Вірші про смерть та біль у серці. Щирі слова скорботи

Якщо у вашій родині трапилось горе і ви не знаєте, якими словами краще виразити підтримку, сумні вірші про біль та скорботу допоможуть вам у цьому. Нажаль життя не вічне і смерть у будь-який момент може забрати дідуся, бабусю, маму чи тата. Ще гірше, коли помирають молодими брат, сестра, дитина.

Сьогодні через війну багато українців втратили своїх рідних. Чи можна виразити співчуття з приводу смерті у віршах? Відомі українські поети підіймають цю нелегку тему у своїй творчості і допомагають нам у складну годину. Ми зробили добірку таких віршів. Вони красиві, глибокі, філософські та справжні. 

Вірші про смерть від відомих поетів

Василь Симоненко

Немає смерті. І не ждіть — не буде.
Хто хоче жить, ніколи не помре.
І будуть вічно веселитись люди,
І танцювать дівчата в кабаре.

І в сіру ніч, коли мене не стане,
Коли востаннє римою зітхну —
Я не помру, лиш серце в грудях стане,
Схолоне кров, а я навік засну.

Леся Українка

Дивлюся я на смерть натури, і благання
Я посилаю доленьці своїй,
Щоб і мені дала кінець такий,
Щоб я була спокійна в час конання.

Ніхто щоб не почув тоді мого ридання.
Та й по мені не мають сльози лить, –
Сама в собі я буду жаль носить.
О доленько моя, сповни моє бажання!

І так наш світ повитий горем та журбою,
Нехай ніхто не плаче по мені,
Нехай не засмучу нікого я собою.

Нехай побачу я в смутні для мене дні
Утіху щирую та усміхи ясні.
Темноти й смутку досить і в труні!

Інґер Крістенсен. пер. Юрій Денисов

Василь Стус

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів’ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб. 

Михайль Семенко

Патагонія

Я не умру від смерти —
Я умру від життя.
Умиратиму — життя буде мерти,
Не маятиме стяг.

Я молодим, молодим умру —
Бо чи стану коли старим?
Залиш, залиш траурну гру.
Розсип похоронні рими.

Я умру, умру в Патагонії дикій,
Бо належу огню й землі.
Рідні мої, я не чутиму ваших криків,
Я — нічий, поет світових слів.

Я умру в хвилю, коли природа стихне,
Чекаючи на останню горобину ніч.
Я умру в павзу, коли серце стисне
Моя молодість, і життя, і січа.

Читайте також:
Вірші про перемогу. Слова, які підтримають віру та силу духу під час війни

Вірші про захисників. Слова подяки воїнам від дітей та слова шани загиблим героям

Степан Руданський

Моя смерть

Прийшла смерть моя,
Легке точиться…
Ти мори, маро,
Коли хочеться.

Я віддам землі
Всі кісткі мої,
А на світ пушу
Лиш щілки мої!

Не умруть вони:
Кожна щілочка
Полетить жива,
Як та пчілочка;

Полетить жива
І покотиться,
В сотні, тисячі
Переплодиться.

І я знов живий
Світ оглядую,
Смерті першої
Не пригадую.

Прийде друга смерть —
Світ зчорніється,
Земля вся в снігу
Забіліється.

І весь світ мара
Зморить голодом
І щілки мої
Зціпить холодом.

Але холод той
Не уб'є життя.
Перейдуть віки,
Ожиє дитя.

Перейдуть віки,
Світ завалиться,
Вогнем-стовогнем
Весь розпалиться.

І сніги тоді
Паром кинуться,
І щілки мої
Знов прокинуться.

І щілки мої
Знов прокинуться,
Найдуть землю знов,
Знову кинуться.

Найдуть землю знов,
Знову кинуться,
В сотні душ живих
Перекинуться.

І піде життя
Знов драбиною,
І я вигляну
Знов дитиною.

А ти ждеш, маро!
Легке точиться,
Ти не жди — мори,
Коли хочеться.

Місяць, рік піждеш —
Що уводити?
Трудно думи всі
Разом сплодити.

Трудно думи всі
Разом сплодити;
Чого ж ждеш, маро?
Що уводити?

Маріанна Кіяновська

Смерть, з якої почнуся, в яку упаду
Не зупинить дерев у моєму саду,
Чорно-біло-червоних, крислатих,
Над якими так легко літати,
Тихо-тихо хотіти.. Чи я це? Чи я?
В цьому досвіді світу — твоя-нічия
Чорно-біло-червона птиця
І клепсидра, якій не спиться.

Райнер Марія Рільке. Переклад В. Стуса

Смерть поета

Він міцно спав. І вид його німий,
спочивши на твердому узголов'ї,
рушав у безвість. І рвучи закови,
світи обидва, що єнались в слові,
розходились над кратером пітьми.

Але не знали ті, що з ним жили,
що він один був їхнім рідним краєм:
рікою, кручею, зеленим гаєм,
Вони ж – його подобою були.

Його подоба – далі ці прозірні,
що горнуться до гробу і зовуть
померлого, чия найглибша суть
відкрилась в мертвій масці. Так добірні
плоди на стиглу землю опадуть.

* * *

Не вірю, щоб мізерна смерть ота,
котрій щодня ми дивимось на тім'я,
була нам як турбота і нужда.

Загроза смерті, вірю, не зроста;
іще живу, іще будую дім я:
і довше кров, ніж квітка, розцвіта.

Мій зміст є глибшим, ніж дотепна гра
зі страхом, що так смерті до смаку;
я – світ, гірку
стезю пройду крізь прах.

Як він:
так і ченці кружляють кочові,
повернення бояться їх живі,
не знати: чи той самий вже прийшов там,
чи два, чи десять, тисяча чи дві?

Рука, знайома здавна, жовта
лиш,
повзе і гола і близька
така,
неначебто у тебе з-під поли.

Переклад В. Бойка

Проникливі слова співчуття з приводу смерті

Олександр Ковальчук

В хвилини чорної печалі
Журба розвішує медалі,
Стає немилим білий світ.
В душі болить кривавий слід.

Скорбота сліз бурхливі ріки,
Залишить в пам’яті навіки. 
Та ми, живі, повинні далі
Нести свого буття скрижалі…

Ліна Костенко

Крила

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,
А з правди, чесноти і довір'я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

*   *   *

Життя людське, мов тоненька нитка, обривається. Не існує тих слів щоб висловити біль, горе, від якого плачуть наші серця. Рідненька, ми сумуємо за Тобою. Не можемо повірити в те, що навіки перестало битися Твоє турботливе серце. Ти була для нас опорою, порадницею і дуже гарною господинею. Ти прожила життя для дітей, рідних, завжди за всіх піклувалася. В наших серцях Ти житимеш вічно, ми завжди пам’ятатимемо Тебе. Хай буде лебединим пухом Тобі земля, а душі - Царство Небесне.

*   *   *

Ти була світлим промінчиком, до якого ми завжди тягнулися. А зараз осиротіла наша домівка, але завжди Тебе любитимемо й пам’ятатимемо. Вічного Тобі життя у Царстві Небеснім та спокою Твоїй душі.

*   *   *

Немає слів таких, щоб висловити мою скорботу. Це жахливо, а втратити таку людину — це як втратити частинку душі, свого серця. Тримайтеся, ми з вами.

*   *   *

Це жахливе потрясіння для нас. Не віриться, що він пішов так рано. Так рано йому було покидати цей світ, але час не щадить нікого. Якщо на світі є рай, то нехай він потрапить саме туди. Він заслуговує на більше.

*   *   *

Складно підібрати слова, коли в душі вирує буря та гіркота втрати. Не віриться, що це сталося. Прийміть наші співчуття. Ми молимося за нього

*   *   *

Вічна пам'ять. Вірші

Коли ми втрачаєм раптово
Рідну, кохану людину,
Не знайдеться жодного слова,
Щоб змалювать цю картину

І доки існує змога
Близьку людину обняти
Звертайся з подякой до Бога,
Що маєш кого ти кохати. 

Шеннон Уокер

Хоча ти зник

Хоча тебе немає, я не один,
І я ніколи не буду,
За дорогоцінні спогади про облігацію ми поділилися
Ніколи не відійде від мене.

Наша любов перевершила злети і падіння
І допомогли нам по дорозі,
І та сама любов дасть мені сили
Для управління цією втратою щодня.

На мій розум і в моєму серці,
Мамо, ти назавжди будеш,
Бо так само, як я є частиною вас,
Ви - частина мене!

Дональ Демпсі

Зміна адреси

Ти не вмер, ти просто змінив форму
став невидимим неозброєним оком
стало цим горем
це різкість більш реальна
ніж ваша присутність
до того, як ви були окремими для мене цілими для себе
тепер ти частина мене
ти всередині себе
Я називаю вас своїм новим іменем
"Горе … горе!"
хоча я все ще називаю тебе "коханням".

Ізабель Калліс-Сабо 

Понад зітханнями

Я не міг дати тобі погляду, посмішки,
Ви пішли занадто швидко і без попередження ...
Величезний мій жаль. Я хотів би сказати вам
За журбою, за зітханнями.

Твоя смерть переслідує моє життя. Щоб заповнити вашу відсутність
Я продовжую збуджувати дорогоцінні спогади.
Я знаходжу розраду в обмані своїх страждань
За журбою, за зітханнями.

Мої найніжніші думки з тобою на світанку,
Я телефоную тобі і розмовляю з тобою перед тим, як заснути,
І дуже дивно ваш голос все ще заколисовує мене
За журбою, за зітханнями.

Канонік Генрі Скотт-Голланд

Я просто з іншого боку дороги

Смерть - це ніщо,
Я пройшов лише в сусідній кімнаті.
Я це я. Ти є ти.
Яким я був для вас, я і досі є.

Дайте мені ім’я, яке ви мені завжди давали,
Поговоріть зі мною, як завжди.
Не використовуйте інший тон, не виглядайте урочисто або сумно.
Продовжуйте сміятися з того, що нас розсміяло разом.

Моліться, посміхайтеся, думайте про мене, моліться за мене.

Нехай моє ім’я звуть вдома
Як це було завжди,
Без будь-якого наголосу,
Без сліду тіні.

Життя означає все, що було коли-небудь.
Рядок не обрізаний.
Чому б я вийшов з розуму?,
Тільки тому, що я поза вашими очима ?
Я недалеко, просто через дорогу.

Розумієте, все добре.

Гійом Аполлінер

Прощання

Я зірвав цей шматочок вересу
Осінь мертва пам’ятай
Ми більше не побачимось на землі
Запах часу вересу
І пам’ятай, я чекаю на тебе

Вірші про біль у серці, що чіпляють до сліз

П’єр де Ронсар (переклад: Ф. Скляра)

О небо, скільки в тебе зла...

О небо, скільки в тебе зла!
Ти попалило все дотла.
Уста, і руки, й дивні очі,
Що жартома вели бої,
Що в бран взяли чуття мої, –
Невже повиті млою ночі?
Шкода! Де ніжності слова,
Де усмішка, хода жива,
Що вчила мудрості кохання,
Де відмовлянь веселих тьма,
Зневага ніжна, – їх нема,
Все смерть взяла в своє владання.
Та серце чуло лиш її,
Лиш їй я ніс чуття свої,
Душею називав своєю.
І смерть не стримає й на мить,
Самій могилі не спинить
Мені, коли я йду за нею.
Коли б мій ум у хвилі ті
Не був бентежний в марноті,
Зневажив образ, чару повний,
Я вчув би голос неземний,
Очей уздрів би зір ясний,
В своєму сяйві невимовний.
Зітхання вчув би в тишині,
Коли б сказала ти мені:
Ну, надивлятись маєш змогу
Ти на лице моє ясне,
Бо не побачиш більш мене, –
В далеку я іду дорогу.
О, я тоді зібрати б міг
Все сяєво з очей твоїх,
Щоб наситити душу вволю,
Затамувать свою печаль.
Але не в силах ми, на жаль,
Передбачати власну долю.
Я потім в горі довго жив,
В сум’ятті любих почуттів,
Чудними палений страстями.
Не крию я своїх жалів,
Сама ти знаєш – я змарнів,
Тебе не бачивши між нами.
Живе самотнім твій Ронсар,
А ти у цвіті юних чар
На небо злинула, до раю,
Принадну втративши красу,
Мов квітка, що пила росу
Лиш в ранок буйного розмаю.
Амуре, коли хочеш знов,
Щоб мав законом я любов,
Зроби-но послугу велику:
В Аїд, під землю ти зійди,
Вблагай Плутона й приведи
Мою під сонце Еврідіку.
Або полинь в небесну вись,
Святій Природі уклонись,
Проси подібну ще створити.
Так ні ж, узрівши красоту,
Вона розбила й форму ту,
Щоб не було таких на світі.
Створи-но блиск очей таких,
Щоб бачив я два сонця в них,
Щоб в них буяти ніжним грозам.
Ти дав таку принадність їй,
Таку пригожість чарівній,
Що часом я втрачав і розум.
Верни, любове, зір і слух,
Її розмови бистрий рух:
То вданий сум, то дужа звага, –
Верни той образ дорогий.
Коли ж на це нема снаги,
То йди! Тобі моя зневага!
Лиш смерть – заступниця моя.
Шаную смерть віднині я
І вище честі, й більше слави,
Бо перед смертю ти ніщо.
Нащо дозволила, нащо
Взять те, що цвітом є держави?
Чи близько бога ти в цей час,
А чи в раю, – прощай сто раз,
Прощай, Марі, і в домовині.
Тебе від мене смерть взяла,
Та й смерть не розітне вузла,
Який зв’язав нас воєдино.

За Мері Елізабет Фрай

Не стояти біля моєї могили і плакати

Не стояти біля моєї могили і плакати
Мене там немає; Я не сплю.
Я тисяча вітрів, що дмуть,
Я алмаз блищить на снігу,
Я сонце на дозрілому зерні,
Я ніжний осінній дощ.
Коли ти прокинешся в ранковій тиші
Я стрімкий підйом піднесення
Тихих птахів кружляють у польоті.
Я - м’які зірки, які світяться вночі.
Не стояти на моїй могилі і плакати,
Мене там немає; Я не помер.

Альфонсіна Сторні

До побачення!

Те, що вмирає, ніколи не піднімається
речі, які помирають, ніколи не повертаються.
Склянки розбиті, а скло залишилося
це пил назавжди і завжди буде!

Коли бутони опадають з гілки
двічі поспіль вони не зацвітуть ...
Квіти, обрізані нечестивим вітром
виснажені назавжди, на віки вічні!

Дні, які були, дні втрачені,
інертні дні більше не повернуться!
Як сумно були обстріляні години
під крилом самотності!

Як сумно тіні, жахливі тіні,
тіні, створені нашим злом!
О, речі пішли, речі засохли,
небесні речі, які зникають так!

Серце ... тиша! ... Накрий себе ранками! ...
-від заражених ранок- прикрийся злом! ...
Нехай усі, хто прибуде, помруть, торкнувшись вас,
прокляте серце, що ти невгамовний моїм бажанням!

До побачення назавжди всі мої милі!
Прощай, моя радість, повна добра!
О, мертві речі, засохлі речі,
небесні речі, які не повертаються! ...

Прийміть мої співчуття

Василь Ілляшенко

Помирає день – залишає ніч,
Помирає птаха – залишає небо,
Помирає звір – залишає нору,
Помирає річка – залишає берег,
Помирає дерево – залишає ліс,
Помирає шлях – залиша колесо,
Помирає житло – залиша людину…
Помира людина – залишає все.

*   *   *

Дуже шкода, прийміть мої співчуття. Якщо я можу для Вас щось зробити, буду дуже рада. Хотілося запропонувати свою допомогу. Я з радістю допомогла б Вам.

*   *   *

Сумний вірш про бабусю

Я написав ваше ім’я

Я написав ваше ім’я в піску,
але хвилі його змили.
Я написав ваше ім’я в небі,
але вітер його підірвав.
Тому я написав ваше ім’я в серці,
і саме там завжди буде залишатися

*   *   *

Перестало битися Твоє добре, турботливе серце, у котрому вистачало тепла для всіх. Ти пішла з життя, залишивши нас у розпачі. Дім став пусткою, а життя втратило свої барви без Тебе. Немає таких слів, щоб висловити нашу печаль. Скільки не мине часу, Ти завжди будеш поряд із нами. Спи спокійно, наша дорога. Лебединим пухом хай буде Тобі земля і Царство Небесне.

*   *   *

Як швидко плине час,
як Ви пішли від нас.
Ваше серденько вже не б’ється
і на душі в нас гіркота.
Зайдеш до Вас у дім чи на подвір’я,
а там тепер лиш пустота.
Ви мали золоту душу і добре серце.
Ваш світлий образ збережемо ми в своїй пам’яті назавжди.
Нехай Вас згадають добрим словом усі, хто Вас знав.
Низько схиляємо голови перед Вашою могилою.
Хай буде пухом Вам земля та вічне Царство Небесне.

*   *   *

Вірш в пам’ять про померлу бабусю

Дорога бабуся, рідна.
Як тебе в житті не вистачає.
Більше немає теплоти і ласки.
Немає турботи милою і підказки.

Бабуся пішла дорогою прямо у вічність.
В царство, де зустрічається рід людський.
Де живуть ангели на небесах.
З Богом спокій ти знайшла назавжди.

*   *   *

Пробач, бабуся, прости.
Що не приїхала з тобою попрощатися.
Сподівалася, що проживеш довго.
Доля вирішила інакше – довелося розлучитися.
Плачу, згадуючи твої руки.
Ніжні, рідні, дорогі.
Багато слів тобі недосказала.
Ти пішла і порожньо в житті стало.

Вірш про тата, який помер. Сумні вірші

Тато

Ми завжди пам’ятатимемо
ця особлива посмішка,
це турботливе серце,
теплі обійми,
ти завжди нам давав.
Ви знаходитесь там
для мами та нас,
через добрі та погані часи,
незважаючи ні на що.
Ми завжди пам’ятатимемо
ти тато, бо
вони більше ніколи не будуть
щоб замінити вас у наших серцях,
і любов, яку ми завжди будемо
мати для вас.

Олександр Олесь

Замовкніть всі; великий час прийшов.
Мовчать в сю мить громи-гармати,
Схилилась наша хоругов,
І на коліна стала мати,
На терезах життя і смерті ми,
І хтось один з них переваже…
Коли життя – гриміть, громи!
За волю кожний з нас поляже!

Карина Гусельникова

Тато

Мій тато не повернеться додому... 
Він — янгол, і тепер — на небесах... 
Я вдячний Богу за такого тата!
Як жаль, що він тепер лиш у думках. 
Ніколи не візьме мене на руки 
І пісню він уже не заспіва. 
Я вдячний долі за такого тата! 
Як жаль, що він тепер лиш спогляда. 
Із неба дивиться на сина 
І на дружину, що в платку: 
"Я вдячний долі за такого сина, 
він теж піде служить у ЗСУ. 
Тоді вже буде тихо в Україні, 
Не буде чути вибухів й гармат. 
Тоді вже буде новая держава 
Й нікому не захочеться стрілять. 
Синочку, рідний, скоро перемога! 
Ти мамі так тихенько це скажи! 
Усі птахи повернуться додому.
Ти вір, синочку, а мене не жди. 
Я дякую країні нашій милій 
За те, що ти зростаєш на землі,
Де правда, слово і жага до волі 
Все переможе, і настане мир!"

Іван Сокульський

Пам’яті батька

Батьку мій, ти й досі на війні!
Мати жде, Вкраїна пам’ятає.
Чує степ усі твої пісні,
виросли сини твоїх синів.
Як тебе тепер не вистачає!
Батьку мій, ти й досі молодий!
Усмішка твоя мені світає.
Днів у нас, як у Дніпрі води;
сад цвіте, що ти давно садив...
Як тебе в цих днях не вистачає!
Батьку мій, ти й досі на війні!
Повертайся, мати виглядає,
стулені вуста їі сумні...
Боляче і світло так мені,
як тебе я, батьку мій, згадаю!
Сином буть на батьківській землі.
“Я — дитя! Візьми мене на руки!”
Повертайсь на ранковім крилі,
повертайся через гук століть, —
повертайся до своїх онуків!
Як тебе я бачити хотів!
Час іде і степу котить хвилі...
Звідки — біль? Зринає звідки — спів?
Повертайся з далечі фронтів!
Вічність є! Нема тії могили.

Леся Українка

Жалібний марш

Вмер батько наш!
Та й покинув нас!
Ох, і смутний настав час!
Сиротою наша мати зосталась!

Звідки ж тебе виглядати?
Чи по степах, чи по лугах шукати?
Чи сокола послати?
Батечку ж наш!

Та вернись до нас!
Та порадь же ти, батьку, нас,
Як без тебе в світі жити Україні
При лихій годині?

Вирядили ми свого батенька в далеку дорогу,
А за його Україна-ненька помолиться богу.
Наш Кобзар в могилі буде тихо спочивати,
Ми ж по йому будем плакати-ридати!

Гей! браття милі!
Батько наш в могилі,
Та на Україні
Слава його не загине!

Бо зостались вічні
Думки ті величні,
Думки його праві
На сторожі його слави!

Слава його, браття,
Наче те багаття,
Сіятиме ясне,
Повік не загасне.

Пісня не вмирає,
На весь мир лунає,
Щиро та правдиво,
Ворогам на диво!

Вмер батько наш!
Та й покинув нас!
Ох і смутний настав час,
Мов на небі місяць ясний згас!

В небі один місяць ясненький,
В світі один батенько рідненький,
Наш голубонько сивенький.
Жалю ж наш! Туга нас дійма –
Кобзаря нема!
То ж по йому плаче-тужить
Україна-ненька
Жалібненько!

Невідомий автор

Юлія Оліяр

Мамо, не плач. Я помер від ворожої кулі…

Мамо, не плач. Я помер від ворожої кулі…

Смерть то не страшно, мабуть це новий початок...

Мої посмішка, щастя, дитячі сльози тепер минулі

і вже від них не залишиться жодних згадок.

Я був ще маленьким у той загадковий вечір,

а зранку посивів і виріс на років сто,

якісь тяжкі спогади впали на мої маленькі плечі

і вже не згадав, що дитинство вчора було…

Мамо, я бачив як ти лила сльози рікою,

а я був десь зв’язаний збоку і так хотів тебе захистити,

хоч років лиш п’ять мав, а за тебе готовий був йти до бою.

Я плакав, бо дуже хотів, щоб змогла ти жити.

Мамо, пробач, що не зміг тебе вберегти,

пробач, що ти на землі, а я зараз на небі.

Я був ще маленький, я так хотів щось змогти,

я божеволів у цій надважливій потребі…

Матусю, тільки не плач… Я щасливий, що ти жива.

Я небо готовий до твоїх ніг прихилити.

Живи матусю, хай осінь майбутня дарує жнива,

а я буду поруч пташкою, яку не зловити…

Мамо, я дуже хотів одне тебе попрохати:

ти тільки не плач через цю криваву весну

і як зможеш, будь ласка, дай мені знати:

чим я завинив, за що мене вбили, чому?...