16.01.2023

Подорож у світ «Божественної комедії» (Інтерпретація літературознавця)

Н. О. Висоцька

«Як граничний камінь, стоїть він на переході від середніх до новійших віків. Вірування і змагання середніх віків він перетопив у органічну єдність і вилив, немов у бронзі, в своїй безсмертній поемі як найкращий їх пам’ятник. Та при тім сам він, чоловік уже наскрізь нового духа, був одним з ініціаторів віку гуманізму». Так пише про Данте Іван Франко, так, у парадоксально гармонійній двоїстості, сприймаємо його і ми.

У всіх своїх проявах він, — знов скористаємось словами Франка, — «вінець та увічнення Середньовіччя» і «геній, що всім своїм єством належить до новійших часів». Найрельєфніше ця риса відбилася в його архітворі – «Божественній комедії».

Перш ніж іще раз перегорнути її безсмертні сторінки, уяснімо, що автор зростав разом зі своїм творінням, що Данте, який поставив крапку після останнього слова «Раю», уже не той, який вивів перше слово «Пекла». Напрям його внутрішнього розвою співвідносився з магістральним поступом історії. Тому задум, що міг з’явитися, мабуть, лише у середньовічної людини – описати свою (уявну?) подорож трьома сферами потойбічного життя, — переростає в пристрасну хроніку універсальної подорожі новочасної, схильної до саморефлексії людини надрами власної душі. Але чому лише у середньовічної? Хіба на всіх етапах світопізнання, починаючи з первісного, людині не кортіло «зазирнути» по той бік земного буття? Хіба оповіді про «той світ» не притаманні будь–якій розвиненій міфологічній системі, античній включно (з якої чимало запозичив для свого «того світу» й Данте)? Безперечно, так, але ж тільки християнство, з його наполяганням на «несправжності» скороминущого земного життя, стало вдивлятися в образи потойбіччя з напруженою, навіть болісною увагою.

Видіння, зокрема життя по смерті, – один з найпоширеніших жанрів середньовічної літератури. Змальовуючи жах пекельних мук та блаженство райських кущів, такі твори не лише давали вихід релігійним почуттям своїх авторів, а й виконували досить прагматичну функцію – застерегти читачів від земних спокус та спрямувати їх до небесних чеснот.

Отже, вирішивши викласти на папері видіння, що явилося йому місячної Великодньої ночі 8 квітня 1300 року, Данте слідував давній традиції і, здавалося б, ставив перед собою ту саму мету – моральне удосконалення людей. Та як він відривається від цієї традиції! Відривається за масштабами – адже зводить перед очима приголомшених читачів (скорше, глядачів) не лише потойбіччя, а й всю величну конструкцію Всесвіту; відривається за підходом – адже він переносить у те примарне потойбіччя всю багатобарвність та багатовимірність реального земного життя, заселяє підземні та надземні сфери своїми сучасниками, які не полишають опікуватися жагучими політичними питаннями, страждають, мордуються, люблять та ненавидять. Черговий парадокс: найяскравіші, найживіші людські образи в тодішній європейській літературі – це створені Данте образи душ померлих у пеклі.

А тепер відкриємо текст і ще раз поринемо у Дантів світ: «Nel mezzo del cammin di nostra vita… – «На півшляху свого земного світу / Я трапив у похмурий ліс густий...» Ще раз переживемо облишеність поета у темному долі, поривання до осяяних схилів, втрату шляху, жах перед трьома хижими тваринами, радість від зустрічі з улюбленим вчителем Вергілієм, вагання (чи може він, звичайна людина, пройти шляхом випробувань?) і, нарешті, жертовну готовність до «високого подвигу» (alto passo), потрібного не лише самому Данте, а й всім людям, бо він свідомий своєї місії – поділитися з ними відчутим.

Тоді без страху попрямуємо за ним до першого кола Пекла – і одразу опинимось в бурхливому вирі людських страждань, унікальних доль, пристрастей. Цей напрочуд реальний ірреальний світ приголомшує дотиком до людських органів чуття. В ньому є всі відтінки: світла – від зловісної пітьми до сліпучого блиску; звуку – від мертвої тиші до оглушливого ревіння; пахощів – від пекельного смороду до райських ароматів; настрою – від варварського гумору до молитовної урочистості. Вводячи нас до царства тіней, Данте немовби забуває про природу своїх героїв і наділяє їх тілесною пластичністю. Найсуб’єктивніший, найнеймовірніший сюжет – видіння потойбіччя – набуває під його пером вражаючої реальності.

І лише згодом, «одійшовши» від першого запаморочливого враження, читач поступово починає усвідомлювати бездоганну чіткість конструкції, непохитність «скелета», на який нарощено оту всю живу «плоть» оповіді. Архітектоніка поеми строго витримана в дусі космологічних уявлень Середньовіччя з використанням античних джерел, за якими Земля – це нерухома куля, а навколо неї обертаються небесні сфери. Сім з них – орбіти семи відомих тоді планет (із Місяцем та Сонцем включно), восьма – небо нерухомих зірок, дев’ята – кришталеве небо, що рухається з незбагненною швидкістю, своєрідний «першодвигун» Всесвіту, а десята – Емпірей («палаюча» сфера), обитель божества, де міститься трон Святої Трійці (на землі під ним розташоване святе місто Єрусалим). Пекло – це конус, гігантська вирва, що утворилася внаслідок падіння на Землю бунтівного ангела Люцифера, скинутого з небес. Звужуючись, вона доходить до центра Землі. Схили прірви оперезані колоподібними виступами. Витіснена тілом Люцифера, земля утворила на тому боці планети високу гору Чистилище, а на цьому – Голгофу. Кожна з трьох сфер потойбічного світу поділена, в свою чергу, на дев’ять кіл, де, відповідно до скоєного, відбувають покарання грішники, спокутують гріхи мешканці Чистилища та насолоджуються блаженством праведники.

Такий самий точний розрахунок та симетрія панують і в композиції поеми. Трьом царинам потойбіччя відповідають три великі частини твору – кантики, кожна з яких складається з 33 пісень. Разом із першою, вступною піснею отримуємо квадрат числа довершеності – 100. Числова символіка пронизує всю поему – 3, 4, 7, 9, 10 раз у раз натякають читачеві на Святу Трійцю та на вік Христа, на кількість євангелістів та на число гріхів і чеснот. Вона виявляється навіть у вірші, яким написано поему: карбовані терцини (строфи з трьох рядків, де перший та третій римуються між собою, а другий – з першим рядком наступної терцини) утворюють безперервний ланцюг, що скріплює всю величну будівлю твору. А скільки у ньому інших символів, скільки посилань на Святе Письмо, на тодішні теологічні диспути, скільки містичних, темних для сучасного читача місць! Усе це вказує на бажання поета, щоб його твір прочитували не в одному – буквальному, а в чотирьох смислах: дослівному, алегоричному, моральному та анагогічному (релігійно-містичному). Якщо у буквальному розумінні Данте змальовує свої (і свого часу) уявлення про стан людської душі після смерті, то в алегоричному йдеться про долю людини в світі, сповненому гріха, в моральному про шлях індивідуальної людської душі (душі самого поета) через похибки та падіння до гармонії й світла, в анагогічному – про сходження Людини як роду до найвищого морального ідеалу.

Це – лише одне з можливих трактувань невичерпної багатозначності поеми. Поєднання геометрично розрахованої структури з могутньою пристрасністю змісту – одна з найбільш вражаючих рис «Божественної комедії». Грандіозна метафізична схема буяє не менш грандіозними за силою почуття та фантасмагоричністю образами. Структура немов стримує зміст, що інакше вирвався б за межі тексту в хаотичній надмірності; зміст збагачує та оживляє структуру, що інакше застигла б у мертвенній правильності схоластики. Як результат, маємо ідеально збалансовану систему, врівноважений паритет її складових, що породжує високу естетичну насолоду і притаманний саме цій добі.

Цікаво, що неодноразово робилися спроби накреслити план Дантового світу, зображеного з граничною конкретністю та топографічною точністю. Науковці давно підрахували всі його параметри – довжину кіл, висоту стін, глибину рівчаків, прохронометрували кожний етап поетових мандрів. Здається, автор насправді там був і все те бачив – а потім ще й виміряв та спроектував модель. Пушкін писав, що «самий лише план Пекла є вже плід високого генія».

Отже, розчленовуючи монолітний Дантів синтез та значно спрощуючи складні його матерії, маємо певні підстави для підсумку: сувора виваженість системи, глибока, аж до догматичності, містична віра, надмірний раціоналізм побудови – від часу, що спрямований у минуле; бурхлива поліфонія змісту – від не всім ще відчутних, але уже уловлених тонким слухом поета віянь Нового Часу. Але не тільки у цьому виявляється Дантова приналежність водночас до двох епох. У тексті він – іноді свідомо, а часто й несвідомо – відходить з нечуваною сміливістю від загальноприйнятих середньовічних трактувань морально–філософських і політичних питань. Розглянемо деякі з них.

Твердо дотримуючись середньовічного принципу відплати кожному за його вчинки, неминучого покарання за гріхи, поет, однак, нерідко порушує визнані норми божественного правосуддя. Перше, що впадає в око, – він переглядає тогочасну ортодоксальну класифікацію гріхів та покарань, практично замінюючи її власною, напрочуд винахідливою системою, за якою покарання очевидно або приховано відповідає гріху. У Дантовій ієрархії гріхів найлегшими виявляються ті, до яких спричинила нестриманість: любострастя, чревоугодництво, скнарість та марнотратство тощо. Особливо вражає пом’якшення кари за чуттєве кохання. Передвісник гуманізму, Данте міг цілком зрозуміти і певною мірою виправдати все те, що не чуже людині. Зате найтяжчі для поета порушення морального закону – це обман та зрада, і для них він створює жахливі восьме та дев’яте кола з їхніми Лихосховами та крижаним озером Коцитом.

Зовсім по-іншому, ніж того вимагали норми часу, ставиться Данте до «язичників» – античних філософів та поетів. Місцем їхнього перебування автор визначає перше коло Пекла. Але не можна не відчути захоплення в його голосі, коли він зустрічається там із славетними для нього постатями – Гомером, Овідієм, Горацієм, Луканом, Вергілієм. «Великі, до яких в думках лечу, / Вщасливили мене своїм собором» (П., п. 4). Зі спокійною гордістю він приєднує своє ім’я до їхніх: «І розуміючи високу шану, / Я шостим став у велетнів сім'ї» (там само). Віддаючи у такий спосіб належне античним авторам, Данте підкреслює розуміння і власної вартості, прямо зазначає, до якої традиції він себе відносить і чиїм спадкоємцем почувається. Дедалі очевиднішим стає сприйняття Данте античної думки не як гріховної поганської спокуси, а як проміжного, недосконалого ступеню наближення до Бога. Дослідники вважають, що якби автор міг переглянути всю поему з тих позицій, до яких прийшов, працюючи над «Раєм», він вивів би всіх поетів та мудреців античності з Пекла і вмістив до принадніших царин потойбіччя.

Данте не приховує свого палкого співчуття до багатьох засуджених: до колишнього вчителя Брунетто Латіні («ваш гарний образ, добрий, без огуди», «І поки житиму, до вас моя / Подяка у піснях бриніти буде»), графа Уголіно, який разом з чотирма синами помер від голоду (так, граф покараний справедливо, бо він зрадив рідне місто – «Але дітей морити – це ж почварно!» (П., п. 33). Та найяскравіше, мабуть, це співпереживання проглядається у славетному епізоді з Франческою да Ріміні. Почувши її коротку, але містку розповідь про зародження їх з Паоло кохання під час читання про пристрасть рицаря Ланселота до королеви Джіневри, Данте вигукує: «О любий жаль! / Ці ніжні мрії, ці солодкі чари / їх завели в таку скорботну даль!» (там само). Коли ж дві тіні відлітають геть, гнані вічним пекельним вихорем, Данте простирає за ними руки, «від жалю вмиравши», і падає непритомний. Данте – суворий викривач гріха – мусить карати коханців за перелюбство, але Данте – пристрасна людина, що пережила в своєму житті велику любов, — не може не перейматися їхніми стражданнями.

Ренесансні віяння відчутні і в зміні ставлення до такої суперечливої людської якості, як гордість. Данте не заперечує відкрито євангельського засудження цієї риси як першопричини всіх гріхів; проте, відповідно до реалій сучасності, він вбачає коріння всіх зол скорше у зажерливості та жадібності, що невдовзі стануть бичем Нового часу. Гордість переосмислюється ним на індивідуальному рівні в плані характерного для Відродження самопоцінування особистості, як віра в свої сили, як усвідомлення власної неповторності. Саме під таким кутом можна прочитати висловлене вустами Вергілія засудження недоречного смирення як низького боягузтва: «Та що тобі? Чого, чого спинився? / Чого на серці підлий страх тяжкий? / Чого в тобі сміливий дух смутився?» (П., п. 2). Уже як ренесансна людина з її загостреним відчуттям унікальної цінності свого «я», що заслуговує на загальне визнання, Данте, знов–таки словами Вчителя, стверджує природність бажання слави: «... — слави ні перина, / Ні подушка не в силі дарувать. / Коли бере безславних домовина, / Вони такий же залишають слід, / Як дим в повітрі чи на хвилях піна. / Зведися ж: втому подолати слід» (П., п. 24). Недарма найжалюгідніші для дійової натури поета – це душі тих, що «жили без гани, без хвали» і не заслужили ані Раю, ані Пекла; вони приречені вічно носитися перед пекельною брамою у супроводі дошкульних ос та гедзів. Не випадково душі померлих найбільше стурбовані тим, щоб залишитися у пам'яті живих. Саме на цьому ґрунті невдовзі зросте погордливе прагнення до лаврів у Петрарки та інших гуманістів Відродження.

Разом з гордою вірою у себе виникає й довіра до власного розуму, невгамовний потяг до знань та відкриттів нового. І найкрасномовніше розкривається він у словах Одіссея. Власне, у розповіді про Улісса звучить натхненний гімн допитливості людського розуму, пориванню людини до безмежного пізнання. Ні почуття до сина, каже Одіссей, ні любов до батька, ні палка пристрасть до Пенелопи «не похитнули потяг небезпечний / Душі моєї – бачить в світ вікно...» (П., п. 26). Зі своїми товаришами він вирушає у найдальшу подорож, за межі, передбачені дня людського знання. І коли вже перетнули вони ту лінію, де не бувала людина, Одіссей звертається до супутників: «О браття, мовив я, — пройшли вже ви / Крізь сотні тисяч лих на захід дальній! / Недовгий строк потратьте життьовий, / Що вам лишився, на відповідальні / Ще дальші подорожі в світ сумний, / Щоб вслід за сонцем землі зріть печальні. / Тож пригадайте, ви чиї сини, / Бо ви народжені не животіти, / А знання й честь нести у світ ясний» (там само). Пишучи ці рядки, Данте, безперечно, спирався на оповіді мореплавців, і тому шлях Одіссея у нього – це той класичний маршрут, яким незабаром, у добу великих географічних відкриттів, попливуть Бартоломео Діас, Васко да Гама. Але не можна не відчути спорідненості Уліссового дерзання зі справою життя самого Данте, що у своїй творчості також йде до граничних меж «людської чесноти та порока конечного».. Існує думка, що Одіссей «Божественної комедії» – це перший прообраз героя фаустівського типу в європейській новочасній літературі, героя, що його жага до пізнання веде аж до кінця. Не випадково з усіх персонажів твору тільки до Улісеової долі застосовує Данте те саме визначення, що й до своєї мистецької місії, — високий подвиг, alto passo.

Середньовічні уявлення долаються Данте і в галузі політики – зокрема тисячолітньої тези про «божественність» мирської влади пап. Данте – прихильник поділу «двох мечів» влади – світського, що має тримати імператорська рука, та духовного – прерогативи намісника Бога на землі. Його імперські ілюзії – це мрії про об’єднану Італію, яку не роздиратимуть міжусобні чвари та іноземні загарбники, до якої вже не треба буде звертатися з гіркими наріканнями: «Італіє – рабо! Скорбот житло, / Судно без стерника під хуртовину! / Не владарка народів, а кубло!.. Поглянь по берегах морського ширу, / Злощасна, в себе глибше увійди, — / Чи хоч куток в тобі радіє миру?» (Ч., п. 6). А від єдиної Італії думка веде поета до єдиної всесвітньої держави, властитель якої дбатиме про благо підданих, бо не матиме вже чого завойовувати. Це, природно, утопія, але щира й шляхетна, породжена своїм часом. Запозичивши у сучасних та попередніх теологів думку про можливе поповнення Раю святими праведниками, Данте передбачає там місце і для імператора Генріха VII, що здавався поету уособленням його політичного ідеалу.

При цьому ніхто із Дантових сучасників не обрушується з такою силою на негідних духовних пастирів. Непідробна відданість Вірі та істинній Церкві Божій давала йому право, принаймні на думку поета, з нечуваною різкістю атакувати реальну тодішню церкву за відступи від Богом даних законів правди й добра, за накопичення багатств, за життя у розкоші, за блюзнірську торгівлю духовними посадами. Саме за те, що «господнє сотворіння пресвяте / За злато й срібло всім продаєте» (П., п. 19), мучиться в товщі стіни, із вистромленими назовні ногами, небіжчик папа Миколай III і чекає на зміну собі Боніфація VIII (запеклого Дантового ворога) і його спадкоємця, «пастиря без закону» Климента V. Невідповідність тодішньої клерикальної верхівки високим моральним критеріям змушує Данте нарікати . на «дар Костянтина» — підроблений у ранньому Середньовіччі документ, за яким імператор Костянтин начебто віддавав папі Сильвестру та всім його спадкоємцям владу над західним світом. Цим було вчинено тяжке зло, у римських першосвящеників «до багатства пропала міра». А у 27 пісні «Раю» вже такий авторитет, як Святий Петро, перший з Божих намісників, гнівно картає узурпаторів свого престолу, який через них є порожнім в очах Сина Божого.

Ось ми й закінчуємо нашу коротку подорож по Дантовому неоднозначному світу. Але наприкінці не можна не згадати про першопоштовх до написання поеми. Вона завершується рядками про «Любов, що водить сонце й зорні стелі». Певна річ, йдеться про божественну любов, початок і кінець всього сущого, осяйну мету тяжкого випробування, що його взяв на себе заради всіх людей– поет. Але хіба тільки про неї? Чому тоді Франко називає Дантовий шедевр «епосом, основаним на ліриці», «піснею любові, що розрослася до розмірів Іліади»?

Повернімося назад, до Флоренції початку 1290-х pp., де поет щойно пережив втрату коханої, найшляхетнішої донни Беатріче. Коли очі його втомилися від сліз і не могли більше «виливати журби», Данте дає обітницю не говорити про благословенну панну, доки не зможе робити це якнайдостойніше, «сказати про неї те, чого ніколи ще не говорили ні про кого». І він дотримується свого слова. Саме вона, люба Беатріче, стає і першим поштовхом до втілення грандіозного задуму, і тією віссю, на якій тримається колосальна будова поеми. Це вона послала Вергілія до того, хто кохав її колись, але заблукав у житейських хащах; хоч святе її ім’я не згадується у підземеллях Пекла, думка про неї виводить Данте до світла; а там вже вона зустрічає свого поета і проводить світлоносними сферами Раю. Остання частина поеми – це апофеоз Беатріче – божественної душі, але ж і земної жінки! – яку Данте вважає гідною сидіти поруч зі Святою Трійцею.

Справді, «він заквітчав її вінцем такої слави, якою ні одна з жінок ще не пишалась» (Леся Українка). Це порушення церковних настанов, але це й виконання обов’язку перед коханням. Ось вона, любов, що рухає зірками, світами, творчим імпульсом людини! Божественна й земна водночас, вона теж – образ злитної двоїстості, єдності у відмінності, що назавжди визначила місце Дантового генія у скарбниці людського духу.

Л–ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1999. – № 11. – С. 41–43.

Біографія

Твори

Критика