29.12.2022

Хемінгуей і Гончар: проблеми традицій і новаторства

М. Гуменний

Досліджуються домінанти індивідуальних художніх систем Хемінгуея і Гончара в їхніх антивоєнних романах та їх типологія.

У сучасній філологічній науці художнє ціле все частіше одностайно розглядається як складна система взаємозв’язаних елементів, кожен із яких має значення не ізольовано, а лише в тісній взаємодії з іншими. Адже естетичною метою твору якраз і є створювана в ньому цілісність - та досконала і завершена в собі гармонія, той єдиний прекрасний світ, який здійснюється в кожному справді художньому творі. Але при цьому не слід забувати про те, що «художній твір існує для того, щоб ним насолоджувались <...>, існує для публіки, яка вимагає, щоб в об’єкті художнього відображення вона могла знаходити саму себе, свої справжні вірування, почуття і уявлення, і щоб вона мала можливість стати співзвучною відтворюваним предметам».

У цьому випадку йдеться не лише про високу вимогливість до митців, до правдивості художньої деталі, але й про не менш високу вимогливість Гегеля до історичної правди, до відбору типових обставин.

На наш погляд, саме цим високим критеріям художності повністю відповідають антивоєнні романи Хемінгуея і Гончара.

У зображенні історичних конфліктів, драматичної долі своїх героїв Хемінгуей і Гончар досягай великих успіхів, високої досконалості у розгортанні відносин характерів і обставин. Досить показовим у цьому відношенні може бути зіставлення романів «Прощавай, зброє» і «Людина і зброя» - близьких за своїм ідейним змістом і філософською проблемою. Обидва митці порушили одне й те ж питання, а саме: людина і війна, боротьба людини за незалежність, за долю свою й інших у складних драматичних обставинах. Але як по-різному осмислюється це питання у вказаних двох творах! І відмінність не лише в структурних особливостях, не лише в різниці між конфліктами, які лежать в основі творів. Відмінність полягає в підході до визначення місця і ролі людини в житті, у визначенні суті її долі в жорстоких умовах війни.

Відомо, що поняття «типологія» фігурує і як роздільне і як поєднувальне. Нас цікавить у цьому випадку проблема встановлення подібності між обома романами. Структурним наслідком фабульної спільності є перш за все наявність оповідача, від імені якого ведеться повістування. Описи інтер’єру, екстер’єру не лише доповнюють портрети персонажів, але й часто пояснюють їх характери.

В обох романах помічаємо тяжіння авторів до філософського осмислення сюжету життя людини на війні як існування на шляху до смерті, звідси ж стильові особливості - посилений ліричний елемент, поняття про місткість слова, поява образів символів, що існують поряд з планом реалістичного побутописання. Так, читаємо: «... а восени, як полили дощі, листя з каштанів геть поспадало, віти оголились і стовбури почорніли від вологи. Виноградники теж стояли поріділі й голі, і все довкола було по-осінньому вогке, похмуре й неживе»; «...я побачив хмарку, що сунула з-за гори. Вона посувалася швидко, і сонце враз стало тьмяно-жовте, а тоді все кругом посіріло, небо затяглося, а хмара поповзла додолу схилом гори, і раптом ми опинилися просто в ній, і нас оповив сніг». А в романі «Людина і зброя» знаходимо аналогічні пейзажі: «Узбережжя було краси фантастичної. Усі обрії над землею і морем повиті молочним матовим світлом, стінами світла стоять, а в ньому розлите золото, і на стінах тих золотих тримається небо високе, прощальне»; «Туман плаває над степом, п’янливий дух осені струмує від трав... Головешки соняшників, колючі, жерстяні, б’ють в обличчя»; «Хмари низько висять над водою, вітер хвилю жене, і весь простір води вилискує хвилями, як рілля. Пружинять, б’ються на вітрі верболози, біля них купами позбивались поранені, чекаючи переправи».

У Хемінгуея метафоричний пейзаж підкреслює беззахисність людей (військових) і природи перед воєнними подіями. Пейзаж поглиблює почуття трагізму. У Гончара ж у першому випадку опис природи підсилює напружений стан Тані, Ольги та інших, які під натиском ворога вимушені були залишати рідний край. У другому пейзаж контрастує до внутрішніх переживань людей, а в третьому навіть природа була настроєна проти відступаючих, незважаючи на об’єктивний характер цих подій (перші місяці війни).

Логіка сюжету роману Хемінгуея, весь потік розповіді неминуче приводить читача до висновку про те, якою жорстокою є війна, як важко людині на війні, що людина самотня в світі й у своїй самотності змушена вирішувати питання свого буття. У боротьбі за вирішення цих питань вона повинна вступати в сутичку з сильними й безмежно жорстокими обставинами життя. Але обставини виявляються набагато сильнішими за людину.

Сюжетна цілісність роману «Прощавай, зброє» чітко прослідковується при порівнянні з антивоєнними творами інших письменників (Фолкнер, Фітцджеральд). У Хемінгуея кожен епізод насичений внутрішнім сенсом і займає строго визначене місце. Засоби художнього відображення дійсності, використані митцем, і мова, монтаж, архітектоніка демонструють розвиток унікальної творчої манери.

Оповідна манера в цьому романі ускладнюється словами-повторами, внутрішніми монологами, лейтмотивами (напр.: «усі видохлись», «смерть», «отче», «вбило», «йшов дощ» тощо) - за всім цим приховується тривожна атмосфера війни.

У цьому аспекті заслуговує на увагу фінал книги. Взагалі про проблему фіналу часто розмірковують теоретики роману (див.: Томашевский Б. Теория литературы. Поэтика). Тут все побудовано на повторенні «помре» - «не помре». «А що, як вона помре? Ні, вона не помре. Від пологів тепер не помирають. Це так усі чоловіки собі думають. Ну, а все-таки що, як вона помре? Вона не помре. Просто їй тепер тяжко... Але що, як вона помре? Вона не може померти. Так, але все-таки що, як помре?». Повторення точно виражає душевний стан героя книги, який відчуває неминучість і близькість загибелі коханої жінки. І дійсно - Кетрін вмирає. Герой постійно хитається між надією і безнадією, між ілюзіями свободи, навіть щастя - і реальністю смерті.

Лейтмотив кожного разу виконує досить складні функції, що свідчать і про розвиток техніки синтезу, і про прагнення автора до об’єктивного повістування. «Ключові слова» використовуються у кожному внутрішньому монолозі для характеристики психології героя.

На відміну' від багатьох антивоєнних романів у Хемінгуея історія героя нерозривно зв’язана з історією людини, в характері якої також наявна динаміка, яка не збігається з динамікою характеру героя. Любовна історія Фреда Генрі і Кетрін Барклі, якою б не була складною сама по собі, створює лише одну сюжетну лінію роману. Ніжна і сильна лірична лінія роману - єдина в антивоєнній критико-реалістичній літературі - містить у собі велику силу гуманістичного узагальнення. Другу сюжетну лінію складає той єдиний ланцюг зовнішніх подій, який зумовлює динаміку образів героїв, іншими словами - світова війна, бо саме вона нанесла такий сильний удар ілюзії загального благополуччя, що в результаті виникло соціальне явище, відоме тепер під назвою «втраченого покоління».

Сюжет роману «Прощавай, зброє» простий, не переобтяжений інтригами та другорядними лініями. Генрі, молодий офіцер італійської армії, американець за походженням. Війна жорстоко обдурила його: він добровільно став під італійські прапори, щоб захищати демократію, але виявився просто іграшкою в чиїйсь нечистій грі. І він не хоче нічому вірити - ні чужим обіцянкам, ні поклику власного серця. Він знайомиться з медсестрою Кетрін Барклі, в яку згодом закохується. Після поранення Генрі перебуває в одному із міланських госпіталів на лікуванні. Пізніше, вилікувавшись, він повертається в діючу армію - в момент для союзників дуже важкий: німці прорвали фронт оборони у Капоретто, всюди панує паніка і безладдя. Генрі разом з двома солдатами виявляється відрізаним від своєї частини і в пошуках її натрапляє на загін польової жандармерії. Йому вдається врятуватися від розстрілу за уявлюване нею дезертирство, і тоді він вирішує заключати «сепаратний мир». Остаточно переконавшись у тому, що війна, в якій він брав участь, - війна злочинна і антинародна, лейтенант Генрі кинув зброю і втік до нейтральної Швейцарії. Його нібито не цікавить навколишній світ, і всі його думки й почуття зосереджені на Кетрін, на її пологах, на її смерті, на його переживанні цієї смерті як кінця всіх людських сподівань. За зовнішньою простотою сюжету прихована справжня людська трагедія, хоч і прикрита байдужістю тону, словесною грою.

Цілісній концепції Хемінгуея протистоїть інше трактування людської особистості, інше співвідношення людини і війни, людини і світу, послідовно і розгорнуто виражені Гончаром. Людина і народ, народ та історія - наскрізна проблематика і внутрішня образна логіка всієї творчості Гончара. Але »вернемося до деяких конкретних фактів її реалізації в романі «Людина і зброя».

Завданням, безпосередньо спрямованим на виявлення ідейно-тематичної і формотворчої системи роману письменника, стає аналіз особливих синтезуючих і з’єднуючих у композиційно-смислове ціле властивостей єдиного простору, здатного значно підсилити ідейно-емоційний вплив змісту.

Сюжет роману «Людина і зброя» динамічний, події охоплюють всього декілька місяців. Часові й просторові межі, що мають в епопеї тенденцію до розширення, тут гранично стислі. І саме в цьому своєрідність твору. Але стискуючи до певних меж час реальний, письменник воднораз «максимально розширює умовний романтичний час і внаслідок динаміки цих двох часових форм у протилежних напрямках виникає естетичний ефект епічної протяглості».

Тут доречно послатися на Аристотеля, який дав вичерпну характеристику композиції «Іліади» Гомера. Філософ відзначив, що Гомер не описував усю історію війни, а відбирав деякі окремі події цієї війни, ожививши їх численними іншими подіями, зв’язавши їх між собою як епізоди, що урізноманітнили поему.

У багатьох відношеннях Хемінгуей і Гончар використали аналогічний композиційний принцип при відображенні подій війни. Подібних епізодів у романах обох митців значна кількість, що органічно входять у композицію творів, розкриваючи важливу ідейно-тематичну грань.

У романі «Прощавай, зброє» Хемінгуей створив героя-одинака Генрі з усіма його діями і роздумами у всіх ситуаціях воєнного часу, а Гончар у «Людині і зброї» - образ колективного героя (Колосовський, Духнович, Лагутін, Степура, Дробаха та ін.). Від особистості Гончар йде до колективу. І толі на перший план виступає подібність людей, що складають масу. Солдатська маса описується в романі і збоку, і головним чином «зсередини». Це досягається особливою роллю оповідача в повістуванні. Коли оповідач дивиться на солдат збоку, він говорить «вони» (цю тенденцію помічаємо в обох романах). Коли ж виявляється рядовим учасником подій, він говорить «ми». «Вони» і «ми» виступають на сторінках романів в органічній єдності. Але герої Гончара самовіддано захищають свою Вітчизну (більшість із них полягли смертю хоробрих). Їх доля у всіх її проявах є невіддільною від долі народної. Розуміння цієї істини ми не знаходимо ні в Хемінгуея, ні в Ремарка, ні в багатьох інших митців Заходу.

Хемінгуей і Гончар через конкретні долі, окремі воєнні події і ситуації, індивідуалізовані вчинки персонажів розкрили типові, істотні процеси воєнних катаклізмів. Вдало створені сюжети сприяли більш глибокому проникненню в масштабні конфлікти епохи. У цьому випадку сюжет становить найважливішу сторону тих «типових обставин», у яких виступають «типові характери».

Для художнього осмислення проблеми «людина на війні» обидва митці відбирають такі типові обставини, в яких з найбільшою повнотою і переконливістю змогли б виявитись усі суттєві риси героїв. Ось чому центральне місце в сюжеті романів посідає зображення обставин війни і того, як склались вони для героїв і який вплив мали на їх долю. Адже війна була найтяжчим випробуванням для коленої людини. Наприклад, Генрі розповідає про ситуацію під час бою: «Я напружився, шарпаючись та вигинаючись у попереку, зрештою вивільнив ноги; тоді перевернувся й торкнувсь пораненого. То був Пассіні, і коли я доторкнувся до нього, він скрикнув. Він лежав ногами до мене, і в мигтінні світла й темряви я побачив, що обидві ноги розтрощені над колінами. Одну геть відірвало, а друга трималась на сухожилках та подертій холоші, і той оцупок сіпався й згинався, неначе жив окремим життям. Пассіні кусав себе за руку й стогнав... Я почав розкручувати обмотку, але побачив, що морочитись із джгутом не варто, бо Пассіні вже помер». Не менш яскравий опис смерті водія Аймо: «Тепер він лежав на слизькому ускосі насипу ногами донизу, і за кожним уривчастим віддихом з рота в нього випливала кров. Ми троє схилилися навколо нього під дощем. Куля влучила в потилицю, пройшла навкоси вгору і вийшла під правим оком. Поки я намагався затулити ті два пробої, він помер». Аналогічні воєнні ситуації зустрічаємо і в романі Гончара «Людина і зброя»: «І тільки встиг він вистрелити, як рука його неприродно шарпнулась, і автомат, відлетівши, посунувся з насипу вниз. Панюшкін, поникнувши, зостався лежати на місці... Але в обважнілому, ще теплому тілі вже не було життя: автоматники увігнали йому кілька куль, одна з них вдарила в скроню, розтрощила Панюшкіну голову...». Або: «Перед Духновичем хтось, згинаючись, поніс зваленого собі на спину тяжко пораненого Лагутіна. Кров дзюрчала з нього весь час, і чути було, як він безперервно стогне глибоким нутряним стогоном... Духнович, підлізши ближче, побачив біля Лагутіна мокрого, в патьоках грязюки Степуру. Гімнастерка, штани його були в крові - чи в своїй, чи в Лагутіновій. Лагутін лежав поруч нього блідий, з безтямно закоченими під лоба очима».

Розгалуженість сюжету, багатоплановість повістування дали митцям можливість показати війну з різних точок зору. Разом з ускладненістю «романної» структури не просто розширюються масштаби повістування, а створюється внутрішня цільність, діалектична єдність загального і окремого - локального бою і всієї війни. У складному переплетенні і взаємодії характерів, долей і обставин народжується пафос романів.

Варто відмітити значення образів простору і часу в сюжетно-композиційній структурі антивоєнних романів обох митців. Сюжет їхніх романів стрімкий, динамічний, дія охоплює короткий проміжок часу. Просторові і часові межі, що мають в епічному романі тенденцію до розширення, в указаних романах максимально стислі, і в цьому - своєрідність творів.

Форма літературного твору складається перш за все із деталей предметної виразності. Разом з тим митець, розташовуючи так чи інакше ці деталі в процесі своєї оповіді, створює тим самим композицію твору. І, підбираючи відповідні слова, вирази, звороти, інтонації мовлення, формує словесну структуру твору.

У залежності від ідейного задуму письменника жанротвірними факторами можуть виступати також час і простір (напр.., у «Фієсті» основу сюжету складають переміщення персонажів у часі і просторі: Франція - Іспанія). Хронотоп відіграє важливу функцію і в романах «Прощавай, зброє», «Людина і зброя» і «Циклон».

Художня система взагалі — внутрішня єдність і взаємодія всіх компонентів, врешті-решт спрямована до організуючого центру. Оскільки Хемінгуей і Гончар прагнули показати всебічно людину на війні у багатогранних проявах, їх художня система організована за принципом орієнтації всіх зображально-виражальних засобів на психологічний аналіз особистості.

Звичайно, не слід забувати, що образні й тематичні паралелі в творчості двох митців самі по собі ще не означають їх творчої близькості (хоч саме ними часто задовольняється критика). Подібні «збіги» можуть свідчити лише про те, що обидва письменники художньо осмислюють один і той же життєвий матеріал (щоправда, різних воєн), звертаються до одних і тих же соціально-психологічних типів. Свідченням творчої близькості авторів усі ці «збіги» можуть стати лише в тому випадку, якщо знаходимо певну подібність в їх творчій манері - у способах художньої обробки життєвих вражень і втілення їх у словесно-мовленнєвий матеріал мистецтва слова, в підході до людини і розуміння її внутрішнього світу, в принципах психологічного аналізу, в ставленні до природи, зображенні пейзажів, в оцінці конкретних подій. Саме останній тезис властивий художній системі Хемінгуея і Гончара з багатьох точок зору.

Л-ра: Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту). Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ, 2004. – Вип. 4. – С. 113-120.

Біографія

Твори

Критика