16.01.2023

Біографія Данте Аліг’єрі

Данте Аліг’єрі (Аліґ’єрі) – видатний італійський поет доби Відродження, письменник і політик, якого називають «Батьком італійської літератури»; першим став писати літературні твори народною (тобто італійською) мовою, а не латиною – народився 18 (22) травня / 31 травня (4 червня) 1265 року у Флоренції у шляхетній родині.

Про освіту Данте мало відомостей, та, очевидно, він отримав добре виховання, бо вражав сучасників незвичайною освіченістю. Є припущення, що його навчали вдома. Також відомо, що він навчався у Болонському університеті, але не закінчив його. Данте вивчав тосканську поезію, в той час, коли в Тоскані стала відома Сицилійська Поетична Школа (Scuola poetica siciliana). Данте також цікавився поезією окситанських трубадурів та класичною поезією античності, особливо захоплювався творчістю Вергілія.

Сім'я його була відомою у Флоренції і підтримувала ґвельфів, політичний альянс, що виступав на боці Папства і був у складному протистоянні з гібеллінами, які підтримували імператора Священної Римської імперії. Внаслідок внутрішніх суперечностей наприкінці XIII століття гвельфи в свою чергу поділилися на чорних гвельфів і білих гвельфів і вже ворогували між собою.

Данте стверджував, що його родина походить від давніх римлян, (Inferno, XV, 76), але найстаршим родичем, якого він міг згадати був Каччагуйда Єлисейський (Paradiso, XV, 135), який жив не раніше 1100 року. Батько Данте, Аліг'єро де Белінчеоне, був білим гвельфом, який не зазнав помсти гібеллінів після того, як вони виграли битву біля Монтаперті на початку XIII століття. Це навіює думку, що родина Аліг'єро мала певний престиж і впливовий статус.

Матір поета звали Белла. Вона померла, коли Данте було 5 чи 6 років і його батько одружився ще раз, з Лапою ді К'ярісімо Чіалуфі. Та чи справді він одружився з нею, точно не відомо, адже в ті часи для вдівців це було непросто. Проте точно відомо, що ця жінка народила двох дітей.

У 1274, коли Данте виповнилося 9 років, він зустрів Беатріче Портінарі, дочку Фолко Портінарі, в яку закохався «з першого погляду», але ні разу навіть не заговорив до неї. Після досягнення повноліття він часто бачив Беатріче, обмінюючись з нею вітаннями на вулиці, але ніколи добре її не знав – він подавав приклад так званого «ввічливого кохання». Тепер важко зрозуміти усі його обставини. На велике нещастя для Данте, Беатріче померла 1290 року. Проте саме це кохання було найсвітлішою подією в житті Данте й, можливо, поштовхом до літературної творчості. У багатьох поезіях Данте зобразив Беатріче як напівбожество, що постійно спостерігає за ним.

Любов до флорентійки Беатріче набрала для нього таємничого сенсу; він наповнював нею кожну мить свого існування. Її ідеалізований образ займав значне місце в поезії Данте. У 1292 він почав творчий шлях з оповіді про юне кохання «Нове життя» (La Vita Nuova), що складається з сонетів, канцон і прозового коментаря про любов до Беатріче.

Сміливі і граціозні, часом свідомо грубі образи-фантазії складаються в його Комедії в певний, строго розрахований малюнок. Пізніше Данте опинився у вирі партій, був навіть завзятим муніципалістом; але у нього була потреба з'ясувати для себе основні принципи політичної діяльності, тому він пише свій латинський трактат «Монархія» (De Monarchia). Цей твір – своєрідний апофеоз гуманітарного імператора, поряд з яким він бажав би поставити настільки ж ідеальне папство.

Коли Данте йшов 13-й рік, у 1277 році, його заручили з Джеммою ді Манетто Донаті. Контрактні одруження в такий ранній період були типовим явищем і включали формальну церемонію поставлення підписів перед нотаріусом. Одружився Данте 1291 року, але своє перше кохання до Беатріче проніс через усе життя. Від своєї дружини Данте мав трьох дітей: Якопо, П'єро і Антонію. Про останню відомо, що вона стала черницею. Можливо четвертою його дитиною був син Джованні. Коли Данте Аліг'єрі вигнали з Флоренції, Джемма залишилася в місті з його дітьми, доглядаючи за залишками батьківських статків.

Родина Джемми ді Донаті була одною із найвпливовіших у Флоренції в період пізнього Середньовіччя. Політично Данте належав до угрупування білих гвельфів. Після конфлікту в 1300 між чорними гвельфами, близькими до папи Боніфація VIII, та білими гвельфами, останні зазнали поразки і їхні представники з січня 1302 почали залишати Флоренцію, виїжджаючи зокрема до лояльної для цієї партії Равенни. Сім'я Данте Аліг'єрі також тримала сторону флорентійської партії «Черкі» (Cerchi), ворогувала з партією «Донаті» (Donati).

В останні роки, коли Данте жив у Равенні, навколо нього зібралися його сини, Якопо і П'єтро, поети, майбутні його коментатори, і дочка Антонія, тільки Джемма жила далеко від усієї родини. Джованні Боккаччо, один із перших біографів Данте Аліг'єрі, узагальнив все це: ніби Данте Аліг'єрі одружився з примусу і за домовленістю, тому протягом тривалого вигнання жодного разу не подумав викликати до себе дружину. Беатріче визначила тон його почуття, досвід вигнання – його громадські та політичні погляди та їхній архаїзм. Данте Аліг'єрі складав свої пісні, прославляючи Беатріче, свою «Божественну комедію», і в ній свою дружину Джемму він не згадав ані словом.

Після смерті коханої Беатріче, Данте присвятив себе філософським дослідженням релігійних шкіл. Він брав участь у диспутах, які влаштовували публічно у Флоренції два головних церковних ордени – францисканський і домініканський.

Цю «надмірну» пристрасть до філософії пізніше буде критикувати персонаж Беатріче в «Чистилищі» (Purgatorio), другій частині Комедії.

З 1295 почав займатися політикою, належачи до антипапістської партії. Після набрання чинності регламенту 1295 року, який дозволяв людям із середніх верств обіймати політичні посади, якщо вони зареєстровані в якомусь ремісничому цеху, Данте увійшов до цеху цілителів і фармацевтів. У наступні роки його ім'я часто згадується в реєстраційних документах.

Точний хід політичної кар'єри Данте не відомий, оскільки багато історичних документів було втрачено, але завдяки іншим джерелам відтворили велику частину його біографії: Данте був у Раді народу з листопада 1295 до квітня 1296, в групі «Мудреців» в грудні 1296, з травня по вересень Данте входив до Ради Ста. Іноді його посилали з дипломатичною місією.

Незважаючи на те, що Данте входив до партії гвельфів, він завжди намагався перешкодити своєму найлютішому ворогові Папі Боніфацію VIII. У трактаті «Про монархії» Данте Аліг'єрі продемонстрував свої політичні погляди.

Після поразки гібеллінів, гвельфи поділилися на дві фракції: білі гвельфи (партія Данте) і чорні гвельфи. Спочатку розкол стався через сварку родин, проте скоро з'явилися й ідеологічні розбіжності стосовно ролі Папи Римського у флорентійських справах: чорні підтримували Папу, а білі хотіли більше свободи від Риму.

Роки вигнання були для Данте роками поневіряння. Вже в ту пору він був ліричним поетом серед тосканських поетів «нового стилю» – Чіно з Пістойї, Гвідо Кавальканті, який був його другом, та інших. «La Vita Nuova» він вже написав; вигнання зробило його серйознішим і суворим. Він затіяв свій «Бенкет» (Convivio), алегорично-схоластичний коментар до чотирнадцяти канцон. Але «Convivio» так і не закінчив: написав було лише вступ і тлумачення до трьох канцон. Не скінчив Данте, обірвавши викладення на 14-й главі 2-ї книги, і латинський трактат про народну мову, або красномовство (De vulgari eloquentia).

У роки вигнання створив поступово і при тих же умовах роботи три кантики «Божественної Комедії». Час написання кожної з них може бути визначено лише приблизно. «Рай» він дописував у Равенні, і немає нічого неймовірного в оповіданні Боккаччо, що після смерті Данте Аліг'єрі його сини довгий час не могли дошукатися тринадцяти останніх пісень, поки, за легендою, Данте не наснився своєму синові Якопо і не підказав, де вони лежать.

Про подальшу долю Данте Аліг'єрі дуже мало фактичних відомостей, слід його впродовж подальших років втрачений. На перших порах він знайшов притулок у володаря Верони, Бартоломео делла Скала; поразки в 1304 його партії, яка намагалася силою добитися проштовхування до Флоренції, прирекло його на довгі мандри по Італії. Пізніше він прибув до Болоньї, в Лунідж'яне і Казентіно, в 1308-1309 опинився в Парижі, де виступав з честю на публічних диспутах, звичайних в університетах того часу. Саме в Парижі Данте застала звістка, що імператор Генріх VII збирається до Італії. Мрії його досконалої «Монархії» воскресли в ньому з новою силою, він повернувся до Італії, ймовірно, в 1310 або на початку 1311, бажаючи їй оновлення, а собі – повернення цивільних прав. Його «послання до народів і правителям Італії» сповнене цих надій і захопленої впевненості, однак, імператор-ідеаліст раптово помер 1313 року, а 6 листопада 1315 Раньєрі ді Заккаре з Орв'єтто, намісник короля Роберта у Флоренції, підтвердив декрет вигнання щодо Данте Аліг'єрі, його синів і багатьох інших, засудивши їх на страту, у разі, якщо вони попадуться до рук флорентійців.

У 1300 Данте став членом ради шести пріорів, але папська партія виселила його з Флоренції, конфіскувавши усі маєтності. У 1301 Данте присудили до спалення, будинок його зруйнували. Рятуючись від жорстокого вироку йому довелось назавжди покинути рідне місто. 1302 року флорентійська влада постановила, що Данте загрожуватиме страта, якщо він наважиться з'явитися у місті, не виплативши призначеного штрафу у розмірі п'яти тисяч флоринів.

Відтоді Данте 19 років вів мандрівне життя, і на цей період припав пік його літературної творчості. Спершу він потрапив до Верони, згодом – до Лукки та Падуї. Мав дружні стосунки з імператором Генріхом VII, з яким зустрівся у 1313, коли той приїздив до Риму. Данте сподівався на його підтримку, але смерть імператора перекреслила усі його сподівання на повернення до Флоренції. Від 1320 і до кінця життя він знайшов притулок у Равенні.

З 1316–1317 він оселився в Равенні, куди його викликав на спокій синьйор міста, Гвідо да Полента. Тут, у колі дітей, серед друзів і шанувальників, Данте створював пісні Раю. Влітку 1321 Данте як посол синьйора Равенни вирушив до Венеції для укладення миру з республікою Святого Марка. Повертаючись дорогою між берегами Адрії і болотами По, Данте заразився і захворів на малярію, від неї помер у ніч з 13 на 14 вересня 1321 року.

Його поховали в Равенні; чудовий мавзолей, який готував йому Гвідо да Полента, не був споруджений по смерті останнього, а нині збереглася гробниця, що належить до пізнішого часу. Його могила в наш час є місцем паломництва мільйонів відвідувачів.

Данте Аліг'єрі розпочав свою літературну діяльність досить рано і написав багато творів, але світову славу принесла йому написана тосканськомим діалектом Divina Commedia («Божественна комедія»), яку розпочав писати 1290 року, переробив 1313 року, а закінчив 1321 року. У трьох частинах («Пекло», «Чистилище», «Рай») Данте описав свою мандрівку до Бога. Супутником Данте виступає римський поет Вергілій, пізніше Данте супроводжує Беатріче, що уособлює милість Божу. Твір є справжньою енциклопедією Середньовіччя. Дослідники вважають «Божественну комедію» одним із найвизначніших творів не лише італійської, але й світової літератури.

Данте Аліг'єрі був людиною релігійною і не пережив тих гострих моральних та інтелектуальних коливань, відображення яких бачили в Convivio; проте за Convivio залишається проміжне в хронологічному сенсі місце у розвитку свідомості Данте, між Vita Nuova і «Божественною комедією». Зв'язком і об'єктом розвитку є Беатріче, водночас і почуття, й ідея, і спогад, і принцип, об'єдналися в одному образі. Серед юнацьких віршів Данте Аліг'єрі є один особливо примітний сонет до його друга, Гвідо Кавальканті. Твір є виразом реального, грайливого почуття, далекого від будь-якої трансцендентності. Для розуміння Аліг'єрі як поета і людини найважливішим є його трилогія «La Vita Nuova», «Convivio» і «Divina Commedia».

Твори
1306–1321 – Divina Commedia (Божественна комедія).
1304–1307 – Convivio (Бенкет).
1304–1306 – De vulgari eloquentia libri duo (Про народне красномовство, трактат).
Egloghe (Еклога).
Epistulae (Послання).
Il fiore (Квітка, поема з 232 сонетів, за «Романом про Розу»).
1310–1313 – Monarchia (Монархія, трактат).
Detto d'amore (поема, також за «Романом про Розу»).
Quaestio de aqua et de terra (Питання про воду і землю).
1295 – Vita nuova (Нове життя).
Rime (Canzoniere) (Вірші).

Вірші флорентійського періоду:
Сонети.
Канцони.
Балади і станси.

Вірші, написані у вигнанні:
Сонети.
Канцони.
Вірші до кам'яної пані.

Листи.

Біографія

Твори

Критика