Неуникненність суворого плину життя
Ростислав Доценко
Коли в письменника є хист писати і прозове, й віршоване, то частіш так буває, що замолоду він улягає ритмічній ліриці. А вже перегодом його більше до епічної прози хилить. В Олександра Смотрича - який народився 1922 року в Кам’янці-Подільському, а з кінця 40-х оселився в Торонто (Канада) - склалося інакше, принаймні в літературно-художньому друці він виступив спершу як новеліст. Перед тим, правда, він уже друкувався в амплуа мистецтвознавця: восени 41-го року в київських газетах «Українське слово» Рогача й «Літаври» Олени Теліги, а далі і в іншій позарадянській українській пресі воєнних років - від рівненської «Волині» й камянець-подільського «Подолянина» до берлінського «Голосу».
Уже перші його новелістичні твори з середини 40-х pp. вирізнялися гострим драматизмом зображуваного і пружністю вкрай ощадливого письма. Під цим оглядом Смотрича можна було б назвати послідовником Василя Стефаника, хоч загалом стилістика обидвох письменників досить відмінна, та й об’єкт в одного - прикарпатське село, а в другого - здебільше східноукраїнське місто. Такий антисентиментальний, жорсткий, аж часом жорстокий вгляд у дійсність, що його явив Смотрич, - то було чимось дивним, коли зважити на вік автора - 25-літнього юнака, навіть врахувавши, що це писалось у тяжкі матеріальними нестатками й політичною невизначеністю роки існування на правах «переміщених осіб» у Західній Німеччині, де автор по війні опинився як неповоротець до «Країни Рад». Хоча дивнішим мало б здаватись інше - щоб хтось узагалі міг не стати глобальним песимістом, скуштувавши на собі радянського раю. Смотрич урешті-решт не песиміст і не став ним тому, що, попри домінування похмурих барв у його видноколі, він таки добачає - навіть в одчайдушно трагічних ситуаціях - людяне у своїх персонажах (і пробуджує його в читачах).
Такий герой новели «Гавкун», простий шофер Васька: він побив заїжджого ловеласа від музики, котрий заразом з навчанням співу в клубі звів і його кохану дівчину, і заробив за це рік виправно-трудових робіт (дія тут відбувається на передвоєнній радянщині), а повернувшись додому, дізнався, що його Надя наклала на себе руки. Він згадує, як після вироку суду вона присіла поруч з ним і тихо, щоб тільки йому було чутно, сказала: «Ти благородну душу маєш...» Васька слухав розповідь товариша про те, як дівчина отруїлась, і дивився на нього «якось тупо й нерозумно. На його очах стояли сльози. Це був вечір його повернення, і він, може, всоте... перепитував: «Так, кажеш, отруїлась...»-і все так само вперто дивився товаришеві в очі, наче сподівався вичитати там якусь іншу, не таку незворотну, правду...
Навіть коли гине людина в лещатах довкружного міщанського остракізму і тваринного страху, породжених уже не російсько-радянським, а німецько-нацистським окупаційним режимом у роки Другої світової війни (герой новели «Сволочовскій дом» - «націоналіст», як його прозвали переполошені сусіди, Косько), то й тоді лишається надія на оптимістичний вихід, але вже на рівні «позалітературного» заперечення цього страхогінного режиму. Обидві ці новели були опубліковані 1947 року в мюнхенському журналі «Арка» - одному з найповажніших періодичних видань тодішньої української еміграції.
Першу збірку прози Смотрича «Ночі», видану того ж 1947 року, привітав авторитетний уже тоді критик (а головне - мовознавець і ревний поборник високомистецького українського слова) Юрій Шерех, він же Юрій Шевельов, назвавши, між іншим, «Сволочовскій дом» «найкращою нашою новелою» тих літ.
Промінець просвітлення, ледь проглядний крізь трагедійний морок, - приблизно такої тональності майже вся новелістика Смотрича: збірки «Вони не живуть більше» (1948), «Вибране» (1952, сім коротких новел з додатком п’єси «Син»), «Буття. 16 нікому непотрібних оповідань» (1973) та інші, а також друки в періодиці різних років. Щоправда, з роками ця тональність робиться дещо менш апокаліптичною і вугластою при всьому своєму драматизмі в основі.
Згодом Смотрич почав усе частіше звертатись до віршарства, що домінує в його доробку останніх десятиріч. Це насамперед ціла вервечка книжечок 70-х років з ненумерованими сторінками й раз у раз повторюваною спільною назвою «Вірші» - самвидавних торонтських публікацій, на яких так і стояло: «Сам видав» (може, тому, що не знайшлося видавця, охочого ризикнути такою надто вже «аутсайдерською», як побачимо далі, віршопродукцією?).
Загалом поезія Олександра Смотрича - це така своєрідна лірика, в якій майже немає видимого «я», хоч воно зовсім не розчинилось у навколишньому світі, воно присутнє, тільки опосередковано, як у японських віршованих мініатюрах... Пише у своїх віршах Смотрич, як і в новелах, переважно про те саме буття людини у звироднілому тоталітарному суспільстві. «Голод, колективізація й так зване розкуркулення, як акти нищення національної субстанції й розтління душі народу й одиниці - теми не нові, але в образках (Смотричевих - Р. Д.) «Віршів...» вони виступають у конденсації, лаконічності, іронії, пронизаній болем, з такою силою, як рідко коли» (Ю. Шерех).
Голос Смотрича звучить іноді до надриву оголено, макабрична дійсність - поза межами нормальної людської уяви. Хоч назверх картини, породжені цією дійсністю, здаються банально-холодними, насправді вони аж розпечені до білості на грані між стримом і вибухом. Краков’як на розстрільних кістяках - один з найпромовистіших таких образів (вірша наводимо повністю, як і в подальших цитатах):
Тепер тут парк культури й відпочинку -
Оркестра в раковині грає краков’як.
Танцює парами зальотисто і шпарко
напівголодний босий молодняк.
А під землею - довгими рядами
постріляних напівзогнилий прах...
Навіяно цей вірш вінницьким парком над сумнозвісним труповищем 37-го року. Але хіба тільки сама Вінниця була біля витоків такого крижаного стиску поетових емоцій?!
Є у Смотрича й вірші, навідліг безобразні, побудовані на суціль прямолінійному протиставленні, як-от:
Ви кажете - есересер,
А я кажу - Росія.
Ви кажете - уересер,
А я кажу - Росія.
Ви кажете - царизм нас жер,
А я кажу - Росія.
Ви, може, не повірите мені тепер -
Колись повірите - Росія.
Трохи пізніше на цей самий мотив саможертовного жертя своїх жертв імперією делікатніше промовив Юрій Тарнавський, представник нью-йоркського поетичного кола. Маємо на увазі його вірш-звернення до на всі боки опікунчої Росії (вірш так і зветься - «Росія»):
Країно, що страждаєш на комплекс материнства
і обмотуєш інші нації колючим дротом своєї любови,
хіба не знайдеться серед твоїх синів
хоч один, який сказав би: «Залиши їх, мамо!»...
Стримана експресія вислову тут не уймала ваги звинувачення й не ослаблювала присуду, тільки докір на адресу імперії звучав ніби узлагіднено - хоч таки не менш разюче.
Або ж узяти й зовсім позаделікатний сплеск терпкої з кров’ю іронії в сьогоденному «північно-кавказькому» вірші Дмитра Павличка «То внутрішня справа Росії»:
Моліться, народи, великі й малі,
Серця обертайте в гранати,
Уклінно просіть, щоб прийшли москалі,
Дали вам безсмертя спізнати.
Бо ваша свобода, різдва сяяття,
І мови й кленоди святії,
І право на подих, на мир і життя -
То внутрішня справа Росії.
Ледве чи більш безоглядними на цьому тлі виглядають цитовані вище рядки Смотрича, в яких високу напругу любові передано через її протилежність, а неприйняття заперечуваного мало не вихлюпується над край художньо виправданого. В них ненависть - чи треба боятись цього слова? - пульсує «мовчазна і спокійна, тільки з трохи-трохи поблідлими губами» (як висловився при одній нагоді Богдан Рубчак). Почуття це, хоч і яке екстремне по сухі, в декотрих межових ситуаціях дощенту споляризованого XX сторіччя таки виявлялося вкрай необхідним для духовної рівноваги спільноти, враженої безопірністю на власну безрозмірну доброту, прихильність і зичливість до всіх тих правобіч та лівобіч, що обдаровують українців - лагідно кажучи - елементарним глумом, озлістю й неприязню, як тільки ми пробуємо стати всього лише впорівень з ними. Сама реальність підказує нам, що любов до свободи й ненависть до рабства (і до накидачів його) - це двобіччя однієї медалі й нікуди від цієї єдності екстрем не дітися: на крутих поворотах Україну вже не раз викидало на суглинок історії, й ми знаємо чому, - клопіт лишень у тому, котрий поворот може виявитись для нас останнім. Не допустити до нього - такий обов’язок кожного, і стосується він рівною мірою як політиків, так і митців.
Про це думали й цим переймалися й відверто оприлюднювали цей програмний постулат поети еміграції - навіть авторка, може, найщемнішої інтимної лірики в поезії українського закордоння Наталя Лівицька-Холодна, яка у вірші «Сповідь» (збірка «Сім літ», 1937) проречисто заявляла:
Я твердо вірю, Боже мій,
лише святий вогонь-ненависть
пірве з кайданів нарід мій
і поведе його до слави.
Саме таким світоглядно-емоційним «повнокомплексом» пояснюється й перепад того самого Юрія Тарнавського від «поезій про ніщо» (таку назву має ціла його збірка 1970 року) в гостропубліцистичну - аж надміру - «антиуранівську» поему «У ра на» (1993), в якій нещадно шмагає поет за патологічне малоукраїнство як винних, так і невинних земляків та землячків, а праведної своєї ненависті вділяє як імперському народові-виродку», «що вже малим виривав дітям язики їхньої мови , так і власному народові-недоростку:
...ненавиджу
...найбільше - тебе, мій народе,
що вже ось тисячу років
мукаєш за собою,
як теля за матір’ю:
«Хто я? Xто я?»
тоді як ти
сам собі матір,
що ти люд радянський, царський,
цісарський, королівський, ханський,
що ти руський, русин, рутенець, карпаторос,
малорос, малополяк (хрунь), мадярон,
лемко, козак кубанський,
що ти все перше комуніст, сталініст,
монархіст, ліберал, радикал,
православний, баптист, католик,
і ніколи
не українець,
що тобі байдуже
(«всьо равно»),
хто ти,
що ти завжди зиркаєш
боязко
то в цей,
то в той бік,
чи вільно?
А щодо окупантських гнобителів, то тут уже й сумнівів ніяких нема, як у звісному крилатовислові Василя Симоненка, евфемістично заадресованому «курдському братові»:
Не заколисуй ненависті силу:
Тоді привітність візьмеш за девіз,
Коли впаде в роззявлену могилу
Останній на планеті шовініст.
Як і в зовсім однозначних рядках Дмитра Редькова, сучасного поета з донбаського Єнакієвого, в п’ятій - після чотирьох російськомовних, - уже українській, збірці «Невисохла сльоза» (1998). Згадавши плоди зусиль ревних імпербудівничих, які загонили українців до всіх радянських тундр -
Печора, Чукотка, Хібіни,
Мороз на вустах, ніби гать.
Чи є де краї, Україно,
де діти твої не лежать?! -
поет уже не обтяжує себе евфемістичними шатами: «Я зрадив би вас, коли б, мамо, ненавидіть їх перестав».
Тим-то не можна не мати належного зрозуміння колористичної гами почуттів Олександра Смотрича, котрий не криє своєї зневаги до малорослих землячків, які многопрощенні кривдниками власними і не менш пристосуванськими за всіх режимів («бо жити ж треба!»), як не приховує й ненависті до чужосторонців, які упокорюють чорним колимським кривосуддям та лукавим «братолюбієм» Україну. Нині, дякувати долі, декотрі братолюбні реалії перемістились уже у вчора й позавчора, та спроби оживити їх ще деколи чуються, і неабияк дошкульно! Отож не завадить нагадати зо два мікровірші Смотрича, стосовні цих прикропам’ятних реалій. Один, «дорослий», під назвою «Дума»:
Гей, енкаведе та й Енка веде!
Гей, гей, та й в енкаведе...
Ой та й гей - тепер не те!
Сидить Енко в кагебе!
Гей!..
І другий, у якому відбилася «енкаведе»-ситуація на свідомості дитячій, вірш так і називається - «Дитяче»:
Хвалиться дитя мале -
«Моя матуся - машиністка
в найголовнішому енкаведе
і знає все, і навіть те,
чий тато більше не живе!»
Це в’язничне й розстрільне небуття звучить повсякчас у Смотричевій поезії як вікопомне memento для нас, живих і сущих, і навіть для тих, що їм ще тільки народжуватись у XXI сторіччі.
Пізніший поетичний розмай Смотрича - це своєрідне вибране у збірнику «Ужинок» (1985) і публікації в журналах та в антології «Поза традиції», видрукуваній уже в незалежній Україні (1993). Помітно, що поетичний почерк його з роками стає трохи згладженішим, хоч нуртує в поетовій душі все той самий вир почуттів і не приглушується постійно присутня скорботно-тужлива домінантна струна.
Славний український художник Яків Гніздовський, який, крім усього іншого, був і творцем блискуче графічно реалізованих обгорток до книжок - до «Ужинку» також, - писав у листі до Смотрича про свої враження від його поезій: «Не пригадую собі, чи я читав щось сильніше, а при тому більш замкнене в кристалеву форму, як ваша «Баляда» чи «Марія». І навіть ті, немовби випадкові, вірші усі насичені глибокими почуваннями. І потрясаючими образами».
Враження Гніздовського, висловлені без жодної надуми, цікаві тим, що в них, можливо, несамохіть виокреслено ідею прекрасного, яка одуховлює художній твір, коли він органічний, і неминуче підносить над усякі песимізми. Принагідно наведемо ще одну цитату, але вже з іншого листа, написаного з малої «гулаг-зони» у «велику зону» років сорок тому: «Правильно хтось сказав, що туга, скорбота, печаль і подібні настрої домінують в усій світовій поезії - найбільш вони улюблені, найглибш розроблені і зачіпають струни серця більш пекуче. Має цей односторонній нахил своє певне філософське обгрунтування - бо ж справді, попри всі свої поступи, боротьбу, досягнення, людство завжди опинялось перед стіною смерті, небуття - відносність життя перед лицем вічного, абсолютного «космічного мовчання» природи.
Але безконечний всесвіт складається з конечних - кінцевих - частковостей, і от з цих частковостей ми визбируєм сенс життя, прагнемо збагнути неосяжне, вибороти незбориме, мета вічно вислизає з-під пальців, лишається самий рух, самий потяг, сама боротьба. І в цьому знаходимо щастя. Життя - ріка, а не болото. Зникають дрібки «Я», зостається монументальність «Ми». Тіло смертне, дух безсмертний».
Не про Смотрича це мовлено й не тільки про поезію. А просто про людину, яка відчуває й думає в нашому всесвіті - і часом творить щось духовно вартісне. Мистецтво - це ж завжди змагання вічного й величного з тлінним і суєтним, це неугавні спроби скінченого «Я» піднестись до нескінченного «Ми».
Скалки цього всюдиприсущого тліну знов і знов нав’язливо пнуться на очі в нашо-Смотричевому армагеддонному світі, відображеному в «Ужинку». Такий «до арештанта подібний Всевишній» у бабиній хаті, таке «життя, мов образ, викинутий на смітник» чи передчуття арешту «в кімнатах, що вужчали від жаху», така містечкова «тюрма у стилі українського бароко»... Миттєві зудари буденних колізій, зблиски контрастних асоціацій - характерні прикмети Смотричевих вільних віршів-мініатюр з в’язничної оболоні, повитих смутком і хмурістю. Однак це не банальна розчарованість у житті, а щось інше - більше й вагоміше. Попри констатацію об’єктів, найприкріше відчутних, найдошкульніших своєю повсякденністю, якою таки перевите наше кожночасся, проступає в цих віршах щось верховніше: прийняття життя як цілості, в якій любов та ненависть десь у безмежжі (отже, і в принципі) збігаються, коли любов не зникає. Лише скидається свого ущербного однополяр’я, успокійнюється, але й утверджується у своїй слушності як найістотніший складник всього існуючого. Це життя - наче вічний потік протиборства екстрем, з яких автор, творець, часто вихоплює нам на оглядини похмуре, а пориває таки до світлого.
Та все ж далеко не завжди розкошує у Смотрича такий «шибеничний» колорит: знає він і неприховано просвітлені моменти, коли постають у нього прегарні замальовки зовсім іншої образності й звучання:
В степу ненаситні
пожежі
стелили чорний килим
попелу -
червоногриві коні
летіли.
В степу погожі дні
зазеленіли -
коні пастись прийшли,
сумирні,
білогриві.
Вірш з циклу «Кільканадцять мініятюр»
Що ж, ніяка пригніченість не може зробити справжнього поета байдужим до веселкового розмаїття світу, в якому ще й мелодії бринять і переливаються - музичні тони на диво гармонійно співіснують з антимузичними, бува, реаліями і якось мінімалізують їх ущербний вплив (за фахом О.Смотрич - музикант і має в доробку також вартісні музикознавчі публікації, як і музикопричетні новели: «Final» - про трагічну долю композитора Миколи Леонтовича, забитого зайдою-чекістом, та ін.). І як новеліст, і як поет - він таки справжній і ні на кого не схожий, крім хіба на самого себе: він «сам в своєму стилі» від ранньої пори і до пожнив’я.
Л-ра: Кур’єр Кривбасу. – 2008. – № 222-223. – С. 313-321.
Твори
Критика
