26-11-2020 Олександер Смотрич 102

Танок смерті, або Final посеред ночі (Кілька штрихів до портрета)

Людмила Тарнашинська

І.

...виправдав надії пізнішою
літературною творчістю —
Олександер Смотрич...
Ю. Шерех

Ті з-поміж українських читачів, хто стежить за публікаціями українських часописів, як-от «Світо-вид», можливо, звернули увагу на ім’я Олександера Смотрича, яке час від часу з’являлося на його сторінках. А якщо помітили й запам’ятали цикл його оповідань «Утопічні антиподи» (1992, II (7)) та цикли віршів, то навряд чи знають про цього «самітника» (Г. Грабович) більше, аніж те, що він мешкає у Канаді і пише вірші та коротку прозу. Ті кілька публікацій останнього періоду, включно з десятком його віршів, що прийшли в Україну зі сторінок альманаху «Поезія-90», навряд чи дають цілісне уявлення про творчість цього письменника.

Мою ж увагу Олександер Смотрич привернув у бібліотеці Українського Вільного Університету (Мюнхен) спершу добірками своїх віршів у «Сучасності» 1977-го, 1983-85-го років (тобто того періоду, коли часопис виходив ще за кордоном і був недоступний широкому загалові в Україні). Потім там же 1994-го потрапила до рук його збірка віршів «Ужинок» з вишуканою обкладинкою Якова Гніздовського, що побачила світ 1985-го у бібліотеці «Прологу» й «Сучасності». У фондах цієї ж бібліотеки зберігається його збірка новел «Ночі» (1947), що вийшла з маркою «Золота Брама», яка була знаком апробації даної книжки МУРом і справді Гарантувала певний рівень, на чому заакцентовується Юрій Шерех, а ще — «Вибране», видане 1952-го року друкарнею ОО. Василіан (Торонто-Онтаріо), куди, крім оповідань, увійшла ще й п’єса «Син». Згодом у славістичному відділі бібліотеки Іллінойського університету (Урбана-Шампейн, США) потрапила до рук самвидавна збірка Смотрича «1933», видана 1975-го року.

Власне, тут уже включився механізм зацікавленості творчістю цього письменника. І то більше через якийсь порух душі, перше враження від його новел, а не тільки завдяки словам Ю. Шереха зі статті «МУР і я в МУРі. Сторінки зі спогадів. Матеріяли до історії української еміграційної літератури»: «Окремою проблемою були ті молодші, що мали, так виглядало, хист до літератури, але в олімпійці явно ще не надавалися. Довелося запровадити інституцію кандидатів МУРу, спершу не передбачену. Мало хто з цих виправдав надії пізнішою літературною творчістю — Олександер Смотрич та, може, ще Микола Понеділок. Інші, перелічені в моїй офіційній історії МУРу, лишилися кандидатами навіки», — л в кандидати МУРу одночасно були прийняті ще Олекса Гай-Головко, Микола Понеділок, Іван Манило, Микола Степаненко, Іван Смолій (Ю. Шерех. Третя сторожа. Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка. Балтимор - Торонто. С. 378).

По суті, саме Ю. Шереху належить честь відкриття цього автора. Знову пошлюся на його свідчення: «Мої літературно-критичні статті тих років були великою мірою підпорядковані програмі МУРу. Я вважав за свій обов’язок оглядати все, що тоді виходило (...). Не зрікаюся я також і статтів — річних оглядів українських літературних творів. У літературі я був чи не першим, хто привітав молодий тоді талант Смотрича» (Там само. С. 399).

Дослідник еміграційної літератури, Ю. Шерех вводить ім’я цього автора в коло найпомітніших імен. Оглядаючи повоєнний доробок української еміграції, він, зокрема, констатує: «Після років цілковитого мовчання почали час від часу виходити в світ книжки сучасних авторів. Серед них є визначні появи, як-от «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, «Рай» Василя Барки, «Дим вічності» і «Чорна долина» Олекси Веретенченка. четвертий том «Дітей Чумацького шляху» й «Мана» Докії Гуменної, «Ліричний зошит» Вадима Лесича, «Влада» Євгена Маланюка, «План до двору» і «Китиці часу» Тодося Осьмачки, «Вибране» Олександера Смотрича та ін.». (Ю. Шерех. «Українська еміграційна література в Европі 1945-49. Ретроспективи і перспективи». У кн. «Не для дітей» - «Пролог», 1964. С. 272).

Власне, жодне з цих видань донедавна не було нам знайоме. Та й чи міг бути відомим в радянській Україні письменник Смотрич, котрий з анатомічною безпощадністю діагностував деформовану «підсовіцьку» людину?

Заінтригувало мене й висловлювання поета, драматурга, прозаїка і чи не більшою мірою літературного критика Анатоля Юриняка, також не знайомого широкому читачеві в Україні, бо ж, за його власним зізнанням, належав до тих, хто «за гітлерівської окупації працював у ділянці освіти і преси» в районах України і, ясна річ, змушений був емігрувати за кордон. Так от, оглядаючи еміграційну літературу 1955-1973-х років, він дійшов висновку, що короткі оповідання Смотрича дають підстави твердити, нібито він «є чи не одним-єдиним з наших авторів, що вправляє форму короткого діялогічного оповідання». І далі: оповідання Смотрича «становлять майже унікальне явище в нашій еміграційній літературі» (А. Юриняк. «Короткі оповідання О. Смотрича». У кн.: «Критичним пером. На літературно-мистецькі та суспільно-національні теми», Лос-Анжелос, 1974. Філадельфія — 1968. С. 168-172).

Тож інтерес до автора, перші мої «зустрічі» з яким відбулися 1992-го на сторінках «Світо-виду» та 1993-го — часописів «Арка» й «Нові дні» (Торонто) та «Сучасності» загрунтувався ще й на таких високих оцінках його творчості.

Однак перше зацікавлення біографією цього письменника обмежувалося короткою довідкою з Енциклопедії Українознавства Кубійовича: «Смотрич Олександер (1922) письм., родом з Кам’янця-Подільського, жив у Харкові, на еміграції у Торонто (Канада ), освіта (і проф. праця) — муз. Почав друкуватися у Мюнхені (ж. „Арка", 46). 36. новель: „Ночі" (1947), „Вони не живуть більше“ (1948), „Вибране“ (1952), „Буття" (1973), 4 зб. „Вірші..." (1974-75)». Останні біографічні довідки, що їх можна знайти у «Світо-виді», подаючи також досить короткі дані, репрезентують його як автора одинадцяти збірок поезій та чотирьох збірок новел, а також автора підготовленої до друку книжки «Бувші, короткі оповідання про забутих».

Намагання з’ясувати в літераторів з діаспори щось конкретніше про нинішнє життя цього письменника приносило лише якісь нечіткі опінії та легендарні історії, перевірити достовірність яких не було можливості. Ніхто не міг «похвалитися» тим, що особисто знає цю людину.

Аж поки я не поділилася своїм зацікавленням з Ларисою Залеською-Онишкевич. Виявилося, що він був колись Ті учителем музики, а тепер живе десь самотиною, самоізолювавшись од гамірного світу десь у тихій місцині й уникає всіляких контактів з літературною громадськістю.

II.

У мене вірші лізуть з-під пера,
немов каліки перехожі —
ладу й порядку в них нема —
сама нудьга і чорної ненависті гора...
О. Смотрич

Розглядаючи так звані «пороги еміграції», Ю. Шерех зауважив: «Існують і літературні пороги. До їх проблематики зокрема кличуть дальші поезії Олександера Смотрича, опубліковані після тих, що викликали мою статтю про самвидав на американському континенті...» («Третя сторожа». С. 233).

Тих же, кого цікавить постать Олександера Смотрича як поета, можу зі спокійною душею відіслати до книжки Григорія Грабовича «До історії української літератури» («Основи», 1997), де кілька сторінок присвячено цьому авторові і де можна знайти вичерпну характеристику його віршованого доробку.

Проте зазначу, що на його рахунку, зокрема, — книжки поезій: «Вірші», «Вірші, збірка друга», «Вірші, збірка третя», «1933» — датовані вони 1974-1975 роками.

Одна з останніх поетичних добірок в українській материковій періодиці — це «Тема і десять варіацій» («Світо-вид», 1999, II (35)). Цей цикл перейнятий суціль ностальгійним звучанням за тим періодом, коли буяла «далеких весен новизна», й смутним передчуттям зими й «перспективи небуття, що часом вічністю в поезїї зоветься». Автор, «застарий тужити за минулим» і «також застарий, щоб тішитись майбутнім», — на схилі літ «хотів би швидше вірити в любов». І цим рядком Смотрич-поет теперішній мовби побиває Смотрича-поета колишнього, про якого Г. Грабович писав, що його поезія «захлинається своєю-таки жовчю».

Після написаного ним раніше цей ореол — «у пасторальних спогадах» — романтизму сприймається «як на картині Ренуара», відкриваючи все ж таки вразливу, живу душу людини, якій болить і власний біль пережитих літ, і «самота вдовиного безшлюб’я» — «весь інвентар, що полишився по вдові — просохлі сльози й більш нічого». Складається враження, що цей поет під тиском якихось складних особистісно-психологічних причин і невиліковних травм «злого часу» та нездатності подолати ідеологічну домінанту світосприйняття ховав ту чутливу душу в нетрищах віршів, які були «не тільки навмисно грубі, часто непристойні, насичені маніакальною, обсесивною відразою й дідівською злобою», демонструючи «певну послідовну, „програмову" антиестетичність і антипоетичність» (Г. Грабович) — інакше навряд чи тепер, на схилі літ, навіть Бог навесні видавався б йому «зеленим Богом» — попри те, що з приходом весни «запахне знову світ багном та перегноєм»...

Мені б хотілося
сонетом часом писануть,
ще й так, щоб із сонету того
вийшла делікатна перла,
та ув очах у мене каламуть,
і, мабуть, бачите самі,
що вже моя рука,
сказати б,
не туди поперла, —

так приземлено, зумисне грубувато заманіфестував Смотрич своє поетичне «спрямування», впродовж багатьох років потверджуючи його вірністю обраному в поезії шляху.

Однак попри весь примітивізм Смотрича — схоже, зумисний, викличний, — Г. Грабович усе ж називає цю поезію «захопливим феноменом», бо голос його — «упевнений, чистий і часто-густо пам’ятний». І, безперечно, цікавий та індивідуальний.

Незважаючи на «самвидавний статус» Смотрича як поета, окрім Грабовичевої, маємо про творчість цього автора ще й грунтовну, досить помірковану статтю Ю. Шереха «Про самвидав на іншому континенті, про ненависть, про новітню поезію і про інші речі і нації», публіковану 1975 року «Сучасністю» (цитуватиму її за уже названим збірником Ю. Шереха «Третя сторожа»). У контексті Шерехової статті Смотричева ненависть до північного сусіда — як поетична тема і як особистісне почуття — подається сміливою спробою взяти нефальшивий тон, хоч «вибухи ненависти в віршах Смотрича страшні». Інша річ — його ненависть та зневага — і любов! — до українців, які пристосувалися до підневільних умов життя й забули, що вони є українцями, дозволяючи собі спокійно спостерігати за тим, як безжально винищувалися мільйони їхніх земляків.

Так, попри все — і любов, якої Смотрич «соромиться й уникає», звично ховаючи її за пародійністю та іронічними, часом відверто знущальними інтонаціями, через те його вірш «вільний і часом неоковирно розмовний»: містить русизми, англізми, асонансні, дієслівні рими, «приправлений» «міцними» слівцями, майже зовсім позбавлений прикметникових означень. За твердженням Ю. Шереха, це споріднює його з провідною американською поезією та поезією Нью-Йоркської групи.

Власне, своє ставлення до поезії як не до «вишуканої панни» він опосередковано задекларував такими рядками:

Це мова не легка,
вона як гній, як згноєна солома,

як дідові долоні в мозолях,
у ній вчувається упевнена хода
й важка повільна мова

розсудливого дядька-хазяя.
(«Наша мова»)

Узявши до уваги увесь пафос Грабовичевої оцінки цих доволі строкатих і суперечливих віршів, заснованих на наївності, «поглибленої свідомою антипоетичною поставою», все ж мусимо зважати й на слова Ю. Шереха: «В цілому вони одначе — література, а деякі — поезія. А це вже на нашому більше ніж сірому, літературно-профспілчанському тлі багато. Поза тим вони цікаві як демонстрація нових можливостей.

Вони показують, що можна бути модерним — і не належати до напряму Нью-Йоркської групи. Що можна бути модерним, не переставши бути традиційним. Що можна бути модерним, не ставши епігоном американської сучасної поезії» («Третя сторожа». С. 348).

III.

Я смерть творю. Творю,
щоб жити ще.
Степан Сапеляк

Здається, цей епіграф, узятий з поезії Степана Сапеляка, що, до речі, за якимось дивним збігом сусідить з новелами Олександера Смотрича у названому числі «Світо-вида» (але про них — пізніше), якнайточніше відтворює суть художніх пошуків цього письменника повоєнного періоду, коли, потрапивши на еміграцію, він пе( «бував ще під сильним враженням від побаченого й пережитого в радянській Україні чи почутого про неї згодом.

Згадаймо рік виходу книжки новел «Ночі» — 1947-й. Позаду — суцільний морок, попереду — морок також, та й дійсність межує з маренням: не розрізнити часом, де реальність, а де — страшний сон. Смотричеві новели справді справляють враження моторошного сну, який хочеться чимшвидше забути. Ностальгійне мотто до книжки — тичининське: «Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та» служить чіткою демаркаційною лінією між «учора» й «сьогодні». Письменник не звертається до учорашнього — він обсервує час підсовіцький та піднімецький. Обсервує з екзистенційною домінантою фаталізму, віддаючися сповна відчуттям приреченості та безвиході. «Що значить жити? Жити це значить колись померти» («їх було четверо»).

Саме тому, що «виходу ніде нема» («Ніч») — Смотричеві герої часто безіменні, їхні імена — це та конкретика, котра, як і перебіг якихось подій, майже не цікавить автора: навіщо, адже кінець один? Саме тому, що на кожного з невблаганною невідворотністю чигає смерть, — та густа, щільна атмосфера страху у мороці ночі. Саме тому — ті фатальні назви збірок «Ночі» та «Вони не живуть більше», рівно як і назви самих оповідань: «Ніч», «Відчай», «На межі», «Final», і безіменні — «Двадцять вісім», «їх було четверо», чи не менш красномовні — «Гість», «Власть»...

Так письменник, на моє переконання, виходить на загальнолюдські категорії життя й смерті, що зближує його до певної міри з французькими письменниками-екзистенціалістами — згадаймо, що той дух екзистенціалізму витає у повоєнній Європі і наповнює трунком фатальної невблаганності мало не кожного, хто дихає тим повітрям. Звичайно, та загальноєвропейська тенденція переломлюється через фактор національний — тут можна говорити про якісь перегуки лише в художньо-стильових пошуках.

Ю. Шерех, аналізуючи Смотричеві «Ночі», порівнює їх з «книжкою похорону Европи і європейської людини» Люї Селіна «Подорож у країну ночі», книжкою одчаю і безнадії. Але дослідник, вказуючи, що є якісь нитки, зв’язки, що зрештою зводяться до спільної для обох «Квінтесенції ночі», яка виявляється у спільній похмурості колориту, що єднають ці новели з французьким романом, чітко розмежовує жанри, спрямування і рівень літературної майстерності, акцентуючи переважно на тому, що романіст залюбки «копається в бруді сучасного життя», а українському новелістові той бруд огидний, перший — жорстокий, навіть «садистичний», другий — «передусім людяний, хоч намагається свою людяність найглибше заховати». (Ю. Шерех. «Подорож у країну ночі. У кн.: Друга черга». «Сучасність», 1978).

Чи можна назвати Смотричеві «Ночі» книжкою «похорону України та української людини», як те робить Ю. Шерех? Думається, це радше не книжка вироку, а спроба анатомічного розтину деформованої дійсності, психологічних людинознавчих студій, що звучать звинуваченням тій системі, яка безжально розчавила людину в людині. Переродження чи навіть виродження людини під пресом постійного страху за власне життя — неминуче. І те власне життя купується ціною життя чужого — без відчуття гріха, без каяття — хіба що з відчуттям ще глибшого страху. Страх породжує страх.

Абсолютизуючи страх як стан «зляканої свідомості», О. Смотрич навіть робить спробу подати його «квінтесенцію» у найкоротшій зі своїх коротких новел — «Відчай», де всього 21 рядок, з яких «страх шепотів невидимими устами, а в душу заповзав глухий, як його голос, відчай».

Звичайно, таке анатомування здеформованої страхом людської свідомості можливе лише за звертання до межових ситуацій, катаклізм, коли екстремальність подій вимагає від людини вибору. Власне, вибору між людським і звірячим, між гуманістичним началом та інстинктом самозбереження. У Смотрича часто превалює останнє, воно й породжує ту липку атмосферу повзучого страху.

«Оповідання О. Смотрича („Сволочовський дом“ у збірці новель „Ночі“ і збірка новель „Вони не живуть більше") уже виходять за межі сатири, це свого роду клінічні спостереження над виродженням обивателя в совєтській системі, але не тільки в ній. З хірургічною безпощадністю автор розкриває в душах своїх персонажів риси здичавіння, отваринення, звиродніння. Епіграфом до цих оповідань могла б бути Тичинина фраза: „Як страшно! Людське серце до краю обідніло“ (Я би додала тут Тютюнникове: „Знати людину глибоко — страшно" — Л.Т.). Своєю жорстокістю і браком хоч би іскри доброзичливого гумору ці оповідання навіть ніби виходять поза традиції української літератури, ціховані зокрема іменами Котляревського й Гоголя», — пише Ю. Шерех у статті «Українська еміграційна література в Европі 1945-49. Ретроспективи і перспективи» (У кн: «Не для дітей». С. 259).

IV.

«Ви абсолютно нічого не хотіти, і це найгірше!»
О. Смотрич

До нинішніх читачів О. Смотрич прийшов цілковито іншим — хоч би у тих же «Утопічних антиподах». Часом здається, що то двоє різних письменників — настільки тематично й стилістично він інакший.

Самвидавне «Вибране», що включає оповідання кінця 40-х- початку 50-х років, явило нам письменника, який є небайдужим до простих житейських колізій, звичайних людських стосунків, побутових подробиць, психологічних портретів.

Автор майже не вдається до складного вигадливого сюжету (виняток становить хіба що новела «На кладовищі», де також через діалог вияскравлюються незвичайні обставини людського життя, чи «Жебраки», що подає соціальний зріз тогочасної реальності), він спокійно «йде» за розмовою двох, творячи тим як канву розповіді, так і саму розповідь. Через таке повільне «нанизування» психологічних деталей розкривається якась доля, характер, взаємини, прихований конфлікт.

Назва ж недавнього циклу «Утопічні антиподи», як і назва збірки, до якої вони належать — «Бувші, короткі оповідання про забутих», точно окреслює і тематичну спрямованість цієї прози, і ті жанрові домінанти.

Автор змінює трагічний тон на іронію та сарказм, залишаючи за собою право точкою відліку вважати революцію — і цим словом, що є в нього синонімом до слова «безобразіє», він помітно надуживає, часто «відштовхуючись» од нього у короткій новелі по кілька разів. Але це тому, що воно для нього виразно знакове: служачи хронологічним водорозділом між «старим добрим часом» і часом «новим», радянським, воно є не просто означенням межі, а несе в собі відчуття катастрофічності. Однак те відчуття катастрофічності автор погамовує зумисною іронією, зануренням у поетику абсурду, яка, безперечно, бере в нього початок ще від новели «Ніс», надрукованої у «Вибраному» 1952 року.

Власне, все «постжиття» сприймається ним як суцільний абсурд, у якому можливі й такі незбагненні метаморфози, як це бачимо в новелі «Антипод», коли колишній священик царської армії «прибирає» собі професію... композитора, бо мусить пройти процедуру прописки в міліції й засвідчити, що він не є соціальним паразитом. Несподівана, парадоксальна кінцівка — «новоспечений» композитор, не маючи до того жодного хисту, таки починає... писати музику — несе на собі помітне ідейне навантаження, «переконуючи» читача в тому, що нова радянська система абсурдна до такої міри, що може творити абсурдні речі.

Здається, не випадково цей цикл відкриває новелка з прозаїчною назвою «М’ясорубка». Персоніфікуючи речі (м’ясорубку, старовинний годинник, грамофон) — атрибути колишнього «благополучного» часу, що збереглися «ніби на злість і заздрість бідним, якби засидженими мухами, дерев’яним напівпролетарським і пролетарським хрестам», письменник начебто наголошує, що лише вони зберегли свою ідентичність: «Можна сказати, що по революції лише грамофон, як був грамофоном, то так ним. тобто грамофоном, і залишився». Люди ж втратили своє істинне обличчя й змушені шукати себе, часом парадоксальним чином, у нових обставинах.

Іронічна естетизація побутових речей підкреслює соціальну переакцентацію , бо ж «м’ясорубка це лише деталь, однак, яка ж все-таки масивна і вагома», а герой Смотричевої прози викликає у читача не більш ніж іронічну посмішку. Він смішний у своїй малоосвіченості (однак з претензією на причетність до культури), смішний (а часом і зворушливий) у своїх потугах зберегти речі й атмосферу минулого, виправдати своє знання на рівні «Римського й Корсакова» таким чином: «...навіщо слух! Чи ж ви не чули большевицьку музику?! Це ж... не ж просто — сумбур замість музики! Кошмар! Одне, можна сказати, безобразіє!»

Звичайно, із тієї «старої доброї дійсності» Смотричеві герої винесли не найкращі людські й моральні риси, прозаїк зовсім їх не ідеалізує, надто ж слабку половину людства (цю виразну антипатію спостеріг Г. Грабович і в його віршах), він лише хоче показати всю пародійність пересаджування в новий «ґрунт» того, що корінням своїм залишається у старому.

Однак і ті його персонажі, що уособлюють майбутнє цієї нової реальності, викликають лише співчуття, як-от герой новели «У глухому куту» «талант-самородок» Гришка, котрий із «упертістю і наполегливістю, гідний самого Бетховена», вистукує одним пальцем на розкішному роялі (на ньому ж він і спить, ділячи кімнату із коровою Моною Лізою, яка, тобто корова, має дуже зручний вихід з неї через французькі двері прямо в сад) «майже героїчного звучання» «У попа була собака», пасторальну «Маруся отравилась» чи патетичну «Мурку»... Неодноразово повторюючи, що Гришка все намагається зіграти незакінчену мелодію «начисто», автор цим самим підкреслює свій великий сумнів щодо того, що новій владі вдасться «зіграти начисто життя». Звідси — й новела «Утопія», що в ній через сон головного героя показується той достаток, якого, на переконання автора, ніколи не знатиме «нове життя».

Творячи власний зоровий ряд, що мусить викривати й дискредитувати нову владу, письменник вдається до поетики абсурду з її містифікаціями, метаморфозами, сновидними візіями тощо, щоправда, часто зловживаючи ідеологічними «пуантами», які, на жаль, не завжди обігруються принаймні на рівні того, що «контрабас, громадяни, інструмент контрреволюційний і по назві, і по суті», а є просто прямолінійними вироками.

Постійне вплетення в тканину розповіді особи автора дозволяє письменникові поглянути на подію чи обставини начебто збоку, з іронією а то й із убивчим сарказмом, причому іронія органічно сусідить із самоіронією: «Що саме цим хоче сказати автор — йому самому не зовсім ясно, але вдумливий читач, звичайно, якщо він не літературний критик, може й сам здогадається, що саме цим хотів сказати автор» («М’ясорубка»).

Інша тематика вимагає й іншої стилістики. О. Смотрич досягає іронічного звучання своєї розповіді зумисними повторами, запереченням заперечення звичайних речей, вживанням суржику, несподіваними, парадоксальними кінцівками своїх розповідей, які є такими ж абсурдними, як і самі обставини життя героїв. Так, «нововитвореного» композитора Бориса Гавриловича згодом усе ж арештовують, а його нотні рукописи забирають разом з ним, як «речові докази, як шифр», який він «мусів ще для кого слід розшифрувати», а герой «Утопії», повертаючись зі свого «утопійного» сну в реальність, чує, що в його дружини нарешті «примус розгорівся і, на жаль, не бахнув».

Так письменник віддає «данину пам’яті» «бувшим» або «забутим», як іронічно називає він своїх героїв, вартих також і нашої іронії. Але й вартих звичайної людської поблажливості до усіх їхніх слабкостей, що її також — незрідка навіть попри сарказм — несе авторова розповідь.

Л-ра: Березіль. – 2001. – № 9-10. – С. 148-158.

Біографія

Твори

Критика