Олександра Хопта. Вчитель, який змінив моє життя

СІДАЙ, ДВА

Мені вісім.

Я стою перед баскетбольним кільцем у шкільному спортзалі.

Кільце дуже далеко.
Ледве підіймаю важелезний баскетбольний м’яч і намагаюсь підкинути. М’яч не пролітає навіть половини відстані до кільця. Друга і третя спроби такі самі.
- Сідай, - каже вчитель, - два.

Я йду в кінець довгої лавки, одна з трьох найменших дітей у класі.
В той день я зненавиділа спорт.

Мені двадцять два.

Хлопець, який мені подобається, пропонує разом піти на пробіжку.

До того я кілька разів в житті намагалась піти на пробіжку. Закінчувалось це завжди однаково - у мене боліло в боку, а потім я блювала.

І все ж, я погоджуюсь.

В той вечір моєї першої довгої пробіжки я дізналась перший секрет: бігати треба повільно. Це важко прийняти, особливо тим, хто раніше бігав тільки спринти. Особливо тим, хто все життя провів у шалених намаганнях обігнати суперників та бути завжди першим.

Довгі дистанції дуже чесні. На спринті можна зробити ривок для миттєвого результату, і це те, чого нас вчили у школі. Швидкі результати через короткочасні зусилля. Але довго так не протримаєшся. Коли біжиш довго, твоє тіло може зробити лише те, на що воно було натреноване. Не більше.

Через рік, щоб підтримати мене в бажанні тренуватися, хлопець подарував мені спортивний годинник. І тоді у мене з’явилась нова можливість порівнювати себе з іншими - показник максимального об’єму кисню, який тіло може використовувати. Годинник рахував цей показник і люб’язно повідомляв мені:
“ПОГАНО. Ваш показник максимального VO2 гірший, ніж у 90% учасників вашого віку і статі”.

Я ніколи не була однією з гірших.
Ніколи, окрім клятих уроків фізкультури.

Але тепер я мала рішучість стати кращою навіть у спорті. І тоді наступного року я стала бігати регулярно. Майже щодня.

І нічого не змінилось.

Мені було так само важко, я бігала так само повільно, а годинник демонстрував мені, наче знущаючись, те саме значення червоного кольору:

“ПОГАНО. Ваш показник максимального VO2 гірший, ніж у 90% учасників вашого віку і статі”.

Я плакала і хотіла покинути біг. Але хлопець, який уже став моїм чоловіком, говорив: “Продовжуй”.

Легко йому казати. З його філолетовим значенням “ВІДМІННО” і показником серед кращих десяти відсотків бігунів.

Я пішла до лікаря і запитала, чому у мене не виходить бігати, чому пульс високий, навіть на повільній швидкості. Лікарка подивилась на мене, як на ідіотку, і сказала: “Не виходить бігати - не бігай”. Втім, я дізналась, що критичних протипоказань не маю.

В пошуках натхнення я прочитала книгу Харукі Муракамі “Про що я говорю, коли говорю про біг”. Муракамі пробіг десятки відомих марафонів. У книзі він пише: “Я щасливчик, бо маю вроджено низький пульс. Якби мій пульс був високим, я б ніколи не бігав”. Що ж, подумала я, дякую тобі за підтримку, Муракамі. Але я все ж буду бігати. Навіть якщо мені пощастило менше.

І я бігала. І не помітила, коли біг став частиною мене. Коли мені вже не треба було змушувати себе виходити на пробіжку. Коли від бігу мені ставало краще. Коли біг був майже єдиним, що рятувало мене від похмурих думок і пригніченого настрою.

Я бігала в дощ і в хуртовину, в темряву і в холод, і все ще спекотними літніми вечорами. Я зустрічала золоті світанки. Хоча моїм улюбленим часом доби для бігу залишається час, коли заходить сонце, і небо фарбується усіма відтінками рожевого. Я бігала в усіх трьох країнах, де жила - в Україні, Південній Кореї та Німеччині. Я бігала по м’яких доріжках зі спеціальним покриттям, по асфальту і по бруківці, по грунтовці, по болоту з калюжами, по осінньому листю і по першому неторканому снігу. Я бігала в селах і в містах, вздовж річок і озер, в лісах і парках, і в спальних районах. Я бігала, коли почалось повномасштабне вторгнення, і це допомогло мені не зійти з глузду. Під час бігу я слухала аудіокниги і подкасти, енергійну музику, а іноді - знімала навушники, і слухала спів пташок, своє дихання і стукіт свого серця.

Моє серце не хоче знижувати пульс і досі. Зараз мені двадцять вісім. Я бігаю вже шість років. Я не пробігла марафон чи напівмарафон і навряд чи колись зможу це зробити. Я маю знайомих, які за півроку підготовки з нуля пробігали марафон, але ця історія не про мене. Найдовша дистанція, яку я подолала - десять кілометрів. Півроку тому я пробігла свій перший офіційний п’ятикілометровий забіг. Мені було важко змиритися, що більшість бігунів обганяло мене на дистанції - але я нагадую собі раз по разу, для кого я бігаю.

Я бігаю для себе. Бо від бігу мені стає легко і світло. Без будь-яких перемог і досягнень. Навіть якщо я - найповільніший бігун на планеті.

Життя - марафон, а не спринт. Життя - не про те, щоб усіх обігнати. Життя - не про оцінки і заліки з важким баскетбольним м’ячем. Життя - це те, що ми обираємо робити щодня.

Тому я затягую шнурівку на кросівках і біжу.

           

                                                                          

            

                 

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»