких око­лиць душі, про які ще її молодому, ма­ленькому дівочому серцю не шептало ніяке прочуття.

З тужним зітханням оповідав він їй в перебільшеній екстазі про Марусю, „дочку полку" у власній особі, чарівну ге­роїню опери. Ця дівчина така основно ріжна від звичайних, буденних дівчат, як ангел від грішного чоловіка. Геройська, відважна, хоробра в поведінці, в погляді і ході, по військовому буйна і весела, одягнена в однострійну блюзочку, з бочівочкою перевішеною через плече, з ру­кою при дашку чака як вояк і гарна, гар- на! Яскрава лента через плече, маленький, гарненький ротик і пишні брови, що їх часом гнівно стягала; і куди не йшла, що не робила, все витав довкола неї якийсь невловимий блеск, що відріжняв її від усіх інших людей на сцені. А як во­на співала! богато миліше і голосніше як всі інші, аж заливалася. Але зі всього — зі всього найчудовіше було, як вона ту­пала ніжкою і кляла до того: „Саппермент“, „Сапперльот“, „Саккерльот“, а раз навіть „До сто сот громів".

— Я також вмію казати „Саппермент", — шепнула Ґезіма тужливо і з від­тінню зависти.

—Ти? — і подивився на неї, мов би обіцяла йому Петрів чудесний волок, пов­ний риб. А коли вона дійсно, голосно та виразно крикнула „Саппермент" і тупну­ла до того ногою, він на радощах аж під­скочив, обняв її раменами і здавив кілька разів. Нараз пустив її, подивився остро в долину, де завважив якусь важну дум­ку, потім поставив їй руки на плече і твердо поглянув в обличча.

— Хочеш, ...хочеш цеї зими на ка­детських вечерницях бути моєю дансеркою? Це не буде для тебе нечестю, бо в осені я стану старшиною. Отже зявлюся на салі з довгою шаблею і широкою, червоною лентою; і тороки з ґальонами при ленті аж до колін, а на ковнір і на еполєти (чорнооксамітні, як бачиш) прий­дуть ще золотом вишивані гарматні стрільна; лякові черевики і білі штани розуміється само собою. Отже, хочеш? Ґезімо?

— Під умовою, що зараз вклонишся мені. — Герольд кивнув горішною частю тіла.

— Так, але від старшини я жадаю ліпших поклонів, кращих, чемніших. Ти кланяєшся так, що зараз пізнати, що ти був колись бузьком. Ходи, я тебе навчу.

І повела його набік у тінь оріха та перевела з ним там на траві маленьку до­повняючу лєкцію танцю. А як умів уже досить добре, подали собі обоє руки і за­ручилися святочно на вечерниці кадетів.

Після цього продовжували свою по­дорож, вже як явні приятелі і товариші, довірливо та щиро.

Недавна угода робила їх такими за­доволеними, що самі зі себе почали спі­вати на два голоси, все одну й ту саму мельодію: радісний мотив побіди з ,,Доч­ки полку“, який, чим частіше його повто­ряли, тим більше їм подобався.

Підчас співу Ґерольд, для забави, відкидав від себе руку Ґезіми, щоби зло­вити її при слідуючому кроці наче маят­ник; її рамя було притім таке пружисте, що подавалося під найлекшим натиском його пальців. А що він безнастанно гля­дів підчас того в синє небо, то здавалося йому за кожним разом, як вона брала ви­щу, чутливішу ноту, мов би її голос звенів небесносиніми тонами і срібними пе­реливами,

не коло нього, а десь там вгорі.

Хто їх стрічав, дружив їх обоє у своїх думках, здоровив їх з усміхом, до­брозичливо і оглядався за ними. Громад­ка малих дітей, яку вони дігнали, гавила­ся на них з отвореними ротами.

— Беріть собі приклад — наказува­ла вчителька діточого садку, показуючи на Ґерольда і Ґезіму.

— Тобіяс з ангелом Рафаелем, — розумував якийсь премудрий голосок з діточої громадки.

Вороги дівчат (пер. Василь Софронів-Левицький)

• Відїзд із Сентісбруґу
• У посадника Ґетті
• У Фрідлісмюлє
• Лукавство поштового воза
• Ґерольд і Ґезіма
• Зрадлива іграшка
• У навіженого студента
• В Альтгайслі
• Дочка полку