Фольклористичність викладу у творах Марка Вовчка

Валерія Ляшишина

У статті проаналізовано наративну стратегію окремих творів малої прози Марії Вілінської. Досліджено, що письменниця в оповіданнях привертає до себе увагу читача правдивою присутністю, лаконічністю розповіді та поглядами на життя. Саме завдяки цьому Марко Вовчок змогла досягти однієї з головних особливостей своїх творів - фольклористичності викладу.

Ключові слова: наратор, фольклористичність, оповідь, мала проза, Марко Вовчок.

Постановка наукової проблеми та її значення. Аналіз досліджень цієї проблеми. Прозу Марка Вовчка без перебільшення можна вважати одним із найпомітніших явищ в українській літературі другої половини ХІХ ст. Повісті та оповідання письменниці привертають увагу тяжінням до фольклору й зображення життя простих людей, до уснооповідної манери письма, яка поєднується зі стилем та інтонацією живої народної мови. Творчість Марка Вовчка була предметом літературо­знавчих досліджень, у яких порушено проблему індивідуального стилю письменниці, проблематики її творчості тощо (Н. Крутікова [4], Б. Хоменко [9] та ін.). С. Павличко [8] розглянула окремі питання наративної стратегії прози Марка Вовчка.

Мета статті - на матеріалі творів збірки «Народні оповідання» (1857) Марка Вовчка та окремих текстів, що не увійшли до цього видання, розкрити особливості наративної стратегії, закцентувавши увагу на фольклористичності викладу.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Одним із важливих рівнів функціонування художньої інформації в структурі літературного твору є його оповідний формат. У творі завжди є «той, хто оповідає» або «той, хто знає», і саме від нього зале­жать і зміст, і манера викладу образного матеріалу. А тому цілком закономірно, що у XX ст. відбулося становлення наратології - науки про розповідання [1, с. 203]. Це термін західного літературознавства другої половини ХХ ст., який уживається в дослідженнях типів оповіді та специфіки оповідних манер [7, с. 416]. У літературознавчому словнику-довіднику можна знайти таке визначення цього терміна: «Наратологія - це теорія наративу, покликана досліджувати його специфіку, форму та функціонування, спільні та відмінні ознаки оповідей (розповідей), моделювання фабул, визначення відповідних типологічних рядів» [6, с. 476]. А наратор - це «фіктивний, створений письменником оповідач, повістяр, романіст, переважно один (зрідка декілька). Він формує об’єкт розповіді, власне художній світ і може дистанціюватися від оповіді та персонажів» [5, с. 95]. За функціональною ознакою розрізняють три основні образи наратора:

1) гомодієгетичний (грец. homos - рівний, однаковий і diegesis - оповідь, виклад) наратор - оповідач, що функціонує в тексті, є учасником подій, про які йдеться. Найчастіше в такому разі розповідь ведеться від першої особи;

2) гетеродієгетичний (грец. heteros - інший і diegesis - оповідь, виклад) наратор - оповідач, який перебуває в художньому світі, але поза дією, сторонній спостерігач (обсерватор), хоч розповідь ведеться від першої особи;

3) екстрадієгетичний (грец. extra - поза, зовні, крім і грец. diegesis - оповідь, виклад) наратор - автор, який веде за собою читача, коментує події, роздумує. Він перебуває поза художнім світом, тому розповідь ведеться від третьої особи [1, с. 204-205].

Твори Марка Вовчка просякнуті уснооповідністю, тобто вони вирізняються гомодієгетичними та гетеродієгетичними нараторами. Свого часу про розповідну майстерність авторки писала Н. Крутікова: «Вона вдається до манери народної оповіді, авторську особистість ніби заміняє особою оповідача або частіше оповідачки, майже ніколи не виходячи за рамки психології і мови створених нею образів демократичних оповідачів» [4, с. 57]. Б. Хоменко в дослідженні «Народні джерела творчості Марка Вовчка» наголосив: «Дуже відчутні в Марка Вовчка стиль та інтонація живої народної мови. Серед її численних записів немало слів, висловів і розмов, почутих серед селян. Вони цілком відповідають духові і складові оповідної манери письменниці» [9, с. 124]. «Її наративна стратегія вражала сучасників не тільки темою - життям кріпаків у дореформеній Росії, але й мовою - імітацією об’єктивного народного голосу, оповіддю, в якій не було і домішки авторського втручання...», - так зауважує С. Павличко щодо вміння письменниці передавати фольклорну форму викладу у творах [8, с. 17].

Як уже зазначено, у багатьох оповіданнях Марка Вовчка розповідь ведеться від першої особи, якою є звичайна людина, найчастіше - жінка з народу. Мова творів письменниці дуже проста й лаконічна, авторка розповідає про різні випадки з життя, про ті, учасником яких вона була чи чула про них або просто спостерігала. Тобто це не тільки фольклорний сюжет, а й своєрідний народний переказ (фольклорна форма викладу).

Оповідачів у її творах умовно можна поділити за критерієм присутності: «тихі» та «голосні». Тобто ті, присутність яких майже не відчувається, та ті, які одразу привертають увагу до себе, демонструють свою автономність від автора. У цих творах повістярі відіграють велику роль, саме завдяки їм передається весь колорит тодішнього життя, традицій та багато іншого. Окрім того, вони виконують низку функцій, однією з яких є створення максимального враження автентичності зображуваного. Другою функцією можна назвати спонукання читача на роздуми над питаннями, над якими замислюються й самі герої. Урізноманітнити сприйняття та відобразити життєві явища - третя функція повістяра. Письменниця «ввійшла» в селянське середовище, пройнялася їхніми проблемами, переживаннями, що дало змогу створити такого оповідача, присутність якого дозволяє читачеві більше проникнутися, зрозуміти та повірити в те, що відбувається у творі. Усе це надає зображуваному додаткових ознак достовірності, а тексту - загалом більшої художньої переконливості. Її оповідачка не лише найбільш проінформований свідок події, а й обвинувач, який виносить присуд учинкам персонажів, заглиблюється в проблеми людського характеру.

Саме до цього другого типу («голосні») можна віднести оповідачів у таких оповіданнях: «Чортова пригода», «Як Хапко солоду відрікся», «Викуп», «Горпина», «Два сини», «Козачка», «Купеческая дочка», «Ледащиця», «Катерина», «Маша», «Не до пари», «Одарка», «Отець Андрій», «Саша», «Свекруха», «Сестра», «Сон» та «Чумак». А їх можна ще диференціювати на ті, у яких оповідач присутній протягом усього твору та є учасником або споглядачем подій, і ті, у котрих оповідач присутній лише на початку оповідання та не привертає до себе особливої уваги.

У творах «Як Хапко солоду відрікся», «Горпина», «Козачка» та «Свекруха» повістяр виявляє свою особу не так виразно, як в інших оповіданнях. Розповідь теж ведеться від першої особи, але швидко перетікає в історію, де оповідач не відіграє ніякої ролі, згодом узагалі про нього забуваєш. Наприклад, оповідання «Як Хапко солоду відрікся» починається з монологу жінки чи чоловіка, який ніби відповідає на прохання розказати історію: «Коли вже ви так просите, то нехай воно буде по- вашому - розкажу вам, як Хапко солоду відрікся. Чому не розказать. Тільки умова така: не вередувати і не перебендювати. Не знаю, як хто, а я не люблю, як беруть мене на решето та починають сіяти та пересіювати на всі боки. Може, я й помилюсь або й поязичусь, не до складу - не до ладу, може, де переборщу, а де не дотну, може, такого набазікаю, що і в шапку не забрати, а далі почну у пересилку, та й кінця не зв’яжу - дарма! Послухачі нехай умову пам’ятають і голову мені не морочать. Згода? Як згода, то слухайте» [3, с. 230]. Складається враження, що ніби це хтось зі старших розповідає історію, навіть казку, яку дуже любить слухати молодь, а читач ніби присутній серед них, що змушує його більше проникнутися цією розповіддю, можливо, навіть повірити в її правдивість. Далі оповідач майже не з’являється у творі, однак такий фольклорний початок уже дав свої результати: читач увійшов у твір «з головою» й старається дотримуватися настанов, даних на початку: він сприймає твір як належне, не задумуючись про можливу наявність неправдивих моментів. У «Горпині», «Козачці» та «Свекрусі» оповідачки вже є очевидцями подій. Вони розповідають про ситуації, які сталися з їхніми односельцями: «Тим врем’ям помер наш пан; почав молодий господарювати. І старий був недобрий, а сей такий лихий, що нехай господь боронить! Все село як за стіну засунулось, такі смутні всі, що сумно й глянуть! Тільки Горпина трохи веселенька, тішиться малою донечкою та й про громадське лихо забуває» [2, с. 89] («Горпина»); «Жив у нас у селі козак Хмара; багатир був!» [2, с. 52] («Козачка»); «Жила колись у нашому селі вдова Орлиха. Я ще була невелика дівчинка, не дуже-то що пам’ятаю, а чула се од покійної матері - нехай царствує! Вони були сусіди з Орлихою, тин об тин. Мигається мені та Орлиха, мов у тумані, - висока, у червоному очіпку, все чорні брови здвигає» [2, с. 104] («Свекруха»). І хоча це єдиний вияв оповідача у творах, він надає їм надзвичайної правдивості, читач ніби слухає звичайну народну розповідь із життя.

А в інших оповіданнях повістяр уже присутній протягом усієї історії. Навіть у випадку, якщо це не його біографія, то він пов’язує події із собою, оцінює їх. Серед проаналізованих текстів переважають ті, у яких розповідач не виступає головним героєм, чи одним із них, а просто розказує історію подій, очевидцем яких був. Це такі твори, як «Викуп», «Купеческая дочка», «Ледащиця», «Не до пари», «Катерина», «Одарка», «Чумак» та «Отець Андрій». У них оповідач хоча й не є головним героєм, проте надзвичайно яскраво й точно описує події, які відбувалися з персонажами. Саме такий, народний виклад тексту дає змогу зробити його легким для розуміння та сприйняття. Читач, завдяки цьому, ще більше проникається історією героїв, адже повірити в правдивість таких подій набагато простіше, якщо історія переказана звичайною жінкою з села. Її оповідь дуже проста, не обтяжена якимись складними конструкціями чи словами, що надає твору фольклорності. Ці твори зазвичай починаються спогадом про минуле та людей, які виступають одними з головних героїв: «Розкажу вам про Якова Харченка, якого він смутку набравсь у Хмелинцях, залицяючись до Коханівни» [2, с. 94] («Викуп»); «Пані наша була не перволіток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говірки скорої, гучної» [2, с. 261] («Ледащиця»); «Була в мене небога; при мені вона й зросла, бо сиротою зосталася змалечку» [2, с. 282] («Не до пари»); «Старий наш пан, покійник, недобрий був! Не тим би згадувати, да луччим ні за що» [2, с. 73] («Одарка»); «У нашому селі був чоловік, Петро Самійленко. Він мені й родич далекий» [2, с. 109] («Отець Андрій»); «Не нажить уж нам такой знахарки, как покойная Даниловна!» [2, с. 158] («Катерина»); «Умерла у нашей барыни горничная девушка, и приказчику веленье прислано барское: немедля другую к барыне пред­ставить» [2, с. 188] («Купеческая дочка»). Далі оповідач просто розповідає про події, очевидцем яких був та брав у них певну участь. Тобто твори подані у формі переказів народних історій із життя, що впливає і на сприйняття самого змісту тексту, надає йому ще більшої фольклорності.

У творах «Два сини», «Сестра» та «Сон» оповідачі і є головними героями. Саме в цих опові­даннях фольклористичність викладу досягає свого піку. Це ніби маленька сповідь розповідача. Як і в попередніх творах, виклад тексту надзвичайно простий та лаконічний, проте яскраво передає всі емоції й почуття, спонукає читача цілком проникнутися історією.

«Сестра» - твір, у якому жінка розказує про своє минуле та про те, як вона живе зараз: «Служу таки в тих самих панів. Іще два місяці мені до року осталось. Важко, боже, як ледачому годити! Та вже найнялась, як продалась, - треба служити! А добуду року, то, може, дасть мені господь, що добре місце натраплю собі. Аби схотів, то знайдеш на свої руки муки!» [2, с. 33], - такими словами закінчується оповідання. Завдяки цьому прийому, складається враження, ніби звичайна селянка саме зараз розповідає про себе; її історія ще не закінчена - і це додає надзвичайної реалістичності оповіді. Так само закінчується й твір «Два сини»: жінка розповідає про те, як вона живе після подій, що сталися з її синами («Живу... Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю... якось дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу.» [2, с. 276]). Така форма оповіді дає змогу легко зрозуміти головного героя без посередництва автора та глибше пройнятися проблемами оповідача, адже здається, що він виливає душу читачеві, безпосередньо спілкується з ним та потребує лише того, щоб його слухали (читали). У «Сні» оповідачка згадує історію свого кохання. Її розповідь також дуже проста, але колоритна. На відміну від двох попередніх творів, ця історія закінчується ще в минулому, проте це ніяк не впливає на сприйняття: події здаються читачу не менш правдивими за попередні.

Висновки й перспективи подальшого дослідження. Отже, твори Марка Вовчка вирізняються фольклористичністю викладу. Авторка максимально наближає читача до повістяра - людини з села, кріпака - і стає осторонь від подій, не втручається в них. Окрім того, письменниця стежила за тим, щоб мова її творів була простою та лаконічною, не виглядала неприродною, завдяки чому й досягла таких великих успіхів. На щирість її оповідань впливає й те, що історію розповідають безпосередні учасники подій, які загострюють свою увагу не на пейзажах чи інтер’єрах, а на людях, їхніх учинках. Оскільки оповідачем у більшості випадків є кріпак, то він не роздумує про високі почуття чи якісь складні теми, а розповідає про накипіле, змальовує жахливі сцени зі свого життя, чим викликає в читачів співчуття та розуміння. Звідси й простота сюжету, і лаконічність вираження, і ритмічність мови. Мова творів Марка Вовчка зливається з народною, стає частиною його фольклору, завдяки чому письменниця й досягла великої популярності.

Джерела та література

1. Білоус П. В. Вступ до літературознавства : навч. посіб. / П. В. Білоус. - Київ : ВЦ «Академія», 2011. - 336 с. - (Серія «Альма-матер»).
2. Вовчок М. Твори. У 3-х т. - Т. 1. : Оповідання; повісті / М. Вовчок ; упорядкування і приміт. О. О. Білявської, передм. Н. Є. Крутікової. - Київ : Дніпро, 1975. - 637 с.
3. Вовчок М. Твори. У 7 т. - Т. 6. / М. Вовчок ; упорядкування і прим. О. О. Білявської, П. Г. Приходька, Т. М. Різниченко. - Київ : Наук.думка, 1966. - 587 с.
4. Крутікова Н. Є. Сторінки творчого життя (Марко Вовчок в житті і праці) : [монографія] / Н. Є. Крутікова. - Київ : Дніпро, 1965. - 390 с.
5. Літературознавча енциклопедія : у 2-х т. - Т. 2. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. - Київ : ВЦ «Академія», 2007. - 624 с. - (Енциклопедія ерудита).
6. Літературознавчий словник-довідник / за ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. - Київ : ВЦ «Академія», 2007. - 752 с. - (Nota bene).
7. Моклиця М. В. Вступ до літературознавства : навч. посіб. [для студентів вищ. навч. закл.] / М. В. Моклиця. - Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2011.- 468 с.
8. Павличко С. Марко Вовчок / С. Павличко // Три долі. Марко Вовчок в українській, російській і французькій літературі / упоряд. В. Агеєва. - Київ : Факт, 2002. - С. 11-23.
9. Хоменко Б. В. Народні джерела творчості Марка Вовчка : монографія / Б. В. Хоменко. - Київ : Вища школа, 1977. - 174 с.

СТОРІНКА АВТОРА