26-11-2020 Олександер Смотрич 147

Олександер Смотрич. Ранок

Чоловік поставив чемодана на плятформу і сказав:
«Чи ж не занадто рано ми прийшли?»
«Це краще, ніж якби ми прийшли пізно, – відповіла жінка. Вона приклала до уст муфту і почала кашляти. Чоловік подивився на жінку і сказав:
«Який сьогодні неприємний ранок. Ми, може, справді рано прийшли... Ти змерзла, що?..»
«Ні, я зовсім не змерзла...»
«Тобі може зашкодити цей вітер», – сказав він.
«Я можу сховатися за тобою. Ти в мене такий високий», – сказала вона і посміхнулася. Вони помінялися місцями, потім вона сказала:
«Як тут, на цій станції порожньо...»
«Це дуже ранній поїзд, – сказав чоловік. – З нашого посьолку ним ніхто ніколи не користується. От і коли я їхав на слідство, тут також нікого не було».
«Чому вони не збудували тут якоїсь будки?» – сказала вона.
«Чорт їх знає, чому. Очевидно, на їхню думку, зайва розкіш...» – відповів чоловік.
Вони мовчали трохи, потім вона сказала:
«Я от усе думаю і думаю...»
«Зовсім не потрібно тобі думати... Все буде гаразд», – сказав він.
«Звичайно, все ще буде гаразд. Я зовсім не про те подумала. Танечка ще спить, як ти думаєш?..»
«Звичайно, вона ще спить... Вовка також...» – відповів він.
«Замучишся ти з ними. Я звикла. Потім, батько – це не мати. Танечку не смій бити...»
«Як ти тільки можеш таке подумати», – сказав він.
«Що ж, другий раз розсердишся, і, може, вдарити тобі захочеться. Тоді знаєш що?.. Одразу подумай про мене... Злість, може, пройде. Танечка, всі так кажуть, до мене трохи подібна».
«Вона страшенно на тебе подібна», – сказав він.
«Пам’ятай, що Вова від народження нервовий хлопчик. От і лікар сказав, що в нього вроджена нервовість. Він, справді, такий нервовий... З ним треба обережним бути. У нього дивні нахили. Добре було б ще з лікарем Назаренком порадитися. Я збиралася. Кажуть, що він хороший дитячий лікар. Я просто не встигла. Я взагалі нічого не встигла. Все через цю мою хворість. Тепер я бачу, скільки я ще не встигла. Лікар Назаренко, ти не забудеш?..»
«Ні, я піду...»
«Але, коли ти все це тільки встигнеш…»
«Ти не турбуйся, якось уже встигну...»
Вони знов помовчали трохи, після чого вона сказала:
«З іншим ти не матимеш багато клопотів. Митрофанівна обіцяла приходити зранку. Вона хороша старуха. Дітей вона любить. Що треба буде, вона зварить. Також попере. На неї можна звіритися. Все це вона мені пообіцяла. Вона чесна жінка. Я знаю. Тільки ти мусиш її примусити, щоб вона їла разом з вами. В цьому відношенні у неї якісь дивні погляди... А ти її умов. Може, тебе вона послухається».
«Може, нам краще було б перейти до тих кущів? З тієї сторони, здається, не такий сильний вітер...»
Він узяв чемодан, і вони пішли на другий кінець плятформи. Чоловік поставив чемодан і сказав:
«Не розумію, чому ти не захотіла одягнути мій кожух...»
«Ну на кого б я була подібна в такому кожусі?..» – сказала вона і посміхнулася.
Він пригорнув її до себе і сказав:
«Яка ти дивна...»
«Чому ж дивна?» – сказала вона.
«Ну хто б тебе міг побачити в тому кожусі? Ще так рано... Ми, здається, нікого не зустріли», – сказав він.
Вона помовчала якусь мить, потім сказала:
«А ти? Мені не хотілося, щоб ти мене такою бачив. Може ж бути, що і востаннє...»
«Ах, Ліда, що ти тільки говориш», – сказав він і подивився їй в обличчя. Вона посміхнулася і сказала:
«Ні, ні, я не хотіла сказати, що востаннє. Справді, чому ж востаннє? Я стала зовсім дурною. Це тільки тому я так сказала...»
«Ти не мусиш так думати», – сказав він.
«Звичайно...»
Вони помовчали якусь мить, потім вона сказала:
«Я от все думаю про Танечку. Ні, про Вовку я також, звичайно, думаю... Митрофанівна все-таки проста жінка. Вона може і при дітях не зовсім добрі слова сказати...»
«Які ж це слова?» – сказав чоловік і посміхнувся. Вона подивилась на нього і сказала:
«Такі, до яких вона на кухні звикла. Ні, це не зовсім погані слова, але страшенно грубі. Танечка саме вчиться розмовляти. Кожен день у неї нові слова. О, вона вже багато чого може сказати і зовсім правильно. Ти ж знаєш...»
Вона помовчала, потім посміхнулася до чоловіка і сказала:
«Знаєш що? Читай їй кожного вечора казку. Це поки мене не буде. Вона це страшенно любить. Але ж ти так пізно з роботи приходиш... Ну, читай тоді краще зранку. Це, може, ще краще. Будеш?»
«Звичайно», – відповів він.
«Вовка чомусь не любить казок», – сказала вона.
«Що ж, він весь пішов у батька», – сказав він.
«Це так. Він і подібний до тебе. І потім – ця вроджена нервовість», – сказала вона і подивилася на чоловіка.
«Ти мусиш, – продовжувала вона, – з ним більше розмовляти. Він страшенно любить про шахту слухати. Це після того, як ти його брав із собою. Наш двір тепер весь у шахтах. Це просто жах. Ти заборони йому скрізь копати. Танечка може впасти і покалічитися. Нехай він копає за огорожею. Тільки щоб не під самими кущами...»
«Краще, щоб він взагалі ніде не копав», – сказав чоловік.
«Ні, чому ж взагалі? – сказала вона. – Адже, це, здається, відвертає його увагу. Це непогано. Але про Назаренка ти не забудеш, що?»
«Це хто?» – сказав чоловік.
«От бачиш. Ти вже забув», – сказала вона.
«Ні, чому ж... Я не забув...»
«Вова мене справді хвилює. Це такий жах, його нахили. Я весь час про це буду думати...»
«Зовсім не треба тобі про це думати. Я піду до Назаренка...»
«Не забудь тільки мені про все написати», – сказала вона.
«Яка ти дивна. Як я можу забути тобі про все написати?»
«Ні, я так не думаю... Який сьогодні жахливий вітер...», – сказала вона і поклала голову на його плече. Він дістав годинник і сказав:
«Одначе потяг спізнюється. Ми вчасно прийшли. Така дурниця...»
«Це зовсім непогано, що він спізнюється. Я от тільки трохи стомилася стояти».
«Але тобі не холодно?»
«Ні, тепер мені зовсім тепло. Я навіть не кашляю», – відповіла вона. Він подивився на її обличчя і сказав:
«Може, температура?..»
«Ні, не думаю», – відповіла вона.
«У тебе розгорілися щоки», – сказав він.
«Це, може, від вітру...» – сказала вона.
«Я так боюся, щоб ти не простудилася...»
«О, я зовсім не легко простуджуюсь. Ти це знаєш. Часом мені здається, що лікарі взагалі перебільшують. Я зовсім непогано себе почуваю. Правда, інколи... Але ж я ніколи не кашляла кров’ю...»
«Це дуже добре, – сказав він. – Я багато хорошого чув про цю санаторію. Але найбільше, звичайно, залежить від тебе самої. Ти мусиш це пам’ятати ... Здається гудок, що?..»
«Так, мені також здалося, що був гудок», – відповіла вона.
«Це на сусідній станції. Одначе потяг їде з запізненням... Нам треба ще пройти на середину плятформи. Пересадка в Н., ти пам’ятаєш?»
«Не турбуйся. Я все як слід пам’ятаю...»
«Може, мені справді на все плюнути і поїхати з тобою?»
«Ні, це було б зовсім зайвим і неможливим», – відповіла вона і поправила капелюх. Він узяв чемодан, і вони пішли. Він сказав:
«Ні, чому ж неможливим?..»
«Не треба про це говорити», – сказала вона. Вони дійшли до середини плятформи і зупинилися. Вона подивилася на чоловіка і сказала:
«Ти ще можеш поставити чемодан...»
«Він зовсім не важкий. Думаю, що тобі з ним неважко буде», – сказав чоловік.
«Я брала тільки найпотрібніше... Зрештою, все це тільки на два-три місяці...»
«За два-три місяці мені обіцяли дати відпустку. Може, на цілий місяць... Ти плачеш?»
«Ні, ні... Я тільки подумала, як тоді нам буде хороше...»
«Ну, тобі зовсім не треба плакати...»
«Якось все в нас тепер недобре. Все якось так складається... Одне до одного...»
Він поставив чемодан і пригорнув її до себе, потім сказав:
«Ну, заспокойся, люба... Хіба ж так можна?..»
«Я зараз... Справді... хіба ж так можна... Ні, ні, я така щаслива, що нарешті кінець цим неприємностям по роботі...»
«Не треба зараз про це думати. Раз кінець, значить, не треба, правда?» – сказав він і дістав хустинку. Вона подивилася на нього і сказала:
«Знаєш, мені навіть часом снився цей обвал на шахті... І ти... Так страшно снилось...»
«Чорт з ним», – сказав чоловік і почав витирати з її обличчя сльози. Вона сказала:
«О, як у тебе трусяться руки...»
«Це, нервове... Це пройде...» – сказав він.
«Знаєш, я думала, що збожеволію, поки ти повернешся з того слідства... Ти ж міг і не повернутися?..»
«Але ж я повернувся. Навіщо ж думати?..»
Вони помовчали якусь мить, потім він сказав:
«Нерви... Все це коштує багато нервів...»
«Не треба хвилюватися», – сказала вона. Він дістав портсигар і сірники. Вона сказала:
«Ти, завжди пам’ятай про Вову, чуєш?»
Він закурив. Вона подивилась на нього і сказала:
«Бідний, замучишся з ними...»
«Ти мені, звичайно, одразу напишеш...»
«Так-так, тобі і всім вам... Яка шкода, що Танечка ще спала. Мені так хотілося і не хотілося її будити...»
«Ну, здається, вже близько...»
«Ну... ну... мій любий... ти більше не хвилюєшся, я також... Ти сам це бачиш...»
«Ну от і гаразд... Ти пиши... Тільки одразу... От...», – сказав він і дістав з кишені вічне перо.
«Ні, ти візьми... – сказав він. – Я обійдуся... Там, може, чорнила не буде, чи що... На всякий випадок...»
«Ну, ну... гаразд... Я візьму... Що я тобі хотіла сказати?.. Я, здається, ще щось хотіла тобі сказати... Я зовсім дурна...»
«Не треба хвилюватися...»
«Ти не дозволяй Танечці їсти зелений агрус... Скажи також про це Митрофанівні, чуєш?»
«Я скажу. Я все скажу. Ти не хвилюйся. Ось він...», – сказав чоловік і показав рукою на димок, що швидко наближався. Вони мовчали якусь мить, потім він сказав:
«Гроші ти не забула?..»
«Ні, ні... Я, любий, нічого не забула... Було досить часу... Як це дивно, що досі було досить часу...»
Він подивився на неї і нічого не відповів. Вона сказала:
«А тепер я навіть тобі нічого не встигну сказати...»
«Заспокойся, моя люба. Тобі зовсім не можна хвилюватися», – сказав він і обняв дружину. Вони поцілувалися, і вона сказала:
«Скажи мені тільки одне... Скажи, ти вдячний мені?..»
«Навіщо ти тільки про це запитуєш?..» – сказав він.
«Ні, ти скажи...»
«За все, моя люба...»
«За все, що було, правда?»
«Не треба так казати», – сказав він.
«Ні, я більше не буду. Ти ж бачиш, яка я спокійна...»
Мимо них гуркотіли і скрипіли вагони. Вони обоє мовчали якусь мить, а коли все це зупинилося і стихло, вона сказала:
«Ну, тепер ми, здається, зовсім не маємо часу...»
Вона обхопила руками його шию, і вони нашвидку поцілувалися. Він узяв чемодан і виніс його на площадку вагона. Потім він зійшов з площадки на плятформу, а вона стояла на площадці і дивилася на нього. Він сказав:
«Вагон, здається, зовсім порожній і не для курців. Тут написано, що це вагон не для курців...»
«Так-так... Тепер нам стане трохи легше, правда?..»
Потяг рушив. Чоловік дістав з кишені хустинку і пішов поруч з вагоном. Він підніс руку і почав махати хустинкою. Дружина посміхнулася до нього і сказала:
«Молоко, що стоїть на вікні... в кухні... ще не кип’ячене... Його ще треба зварити... Чуєш... Я не встигла...»
«Добре, добре, моя люба...», – відповів чоловік і пішов швидше. Вона ще щось сказала, Він пішов ще швидше.
«Я не чую... – крикнув він, – я нічого не чую... Ти ще щось сказала...»
«Любий, мій любий... я сказала...»