(1922-2011)
Вірші Олександера Смотрича з їх відкритою «голизною» поетичного голосу є навмисно контроверсійними — як певний виклик герметизмові та ускладненій метафористиці. Він свідомо уникає такого складного образотворення, вдаючися до техніки метонімії.
Варто наголосити на постійних перегуках Смотричевих віршів із поезією Шевченка, Олеся — його тяжіння до обігрування відомого, варіативності «апробованих» тем і мотивів важко не помітити — тому часто й бачимо в нього «варіації на тему».
Дихання смерті в новелах письменника надто близьке — вона дихає просто в потилицю, біжить за тобою по п’ятах, ось-ось наздожене... От на цій точці найвищої кульмінаційної реальності — смерті — й спиняє свій художницький зір автор. Усе інше для нього малозначуще.
Якщо попередня проза О. Смотрича була побудована на домінанті факту, глибоко заґрунтована в трагос, то пізніше пошуки приводять його до безфабульної розповіді, яка тримається на психологічному нюансуванні, що розкриває складну сув’язь взаємин двох — здебільшого чоловіка й жінки. У таких новелах — хронологічно статичних — переважно нічого не відбувається, внутрішню «дію» несе на собі діалог, який розмотується серпантином, виявляючи все нові й нові нюанси непростих взаємостосунків. Однак в основі тих розлогих діалогів — завжди якийсь драматичний «нерв».
Твори
Критика
