Карл Шпіттелер. Вороги дівчат. Ґерольд і Ґезіма
Ганслі наставав на правильний порядок маршу. Дівчині не належиться, говорив він, йти в одній фронтовій лінії з двома кадетами в одностроях, тому Ґезіма мусить йти десять кроків позаду. Вона не противилася, і про око пристосувалася до його домагання, але за кожним разом, як Ганслі обернувся, щоби переконатися, чи вона правильно заховує віддаль, видавалося йому, що віддалення зменшилося. Цьому завзято заперечувала Ґезіма, через що мусів він здержувати цілу кольону і кроками відмірював наново відступ.
— Бачиш, є лише вісім кроків.
Потім уставляв її на належне місце, командував „руш”, а за хвилину починалася суперечка наново. Врешті наказав він їй іти в тій самій віддалі напереді, щоби краще могти її пильнувати. Знову послухала без спротиву. Але тепер дріботала в темпі adagio molto quasi lento rittardando, а це приневолювало кадетів плестися таксамо поволі за нею, бо інакше переступили би вже самі віддалення. Не кінець на тому, бо вона приставала ще що хвилини, то щоби пошпирати щось коло своїх черевиків, то щоби поправити щось при свому одінню, так що відділ посувався вперед повільніше, як загальне ополчення.
— Ґезімо, дістанеш від мене злу ноту з поведінки, — сказав врешті гнівно Ганслі і перестав зважати на приписи.
Хоч був ще вчасний ранок, десь коло девятої години, але сонце пекло вже добре і поволі почала піхотинцеві тяжити його набійниця; щоби була йому за тяжка, це ні, тільки ремінь натискав і парив йому спину. Тому зняв зі себе цю утяжливу річ і перевісив її Ґезімі через плечі. Але Ґезіма скрутилася, зробилася тоненька і просунулася крізь пояс, як рибка крізь очко сітки, так, що набійниця опинилася на землі. Це повторилося кілька разів.
— Ґезімо, — загрозив Ганслі — якщо ти щераз зробиш таку штуку, то я лишу набійницю на дорозі.
— Лишай! — відповіла і знову скинула зі себе набійницю на землю. Тепер зробив Ганслі байдуже обличча і пішов дальше, так мовби ця чорна скрипочка його нічого не обходила, тільки час до часу скрито стріляв очима позад себе. Аж коли якийсь селянський хлопчина вхопив з великим зачудованням цю дивну знахідку, тоді побіг з лютим криком протесту назад і вирвав з рук свою власність. Та коли хотів потім знову ужити дівчину за своє вючне звіря, брат гнівно заборонив йому.
— Можеж сам нести свою набійницю, — завважив шорстко.
Такий владний, приказний тон з боку звичайного гарматника не подобався піхотинцеві і він заборонив йому його, при чому повстала палка виміна слів, ілюстрована зовсім непідхлібними порівнаннями зі звіринного світа; після суперечки йшов по законам степеновання глузливий сміх, а вкінці образа.
— Приятель дівчат! Бабій! — крикнув Ганслі і прожогом метнувся втікати, куди бачив, так мов би сам чорт гнався за ним, а йому навздогін почвалував Ґерольд, який всетаки далеко не міг дорівняти йому через свою отяжілість. Відтепер Ганслі був тим, що тримав віддаль, і то не десять, а сто і двісті кроків, а хоч час до часу повторював зза закруту або зза якого корча свій образливий оклик, однак завжди заздалегідь приготовляв ноги до дальшої бистрої утечі.
— Не зважаймо на нього, нехай робить собі що хоче, — сказав з погордою Ґерольд, побачивши, що не зможе його зловити. — Ходи, ось є стежка в ліс, там він нас не побачить.
— А як заблудимо?
— А хоч би? ти хіба боїшся?
— Чорних мурашок боюся менше, як тих малих, червоних.
А коли пообіцяв оберегти її від кожного роду мурашок, так від червоних як і від чорних, пішла за ним у ліс через браму з кущів, яких галуззя лежало так низько при землі, що треба було лізти попід них хильцем мов через яку печеру. По другому боці цеї зеленої брами знайшлися обоє мов відділені від світа завісою, у тьмавій, холодній ялиновій галі. На сухій, мягкій, вистеленій чатинням землі підривалися ноги до ходу самі від себе, наче би хтось помагав їм зі споду дивними пружинами; ні сліду корчів або блющу; щонайбільше спиняв денеде їхні кроки який могучий корінь, а земля звеніла глухо якби порожня. Було так приємно, що кинули вузьку стежину, бо воліли йти за приманливими, круглявими видолинками і горбками легко хвилястого терену, зіскакуючи в долинки короткими скоками і з розгоном вибігаючи на бугорки. Нараз, вибігши саме на одно таке підвищення, побачили вдолині, у своїх стіп, у глибині ліса, величаву ріку, що плила безголосо бистрою течією, але гладко, без кружал і хвиль; замісць хвиль ткав тільки прибережний прибій свої шовкові узори вглибину плеса.
— Ара, — заявила
Ґезіма, вдоволена своїм знанням.
Але Ґерольд
заперечив:
— Ара не тут, Ара коло
Армюнстербурґу!
— Це нічого не доказує; вона може бути цілком добре в Армюнстербургу, і рівночасно тут.
— Прошу тебе, Ґезімо, не плети дурниць. Ніщо не може бути рівночасно в двох місцях.
— Саме ріка може, бо вона порушається. Інакше мусіла би Ара, коли б хотіла бути лише в Армюнстербурґу, раз-пораз переливатися собі через голову.
Ґерольд здумівся і почав напружено роздумувати над тим. Вкінці мусів уступити.
— Ґезімо, маєш слушність, ти розумна дівчина, — признав їй.
Не кожного дня доводиться бачити Ару в лісі і тому виплатиться оглядати ту особливість трохи довше. Сіли обоє поміж роздвоєні конарі ялиці-близнючки і терпеливо дивилися, вільні від бажань і думок, на тиху, бистру течію; над ними тільки дятель переривав тишину своїм далеколунним „тік-так”.
Ґерольд став цілком поважним і задуманим. Чи вона не пригадує собі так як він, спитав Ґезіму, що десь давно, перед цим життям вона вже колись жила і то в якійсь іншій, не людській постаті. А коли вона рішучо заперечила, признався їй, що щодо нього, то він пригадує собі, буцім то був вже колись бузьком.
На те вона спитала його, чи не було йому нудно стояти цілими годинами на одній нозі і чи не вважав за неапетитне їсти неварені гадюки і ящірки. І що її дивує, це те, як міг він літати при такій вазі свого тіла.
— Це найменше, — сказав з поривом Ґерольд, — але ти напевно завважила, що дещо переживається два рази.
— Ні, цього я не завважила; і це була би штука завважити, бо це зовсім неправда.
Після того попав він знову в задуму. Нараз твердо поглянув на неї хитрими, загадковими очима:
— Що є найтяжче в світі ?
— Слонь, — згадала притьмом.
— Ні!
— Віз зі сіном.
— Ні. Найтяжче в світі є сказати комусь: „Мені дуже прикро”.
— Зовсім ні, — засміялася, — це я говорю кожного дня до татка і матусі, як зроблю яку дурницю.
Тоді він подивився на неї з подивом, мов би була зроблена з якогось шляхотнішого матеріялу, і потряс головою.
— А що є друге найтяжче на світі?
— Не сваритися зі своїм братом.
— Це, розуміється, також. Але я думаю що іншого: Другою найтяжчою річчю на світі є вклонитися комусь.
— Хіба ти такий напругий?
— Це ні. Я міг би, як би хотів, але я не хочу. Бо я Швайцарець, а Швайцарець не повинен перед ніким хилити карку.
— Мій тато також Швайцарець, а кланяється, навіть дуже низько, коли бачить в кімнаті приятельку мами. Коли так, то ти не можеш ніколи ходити на вечерниці і танцювати.
— Чому ні, танцювати можу. Тільки коли прийде „поклін”, тоді я завжди роблю навпаки і випростовуюся як тичка.
— Но то на всякий випадок можеш бути певний, що я не танцюватиму з тобою ніколи.
— Не потребуєш, коли не хочеш. Я маю вже дансерку на години танців; власне кажучи, я не зношу її, але вона бодай не має стільки препоганого, рудого волосся, що ти. Стрівай, посидь хвилинку, а я збіжу вдолину кинути кілька бабок.
— Тобі не заборонено, так як мені, йти самому над Ару?
— Тільки мама заборонює. Мій батько теж військовий і розуміє, що небезпека, це честь. Він прикидається правді, буцімто сердиться, коли ми загадаємо щось карколомного, але потайки це тішить його; він сміється на це очима. Але ти не рушишся? Добре можу бути певний? Обіцяєш мені? Адже знаєш, що на мені лежить відповідальність за тебе.
— Коли мені заборонено щось, то не потрібую ніяких наказувань; просто не роблю цього.Отже побіг з горбка над Ару. Там крутився трохи вздовж русла, поза смугою лозини в пошуканці за добрим місцем до метання і гладкими камінцями. Тепер, так близько при березі, не була ріка вже більше німа, але видавала зі себе все один і той сам, непевний, дуднистий, металевий звук.
— Не йди за близько до води! і не віддалюйся за далеко! — остерігав згори крик Ґезіми.
— Вмію плавати, — відкрикнув їй гордо.
Манив його до себе глибоко понурений в тіні, чорний лісовий провал, при кінці якого струя ріки обпливала незвичайно бистрим виром вистаючу скальну стіну; тягнуло його туди перш-за-все задля страшного виду, а подруге через те, що в цьому грізному місці висувався далеко в ріку півостров з ріні, немов трикутник з одним кінцем зануреним у воді; там мусіло бути багато пригідних до метання камінців. Поволі, нога перед ногу, посувався Ґерольд обережно по ріні вперед, зі страхом і трепетом, з затриманим віддихом і трепетким серцем, бо здавалося йому, мов би рвучка струя хотіла напасти його з трьох боків, перевернути і забрати зі собою; також однотонне дудніння ріки перемінилося тут у шум і гук. Вишукав собі вкінці гладку плитку ріні, уставився сильно на стопах в похилу поставу до мету і післав бабку поземо по плесі. Один-два-три рази черкнув камінь воду, молочнобілі бризки триснули вгору і зникли, проковтнуті притьмом темною пащекою води; чвак, як який крокодиль. Але крокодилів немає в Арі. Хоч, колиб хто був забобонним, то міг би думати, що там в тому зеленому страшному вирі блимає двоє крокодилячих очей, а там згори приходить їх більше, одні за другими напливають разом зі струєю, і хитро сховавшися під поверхню, пливуть непорушно, прикидаючися мертвими. Нісенітниці! Гагов! ось їде він разом зі своїм островом, на якому стояв, з водою вдолину, так що аж голова крутиться йому і він починає лапати руками за якоюнебудь опорою, а рівночасно якась страшенна великанська змія, гулькнула з ліса і жене за ним бистро якь стріла. Також дурниці! Омана очей! це тільки здавалося так. — Коби-ж та Ґезіма залишила вже раз свої дурні крики! Від них цілком можна стратити голову.
— Мовчати там! крикнув приказно в її бік.
Що за дурощі! Може ще вкінці заразити чоловіка своєю безглуздою трівогою.
І зігнувся, щоби вибрати другу плитку. Втім побачив поміж рінню щось надзвичайно білого, що було досить великим куском паперу, приложеним на всіх чотирох рогах камінцями; папір лежав віддалений від нього всього півтора кроку, але цілком близько коло води, так близько, що майже обхлюпувала його піна. Зацікавлений, підсунувся до нього обережними рухами, бистро, схопив рукою знахідку і почав оглядати її. Папір був записаний, вправді тільки олівцем, але ще досить читко. Ґерольд читав за складами: „Тут стояв я чотири години. Памятаючи на матір, я вернувся. Макс, званий, навіженим студентом”. Миттю клякнув Ґерольд на коліна, видобув з кишені свій олівець, оперся на лікті і так, в чотироножній поставі, уживаючи рінища за стіл до писання, нашкрябав хутко під сподом дописку: „Мерзенний чоловік! якого ніхто не любить, навіть власний батько! Ґерольд". І знову приложив роги картки камінцями, як грамоту засуду, погорди і ворожнечі.Після цього думав продовжувати свою штуку метання бабок. Тільки що тепер було вже йому цього за богато. Безнастанний шум і клекіт ріки, нестримний гін рвучкої струї, головокружні вири зі страховищними очима і чвакаючими губами, зрадлива поведінка його півострова, який кожної хвилини був готовий підступно, без перестороги і без попереднього знаку поплисти в долину за водою, це все наступало безустанно, спільними силами, на його відвагу, без одної секунди перемиря, так що перемогло вкінці на цілій лінії його сили і кинуло його нечайно в жах. — Геть із цього пливучого пекла! — кричало його серце. Ще вдалося його відвазі дійти з честю, спокійно, гордо і в випростованій поставі до спасенного берега; але ледви тільки почувся на твердій землі, помчався мигом в шаленій утечі лісом у гору.
Там вибігла проти нього з докорами Ґезіма, яка плакала зі страху, вхопила його за рукав і потягнула за собою, кудинебудь, всеодно, тільки дальше від небезпечної ріки, геть із непевного ліса. І обоїм їм здавалося, що величезне, блискотливе плесо підноситься за ними на горбок, щоби дігнати їх, так що обоє почали як найхутше бігти. Аж як не стало чути найтихшого звуку зі страшного співу води, аж тоді відітхнули. Тепер Ґерольд оповів спішно Ґезімі про письмо навіженого студента, яке найшов на рінищу. Вона погірдливо покрутила носом:
— Страшний чоловік! їсть жабячі стегна і варених слимаків! Хай би собі був утопився! Пані Бальзіґер любить його, я ні!
— Все добре, але як тут вийти нам з цього ліса?
Веселі дзвіночки якогось запрягу вказали їм напрям і, скорше як сподівалися, вийшли обоє знову на ясний день, у приязне життя.
— Але з тобою я вже ніколи більше не зійду набік з дороги, — бундючилася Ґезіма, — скорше дам себе зісмажити на сонці. Промене, можеш мене потім зїсти як раковий паштет.
Це було правдиве, роскішне смаження на тілі і душі, яке зачалося тепер на горячій соняшній жарі, після жахом вморожуючих страхіть темного річного гробу, а новопробуджена відвага ожила немов у відповідь на перенесені страхіття і трівоги. Змальовували собі свої останньо пережиті вакаційні приємности; Ґерольд — роскоші свобідного кочування по вигонах, пригоди в лісі і в полі, в селі і в стайні, Ґезіма — тиху приємність побуту у величавих теренах родини Бальзіґерів, оповідаючи про статуї у сходовій клітці, про картини на стінах, про полиці повні книжок з чудовими малюнками, про музику після вечері, коли то пані Бальзіґер сідала при фортепяні, пан Бальзіґер грав на скрипці, а часом приходив також парох зі своїм чельом.
Тільки, що Ґерольд вже довший час не слухав її; його думки перемандрували непомітно понад її одноманітне, звінке, канаркове щебетання до хмар, а на місці хмар появилися ріжні пливкі мрії, що поволі зливалися в одну одиноку його улюблену мрію, яку він завжди носив у серці: Бачив себе провідником усіх швайцарських кадетів у страшній битві проти злучених кадетів Европи; гармати ревуть, дим з пороху куриться, так щочоловік з роскоші тратить слух і зір. Вже вирішена побіда, ворог утікає, залишаючи
всі гармати, аж тут, дивися, паде з коня ранений верховний генерал ворожих
кадетів, гарний як ангел хлопець, в білому однострою зі золотою лентою і
золотом вишиваними вилогами. Тоді він, Ґерольд, без вагання, крізь приятелів і
ворогів, пробиває собі до нього дорогу, помагає йому піднестися, сердечно
потішає його, бере від нього слово чести і обіцює йому опіку та шляхотну
поведінку. І солодкий був тоді вдячний погляд синіх очей гарного бранця.
Нараз штурхнула його Ґезіма:
— Над чим ти так міркуєш?
Прокинувся, червоніючи. Краще нехай розкаже їй що про Армюнстербург казала вона, як має так нудно тягнутися без слова попри неї. Отже почав розказувати їй про Армюнстербург, без пляну і надуми, що йому припало на язик. Хоч звичайно ненавидів Армюнстербург, бо це було його шкільне місто, вороже, понуре і сварливе, повне задач, свідоцтв, докорів і сидження після школи, але на диво, сьогодні, коли був ще далеко від нього і коли описував його комусь другому, показалося йому якраз те, що він в дійсному життю ненавидів, гідним спочуття і бажаним. А що вона слухала уважно його слів, то зробився поволі говірким.
Ґезіма хотіла довідатися, як виглядає в театрі і чи він був вже коли в опері.
Ах! тоді засвітилися його очі. Був на „Дочці полку". І почав захоплено змальовувати їй безмірне богацтво ріжних чудес, які бачив і чув на ,,Дочці полку”: музику з її казковими інструментами, сцену зі занавісою і змінними лаштунками, оповів їй цілий хід подій, переспівував їй гарні мельодії і до того ступня захопився, що сам робив рухи і грав, не знаючи вже, де находиться.
Весь час дивилася на нього Ґезіма, не схибляючи з нього своїх великих, непорушних, блискучих очей і розкошуючися разом з ним, захоплена як він, подивляла описувану ним красу, а ще більше його запал і те палахкотіння якоїсь чужої огнистої сили з таких околиць душі, про які ще її молодому, маленькому дівочому серцю не шептало ніяке прочуття.
З тужним зітханням оповідав він їй в перебільшеній екстазі про Марусю, „дочку полку" у власній особі, чарівну героїню опери. Ця дівчина така основно ріжна від звичайних, буденних дівчат, як ангел від грішного чоловіка. Геройська, відважна, хоробра в поведінці, в погляді і ході, по військовому буйна і весела, одягнена в однострійну блюзочку, з бочівочкою перевішеною через плече, з рукою при дашку чака як вояк і гарна, гар- на! Яскрава лента через плече, маленький, гарненький ротик і пишні брови, що їх часом гнівно стягала; і куди не йшла, що не робила, все витав довкола неї якийсь невловимий блеск, що відріжняв її від усіх інших людей на сцені. А як вона співала! богато миліше і голосніше як всі інші, аж заливалася. Але зі всього — зі всього найчудовіше було, як вона тупала ніжкою і кляла до того: „Саппермент“, „Сапперльот“, „Саккерльот“, а раз навіть „До сто сот громів".
— Я також вмію казати „Саппермент", — шепнула Ґезіма тужливо і з відтінню зависти.
—Ти? — і подивився на неї, мов би обіцяла йому Петрів чудесний волок, повний риб. А коли вона дійсно, голосно та виразно крикнула „Саппермент" і тупнула до того ногою, він на радощах аж підскочив, обняв її раменами і здавив кілька разів. Нараз пустив її, подивився остро в долину, де завважив якусь важну думку, потім поставив їй руки на плече і твердо поглянув в обличча.
— Хочеш, ...хочеш цеї зими на кадетських вечерницях бути моєю дансеркою? Це не буде для тебе нечестю, бо в осені я стану старшиною. Отже зявлюся на салі з довгою шаблею і широкою, червоною лентою; і тороки з ґальонами при ленті аж до колін, а на ковнір і на еполєти (чорнооксамітні, як бачиш) прийдуть ще золотом вишивані гарматні стрільна; лякові черевики і білі штани розуміється само собою. Отже, хочеш? Ґезімо?
— Під умовою, що зараз вклонишся мені. — Герольд кивнув горішною частю тіла.
— Так, але від старшини я жадаю ліпших поклонів, кращих, чемніших. Ти кланяєшся так, що зараз пізнати, що ти був колись бузьком. Ходи, я тебе навчу.
І повела його набік у тінь оріха та перевела з ним там на траві маленьку доповняючу лєкцію танцю. А як умів уже досить добре, подали собі обоє руки і заручилися святочно на вечерниці кадетів.
Після цього продовжували свою подорож, вже як явні приятелі і товариші, довірливо та щиро.
Недавна угода робила їх такими задоволеними, що самі зі себе почали співати на два голоси, все одну й ту саму мельодію: радісний мотив побіди з ,,Дочки полку“, який, чим частіше його повторяли, тим більше їм подобався.
Підчас співу Ґерольд, для забави, відкидав від себе руку Ґезіми, щоби зловити її при слідуючому кроці наче маятник; її рамя було притім таке пружисте, що подавалося під найлекшим натиском його пальців. А що він безнастанно глядів підчас того в синє небо, то здавалося йому за кожним разом, як вона брала вищу, чутливішу ноту, мов би її голос звенів небесносиніми тонами і срібними переливами,не коло нього, а десь там вгорі.
Хто їх стрічав, дружив їх обоє у своїх
думках, здоровив їх з усміхом, доброзичливо і оглядався за ними. Громадка
малих дітей, яку вони дігнали, гавилася на них з отвореними ротами.
— Беріть собі приклад — наказувала
вчителька діточого садку, показуючи на Ґерольда і Ґезіму.
— Тобіяс з ангелом Рафаелем, — розумував якийсь премудрий голосок з діточої громадки.
