Біографія Ернеста Гемінґвея

Ернест Міллер Гемінґвей – американський письменник і журналіст, лауреат Нобелівської премії з літератури 1954 року, лауреат Пулітцерівської премії 1953 року – народився 21 липня 1899 року в Оук-Парку, що у передмісті Чикаго (штат Іллінойс, США).

Майбутній письменник ріс у культурній, забезпеченій родині, і батьки, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його інтереси. Його батько, Кларенс Гемінґвей, працював дерматологом, а його мати, Грейс Голл, – оперною співачкою, вчителькою музики і художницею. Ернест був другою дитиною в сім'ї (першою була донька Марселіна, яка народилася 1898 року). Його назвали на честь діда Ернеста, маминого батька. Проте, власне ім'я Гемінґвею не подобалося, і він пов'язував його з наївним, навіть дурнуватим, героєм комедійної п'єси Оскара Вайлда «Як важливо бути серйозним».

Мати Гемінґвея часто давала концерти у містечку Оук-Парк і навколишніх селах. Майбутнє сина вона теж пов'язувала з музикою і тому змушувала його співати у церковному хорі та грати на віолончелі. Малий Ернест зовсім не хотів музикувати чи співати, але його супротив було придушено, і він щодня мусив відвідувати уроки музики. Вже дорослим Гемінґвей часто стверджував, що ненавидить свою матір, хоча біограф Майкл Рейнольдс відзначав, що Гемінґвей з матір'ю були дуже схожими характером. Пізніше Гемінґвей відзначав, що уроки музики були корисними для його творчості.

Сім'я Гемінґвеїв, крім зимового будинку в Оук-Парку, мала ще й котедж «Віндемер» на озері Валлун. Кожного літа Ернест з батьками, братами й сестрами вирушав у ці тихі місця. Для хлопчика поїздки у «Віндемер» означали повну свободу. Його ніхто не змушував грати на віолончелі, і він міг робити улюблені речі – сидіти на березі з вудкою, блукати лісом, гратися з дітьми з індіанського селища. У 1911, коли Ернесту виповнилося 12 років, дідусь Гемінґвей подарував йому однозарядну рушницю 20-го калібру. Цей подарунок зміцнив дружбу діда і онука. Хлопчик обожнював слухати розповіді дідуся і на все життя зберіг про нього добрі спогади, часто переносячи їх у свої твори в майбутньому.

Коли Гемінґвею виповнилось 19 років, США вступили у Першу світову війну, і він вирішив піти добровольцем до війська. Йому довгий час відмовляли через поганий зір. Проте він все-таки зумів потрапити на Італійський фронт Першої світової війни, записавшись шофером-добровольцем Червоного Хреста. У перший же день його перебування в Мілані Ернеста Гемінґвея та інших новобранців прямо з поїзда послали розчищати територію підірваного заводу боєприпасів. Через кілька років він опише свої враження від першого зіткнення з війною у своїй книзі «Прощавай, зброє!». Наступного дня молодого Гемінґвея відправили як водія санітарної машини на фронт у загін, що дислокувався в містечку Скіо. Однак майже весь час тут проходив у розвагах: відвідування салунів, грі в карти та бейсбол.

Гемінґвеєві набридло таке життя, і він домігся переведення на річку П'яве, де став займатися обслуговуванням армійських крамниць. А незабаром він опинився на передовій, зголосившись підвозити продукти солдатам просто в окопи.

У ніч на 9 липня 1918 Гемінґвей, рятуючи пораненого італійського снайпера, потрапив під вогонь австрійських кулеметів і мінометів, був важко поранений під Фоссальта-ді-П'яве. Незважаючи на свої ушкодження, він залишився допомагати пораненим солдатам.

У шпиталі з нього витягли 28 осколків, при цьому на тілі Ернеста було більше двохсот ран. Незабаром його перевезли до Мілана, де прострілений колінний суглоб лікарі замінили алюмінієвим протезом. У військовому шпиталі Ернест закохався у медсестру Агнес фон Куровські, що не відповіла йому взаємністю. Біограф Джефрі Мейерс у своїй книжці «Гемінґвей: Біографія» (Hemingway: A Biography) стверджує, що ця відмова сильно вплинула на нього, і в подальших стосунках він кидав жінок, перш ніж вони кидали його. Цих найяскравіших спогадів юності Гемінґвей ніколи не забував.

21 січня 1919 Гемінґвей повернувся у США. Про нього писали всі центральні газети як про першого американця, пораненого на італійському фронті. Король Італії нагородив Гемінґвея срібною медаллю «За військову доблесть» і «Військовим хрестом».

Літературне покликання Гемінґвея виявилося ще в шкільні роки. Після випуску із середнього навчального закладу він вирішив не вступати до університету, а переїхав до Канзасу, де влаштувався працювати у місцевій газеті «Star».

Після війни Ернест почав працювати журналістом у Чикаго й повернувся до своїх літературних експериментів. Тоді ж він перший раз (із чотирьох) одружився.

У Парижі, куди його відрядила газета Toronto Star, Гемінґвей познайомився з такими літературними корифеями, як Ф. С. Фітцджеральд, Гертруда Стайн і Езра Паунд, що оцінили праці юнака. У Парижі в 20-ті роки Ернест Гемінґвей бачився з Джойсом. Гемінґвей описав ці події в своїх мемуарах «Свято, яке завжди з тобою» (A Moveable Feast).

Вже у 1925 опублікували книгу Гемінґвея – «У наші часи» (In Our Times). Перший по-справжньому письменницький успіх прийшов до Гемінґвея у 1926 після виходу в світ «І сонце сходить», або «Фієста» (The Sun Also Rises), песимістичного, але водночас блискучого роману про «втрачене покоління» французьких та іспанських репатріантів 1920-х років. Післявоєнні роки Гемінґвей повністю присвятив літературі.

Основним його місцем проживання був Париж, одначе він дуже багато подорожував, бо захоплювався гірськими лижами, полюванням і рибальством. 1927 року вийшов збірник оповідань «Чоловіки без жінок» (Men Without Women), а 1933 – «Переможцю не дістається нічого» (Winner Takes Nothing), які остаточно затвердили Гемінґвея в очах читачів як виняткового автора коротких оповідань. До найвідоміших із них належать «Вбивці», «Коротке щасливе життя Френсіса Макомбера» і «Сніги Кіліманджаро». Йому ж приписують і авторство чи ненайкоротшого оповідання (For sale: baby shoes, never worn), що започаткувало собою такий різновид короткого прозового твору, як шестислівне оповідання (six-word story). А також введення до літератури поняття «принцип айсберга». І все ж більшість читачів запам'ятала Гемінґвея за його роман «Прощавай, зброє!» (A Farewell To Arms), 1929, – оповідь про історію нещасливого кохання, що розвивалося на тлі баталій Першої світової війни.

Любов Гемінґвея до Іспанії та кориди відбилася у романі «Смерть після полудня» (Death In The Afternoon), 1932, а враження письменника від Танганьїки зафіксовано в оповіданні «Зелені пагорби Африки» (The Green Hills Of Africa), 1935. Роки Великої депресії описано в романі «Маєш і не маєш» (To Have And Have Not, 1937). Гемінґвей дуже переймався Громадянською війною в Іспанії середини 1930-х років. Він навіть організував збір пожертв на користь республіканців, що воювали проти генерала Франко. Враження від війни знайшли відбиток в іншому відомому романі – «По кому подзвін» (For Whom The Bell Tolls), 1940. Цей роман багато критиків уважають за найкращу роботу письменника. Річ у тім, що військова тема була однією з найулюбленіших у творчості Гемінґвея. З початком Другої світової війни він відновив свою журналістську діяльність, переїхавши до Лондона. Гемінґвей завжди опинявся у найгарячіших точках та був свідком подій, які згодом стали хрестоматійним матеріалом. Тому його записи мають не лише літературну, але й історичну цінність.

Після війни письменник переїхав на Кубу, де відновив літературну діяльність. Він продовжував подорожувати і 1953 року десь в Африці потрапив у серйозну авіакатастрофу. Того ж року Ернест Гемінґвей отримав Пулітцерівську премію за повість «Старий і море» (The Old Man and The Sea, 1952). Цей твір вплинув також на присудження Гемінґвею Нобелівської премії з літератури за 1954 рік.

1959 року Фідель Кастро прийшов до влади на Кубі. У 1960 письменник повернувся до США, Айдахо. Останні роки життя Гемінґвей страждав на тяжку депресію і розлади психіки на тлі цирозу печінки. У 1960 він лікувався в клініці Майо в Рочестері (штат Міннесота) з діагнозом депресії і серйозного розумового розладу. Після повернення з лікарні Гемінґвей вкоротив собі віку, вистріливши собі в лоба з мисливської рушниці, яку подарував йому його дідусь. Це відбулося 2 липня 1961 року у його власному будинку в Кетчумі (штат Айдахо, США).

Родина

Перша дружина – Елізабет Гедлі Річардсон (1891–1979).
Син – Джон Гедлі Никанор Гемінґвей («Бамбі») (1923–2000).
Онучки:
Марго (1954–1996).
Маріель (нар. 1961).

Друга дружина – Паулина Пфайфер (1895–1951).
Сини:
Патрік (нар. 1928),
Грегорі (1931–2001).
Онук:
Шон Гемінґвей (нар. 1967).

Третя дружина – Марта Ґеллгорн (1908–1998).

Четверта дружина – Мері Велш (1908–1986).

Твори

Романи:
(1926) Весняні води (The Torrents of Spring).
(1926) І сонце сходить (The Sun Also Rises).
(1929) Прощавай, зброє! (A Farewell to Arms).
(1937) Мати чи не мати (To Have and Have Not).
(1940) По кому подзвін (For Whom the Bell Tolls).
(1950) За річкою, в затінку дерев (Across the River and Into the Trees).
(1952) Старий і море (The Old Man and the Sea).
(1970) Острови поміж течій (Islands in the Stream).
(1986) Райський сад (The Garden of Eden).
(1999) Світанкова правда (True at First Light).

Збірки розповідей:
(1923) Три розповіді та десять поем (Three Stories and Ten Poems).
(1925) У наш час (In Our Time).
(1927) Чоловіки без жінок (Men Without Women).
(1933) Переможцю не дістається нічого (Winner Take Nothing).
(1938) П'ята колона і перші 49 розповідей (The Fifth Column and the First Forty-Nine Stories).
(1961) Сніги Кіліманджаро (The Snows of Kilimanjaro and Other Stories).
(1969) П'ята колона і 4 розповіді про Іспанську громадянську війну (The Fifth Column and Four Stories of the Spanish Civil War).
(1972) Розповіді про Ніка Адамса (The Nick Adams Stories).
(1979) 88 поем (88 Poems).
(1984) Короткі розповіді Ернеста Гемінґвея (The Short Stories of Ernest Hemingway).
(1987) Повна збірка коротких розповідей Ернеста Гемінґвея (The Complete Short Stories of Ernest Hemingway).

Антології
Роботи, що були відредаговані Гемінґвеєм, хоча він не є основним автором:
Чоловіки на війні: Найкращі військові розповіді (Men at War: The Best War Stories of All Time)

Документальна проза:
(1932) Смерть після полудня (Death in the Afternoon).
(1935) Зелені пагорби Африки (Green Hills of Africa).
(1962) Гемінґвей, Шалені роки (Hemingway, The Wild Years).
(1964) Свято, яке завжди з тобою (A Moveable Feast).
(1967) Ернест Гемінґвей (By-Line: Ernest Hemingway).
(1970) Ернест Гемінґвей: Кубинський репортер (Ernest Hemingway: Cub Reporter).
(1985) Небезпечне літо (The Dangerous Summer).
(1985) Хронологія: Торонто (Dateline: Toronto).
(1992) Завершені поеми (The Complete Poems).
(2005) У підніжжя Кіліманджаро (Under Kilimanjaro).

Посмертні роботи
Літературні твори, що були опубліковані після смерті Гемінґвея.
(1964) Свято, яке завжди з тобою (A Moveable Feast).
(1969) П'ята колона і 4 розповіді про Іспанську громадянську війну (The Fifth Column and Four Stories of the Spanish Civil War).
(1970) Острови в потоці (Islands in the Stream).
(1972) Розповіді про Ніка Адамса (The Nick Adams Stories).
(1985) Небезпечне літо (The Dangerous Summer).
(1986) Райський сад (The Garden of Eden).
(1987) Повна збірка коротких розповідей Ернеста Гемінґвея (The Complete Short Stories Of Ernest Hemingway).
(1999) Світанкова правда (True at First Light).