Олександер Смотрич. 1941
Я з ранку до вечора гасаю по місту в пошуках чого-небудь поїсти. Інколи мені це вдається. Наприклад – вчора. Сьогодні ж я живу приємним спогадом і ніяк не можу перебороти в собі спокуси ще раз опинитися на Гоголівській вулиці, піднятися на четвертий поверх і подзвонити. Гоголівська вулиця. Четвертий поверх. Ти не забудеш?.. Як я можу забути? До речі... Галина сказала: до речі, мій батько викликаний у справі до Берліна. Чудово! Галина сказала: до речі, я тепер сама цілими днями. До речі, моя мама працює в німецькій комендатурі. За перекладачку. І все це – до речі. Хіба це не чудово? Галина сказала: завтра і заходь. Я зайшов. Це було вчора. Сьогодні – я таки піднімаюся на четвертий поверх і дзвоню. Галина. О, ти прийшов! Вона каже: я так на тебе чекала. Вибач. В кімнаті не прибрано. В кімнаті від учора не прибрано... Галина каже: я така стомлена сьогодні... Ми проходимо до її кімнати. Нічого. нічого. Я кажу – нічого. На столику так само, як і вчора, – декілька розкішних монографій. Галина вчора демонструвала мені цілу купу якихось розкішних монографій. Ель Греко, Рубенс, ще хтось. Я машинально зацікавлений. Звичайно, я люблю мистецтво. Але, правду кажучи, тепер я не маю спеціяльного апетиту на всякі мистецтва. Сьогодні ні. Усі ці натюрморти тільки неприємно збуджують мою уяву. Натюрморт, натюрморт, і ще раз натюрморт. Яке це неприємне слово. Ні, я не маю спеціяльного апетиту на такі екзотичні речі, як виноград чи помаранчі. Мій нюх лоскоче запах вареної курки, що, незважаючи на щільно причинені двері, несеться просто мені до носа. Я знаю, що цей запах походить з їхньої кухні. Тим більше, що вчора Галина частувала мене курячим бульйоном, у якому плавав курячий пуп і шматочок крила. Ах, усі ці ангели і херувимчики з небесними крильцями! Невже Галина не здогадується, що я голодний? Просто голодний. Невже цим разом все це закінчиться самим демонструванням розкішних монографій і нічим іншим, нічим істотнішим? Чому я не можу сказати їй – щиро й відверто – я голодний? Чомусь не можу... Галина запрошує мене сісти на м’який диван. На м’якому дивані сидіти, безперечно, зручніше. Галина також опускається на диван. Коли ж справа дійде до чогось істотнішого? Галина усміхається. Я також усміхаюся. Я усміхаюся машинально. Мені зовсім не хочеться усміхатися. Галина кокетуючи запитує мене про... когось... Я сам не знаю, про кого. Чи я бачився з... кимось сьогодні? Чи я може заходив до... Ні, я сьогодні нікуди не заходив. То, може, вчора?.. Я проковтнув слину. Спогад – вчора... Невже вона не завважила, як я вчора проковтнув майже недожований пуп і висмоктав з таким апетитом кісточки курячого крила?.. Я кажу – вчора... Я нічого більше не кажу. Галина каже: тепер нам слід про все подумати... Вона каже: тепер нам треба стільки передумати... До речі... Що мені снилося цієї ночі?.. Нічого мені не снилося. Галині щось снилося. О, це навіть я їй приснився! Чи не приснився я їй голодний? Не знаю. Мені про це у неї запитатися чомусь незручно. Ні, їй снився якийсь фантастичний сон. Галина каже, що так їй ніхто й ніколи не снився. Що б усе це могло значити?.. Я не знаю. Звідки мені знати. Галина каже, що все це дуже добре... Я мушу написати щось надзвичайне... Галина каже, що я мушу написати щось надзвичайне. Вона каже, що я маю надзвичайний дар. Галина каже, що вона ніколи ще не зустрічала людини, яка б мала таке відчуття мистецького і прекрасного, як я... Чи до лиця їй ця рожева блюзка?.. І, може, краще трохи затягнути штори на вікні?.. Сонце... Так, так, у кімнаті занадто сонячно... Очі ріже... Галина підводиться і затягує штори. Потім усміхається до мене. Так краще, правда?.. В очі не так світить сонце... Я згоджуюся. Мені байдуже. І все ж таки... Галина каже: і все ж таки чого це ти мені приснився? Так незвичайно... Галина каже – романтично... Галина опускається поруч мене. Чому я сьогодні такий похмурий?.. Може, я ходив сьогодні дивитися на трьох повішених? Невже? Ні, мене це не цікавить. Я їй кажу: мене це зовсім не цікавить. Галина каже: і все ж таки це жахливо!.. Я не перечу. Мені байдуже. Це з кожним може статися. З кожним, хто сам не вішає інших! Галина мене запитує – чому ж я тоді сьогодні не в гуморі? Я думаю. Я думаю: що їй мені відповісти? Врешті-решт, чому я не можу перейти з нею на іншу розмову? На іншу, менш романтичну... Я сам не знаю, чому... Я ж маю таке відчуття всього прекрасного й мистецького. Може, тому... В кімнаті тепер, безперечно, затишно й Галина поруч. Галина, яка мені завжди так подобалася. Я навіть не мріяв, що ми колись будемо отак сидіти поруч, і вона, – не я, а вона – буде грати першу скрипку. Галина каже, що вона вчора цілий вечір грала і думала про мене... Галина каже, що їй чомусь хочеться наплювати на все: на всі ці розстріли, на всяку окупацію... До речі, Галина каже: до речі, сьогодні ранком з першого поверху когось забрало гестапо. Вона не цікавилася навіть, кого. На першому поверсі тут мешкає декілька родин. Про це двірник щось говорив. Галина каже, що вона не може цим всім цікавитися. Забагато! Правда?.. Я згоджуюся. Справді, забагато. До речі... Я їй кажу: до речі, це саме сталося і в нашому будинку. Скрізь, скрізь... Галина каже, що ми не можемо це все до серця брати. І ми не можемо за кожного відповідати, правда? Мені не хочеться жартувати. Але я чомусь усміхаюся і кажу, що про це ніхто нас не запитує! І добре! Галина каже, що це навіть дуже добре. До речі... Ти знаєш Шурку?.. Ах, так... Він був на п’ятому курсі. Так. Так. У нас у консерваторії. Гаразд. Ти ще не знаєш! Ти ще не знаєш, що з ним сталося?! Не знаю. Цей Шурка мене мало цікавить. Так, але, до речі... Галина каже, що він сам запропонував свої послуги... Це підло, га?.. Я не маю жодного сумніву, що це таки підло. Це завжди – підло. Галина каже: він видав німцям трьох комісарів. Один з них мешкав у нашому будинку. Ні, не тепер, ще до війни. Галина каже, що цей Шурка чомусь до неї заходив... О! Ні, ні, не тепер! Ще до війни. Для мене це не новина. Я знаю. Ні, я нічого такого не думаю... О, він постійно був голодний... Він з дуже доброї родини... Я знаю, знаю... Він навіть у мене гроші позичав. Гаразд, гаразд. Мені не хочеться про Шурку зараз думати. Галина каже, що їй також не хочеться про нього думати. Не тільки про нього. Галина каже, що зараз їй ні про кого не хочеться думати. Мені також. Галина каже, що нам краще зараз думати про зовсім інше... Щось зовсім, зовсім інше... Про що?.. О, мало про що! Не все ж таке темне, погане... Галина знову каже, що вчора вона грала й думала про мене... Галина каже, що вона грала Баха і думала про мене... Галина каже, що ця музика чимось їй нагадує мене... Галина каже, що в мені є щось особливе, щось незвичайне... Вона каже, що це я, ніхто інший, допоміг їй зрозуміти... Вона каже: зрозуміти щось таке, чого я ніколи раніше не могла зрозуміти... Яка я вдячна тобі... за все, за все... Ти все це дещо перебільшуєш, Галино. Я сам нічого не розумію. Нічого я не можу зрозуміти в його музиці... Я маю на увазі Баха... Галина сміється. Неправда, неправда! Ти все чудово розумієш! Вона каже: ти ж учора стільки говорив про це! Ах, вчора... Так, звичайно, вчора... Галина каже, що від учора здається нічого не змінилося... Барокко! Так, звичайно, барокко... Барокко від учора не змінилося. Галина втретє каже, що вчора цілий вечір – цілий-цілісінький – вечір грала й думала про мене... Між іншим... Галина каже, що вона все-таки й не сказала... Вона не сказала мені, що сталося з Шуркою... Жахлива річ! Галина каже, що з Шуркою сталася жахлива річ. І, може, найжахливіша! Сам винний! Врешті-решт – сам винний! Я їй кажу ще раз: цей Шурка мене ніскільки не цікавить. І нехай він залишився мені винний якісь там копійки!.. Ах, все це тільки між іншим... Гаразд! Звичайно, він сам у всьому винний. Його, здається. ніхто не тягнув за язик, правда?.. Тепер... людина, яка знає аж трьох колишніх комісарів!.. Це може видатися підозрілим!.. Це може видатися підозрілим, правда?.. Галина зітхає й каже, ще раз каже, що зрештою вона усім цим не цікавиться. Галина каже, що вона знала... Вона каже: о, я напевно знала, що ти сьогодні прийдеш до мене... І я навмисне вчора не сказала, щоб ти прийшов! Я знала, знала! Галина каже, шо вона цілий ранок думала про мене. Вона каже, що вона цілий ранок лежала на цьому дивані й думала про мене... І потім чекала... Галина ще раз запитує: чому?.. Чому я сьогодні такий похмурий?.. Галина каже: не треба... Вона каже, що зовсім не треба бути похмурим... Галина каже, що в ч о р а вона ніколи не забуде... До речі... Готика... Ні, ти обіцяв! Це все, що рветься до неба, правда?.. Галина каже: не будемо ж ми думати про всяких комісарів! Вона каже: не будемо ж ми думати про всяку наволоч... Цей Шурка... Знову Шурка?.. Галина каже: ти не повіриш, як лізе він мені до голови! Ні, ні. Мені противно думати про нього! Навіщо ж думати? .. Сам винний! Галина каже: сам винний! Звичайно, він це зробив з якихось переконань... У нього, здається, батько був розстріляний, чи засланий у тридцять сьомому... Галина каже: щось таке... Галина каже: я дуже мало цим цікавилася... Галина каже, що й тоді – ще до війни – вона мало цікавилася... Вона каже: подібними речами. Все те саме! Галина каже: все те саме, все те саме... і надокучило... Це правда: надокучило. Галина усміхається до мене. Вона каже, що я від усього цього втік до неї! О, я навіть чую її подих. Мені залишається лише притиснутися до її уст. І все це таке близьке й можливе. Зовсім, як сон. І я чомусь так само, як часом у сні, не можу! Вона мені колись не раз так снилася. Колись. Але так само. Галина кладе свої пальці на мої і дивиться мені в очі, і шепотить: утік, утік... ти від усього втік... Мені не хочеться вдавати. Я знаю: якщо я зараз притиснуся до її уст – все це буде неправда. Галина ще щось шепотить. Вона шепотить, а в моїй голові чорт знає що – вчора – я добре вчора завважив, скільки ще супу залишилося в каструлі, – як з каструлі стирчала куряча нога, і на нозі були недоскубані корінці пір’я... Ха! Я таки притискаюся до її уст, і бачу... Я все чудово бачу. І це найгірше. Галина заплющує очі і важко дихає. Галина опускає голову мені на груди і щось шепотить. І все це у нас виходить недобре – фальшиво, і ще якось... чорт знає, як... Галина підводить голову і дивиться мені в очі. Я бачу на її обличчі усмішку, і чорт... Я вже готовий їй відповісти усмішкою! Я бачу... Я знаю – ця усмішка, і все, що, що завжди називалося – Галиною, Галиною... І я! Ну що таке я?.. Студент. Мешканець найпаскуднішої околиці міста. Я знав: у неї батько архітект і мати – архітект. Родина архітектів. Цей Шурка! Це він мені оповідав. Яка у них квартира! І Блютнера рояль! І скільки монографій! Так, закордонних монографій! Ні, я справді ніде таких не бачив! Я вчора їх побачив уперше. Вчора... Галина каже: що з тобою?.. Нічого, нічого... Галина так само дивиться мені в очі й шепотить – як ти дивишся на мене... Я також шепочу. Я сам не знаю, чому я шепочу. Я шепочу: нічого, нічого... І все так само бачу... В Галини між двома передніми зубами шматочок... Я, навіть, знаю, чого шматочок... Це, може, навіть мікроскопічний шматочок... і все одно – шматочок курки. Галина до мене шепотить. Я їй відповідаю: так, звичайно... Я сам не знаю, що саме звичайно. Галина заперечливо хитає головою і каже, що все це не зовсім звичайно... І все. Що трапилось між нами вчора, і все... Галина кладе мені голову на груди й мовчить. Я дивлюся на стіл. Той самий стіл. На столі декілька монографій. Тих самих, що й учора, монографій. Я машинально читаю на одній корінець: Рафаель. Галина, здається, мені вчора пропонувала взяти з собою цю монографію. А може, котрусь іншу. Вона сказала, що я мушу більше працювати. Вона сказала: ти мусиш більше працювати над собою... Галина сказала, що з мене вийшов би непересічний мистецтвознавець. Вона сказала: ти маєш повну змогу прочитати всі ці монографії. Галина сказала, що всі ці монографії – велика цінність. Вона сказала, що цими монографіями страшенно дорожить її батько. Галина сказала, що я муситиму поводитися з цими монографіями дуже дбайливо. Гаразд. Я не читаю, ні, я не розумію по-італійськи, я не читаю по-французьки і по-голяндськи не читаю... Галина міцніше притискається до моїх грудей. Мені трохи важко дихати, але я дихаю. Галина шепотить... Я дивлюся на вікно. І раптом згадую, що мені ще далеко йти додому, і що по вулицях можна ходити лише до восьмої години. Я кажу Галині, що мені вже, може, час іти. Галина підводить голову і дивиться мені в очі. Потім раптом повертається обличчям до вікна. Так, так! Галина каже, що завтра я обов’язково прийду до неї. І ми знову будемо разом. Я згоджуюся. Галина каже, що кожну мить може повернутися її мама. Вже пізно. Справді, пізно. Галина каже, що вона й сьогодні буде цілий вечір думати про мене. Чи ти мені й сьогодні будеш снитися?.. Вона до мене усміхається. Вона каже, що вона мене тепер чудово знає... Галина каже, що я також про неї буду думати... Галина каже, що вчора я забув з собою взяти монографію. Вона каже, що я не мушу бути таким неуважливим. Мені чомусь соромно дивитися на її обличчя. Мені соромно дивитися на її зуби. І взагалі соромно. Невже я такий дріб’язковий? Недобре. Дуже недобре. Галина, напевно, не чистила сьогодні зуби. Вона не чистила зубів після обіду... Хто ж чистить зуби після обіду? Врешті-решт, я сам, може, винний... Я занадто довго не наважувався звернути на Гоголівську вулицю і довго вештався іншими вулицями міста. Я бачив трьох повішених. Я їх не спеціяльно бачив. Я просто їх побачив. Я довго на них не дивився. Пройшов мимо і все. Галина мене запитує, яку саме я хотів учора взяти монографію. Я їй відповідаю: ту... Я не знаю, яку я хотів узяти монографію. Галина каже, що в цій німецький текст. Гаразд. Я кажу Галині, що по-німецьки я все чудово розумію. Так, я саме це хотів узяти. Так, так, звичайно, я обгорну її папером. Галина зітхає й каже, що нам уже справді час і попрощатися. Вона каже: яка шкода, яка шкода... Галина каже, що вона не встигла мені заграти Баха. Але завтра!.. Завтра?.. Так, так, звичайно. Галина каже: до завтра... Я також кажу: до завтра. Галина кладе мені обидві руки на шию й устами припадає до моїх уст. Недобре. Я думаю: недобре. Галина шепотить: іди... Вона шепотить: тепер вже йди... Я йду. Під пахвою в мене монографія. Я проходжу мимо кухні. Мені зовсім не хочеться бути дріб’язковим, і я затамовую подих. Галина каже, щоб я ніколи більше не був такий похмурий. Вона каже: ти не маєш права в моїй присутності бути таким похмурим, як сьогодні. Завтра... Так, так, завтра. Я виходжу на сходи. Галина мені шепотить: надобраніч... Мені чомусь не хочеться бачити її обличчя. Мені соромно. Мені соромно за самого себе. Я почуваю, що у мені ворушиться якесь недобре почуття до неї. Мені справді соромно за самого себе. Я їй відповідаю: надобраніч – і швидко опускаюся сходами. Галина каже... Галина ще щось каже... Нічого, нічого – я обережно. Завтра?.. Завтра. Я чую, як Галина замикає двері. Я знаю, що вона зараз проходить мимо їхньої кухні. Я ніколи не був у їхній кухні. Мені навіщо? Чому в мене таке недобре почуття до Галини? Ні, я просто змарнував час. Сам винний. Я мушу сам на себе сердитися. Так, сам на себе... Галина кричить мені щось з вікна. Я їй махаю монографією. Потім завертаю за ріг і йду вулицею. Який я дріб’язковий! Який я... Чорт забирай, який я голодний! Я хочу думати, що так мені й треба. Мені навіть приємно було б так думати. Одначе я чомусь не можу думати, що так мені й треба. Я неначе бачу обличчя Галини. Я бачу її усміхнене обличчя. Я навіть на якусь мить заплющую очі, щоб її не бачити. Але вона ще краще вимальовується в моїй уяві й починає щось непритомно шепотіти. Ні, це я сам мало не непритомнію. Я проходжу мимо базару. Порожній базар. Уже пізно. Ні, якихось дві-три баби чимось іще торгують. Це мусять бути дуже сміливі баби. Вони, напевно, мешкають десь тут поблизу. Чого мені до них підходити? Раптом... Так, це було зовсім раптом. Хтось вихопив з-під моєї пахви монографію. Я навіть забув за цю монографію. Я обертаюся. Я ту ж мить обертаюся і бачу німця. Він у військовій уніформі. Німець не дивиться на мене. Він перегортає сторінки монографії. У нього на обличчі такий вираз, неначе це його монографія. Я простягаю до монографії руку. Німець однією рукою відводить мою руку. Потім цією ж рукою нишпорить у себе в кишені і щось говорить. Швидше до монографії, як до мене. Німець витягає з кишені жмуток паперових грошей і, щось говорячи, пхає цей жмуток мені в руки. Я якусь мить дивлюся на гроші. Звичайні радянські гроші. П’ятірки й десятки. Німець кладе монографію собі під пахву й задоволено до мене посміхається. Я також посміхаюся. Я сам не знаю, чому я посміхаюся. Я взагалі нічого не знаю. Німець повертається до мене спиною і йде. Я хапаю німця за рукав. Він обертається до мене обличчям. На його обличчі запитання. Я розумію, що на його обличчі запитання. Він лізе до кишені. Я заперечливо хитаю головою. Німець кидає на брук ще декілька банкнотів. Він швидко завертає за ріг. Я ще якусь мить стою й дивлюся на тих декілька банкнотів. Потім дивлюся на три баби. Я бачу, що баби так само дивляться на мене, як я на них. Я бачу, як одна з них підводиться. Вона проходить до мене. Вона щось шамотить. Вона схиляється й піднімає тих декілька банкнотів. Вона кличе мене за собою. Я йду за нею. Потім їм якісь пляцки. Їм з апетитом. І проїдаю всі гроші. Баби кажуть, що я непогано продав щось німцеві. Баби дивуються. Одна з них каже, що вона спалила купу... Вона каже: отаку купу книжок! Якби знала! Вона каже, що це були книжки якогось розстріляного жида. Інша баба каже... Вона до мене каже: наївся, синку?.. Баба, що спалила книжки, каже: пора... Інші це саме кажуть. І я собі це саме кажу. Баби мені кажуть: з Богом... І я бабам відповідаю щось. Баби беруть кошики і йдуть. Я також йду. Я думаю, як мені ще далеко додому. Нічого. Тепер зовсім нічого. Я швидко дійду. Я думаю, як мені хочеться спати, і вдвічі прискорюю ходу.
Твори
Критика
