доброго ранку, зелена пташко
Г. Чубай
Може, то така літня пора, що дні летять швидко, а ночі — гамірно і солодко. Коли рушаєш у подорож до Сяйва, треба вірити собі, вказівнику, дорогам і стрічкам на кущах, березах і акаціях. Місто перестає так густо і гостро наповнювати собою повітря і поволі відкриває магістраль на селище, поворот на віадук, поля, поодиноких велосипедистів і пахощі середини літа.
Маршрутка 241, велосипед, щаманська або проста собі машинка довозять учасників до селища Кіровське, до вигину дороги на бази відпочинку, а долі вже тьопаєш акацієвим лісом серед високих трав і маленьких кущів, така собі надзвичайно гарна Україно-Африка погнутих сухих стовбурів і розпатланих хмар на майже прозорому блакитному покривалі. До табору йдеш за стрілками, а далі барабани вказують напрямок звуку. Березами оточені галявини, а зліва, стежками і через місточок — Орель. Коли після фаєршоу, такого філігранного грання вогняними сферами барабани виокремили учасників, у кого кров кипіла і в тінях, ламаних вигинах освітлення розтанцювала, завела, звуків за пазуху насипала, було відчутно, як соціальне полишає нас і єднає з глибоким, своїм, серцевинним. Найвідчутніша природа під босими ногами. Але ж то не всі так, ще багатсько людей гуляли, грілися, розмовляли, йшли на річку і просто відкривали собі те дружнє таїнство поза мегаполісом. Як то файно після вистрибів-вигинів розбігтись на пару кроків і влетіти чи спокійно знайомлячись, зійти у річку під густим лісом зірок, які ніби трошки гойдаються там у вишині серед космічної лапатої темряви. І все замовкає, русалки і жаби десь слухаюсь із зелених запруд, навіть поступово луною сходить барабанний звук. І вже біля вогнища залишається меншість, виносяться співаючі чаші, варгани, губна гармошка, виводиться з середини себе голос: Сяє людина, Сяє звук, Сяє природа.
