Гевко Федеріка. Вчитель, який змінив моє життя

Палиця - оберіг

Осінь прийшла в село непомітно... Якось тихо підкралася садами й городами
кучерявими туманами... Ще вчора було тепло, сонце посміхалося весело і гріло
так, ніби тільки-тільки почалося справжнє літо. А вже зранку сизою хмарою без
просвіту імла повзла від Дністра. І тільки в здолинках плавали дахи і дашки
будинків, наче чудернацькі човни, що велетень перевернув їх догори дном. А
потім клубами білого диму повільно котився на горби. І вже навіть хвіртка
потонула в цьому царстві водяної пари.
Я стояла вже за воротами, коли спочатку віддалено, а потім все ближче чувся
тривожний крик швидкої допомоги... Вона промчала сусідньою вулицею. Певно,
комусь знадобився порятунок. Там, у невеличкій машині, поїхали люди, що
мають велике серце і мужність брати відповідальність на свої плечі... Їх
неймовірна сила завжди викликала в мене захоплення, але пов’язувати свою
долю з медициною мені ніколи не хотілося. Та все змінилося в одну мить...
... Вже кілька днів майже морозець заглядає у вікна, малюючи чудернацькі
візерунки. Вхопивши невелику термосумку поспішаю до бабусі Марічки, яка
доглядає свою бабусю Оришку: їй у цьому році виповнилося дев’яносто три
роки. Інколи, спостерігаючи за прабабусею, я хочу бачити її молодою
дівчиною... І не уявляю... Маленька, згорблена, з саморобною паличкою, яку
цінує, здається, більше ніж саме життя, бо майстрував її дідусь. Історія цієї
чарівної речі я цього вечора й дізналася.
- Кордон між Румунією й Радянським Союзом проходив берегом нашого села.
Тож тут постійно розміщувалися гренадери – румунські солдати. Інколи
молодих сільських хлопців брали в окопи, щоб охороняли кордони, та зброї не
давали. З часом почастішали обстріли позицій румунів з лівого берега Дністра.
Тож уже й старших чоловіків мобілізовували для охорони кордону на добу –
дві.
- Орисю, віднеси батькові окраєць хліба з салом, а то вже скоро другу ніч
у окопі волоцюги тримають. - відправляє мене матуся. – Та тільки дивися мені,
обережно. Бо ще пальнуть у тебе ті вражі діти.

3
- Так не маленька ж я, - кажу матусі. А сама так зраділа пригоді: вхопила
вузлика і мерщій полем на берег річки, тільки п’яти блискають. По секрету
скажу: там темноокий Василечко з батьком, а це нагода на нього одним оком
глянути. Він уже дорослий, йому двадцять годочків виповнилося. Мати казали
неню, що тітка Килина вже дівчину до пари йому приглядає. Ой і заболіло в мене
сердечко від цієї розмови...
- Доброго вечора, - привіталася я, швидко зіскочивши в ярок, де сидів батько і
ще кілька односельчан, - мати тут вечерю передали.
- Дякую, доню, але швидко марш звідси! Бо на тій стороні щось неспокійно,-
сказав батько. – Та дивись мені, повзи за горбок, бо ще якийсь дурень стрельне.
- Вуйку Трохиме, можна я її проведу. - попросив Василечко, - бо ж мале та
дурне.... - А сам підморгнув мені й посміхнувся, чи ж не вперше.
Ох і розгнівалася я на те «мале та дурне»: схопилася й нумо повзти. А хлопець
не відстає: поряд повзе та жартує. А я ж нічого не чую від радості чи з горя.
Тільки за горбок сховалися, я й схопилася на ноги. Зиркнула спідлоба в смагляве
лице хлопця – і здався він мені кращий за Місяць на небі. Захотілося чкурнути
від його погляду світ за очі. Та тільки зробила кілька кроків, як у коліно щось
вжалило... Так і впала, як підкошена. Тільки й відчула щось гаряче. А потім так
боляче стало, що я втратила свідомість...
Уже потім матуся розказували: приніс мене Василечко до примарії, там пункт
першої допомоги. А фельдшер побачив рану, та й сказав, що треба ногу
відрубувати, бо рана серйозна. Матінка прибігли, говорити не могли... Тільки
плакали. Та рятівник почав пристрасно просити, щоб змилувався лікар. Просив
дівчину не губити. Бо як же вона без ніжки буде...
Фельдшер на ті прохання зглянувся, вирішив ризикнути, кулю видалити: «А
там, сказав, будь що буде...» Славити Бога, все обійшлося. Тільки кульгавити
стала... Батьки лікарю не надякуються: все молока, яєць, когута несуть...
А незабаром у неділю до хати гості прийшли з подарунком – тітка Марина та
Василечко. У хлопця в руках була та сама паличка, що він для мене зробив...
Так і почали ми зустрічатися. У селі все дивувалися: такий видний парубок на

4
кульгаву запав! А потім була війна... Я Василечка більше чотирьох років чекала,
хоча жодної вісточки не отримувала. І хоча кульгава, хлопці й чоловіки увагою
не обділяли – сваталися. Вродлива й справна в роботі була: усе встигала зробити
– і в полі, і в господарстві.
Прийшов він з війни восени 1945 року. Одружилися. П’ятеро діток народили.
Уже шостий годочок пішов, як його не стало. А я оце вечором сяду та з паличкою
наговорюся, ніби він сам біля мене...
Цього року закінчую дев’ятий клас... Вчитися буду в медичному коледжі...
Хочу людям допомагати, як невідомий румунський фельдшер, що бабусі ногу
зберіг.

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»