Образ сільського революціонера у творах А. Тесленка
В.М. Поважна
Павло Грищенко (оповідання «За пашпортом») робить категоричний висновок, що пани «гірші за собак». У ньому прокидається відраза до всілякого приниження своєї людської гідності: «Значить, отак зневажають тебе, отак знущаються з тебе, а ти ще й проси!..» Думки про життя, у якому не буде так, що «у того є й переє, а в того, хоч пропадай», втілені письменником у словах Кирила Хоця (оповідання «Радощі») «щоб і ми люди».
Образи Павла Грищенка і Кирила Хоця характерні з точки зору еволюції позитивного героя у творчості А. Тесленка. У цих образах є ті риси, які зустрінемо і в героїв творів, написаних пізніше.
Павло Грищенко вірить у можливість знайти щастя десь поза своїм селом. Цю віру розбиває жорстока дійсність. Кирило Хоць дає себе переконати в тому, що дума «видумає» таке, коли й селянинові «жить добре буде». Адже про це пише сам цар. Та не знайде свого вимріяного щастя Павло Грищенко, минуть «радощі» Кирила Хоця, висловить категоричну думку про те, що «школа здирство, школа грабіж» селянин Прокіп (оповідання «Школяр»), Поступово, але невідступно, під впливом умов життя глибшає, загострюється розуміння селянами свого класового становища, і коли вибухне революція 1905 року, вони стануть в ряди борців за землю і волю.
Відгуком на початок революції були оповідання, написані протягом 1905-1906 років, — «Любов до ближнього» та «У схимника». Образ учасника революції в цих творах ще не стоїть у центрі уваги письменника. Про нього тільки говорять. В оповіданні «У схимника» це образ сина бабусі, якого «прибили в поліції». Словами старої матері-селянки розкриває письменник міру вини людини, так страшно покараної: «Тільки й того, що сказав стражникові: «Нема, — каже, — правди на світі: той і з шкури лізе, та голодний сидить, а той і пальцем не кивне, та кабаном діло живе».
Селянський син на власному досвіді пересвідчився у життєвості цієї істини. Але він зважився говорити її не такому ж, як він, селянинові, а представникові влади, яка зробила цю істину законом життя. Саме цим різниться він від образів селян у ранніх творах А. Тесленка.
Сільський пролетар — активний учасник революційних подій на селі 1905 року — змальований А. Тесленком у цілому ряді оповідань. Різняться один від одного образи Петра Гнатюка («Поганяй до ями!») і безіменного героя оповідання «Немає матусі!», Пилипа Жалдака («Що б з мене було?») і Омелька («В тюрмі»), Павла («Свій брат») і Андрія Луценка («В пазурах у людини»). Кожен з них має своєрідно окреслений характер. Але є у них і багато спільного. Нужденне, страдницьке, напівголодне існування привело їх до глибокого переконання про своє безправне, рабське становище в класовому суспільстві. Це переконання в роки революції примушує їх заявити про свої людські права. Реакція після революційного піднесення кинула їх у тюрми і на заслання. Устами своїх героїв характеризує письменник епоху столипінської реакції. «...Самі самогубства в газетах», — говорить герой оповідання «Прощай, життя!». «І тепер так багато вішають», — немов доповнює Андрій Луценко («В пазурах у людини»). Страшні катування випадають на долю учасників революції. Деякі з них були надломлені фізично, але жоден не пошкодував, що пішов саме цим шляхом.
Дитяча душа Петра Гнатюка (оповідання «Поганяй до ями!») не може прийняти як приклад для наслідування популяризованого попом куркуля Чвира, який все дає на церкву, а до бідних, тих, хто залежить від нього, ставиться як звір. Ці перші вияви пробудження класової свідомості дорого коштують хлопцеві: його виключають із школи. А далі його доля склалася так, як складалась вона у багатьох селян. — поденщина, заробітки у глитаїв. Петра Гнатюка куркулі вважають найнебезпечнішою людиною: «Домократ! забастовщик!» За те, що заступився за хворого наймита, Петро був арештований. «Судили мене, оправдали, то що мені тепер з того? Встигла тюрма й до суда забрать здоров’я, забрать надії, розбить життя». Тяжко хворий, переслідуваний куркульнею, з думками «жить би, працювать би» — таким залишається Петро Гнатюк в уяві читача.
Мрії героя оповідання «Немає матусі!» «про щось гарне, велике» виникають як наслідок невдоволення навколишнім життям. Вони були грунтом до сприйняття лозунгів революції 1905 року, які кликали «до боротьби за рівність, братерство, свободу». Із здійсненням цих лозунгів пов’язує герой твору мету свого життя. За розмови серед селян, за читання книжок він був арештований. Про «мирне, любе» говорить селянам герой оповідання. Він, як і решта знедолених бідняків, наївно вірить у можливість мирним шляхом досягти мети. Але сувора дійсність розбила його ілюзії. Крах ілюзій, оте розпачливе — «для чого пак жить?» — свідчення глибокого знання А. Тесленком настроїв тієї частини селянства, яка ще не зрозуміла свого місця в боротьбі за нове життя.
Як «пропаща сила», як втрачений талант сприймається образ Пилипа Жалдака з оповідання «Що б з мене було?» Прагнення до осмисленого, корисного життя, яким повинно бути життя кожної людини, — найзаповітніше прагнення цього селянського хлопця. Мовчазний і разом з тим надзвичайно спостережливий, він гостро реагує на будь-яку несправедливість, на приниження людської гідності. Тюрма забрала здоров’я Пилипа, призвела до смерті. Його схвильована розповідь про свій страдницький шлях переконує читача в тому, що з цієї людини щось би справді було. Біль, жаль і докір, що застигли на обличчі померлого, письменник адресує винуватцям його загибелі.
Глибше, порівняно з героями розглянутих творів, усвідомлює своє місце в боротьбі «за волю, за правду» герой оповідання «В пазурах у людини» Андрій Луценко. Активний учасник революції, він тягнеться до таких же, як сам, політичних засланців. Герой твору гордий тим, що своєю діяльністю, своїм стражданням у тюрмі, а потім на засланні довів, що стійко боровся за свободу. Андрій Луценко глибоко вірив у народ, у його послідовну боротьбу за справедливе життя. Гірко чути Луценкові, що селяни, залякані й обдурені куркульнею, в час столипінської реакції підписали «обчеський приговор» проти нього. Але це не може похитнути в ньому віри в людей.
Окреме місце серед творів цього тематичногв циклу займає оповідання «Свій брат». Селянин Павло пройшов шлях, схожий на шлях героїв попередніх творів. Але ніякої зневіри, ні крапельки смутку не відчувається в його роздумах, у сприйнятті ним навколишнього світу після року тюремного ув’язнення. Участь у революційних подіях загартувала героя. «Приемы военные», які земське зібрання хоче запровадити у школах, уявляються Павлові в конкретних образах розстрілу і крові, що їх бачив на власні очі. І він дає їм оцінку з точки зору народу, який не залишає мрій про те життя, за яке почав боротьбу в буремний 1905 рік.
Тюрма не примусила Павла змінити свої погляди. Повернувшись, він знову закликає селян: «Стіймо усі за одно... то ніхто, ніякі багаті не осилять нас». Найбільше Павла обурюють ті, хто в час розгулу реакції прагне відгородитись від своїх минулих симпатій. Саме характеристикою їх і є пройнята гіркою іронією назва оповідання — «Свій брат».
У таких оповіданнях, як «Прощай, життя!», «На чужині», «Да здравствуєт небитіє!» письменник звертається до змалювання образу сільського вчителя, який не міг залишитись осторонь революційних подій, брав активну участь у них. Позитивні персонажі цих творів прагнуть працювати на користь народу. Безіменний герой оповідання «Прощай, життя!» про органічну потребу працювати для народу говорить так: «А де праця, праця на користь людськості, на користь чогось святого, великого, про віщо я так мріяв колись, читаючи книги?» Автор недарма вживає оте невизначене «чогось», бо справді було ще багато неясного не тільки для селянина, але й для сільського інтелігента.
В роки реакції герой оповідання з виразною назвою «Прощай, життя!» кінчає самогубством. Розчарування в боротьбі і задоволення знаходить на дні чарки герой оповідання «Да здравствуєт небитіє!» «Прощай, життя!», «Да здравствуєт небитіє!» — ось характер думок і вчинків цих незагартованих, що тільки-но побували в перших класових боях.
«Лежали на лаві вусики чорні, брови, — син Якимів Пилип. Лежав у жильотці черкесовій до половини прикритий і блідий був, блідий». Так малює письменник зовнішність Пилипа Жалдака (оповідання «Що б з мене було?»). Де один з найдовших описів зовнішності героя, який зустрічаємо у А. Тесленка. В більшості випадків письменник висловлюється ще коротше.
Часом письменник вдається до засобу контрасту. , Здебільшого він показує контрасти між почуттями, думками героя, і картиною природи, між його наївними уявленнями і невблаганною .дійсністю. Ось картина перебування в тюрмі безземельного героя оповідання «Немає матусі!»: «Весна ось надворі. Там десь за мурами карі оченята співають, соловейко лящить, а тут сидиш... Зневага тобі, сморід, сирість, голодний». Або ще. Пилип Жалдак починає усвідомлювати протилежність інтересів експлуатованих і тих, що живуть їх коштом.. І знову перед читачем картина, створена за принципом контрасту: «Там за стіною брязкають тарілками, ложками, — смачне щось, смачне чуть, їдять, і чуть: лоп пробка, лоп в пляшці, а ти сидиш над повістками, копіями, слину ковтаєш. Там за стіною стоять ліжка й переліжка, а ти витираєш поміст».
А. Тесленко створив реальні образи активних учасників першої буржуазно-демократичної революції в Росії. У них втілено сильні і слабі сторони сільського революціонера: ненависть до поміщиків, попів, чиновників, віра в потенціальні сили народу, любов до нього і слабе розуміння свого місця в боротьбі пролетаріату за соціалістичні ідеали, дрібнобуржуазні ілюзії.
Ці сильні і слабі сторони були характерні і для світогляду самого А. Тесленка. Звідси тема страдництва, страждання, яка звучить, в оповіданнях письменника, присвячених зображенню сільського революціонера. У тих надзвичайно складних умовах, в яких доводилось, жити і працювати А. Тесленку, оспівування страждань сільських революціонерів слід розглядати як наголошення письменником на високому почутті їх громадянського обов’язку перед народом.
До змалювання подій першої російської революції, а відтак і до образу учасника її, зверталися також М. Коцюбинський і С. Васильченко. Для названих письменників характерне любовне ставлення до своїх героїв — активних борців за інтереси народних мас, — прагнення наділити їх найпривабливішими рисами людини і борця, розкрити глибше ті причини, що повели їх на цей шлях. Це те, що ми бачимо і в А. Тесленка. У цьому спільному виявилась демократична тенденція представників передового табору українських письменників початку XX століття.
Але є і таке, що відрізняє образи А. Тесленка від подібних образів, наприклад, у творах М. Коцюбинського. Різниця полягає передусім у причинах світоглядного характеру.
Свідомість найпередовіших селян — учасників революційних подій — освітлена у М. Коцюбинського ідеєю боротьби за соціалістичний ідеал, що його пояснює і розтлумачує робітник Марко Гуща. І хоч не так просто прийти селянинові до розуміння цього ідеалу, але агітація представників пролетаріату робила свою революціонізуючу справу, сіяла ті зерна політичної зрілості, які проросли пізніше і зробили селянство союзником пролетаріату в соціалістичній революції. У творах А. Тесленка цього мотиву не знаходимо.
Все ж пройняті глибоким співчуттям до трудящих твори А. Тесленка дорогі нам як правдиві документи про минуле життя і боротьбу народу за своє щастя.
Л-ра: Література в школі. – 1961. - № 3. – С. 25-29.
Твори
Критика
