16.01.2023

Данте Аліг’єрі та його «Божественна комедія»

М. Стріха

Один із перших біографів Данте, його молодший сучасник, автор славетного «Декамерона» Боккаччо оповідає, шо веронські жінки страхалися флорентійського вигнанця, бо свято вірили: Дантове лице потемніло від кіптяви, а бороду його присмалило полум’я під час мандрів колами пекла. А вже після смерті великого поета його поема, названа автором просто «Комедією» (за тодішніми правилами це означало твір із смутним початком, але щасливим кінцем), отримала епітет «Божественна» - і саме під цією назвою її знають в усьому світі. Велич «Божественної комедії» спричинила й трансформацію образу самого поета: відомо, шо Данте був непоказний, носив густу чорну бороду. А вже на фресках Джотто та Оркан’я, мальованих невдовзі по його смерті, бачимо гарне рівно поголене обличчя з суворим «орлиним профілем», шо дав стільки поживи майбутнім поетам...

Постать Данте Аліг'єрі для італійської культури унікальна: він сам-один витворив літературну мову, якою послуговуються вже майже сім століть. І якщо сьогоднішньому українцеві нелегко вчитувати «Слово о полку Ігоревім», якщо англійці й французи потребують перекладів-адаптацій Чосера та Війона сучасними мовами, то італієць читатиме Данте без жодних трудонощів: майже всі слова будуть йому зрозумілі. Інша річ - нашому сучасникові далеко не завше доступний алегоричний зміст його образів. Але, як проникливо зауважив у своїй відомій статті про Данте великий поет XX сторіччя Т. С. Еліот, читаючи «Комедію» вперше, далеко не зразу мусимо перейматися питанням, шо саме означають знамениті пантера, лев та вовчиха з першої пісні «Пекла»: Флоренцію, Францію та Римську курію чи то любострастя, гордість і жадобу. Поетична картина, шо її створює Данте, сама по собі настільки виразна, шо читацька інтуїція майже завжди вловлює якщо не точне значення поетових алегорій, то принаймні їхній емоційний настрій, шо дає змогу сприймати поему не лише як розгорнуту' енциклопедію середньовічного світу, а насамперед як велику поезію.

Втім, для глибшого розуміння Данте історичне тло, безумовно, необхідне. А воно, це тло, було вельми строкатим і непростим. Італія являла собою мозаїку різних держав і державок, за які змагалися дві великі сили: Римська курія, що обстоювала принцип світської влади пап, та відроджена Карлом Великим у 800 році «Священна Римська імперія», яка, бувши етнічно цілком німецькою, змагалася з папством за вплив на Апенінському «чоботі». Змагання цих двох велетів мало багато драматичних сторінок: і тріумфу папства, коли імператор Генріх IV босоніж узимку вимолював прощення в Каноссі, і злету імператорів, коли за Фрідріха II двір у Палермо осявав блиском усю Італію. Міські комуни й феодальні володіння Північної Італії розділилися у цій боротьбі на дві великі партії: прибічників імперії - гібелінів, до яких належали переважно представники аристократичних родин, та гвельфів, які союзом з Римом сподівалися оборонити права торгівельних та ремісницьких міських комун від зазіхань феодалів.

У рідному місті Данте - багатій і пишній Флоренції - ця боротьба велася особливо затято, аж поки 1266 року гібелінів не було вигнано остаточно. Але й потому місто не зазнало жаданого миру. Переможці невдовзі самі поділилися на партії «чорних» та «білих». Сьогодні важко сказати, хто з них був правий. Але, як вказує один з найуважніших українських дослідників Дантової творчості Василь Барка, «якраз в антагонізмі їх усіх болісно виказувалася чинність прогресу. Кожний мусив стати на той або той бік, і тільки безхарактерні особи,... кого поет поселяє мордуватися в смутній сутені, при межах аду,... і позбавляє навіть здібності розсердити, а залишає їм здібність викликати презирство, - одні вони могли стояти зовсім осторонь, без співчуття кому-небудь». Але до таких «мізерних душ» Данте аж ніяк не належав.

Майбутній поет народився у Флоренції в старовинній, але доволі збіднілій родині за рік до остаточного вигнання гібелінів. Точної дати його народження не знаємо - бо ж за давнім міським звичаєм Данте разом з усіма дітьми, які народилися того року, було охрещено на страсну суботу 24 березня 1266 року. Вважають, що того дня Данте (скорочене від імені Дуранте – «твердий») виповнилося близько десяти місяців.

Не знати, де і в кого вчився майбутній поет. Відомості про навчання його в найстарішому університеті Болоньї документального підтвердження не дістали. Беззаперечно одне: самотужки чи під керівництвом учителів, на кшталт знаменитого книжника Брунеїто Латині, Данте отримав першорядну на той час освіту.

На юність Данте припадають дві визначні події. Маючи лише дев’ять років, він стрічає восьмирічну дівчинку, що жила неподалік - Беатріче з роду Портінарі. Про канву її життєпису ми знаємо обмаль - Дантів біограф Боккаччо писав про події більш ніж півстолітньої давнини, коли багато чого вже стерлося з пам’яті. Відомо, що Беатріче одружилася й дуже рано померла - в двадцять чотири роки. Ще за її життя Данте присвячував їй сонети й канцони, але, як дотепно написав російський дантознавець О. Дживєлєгов, «куртуазна любов не зобов'язувала ні до чого, крім віршів». Другою визначною подією стала власне поезія. Італійські вірші почали писати зовсім нещодавно - спершу при блискучому дворі вже згадуваного Фрідріха II в Палермо під впливом відгомону поезії провансальських трубадурів, а трошки згодом - і на півночі півострова, де старші Дантові сучасники Гвідо Гвініцеллі та Гвідо Кавальканті стали найяскравішими представниками так званого «нового солодкого стилю». Втім, ще й на початку наступного чотирнадцятого століття вчені професори піїтики вважали вірші народною мовою - не більш ніж забавкою, а придатною для справжньої високої поезії - лише книжну латину. Але освічені городяни, яких ставало дедалі більше, воліли саме італійських віршів. І - хто знає - може, й Данте лишився б не більш ніж вправним автором сонетів про прекрасних дам, який оспівує ідеальну любов і не цурається при тому цілком земних втіх, якби не дві страшні особисті втрати: смерть коханої і вигнання з рідного міста.

Як оповідає Боккаччо, поетове горе після звістки про смерть Беатріче було настільки глибоке, що побоювалися за його власне життя. Але наслідком стало «Нове життя» - перший автобіографічно-психологічний роман у всій європейській літературі. Данте поєднав власні написані протягом 1283-1290 років вірші із прозовим коментарем, що править за канву розповіді. І коли перші вірші ще мало різняться від творів інших віртуозів «нового солодкого стилю», то останній сонет і прозовий розділ «Нового життя» є прямим оголошенням про задум майбутньої «Комедії».

Якщо рання смерть Беатріче була до певної міри випадковістю (вона за іншого збігу обставин цілком могла б пережити поета), то вигнання Данте, який органічно не вмів стояти осторонь тодішнього бурхливого політичного життя, слід вважати неминучим. За родинною традицією Данте був гвельфом і вже двадцятирічним юнаком брав участь у військовому поході Флоренції проти аретинських гібелінів, виявивши себе хоробрим і вправним воїном. А досягнувши тридцятирічного віку, Данте обіймає по черзі важливі виборні посади міського уряду. Саме в цей час до краю загострилася ворожнеча між «чорними» та «білими» гвельфами.

Дантова дружина Джемма доводилася рідною сестрою провідникові «чорних» Корсо Донаті, проте сам поет обирає табір «білих». Місто направляє його з декількома важливими посольствами. Під час одного з них він отримує звістку про те, що «чорні», підступом впустивши до Флоренції загін принца Карла Валуа, захопили владу й жорстоко розправляються з політичними супротивниками. Дантову оселю зруйновано, а самому йому заочно винесено вирок. Так від 1302 року поет не з власної волі зробився вигнанцем, і повернутися на батьківщину йому більше не судилося.

У перші роки вигнання він шукає спілки з іншими емігрантами-гвельфами, разом з ними зав'язує контакти з нащадками гібелінських родин, вигнаних із Флоренції понад 35 років тому. Разом вони утворюють потужну військову силу - але зазнають нищівної поразки на полі бою. Відтоді Данте на кілька років відходить від активної політичної діяльності і «сам собі творить партію».

Натомість він починає великий філософський трактат «Бенкет» італійською мовою (приблизно 1303-1306 роки) та пише латиною розвідку «Про народну мову». Останню, попри численні елементи схоластики, прийнято вважати першою працею з мовознавства у середньовічній Європі, де автор не лише блискуче обстоює права народної говірки, але дає цілком наукову класифікацію італійських діалектів, більше того, - показує, як з їхнього розмаїття мусить постати єдина італійська літературна мова.

І, нарешті, він власним пером творить цю мову - розпочавши в кінці першого десятиліття XIV ст. «Пекло» - першу з трьох кантик (частин) майбутньої «Комедії». Історики досі сперечаються, де і коли було написано знаменитий перший рядок: «Здолавши півшляху життя земного...» (тут і далі переклад уривків «Божественної комедії» автора - М. С.). Не виключено, що це сталося й поза межами Італії - хоча перекази про Дантове перебування в Парижі так само досі не дістали ані документального підтвердження, ані спростування.

Достеменно відомо одне: від 1309 року Данте знову окрилений надією побачити рідне місто. Річ у тому, що за рік перед тим трон Священної Римської імперії посідає Генріх (чи по-італійському Арріго) VII, який вирішує вперше від смерті Фрідріха II коронуватися залізною короною лангобардських королів у Мілані, а потому й імператорською діадемою - в Римі. Але для цього треба підкорити непокірну італійську Північ. Тому Арріго скрізь розсилає листи про те, що йде, аби примирити й захистити всіх. До нього юрмами стікаються звідусіль гібеліни, але гвельфи налаштовані значно обережніше. І справді, не встигає новий цісар утвердитися в Мілані, як там вибухає повстання. Щойно його вдається залити кров'ю городян, як повстають інші міста.

Але Данте всією пристрастю своєї натури стає на бік імператора, який єдиний, він вірить, зможе врятувати Італію й витягнути її з нескінченних чвар. Поет на час знову робиться політиком. Він пише гнівні інвективи проти тих, хто опирається Божій волі, не бажаючи прийняти Арріго як володаря. Теоретично обґрунтовує права цісаря в трактаті «Про монархію». Але все це - намарно. Арріго не виявляє хисту державця. Він зав'язає в нескінченних походах проти непокірних італійських міст, і, зрештою, помирає влітку 1313 року, виснажений негодами й нещастями.

Але за два роки перед Данте знову відкривається нагода повернутися в кохану Флоренцію. Міська влада оголошує йому амністію, але вигнанець має пройти принизливий обряд каяття. Не почуваючи за собою жодної вини, Данте рішуче відмовляється від такої «ласки», й місто поновлює давній вирок: у разі самовільного повернення поета буде спалено живцем.

Останні роки життя блукалець нарешті отримав надійний притулок - спершу в освіченого володаря Верони гібеліна Кангранде делла Скала, а згодом - у правителя старовинної Равенни Гвідо де Полента. Саме тут, у затишному сосновому гаю, Данте завершує роботу над останньою кантикою «Комедії» - «Рай». Дві перші - «Пекло» й «Чистилище» - вже розійшлися списками по всій Італії.

Влітку 1321 року Данте береться виконати чергове дипломатичне доручення: везе листи від равенського володаря до Венеції. Але триденна подорож виявилася фатальною. Підхопивши в болотяному гирлі річки По тяжку пропасницю, поет помирає в ніч на 14 вересня 1321 року.

Вигнанець вдостоївся урочистого похорону, і Гвідо де Полента вшанував свого друга посмертно найвищою для поета відзнакою - лавровим вінком. Втім, формальних відзнак Данте вже не потребував. Його «Комедію» читає вся Італія. Про популярність твору ще за поетового життя свідчить бодай зворушлива легенда про те, що перед останньою подорожжю до Венеції поет приховав декілька пісень ще неоприлюдненого «Раю». І ось по його смерті синові Данте Якопо уві сні з’явилася батькова тінь і показала той схов, де лежали дорогоцінні зшитки.

Дантові твори починають широко вивчати й коментувати (першими коментаторами стали Дантові сини і вже неодноразово згадуваний Боккаччо). Нарешті прокидається від засліплення й Флоренція - і принижено просить у Равенни повернути бодай прах свого великого сина. Але їй у цьому відмовлено. Вже майже сім століть вклонитися поетові йдуть до невеликої каплиці при равенській церкві Сан Франческо.

У чому ж секрет Дантової «Комедії»? Важко не погодитися зі ще одним спостереженням Василя Барки: «Написання «Божественної комедії» - культурний подвиг: здійснити його міг поет тільки при надзвичайних, дивних напруженнях думки і волі. Поетична персональність заявляла права, виносила категоричні присуди, проголошувала нові норми; об'єктивний виклад забарвлювала тонами свого почуття, і шлях, яким ішла, вважала за єдино правдивий: як шлях спасіння для всіх. З погибельно великого і тривалого заколоту постала думка про радикальний і довічний порятунок, а з великого страждання - думка про можливість щастя на землі. На перехресті історії пройшла гігантська, мовби викута з сивого заліза, особистість: в пурпурному відсвіті вечора і в рожевій луні світанку».

Перша пісня «Пекла» починається зі знаменитої сцени поетових блукань серед темного лісу зневір і сумнівів повсякдення. Його життю загрожує три звіра. Але на допомогу приходить Вергілій - улюблений Дантів поет, якого - це стає відомо згодом - послала на порятунок своєму милому Беатріче. Данте та його проводир мають разом здійснити подорож через три потойбічні царства - пекло, чистилище і рай.

Взагалі, вся поема буквально пронизана магією священних цифр - три і дев’ять. Написано її терцинами - строфами з потрійними римами за схемою ababcbcdced... lklmlm. Лише починається й завершується кожна тотожна цілій пісні строфа подвійною римою. В поемі 3 кантики: кожна з яких складається з 33 пісень («Пекло» має ще одну вступну пісню - експозицію до всієї поеми, отже, всіх пісень - 100). Кожна з кантик завершується одним і тим самим словом «стеллє» - «зорі». Світобудова Данте так само ґрунтується на числах три і тричі по три. Пекло утворилося внаслідок падіння скинутого з неба Люцифера як лійкоподібна порожнина під північною півкулею землі, отвір якої відразу затягнувся, а вузький вхід, розташований десь в Італії. Пекло оперізують дев'ять терас - кіл, де, залежно від ступеня вини, караються різні гріїпники, а в самому його осерді навіки вмерз у кригу страшний Люцифер. На протилежній безлюдній південній півкулі (за часів Данте ніхто з європейців там ще не бував) Люциферове падіння утворило височенну гору чистилища, на схилах якої винні, але не загиблі душі спокутують сім смертних гріхів, а на верхівці височить Земний Рай, звідки було колись вигнано Адама. Нерухому Землю оперізують дев'ять небесних сфер, де вільно ширяють блаженні душі раю. У найвищій сфері розлито невимовно прекрасне сяєво самого Творця.

Знаменно, що перед межею пекла - річкою Ахероном (Данте вільно вводить у своє позасвіття персонажі та образи античної міфології) - громадяться незліченні юрми «мізерних душ», «що ні ганьби, ні слави не здобулися на землі зажити». Така «нейтральність» у вирі суспільних подій була для Данте морально абсолютно неприйнятною.

У першому колі пекла - Лімбі - немає мук, а лише тихий сум і зітхання. Тут - душі доброчесних, але нехрещених язичників, героїв давньої Греції та Риму. Тут на світлому, затишному моріжку Данте зустрічає величні тіні Гомера, Овідія, Горація, Лукана, тут має постійне житло й дух Вергілія. Аби довести свою безсторонність, Данте оселяє тут поруч з героями Троянської війни та Юлієм Цезарем і дух звитяжного султана Саладіна, який воював із хрестоносцями.

Власне пекло починається з другого кола, де вихор жене і шарпає душі винних у гріхові перелюбу. Тут, у п'ятій пісні, зустрічаємо один із найзворушливіших уривків світової поезії - історію нещасного кохання Паоло й Франчески. І хоча Данте як християнин повинен засудити коханців, однак всю розповідь пройнято невимовним співчуттям.

Співчуває Данте й ненажері Чакко, що карається в смердючому болоті під холодним дощем у наступному, третьому колі. Саме Чакко віщує вперше Данте його майбутнє вигнання. Наступні четверте й п'яте кола (скнар і марнотратців, гнівливих) пройдено начебто поспіхом. Зате перед шостим колом - вогненним містом Діте, де починається глибинне пекло й караються найтяжчі грішники - Данте і його проводиреві доводиться зупинитися. Лише посланий на допомогу посланець із неба розчиняє перед ними браму.

Тут, у шостому колі, у вогненних могилах караються єретики. І саме тут зустрічаємо приголомшливу за силою постать гібеліна Фарінати дельї Уберті, який, незважаючи на муку, підніс чоло і вип’яв груди, немовби з пекла згорда насміхався». Гордий Фаріната боровся проти Дантових предків, за що його рід було навіки вигнано з Флоренції. Саме він вдруге віщує Данте близьке вигнання з рідного міста. І однак Данте співчуває цьому безбожникові, підбадьорюючи його: «нехай твій рід не полиша надія» на можливе повернення до Флоренції.

У трьох найнижчих колах карається насильство (проти ближніх, проти себе, проти Бога і власного єства) і обман («облесники та брехуни погані, фальшівники, злодії, ворожбити, продажні, курварі та решта твані»). Оскільки обманювати здатні лише свідомі істоти, то це тяжчий гріх, аніж насильство. Сюди Данте наважується запроторити й продажних пап. І, нарешті, у глибині дев’ятого кола в трьох пащах Люцифера мучаться троє найганебніших, на думку Данте, зрадників - Юда та Брут із Кассієм, убивці Цезаря.

Проминувши центр землі, двоє подорожніх, чіпляючись за вкриту кригою Люциферову шерсть, пробираються вузьким лазом нагору, до південної півкулі. Тут, нарешті, можна змити з облич кіптяву. Воротарем чистилища є ще один персонаж античності - непримиренний республіканець сенатор Катон молодший. У ньому - ще один приклад Дантового суб'єктивізму - адже за правилами Катонові належало б опинитися якщо не в сьомому колі пекла серед самогубців (він не зміг пережити занепаду республіки), то принаймні в першому - серед нехрещених душ. Але великий поет сам визначав закони, за якими живуть його герої. В чистилищі Данте разом з Вергілієм проходять сім мальовничих терас, де спокутуються сім смертних гріхів. Тут вони так само зустрічають безліч старших Дантових сучасників, з якими ведуть цікаві й повчальні розмови. Нарешті подолано останню терасу, й за стіною очищувального вогню проліг Земний Рай. Вергілій лишається позаду - тіні поганина ввійти сюди невільно. Зате тут Данте зустрічається з Беатріче, яка сама буде його провідником у сферах раю.

Радянські літературознавці неодмінно підкреслювали, що «Рай» - найсхематичніша й найсухіша з усіх трьох частин «Комедії», й виокремлювали хіба що мальовничий епізод на небі Марса - з поетовим предком Каччагвідою, де подано прегарну картину давньої не розбещеної багатством Флоренції за півтора століття до Данте. Втім, і сам поет в листі до свого покровителя Кангранде застерігав: нехай «Раю» не читає той, хто не має охоти до божистої премудрості. Справді, тому, для кого байдужі вічні питання буття, робити тут нічого. Зате того, хто прочитає кантику до кінця, буде сповна винагороджено останньою, тридцять третьою піснею, вище від якої, на думку Т. С. Еліота, поезія ніколи не підносилася і вже не піднесеться.

Не знати, коли українці вперше познайомилися з «Комедією». Дантові сучасники жили ще під владою Орди й лишилися поза світом великого італійця. Майже напевно «Комедію» на нашій землі читали в генуезьких колоніях у Криму та при дворі королеви Бони, італійської дружини короля Сигізмунда Старого, яка частенько навідувалася до своїх українських маєтностей.

Скоріш за все добре знали поему Данте й будівничі Бранчі й Манчіні, які за часів Петра Могили відбудовували Софію Київську.

Але фактом української культури «Комедія» стала допіру у XVIII ст., коли гетьман-вигнанець Пилип Орлик у своєму щоденнику занотував, що гіркоту чужини полегшує читання віршів великого Данте. А ще через сто років у Тараса Шевченка знаходимо і згадки про Данте (в повісті «Варнак», у рядках «А Данте старого полупанком нашим можна здивувать», у листуванні), і алюзії з п'ятої пісні «Пекла», яку він міг читати у російському перекладі («Немає гірше, як в неволі про волю згадувать» - порівняймо зі словами Франчески: «гіршого немає, як згадувать щасливу давню днину у злигоднях»).

Перші українські переклади фрагментів «Комедії» з'явилися в кінці минулого й на початку цього століття. І. Франко й В. Самійленко перекладали терцини Данте білим віршем - намагаючись якнайшвидше познайомити читача з твором великого флорентійця. І. Франко написав і невеличку монографію «Данте Аліг'єрі. Характеристика середніх віків. Житє поета і вибір із його поезії» (Львів, 1913), яку можна вважати початком вітчизняного дантознавства.

Леся Українка не лише переклала терцинами уривок з п'ятої пісні «Пекла», а й написала вірш «Забута тінь», присвячений Дантовій дружині. Створений Лесею образ далекий від реальної Джемми Донаті, яка не ділила з чоловіком «хлібу вигнання», але він загострює увагу до сліз безіменної жінки, по яких, «мов по росі перлистій, пройшла в країну слави - Беатріче!» У міжвоєнні роки все «Пекло» й половину «Чистилища» переклав один із неокласиків - Михайло Драй-Хмара. Але роботу цю обірвали арешт і загибель поета на Колимі. Перекладених ним частин «Комедії» знайти наразі не пощастило, хоч не виключено, що вони досі лежать десь в архівах колишнього НКВС.

Тому перший повний переклад «Комедії» українською мовою належить перу поета-«молодомузівця» П. Карманського. На жаль, цей переклад виявився надто далекий від досконалості першотвору - й тому надруковано з нього було лише першу кантику, ґрунтовно доопрацьовану М. Рильським (1956). Невдовзі з'явився й зредагований Г. Кочуром колективний переклад «Нового життя» (1965), в якому взяли участь М. Бажан, Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич, В. Житник, А. Перепадя. І, нарешті, вперше повний український текст «Комедії» з'явився друком 1976 року у видавництві «Дніпро». Сумлінну роботу перекладача Є. Дроб'язка було вшановано премією ім. М. Рильського. Безумовно, з'являються і ще з'являтимуться й нові перекладацькі спроби - оскільки Данте безмежний, і завше існуватиме можливість наблизитися до геніального першотвору новим, ще не второваним шляхом.

Збагатили світову дантеану й українські дослідники творчості великого флорентійця та її рецепції в Україні. Варто відзначити захищену перед війною в Москві дисертаційну роботу Василя Барки (тоді ще - В. Очерета) «Божественная комедія» Данте», розвідки О. Білецького «Поема Данте» (1956), О. Домбровського «Данте в українських перекладах» (1966), Г. Кочура «Данте в українській літературі» (1971), Марини Новикової «Українська «Божественна комедія» (1995). Докладну бібліографію української дантеани було складено Морозом («Данте Аліг'єрі в Українській PCP», Львів, 1970) та С. Білоконем («Данте й Україна». В кн.: «Данте», Київ, 1994).

Надихають Дантові терцини й сьогоднішніх українських митців. І то не лише письменників (образи Данте органічно вплітаються в рядки Ліни Костенко, Качуровського та інших). Знаменним є те, що цикл ілюстрацій до «Комедії», створений відомою київською художницею, професором Ольгою Петровою, було придбано бібліотекою Британського Музею в Лондоні.

Віриться, що й сьогодні, коли багато хто втратив узвичаєну десятиліттями «правоту путі прямого», вийти з «темної хащі» зневіри й сумнівів йому зможе допомогти гармонійність світу великого Данте, де панує «любов, що водить сонце й інші зорі».

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1996. – № 5-6. – С. 41-45.

Біографія

Твори

Критика