«Старому снились леви» (Матеріали до вивчення повісті Ернеста Хемінгуея «Старий і море»)
Т. В. Хом’як
«...на небесах є Бог, і ми повинні бути перед ним чисті»
За життя Ернест Хемінгуей зазнав різного ставлення і критиків, і читачів. Його батьки були незадоволені «аморальністю» книжок сина. А ось велика кількість письменників-сучасників Хемінгуея та молодшої літературної генерації посилено наслідували творчу манеру письменника, який був надзвичайно впливовою постаттю в американській літературі.
У 1952 році американський критик Філіп Янг писав: «Протягом останніх двадцяти п’яти років вплив Хемінгуея на новітню прозу був такий великий, що його навряд чи можна виміряти», а інший - Джон Томпсон твердив: «Перед своїм кінцем Хемінгуей був одним з найвідоміших і найпопулярніших письменників у світі». Хемінгуей був лауреатом престижних національних премій, почесної Нобелівської премії. Він ще за життя став класиком світової літератури двадцятого століття.
«Хемінгуей був одним з наших справжніх поетів - відзначав найвпливовіший критик Альфред Кейзін. - Він надавав абсолютно нового виміру англійській прозі, зробивши її майже такою ж точною, як поезія, надавши звучання кожному слову, досягши тих глибин уяви, де слово і об'єкт зливаються докупи».
Поет Арчібальд Макліш зауважував: «Він був майстром американської прози, найвеличнішим стилістом свого покоління. Він виробив власні англійські ідіоми, що впливали на його сучасників. Як усі справжні ідіоми, вони були виразниками людського духу, а не лише мовними виразами... Хемінгуей відчував пульс свого часу і намагався передати його в словах».
Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року неподалік від Чікаго у містечку Оук Парк. Ернест був першим сином у родині. Мама - Грейс Холл Хемінгуей - отримала музичну освіту на батьківщині в Італії. Вона мала чудовий, професійно поставлений голос. Дітей виховувала в дусі вишуканості, тоді як батько - Кларенс Едмонд Хемінгуей, лікар, прагнув виховувати у дітей вміння постояти за себе, стійкість, витривалість, любов і турботливе ставлення до природи.
І батькам вдалося виховати дітей саме такими. Життя Ернеста переконує в цьому, а було воно в нього не з легких: він пройшов шляхами двох світових воєн, громадянської війни в Іспанії. Він полював на «велику рибу» в Атлантичному океані і на «велику дичину» в Америці, був чудовим боксером, яхтсменом, альпіністом, снайпером. Плавання, катання на лижах, зокрема в горах, - усім цим щиро захоплювався Хемінгуей.
У житті він був безкомпромісним, чесним, самовідданим, мужнім, надзвичайно працелюбним. Він сприймав життя світлим і сонячним. Молодий, життєлюбний, прагнув романтики, хотів творити, дерзати, бути потрібним. Уже у 18 років Хемінгуей став репортером газети, а в 23 травня 1918 року, щасливий, що відіграє вирішальну роль у боротьбі за добро та справедливість, у складі^ санітарної бригади він відпливає із Нью-Йорка в Бордо (через слабкий зір його не взяли до американської армії, тому він записався до італійської). Стільки голубизни і сонця довкола! Душа співає!.. Які країни! Франція, Італія... Та на війні люди дорослішають швидко. І сонце радощів у душі юного Хемінгуея померкло швидко. Кров, трупи, страждання, а 9 липня вночі жахливий вибух, і його було контужено, поранено. А далі -кілька операцій. Із нього видобули 227 осколків. Тривале лікування, багато часу для роздумів і врешті виболене усвідомлення і переконання, шо війна - це злочин.
У січні 1919 року Хемінгуей повертається на батьківщину. Той злощасний вибух не тільки фізично травмував його, а й ніби всередині зрушив усе, перевернув усі його попередні погляди й переконання. З цього часу і до кінця своїх днів Е. Хемінгуей - невтомний борець за мир. Громадянська війна в Іспанії сприяла тому, що письменник позбувся духовної кризи, а перейнявся вірою у світле майбутнє людства. Ці події багато чого навчили його, а головне - саме тут Хемінгуей усвідомив справжню велич жертви в ім'я батьківщини і зрозумів сутність героїзму людей, які відстоювали свою свободу і незалежність ціною власного життя. Саме тут він зі зброєю в руках став проти фашизму і дав клятву боротися з ним до останку.
Про Хемінгуея складено чимало міфів і легенд. Життя він прожив і справді неординарне, то й відділити реальність від вимислу важко.
Внутрішня боротьба дається взнаки. Душевний спокій порушено. Сита Америка, яка не нюхала пороху, стає йому чужою. Він їде до Канади, а через два роки як позаштатний кореспондент «Торонто стар» - в Європу. Хемінгуей повністю віддається праці журналіста, але пише і прозу, і вірші. Серйозні роздуми про сутність людського буття властиві і його репортажам, і художнім творам.
Та доля не часто всміхалась Хемінгуею. На Ліонському вокзалі у його дружини, Хедлі, (був одружений кілька разів), украли валізу, наповнену рукописами. Збереглось у автора всього лише два твори - «Мій старий», «У нас у Мічігані». Вони й стали початком друкованих творів митця: у липні 1923 року в Парижі тиражем в 300 примірників було надруковано «Три оповідання і десять поезій» (у серпні 1923 р. народився син Джон), а через 10 років Ернест Хемінгуей був уже відомим письменником, автором трьох збірок оповідань, романів «Фієста», «Прощавай, зброє!»
«Я хотів би бути чесним письменником, і нехай мене судять як такого»
Хемінгуей мав чітку мету в житті: писати про наболіле, проломити стіну традиційних буржуазних смаків і снобістської упередженості і прийти до читачів зі своїми творами. І йому це вдалося, хоча знову ж таки нелегко. Зрозумівши, що робота в газеті стає гальмом, він її залишає, зовсім не думаючи, з чого житиме, хоч мав уже і дружину, і сина. Його твори нерідко повертали з редакцій, він одразу ж надсилав інші, до речі, написані так само. Він ніколи не йшов на компроміси і таки зумів прислухатись до свого голосу, непідробного і непідкупного. Він створив свій художній світ відразу і назавжди, бо вважав, що «завдання письменника незмінне - воно завжди в тому, щоб писати правдиво і, зрозумівши, в чому правда, висловити її так, щоб вона увійшла у свідомість читача як частина його власного досвіду».
Творчість Хемінгуея автобіографічна. Але це не тому, шо письменник свідомо вирішив описувати хроніку свого життя, а тому, що він прагнув пережити те, чим наділяв своїх літературних героїв, ніби перевірити власною долею, чи здатна людина витримати стільки. Своє дитинство в основному змалював він в оповіданнях «Батьки і діти», «Десятеро індіанців», «Доктор і докторова дружина», «Індіанське стійбище», «Кінець чогось», «Триденна буря». Так, елементи автобіографізму закладено в образи Ніка Адамса - центрального героя багатьох оповідань Хемінгуея, Джейка Барнса з роману «І сонце сходить» («Фієста»), Фредеріка Генрі з «Прощавай, зброє!», Кантавелла із «За річкою, в затінку дерев», Гаррі зі «Снігів Кіліманджаро», Томаса Хадсона з «Островів в океані» та ін.
«Війни не виграти перемогами»
Збірник оповідань Хемінгуея «За нашого часу» (1925) - це ніби дві книги, в одній: ранні репортажі стали вступом, висновками, розділами-епіграфами перед кожним із 15 оповідань, які в цілому складають цикли (про юність Ніка Адамса, про «повернення», про американських туристів у післявоєнній Європі, про спортсменів), але і ці розділи-епіграфи також тяжіють до циклів (перші сім - про війну в Європі, з 9 до 14 включно - про тореро, а 8, 15 - про американську провінцію у мирний час). Композиція збірки нагадує монтаж кінохроніки, створюючи із розрізнених кадрів образ сьогоднішнього дня: американці в Шампані, троянди в індійському селищі, підводи біженців на розмитих дорогах, американська сім'я у мирний час, барикади, вбиті німці, когось розстрілюють, розбите обличчя. Відчуваючи і усвідомлюючи неминучість смерті, поранений Джордан готується дорого продати своє життя. Він думає: «Світ - гарне місце, і за нього варто боротися, і мені дуже не хочеться його покидати». І все ж Джордан не почуває себе своїм у товаристві тих, кого наслідує. Він не може так просто і беззастережно сприймати життя, як іспанські селяни, партизани. Не може і не вміє. Чи не може, бо не вміє?
«... людина створена не для поразки...
Людину можна знищити, а здолати не можна»
Всесвітнє визнання Хемінгуею принесла повість «Старий і море» (1952). 4 травня 1953 року він отримав за неї вищу літературну нагороду США - премію Пулітцер, а у 1954 році за цей твір йому було присуджено Нобелівську премію.
Хемінгуей був добре обізнаний із життям рибалок. У 1937 році на Кубі він створив групу реєстрації рекордних виловів, яка згодом переросла у Міжнародну риболовну асоціацію. Останні роки життя письменник провів на Кубі, недалеко від рибальського селища Кохімар. Саме на Кубі у січні-лютому 1951 року він і написав повість. Назва твору мала інші варіанти - «Людська гідність», «Море в житті», та у листі до видавця несподівано з'явилось: «Старий і море», що безперечно, найповніше відбиває сутність твору.
Це повість не про людину взагалі, а про людину конкретну, про старого рибалку. Старий Сантьяго - дзеркало безсмертної душі народу. Це головне. Коли усвідомити і зрозуміти цю думку, то не таким уже й важливим видається факт, що старий не довіз рибину до берега, що її з'їли акули. Адже ж з її колосального кістяка все одно дивувалися на березі люди. І твір не сприймається в кінці трагічно. Головна акцентуюча думка у повісті на внутрішній перемозі людини над собою, над своїм безсиллям, знову перемога тоді, коли зовні ніби все має вигляд поразки. Після довгих марних пошуків та безнадійного чекання старий Сантьяго зловив величезну рибину, яку за всіма законами ймовірності не могла зловити немічна людина. Але рибина прив’язана до борту човна. Людина здійснила неможливе. А потім з'явились акули і з’їли рибину. «А хто ж тебе переміг? - запитав старий сам себе. - Ніхто, - сказав він. - Я заплив надто далеко в море». Ремізом завершується ця сага XX століття, сага про трагічне безсилля людини і про її казкову нездоланність.
Старий Сантьяго - новий герой у Хемінгуея. Адже «кодекс» для нього не роль, а саме життя. Та разом з тим у ньому втілено і новий «кодекс» - той, що склався в ході іспанської війни, знайшов своє втілення в романі «По кому подзвін».
Старість - причина розриву звичних зв'язків, самотності, боротьби з невмолимими законами природи, в основі якої впевненість героя, шо старість - не перешкода життєдіяльності. Герой твору самотній серед людей і серед природи. Це неодноразово підкреслюється в оповіданні автора-оповідача і роздумах героя, його розмові із самим собою, в описі становища, в яке потрапив (старий наодинці із силами моря). Хоча, перебуваючи наодинці сам із собою і з природою, роздумуючи, старий Сантьяго усвідомлює, шо «людина в морі ніколи не буває самотня»: «старий поглянув на безмежний простір моря й збагнув, який він тепер самотній. Проте побачив він і райдужні відсвіти в темній товщі води, й туго напнуту жилку, шо зникала в глибині, й дивне коливання тихої морської гладіні. Тепер і над морем скупчувались хмари, віщуючи пасат, а, глянувши вперед, старий побачив табун диких качок, шо летіли над водою, чітко вирізняючись на тлі неба, - на якийсь час їхні обриси неначе затуманювались, тоді знов ставали чіткі, - і він зрозумів, що людина в морі ніколи не буває самотня».
На березі його підтримує хлопчик Манолін, але в море виходити з ним йому заборонили батьки. Чому? Та тому, шо старий Сантьяго вже вісімдесят чотири дні марно виходить у море, рибину він спіймати не може. Це посилює драматизм конфлікту. Конфлікт твору знаходить свій розвиток не тільки у відтворенні внутрішньої боротьби зі слабкістю віку, не лише у констатації його стосунків із батьками хлопчика у розмові з останнім, а й у відтворенні безпосереднього зіткнення, змагання старого з рибиною, його боротьби з акулами. У найгостріших ситуаціях розкривається характер героя, показано, на що здатна людина і що вона «може витримати», стверджується, що «людина не для того створена, щоб терпіти поразку», людину «можна знищити, але її не можна перемогти».
Людина у Хемінгуея велична в боротьбі з природою. Подолання старим Сантьяго власної фізичної слабкості, його перемога над природою - шлях до визнання його людьми. Відтворюючи драматичні ситуації боротьби Сантьяго, яка вимагає від нього нелюдських зусиль, автор висловлює думку: «Не можна, щоб людина доживала віку в самотині».
Старий Сантьяго все життя пропрацював. Розмовляючи із собою, він стверджує: «А ти народився, щоб бути рибалкою, так само як ця рибина народилася, щоб бути рибою».
Багато років тому Сантьяго «плавав матросом на вітрильнику, що ходив до Африки». І взагалі був мужній і сильний. Навіть тепер, у морі, у боротьбі із силами природи, «щоб додати собі певності, став пригадувати, як колись в одній таверні у Касабланці він мірявся силою з дужим негром із Сьєнфуегоса, що був найпершим силачем у тамтешньому порту», і отримав перемогу. Його після того всі називали чемпіоном. Та роки беруть своє. І тепер герой більше живе спогадами та снами. Останні у творі мають символічне значення. Символіка у повісті взагалі виростає з точно деталізованої, реалістичної образності. Втомлений, знесилений боротьбою з рибиною, Сантьяго мріє про можливість хоча б трішечки поспати, набратися сил: «Добре, якби вона заснула, тоді і я міг би поспати й побачити уві сні левів, - подумав він. - Чому ті леви - найважливіше з усього, шо в мене лишилося?» А ще раніше, на початку твору, констатується: «Йому вже більше не снилися ні шторми, ні жінки, ні визначні події, ні велика риба, ні бійки, ні змагання силачів, ні його дружина. Снилися тільки далекі краєвиди та ще леви на березі. Вони гралися в надвечірніх сутінках, мов кошенята, і він любив їх так само, як любив хлопця». Отже, старому Сантьяго дорогі і леви, котрі з'являються в його снах, і хлопець Манолін, до якого він часто звертається подумки під час змагання з рибиною. Та в тому короткому і далеко не міцному сні в морі, бо ж доводилось і рибину тримати «на прив'язі», мрії старого не відразу здійснилися. Спочатку «снились йому не леви, а величезний табун морських свиней». Що це? Містика?
Своєрідне віщування біди, яка конкретизується з часом у «табун» акул? Потім старому приснилося, «ніби він лежить на своєму ліжку в селищі, а знадвору дме північний вітер, і йому дуже холодно, і права рука в нього геть затерпла». У цьому другому сновидінні, як бачимо, переплелось бажане і реальне, бо десь у підсвідомості виникла думка про ліжко, хоча і нужденне, як і все у старого (і пізніше утвердиться висловлене у внутрішньому монолозі героя: «І ліжко, - згадав він. -Ліжко теж мій друг. Атож, саме ліжко, - підтвердив подумки. - Ліжко - то чудова річ...»); а справа з руками - то дійсність, бо від тривалого напруження саме таке фізичне відчуття з’явилось і зафіксувалось навіть у сні. І вже потім з’явились леви. Фінальна, заключна фраза повісті: «Старому снились леви». Як спрацьовує символ у творі? Старий Сантьяго переміг себе, зумів довести собі й іншим, на що здатна людина. Він - переможець. А ще Манолін запевнив, що буде з ним рибалити, бо йому «ще багато чого треба навчитись». Втомлений, але щасливий старий Сантьяго спить. Щасливий, бо поруч сидить Манолін «пильнуючи його сон». Тому і сняться леви, бо герой досяг своєї мети-мрії, найдорожче для нього - з ним.
У фіналі твору хлопець двічі ствердно говорить старому Сантьяго, що не залишить його більше одного: «Швидше одужуйте, бо я ще маю багато чого навчитись, а ви можете навчити мене всього, що мені потрібно». З п’яти років брав його старий Сантьяго в море і вже багато чого навчив. Досвід у нього і справді великий. Як говорить Манолін: «Добрих рибалок багато, а є й знамениті. Але таких, як ви, більш немає». Описуючи картини риболовлі, автор окремими штрихами, узагальнюючими фразами неодноразово наголошує на спостережливості Сантьяго, тонкому відчутті природи, знанні її законів, наприклад: «... радів, шо в морі так багато планктону, - отже, має бути й риба. А оті химерні відблиски сонця, що стояло тепер високо в небі, так само як і обриси хмар над суходолом, віщували добру погоду»; «Коли заходить сонце, всяка риба почуває себе недобре»; «Небо на сході запиналося хмарами, і знайомі старому зорі одна по одній зникали з очей. Здавалося, ніби човен запливає в глибоку ущелину між хмар. Та й вітер зовсім ущух.
«За три-чотири дні буде негода, - сказав старий»; «Темна вода затоки - найкращі ліки» тощо.
Життєві труднощі не озлобили героя. Та й до моря він ставиться із повагою, розумінням, вдячністю, а не просто по-споживацьки. Любить його, все живе в ньому - рибу, черепах («йому було жаль їх усіх»), птахів («Птахам живеться навіть важче, ніж нам, окрім хіба хижаків та ще великих і дужих»). Сантьяго багато роздумує над сутністю буття. Мабуть, тому більшість часу проводить у морі, а «між рибалок вважалося негожим базікати в морі, і старий завжди схвалював і шанував цей звичай». Останнім часом він «часто висловлював свої думки вголос», і він «не пам’ятав уже, відколи почав говорити, рибалячи одинцем», «мабуть, тоді, коли від нього пішов хлопець», але «напевне він не пам'ятав».
Старого Сантьяго пройняв жаль, коли він усвідомив, яку красуню-рибину він змушений буде вбити, він вважає, що «ніхто не вартий їсти цю рибину, шо поводиться так розумно, з такою величезною гідністю»:
«І рибина також мені друг, - мовив він уголос. - Я ще зроду не бачив такої рибини, навіть і не чув про таких. Та все одно я повинен убити її. То ще добре, що нам не доводиться полювати на зорі».
«А що, коли б людині щодня треба було вбивати місяць? -подумав старий. - Місяць тікав від неї. Або коли б вона мусила щодня гнатися за сонцем, щоб убити його? Але ми ще не такі безталанні», - розважив він». І потім: «Я не дуже знаюся на всіх цих речах, - думав він далі. - Та все-таки добре, що нам не треба замірятися вбити сонце, місяць чи зорі. Досить і того, що ми живемо біля моря й убиваємо своїх щирих братів».
Долаючи труднощі, старий Сантьяго переміг рибину. В час поєдинку він хоч і «механічно», але проказує молитви («Я людина не побожна, - мовив він, - одначе ладен десять разів проказати «Отче наш» і десять разів «Богородицю», аби тільки подужати цю рибину. А як подужаю, обіцяю піти на прощу до Мідної богоматері. Твердо обіцяю»).
Ненав'язливо, але протягом усього твору проводиться паралель (у згадках, роздумах, бесідах Сантьяго із хлопцем) між бейсболом і гравцем американської бейсбольної команди «Янкі» «великого Дімаджо» та життям героїв. Старий впевнений, що «думки та ще бейсбол» - це все, що йому лишилося. І неодноразово подумки звертається до «великого Дімаджо», ніби звіряючи по ньому свої вчинки: «Цікаво, чи сподобалось би великому Дімаджо, як я проштрикнув акулі мозок?» тощо.
Старому Сантьяго не вистачає в морі Маноліна. На це він не раз нарікає. Він став йому рідним і дорогим. Але ж і Манолін турбується про старого Сантьяго. З якоюсь уже дорослою тугою думає він про нього, приносить йому їжу, пригощає пивом, думає, що «треба подбати, щоб у нього завжди була вода..., і мило, і добрий рушник», «треба дістати йому нову сорочку, теплу куртку на зиму, якесь взуття і ще одну ковдру», ловить йому сардини для рибалки, купує свіжі живці, допомагає переносити рибальське знаряддя, вкриває тихенько, щоб не розбудити, старого ковдрою, коли той спить. І нізащо не залишив би він його, коли б не батьки, а ще коли б він був не малолітнім, а самостійним. Коли після тривалої відсутності старого хлопець зайшов до його хатини, як це «робив щоранку», то побачив, що старий «дихає, а тоді глянув на його руки і заплакав». Він і перед рибалками не соромився своїх сліз. Повідомляє всім, що старий спить, і наказує: «Хай ніхто його не турбує». Манолін дістає кави, вирушає за їжею, газетами, маззю для зранених рук старого рибалки, обіцяє йому привести в порядок усе рибальське знаряддя, поки «бурхає вітер», і запевняє, що тепер вони знову будуть разом рибалити.
Умови життя героя допомагають передати інтер'єр і навіть портрет. Інтер'єр хатини старого, зліпленої «з цупких брунькових щитків королівської пальми, відомих під назвою гуано», невимогливий, і передає його письменник деталізовано: «там стояли ліжко, стіл та стілець, а просто на долівці було вогнище, де старий розпалював деревне вугілля й варив собі їсти. На темних стінах із розрівняних і щільно припасованих один до одного шорстих волокнистих щитків висіло кольорове зображення Святого серця господнього і ще одне - Мідної богоматері. То були пам'ятки по дружині. Колись на стіні висіла і її підфарбована фотографія, але старий зняв те фото, бо, дивлячись на нього, надто гостро відчував свою самотність, і тепер воно лежало на полиці в кутку під його чистою сорочкою».
Автор подає детальну портретну характеристику героя. При цьому наголошує на тих деталях, які підкреслюють його багаторічну працю рибалки. Це передусім руки: «Долоні старого були посічені глибокими поперечними рубцями від плетеної жилки, якою тягнув з води рибу, та й коричневі плями нешкідливого нашкірного раку, що з'являється від сонячного проміння, відбитого тропічним морем». Емоційно-наснажений епітет «виснажений», ніби узагальнюючи, свідчить, що життя прожив герой нелегке.
Про невдачу старого Сантьяго, якому ніяк не вдається зловити рибину, автор не лише повідомляє в описовому вигляді («Ось уже вісімдесят чотири дні він виходив у море й не піймав жодної рибини») та в опосередкованій характеристиці батьків хлопця, переданій в авторській інтерпретації («старий тепер справжній salao (невдаха), себто геть безталанний»), а навіть у передачі портрета (говорячи про долоні, «посічені глибокими поперечними рубцями від плетеної жилки», зауважує: «Та жоден з тих рубців не був свіжий - усі старі, як борозни на пересохлій землі»). У першій же портретній характеристиці старого Сантьяго закладено і заряд того емоційного спалаху, який згодом, під час боротьби рибалки з морем, вибухне так впевнено і вражаюче («Але людина створена не для поразки, - промовив старий уголос. - Людину можна знищити, а здолати не можна»). «Геть усе в ньому було старе, крім очей, - вони мали колір моря і блищали весело й непереможно». Оце «непереможно» і розкривається у ході розвитку сюжету надзвичайно детально у реалістичній манері у поєднанні навіть з елементами натуралізму. Автор, передаючи розмову старого Сантьяго із хлопцем, зауважує щодо першого: «Він ніколи не втрачав надії і впевненості», а перед виходом у море у вісімдесят п'ятий раз (Сантьяго вважає, що «вісімдесят п'ять - щасливе число» і запитує свого співрозмовника: «Що ти скажеш, як я завтра притягну рибисько на тисячу фунтів чистої ваги?» І пізніше додає: «Як ти гадаєш - чи не купити нам лотерейний квиток, щоб у номері було вісімдесят п'ять? Адже завтра вісімдесят п’ятий день»). «Вони оживали в ньому, неначе обвіяні свіжим морським вітром».
Мовлена ніби жартома про себе фраза «Я не звичайний старий» у повну силу розгортається в наступних епізодах твору і знаходить фактичне підтвердження істинності. «... я покажу їй, на шо здатна людина й шо вона може знести». - Казав же я хлопцеві, шо я не звичайний старий, - мовив він. - А тепер настав час це довести». І старий Сантьяго зумів довести. Він любить море. І завжди, як і всі, хто його любить, говорить і думає про нього, як про жінку (в іспанській мові слово «море» може вживатись із артиклем як чоловічого, так і жіночого роду), «про живу істоту, шо може й подарувати велику ласку, і позбавити її, а коли й чинить щось лихе чи нерозважне, то лише тому, шо така вже її вдача» (на відміну від молодих рибалок, котрі «говорили про нього як про суперника»).
Хемінгуей не малює портрет героя повністю, а протягом усього твору непомітно вкраплює окремі портретні деталі і цим самим домагається розкриття, і досить своєрідно, соціально-психологічної сутності героя. В цілому портрет виходить досить повний: «То були дивовижні плечі - і досі ще могутні, хоч які й старі, - і шия теж іще міцна, і тепер, коли старий спав, схиливши голову на груди, зморшки на потилиці вирізнялися не так чітко. Сорочка на ньому була така сама латана-перелатана, як і вітрило, й латки, нерівно повицвітавши на сонці, рябіли різними кольорами. А от обличчя-таки дуже старе і з заплющеними очима видавалося зовсім безживним. Газета лежала у старого на колінах, і рука, впавши на неї, не давала вечірньому вітрові здути її геть. Ноги старого були босі»; «Усе життя в мене болять очі від вранішнього сонця, - думав старий. - А проте вони й досі зіркі»; «Уже з годину в очах старого мерехтіли темні плями, солоний піт затікав йому в очі й боляче обпікав їх і так само боляче обпікав подряпини на лобі. Темних плям старий не боявся - то була природна річ при такому напруженні, з яким він натягував снасть. Та ось уже двічі йому паморочилось у голові, і це занепокоїло його» тощо.
Старий Сантьяго вступив у двобій із рибиною. Письменник подає «портрет» і її, до того ж знову кілька разів звертається до нього, наголошуючи щоразу на якихось нових моментах сприйняття цієї морської красуні. Ось тільки деякі з них: «Вона випливала довго, наче їй кінця-краю не було, і з боків її струменіла вода. Рибина виблискувала проти сонця, голова й спина в неї були темно-фіолетові, а широкі смуги на боках видавалися в сонячному промінні блідо-бузковими. Її довгий, як бейсбольна битка, і загострений на кінці меч скидався на рапіру. Рибина показалася з води на всю свою довжину, а тоді знов пірнула - без сплеску, мов досвідчений нирець, - і старий побачив, як востаннє майнув її великий, схожий на лезо коси хвіст...»; «Очі в неї величезні»; «Рибину старий побачив тоді, коли вона повертала втретє. Спочатку він побачив темну тінь - вона пропливала під човном так довго, шо старий аж очам своїм не повірив.
- Ні, - мовив він. - Не може вона бути така велика.
Та рибина справді була така велика, і коли, закінчуючи це коло, вона піднялася до поверхні всього за тридцять ярдів від човна, старий побачив над водою її хвіст. Він був вищий за лезо найбільшої коси, відхилений назад, і на тлі темної води здавався ледь забарвленим у бузковий колір. Поки рибина пливла отак біля самої поверхні, старий встиг побачити її величезний тулуб і фіолетові смуги, шо оперізували його. Її спинний плавець був спушений, а величезні плавці на грудях широко розпростані в боки»; рибина була «довжелезна, товстенна, сріблясто-сіра, оперезана фіолетовими смугами й просто- таки неосяжна у воді»; «Рибина, раніш сріблясто-фіолетова, стала тепер уся срібляста, і смуги на її боках набрали такої ж блідо-бузкової барви, як і хвіст. Вони були ширші за чоловічу руку з розчепіреними пальцями, а мертве око рибини дивилось на світ так само відчужено, як дзеркало перископа чи святий образ під час хресного ходу»; «Він на хвильку пристав, озирнувся й у відсвіті вуличного ліхтаря побачив величезний хвіст рибини, що стримів високо над кормою його човна. Побачив і білу смугу обгризеного хребта, і темне громаддя голови з випнутим уперед мечем, і весь голий кістяк»; «Вісімнадцять футів від носа до хвоста!»
Хемінгуей проявив себе і як неабиякий пейзажист у повісті «Старий і море». Його пейзажі пластичні, мальовничі, експресивні. Поле природи у творі Хемінгуея утворюється на базі трьох груп, які відображають «стихії» космосу, ядро цих груп становлять ключові слова: вода (а конкретно - вода у селищі, море, океан, затоки Канарських островів, земля як ґрунт - селище, високі миси, темні гори), небо (сонце, зорі, хмари, птахи).
Автор проводить думку, що людина «занурена» в природу і є разом з тим її невід'ємним елементом, людина прагне до гармонії з природою. Світ природи у творі не є пасивною декорацією подій, а є - їх учасником. Основну функцію виконує вода. Вона для героїв твору - твердь, основа життя, годувальниця. Вузловим елементом у концепції природи виступає мікрообраз сонця. У Хемінгуея це зумовлено концепцією світу і людини, його розумінням гармонії і дисгармонії цього зв'язку. Будучи центральним (на рівні з морем) у поетиці пейзажу, мікрообраз сонця дає можливість письменнику передати багатогранність самого процесу буття, головної його проблеми - людини і природи, їхньої належності до єдиного цілого, їхньої єдності і взаємного протистояння. Кольорова гама у відтворенні пейзажних картин надзвичайно різноманітна. Це простежується протягом усього твору, а пересвідчитись можна хоча б і на такому фрагменті: «Хмари над землею купчились, наче гори, і між ними й морем видніла тепер лише довга зелена смуга берега та низка сіро-голубих горбів удалині. Море стало темно-синє, майже фіолетове. Дивлячись за борт, старий бачив у темній воді червонястий серпанок планктону й химерні відблиски сонячного світла...».
Пейзаж допомагає посилити сприйняття психологічного стану рибалки Сантьяго. Ніби один лише епізод із життя героя передано у повісті, а образ виписано повно, вичерпно.
Повість «Старий і море» Хемінгуея - новаторське явище, хоча і написано її в дусі кращих традицій американської літератури.
Сила повісті, як і всіх творів письменника, - у вимогливій людяності, щирості.
У 1961 році Хемінгуея не стало. 2 липня 1961 року Ернест Хемінгуей застрелився із мисливської рушниці.
У «Смерті пополудні» він писав: «Найважче - просто жити й робити своє, дивитися, чути, вчитися та розуміти; і писати, коли по- справжньому вивчиш щось, не зарано, але й не надто пізно. Нехай ті, хто бажає, рятують світ, якщо вони ясно й цілісно бачать його. Тоді кожна часточка, якщо вона показана правдиво, відбиватиме цілий світ. Найголовніше - працювати й навчатися цього». Він працював. Він навчався. І в його творах відбито весь світ - з його болем і тривогами, журбою та радощами. Він прагнув рятувати світ - і словом, і вчинками. До його творів можна припадати, як до джерельної води спраглими вустами.
Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1996. – № 11. – С. 21-27.
Твори
Критика
- Деталь у цілісній картині світу Е. Гемінґвея: проблеми перекладу
- Рання публіцистика Ернеста Хемінгуея
- Ритміка кольору прози Е. Хемінгуея на матеріалі новели «Indian Camp»
- «Старому снились леви» (Матеріали до вивчення повісті Ернеста Хемінгуея «Старий і море»)
- Творчість Е. Хемінгуея в Україні: особливості критичної рецепції, історія перекладів
- Феномен літературної репутації художнього твору (на прикладі роману Е. Хемінгуея «По кому подзвін»)
- Хемінгуей і Гончар: проблеми традицій і новаторства
- Хемінгуей – якого маємо і не маємо
