Антологіон. (Український фільм)
Олександр Балагура 1987 року закінчив історичний факультет Київського університету ім.Т.Шевченка. З наступного року почав працювати асистентом режисера на «Укркінохроніці». Для кіножурналу «Україна сьогодні» зняв сюжет «Нашим братам і сестрам» (про перепоховання жертв сталінських репресій у місцевості Дем’янів Лаз біля Івано-Франківська) і одержав перший приз у Флоренції на МКФ документального кіно. Працював асистентом у фільмі «Перед іконою». Після смерті режисера цього фільму Володимира Костенка зняв на честь його пам’яті «Три храми на моїй долоні». Інші фільми: 1992 року — «Вулиця-вдова» — про життя циганського табору; 1993 — «Мелодія» про Володимира Івасюка; 1994 — «Із зелених думок одного лиса» про Богдана Ігоря Антонича, «Еклектична месса (мала)». 1997 року завершив семичастинний «Антологіон. (Український фільм)» — фільм незвичайний з погляду існуючих стереотипів документального кіно, можна сказати, експериментальний. Без слів. Монтажний, побудований виключно на матеріалі українських фільмів як ігрових, так і кінохроніки.
І хоча спеціально не було знято жодного кадру, проте, враховуючи те, якої форми надав режисер матеріалові, фільм можна вважати авторським. Це підтверджується й тим, що дуже різний матеріал сполучено не механічно, а на основі певної художньої єдності, а між його елементами немає внутрішньої суперечності, навпаки, вони узгоджені між собою — ворон із «Тіней забутих предків» дивиться на персонажів «Землі» і т. ін., а фрагменти одного фільму органічно переходить у фрагменти іншого. В результаті з’являється новий зміст. Такий спосіб поєднання можна було б назвати постмодерним, але від постмодерністичної легкої гри з існуючим мистецькими образами та смислами він відрізнаєгься продуманістю, загальною артистичною єдністю фрагментів і цілісністю твору.
Олександр Балагура — режисер, який перебуває в авангарді пошуків сучасного кінематографа. Характерною рисою його творчості є зосередження на окремому кадрі, розглядання, немов «під мікроскопом», найменшої клітинки кінотвору.
Першоелемент, оту найпершу клітину, з якої взагалі розвинулося велике кіно, він знайшов у роботах американського фотографа XIX століття Едварда Мейбріджа, чиї фотознімки, на його думку, сьогодні є міфом кінематографа.
«Антологіон» присвячений сторіччю українського кіно і адресований як тим глядачам, які нічого не знають про українське кіно, так і тим, хто в ньому орієнтується. Олександр Балагура пішов нетрадиційним шляхом, тобто не став розповідати історію українського кіно, бо для цього існує такий жанр, як цикл передач. Мав іншу мету: якщо в глядача під час перегляду фільму виникне якийсь момент переживання, то це відкладеться в свідомості тих, хто українського кіно не знає. А в тих, хто його знає, з’явиться можливість зіставити і замислитись.
В Україні випущено дуже багато фільмів і в цій роботі використано тільки невелику частку. Автор прагнув створити особливу інтонацію, щось таке, що вирізняє цей фільм з-поміж інших. Разом з тим автор намагався використати основні мотиви нашого кіно, зробити цілісний фільм. Враховуючи те, що існує цілком реальний світ кіно, в якому живуть персонажі й між собою спілкуються. Справді, якщо взяти персонажів з різних картин і поставити їх поряд, то між ними може виникнути певна напруга. Вони ніби продовжують один одного. На думку О. Балагури, коли дивишся фільми, особливо українського поетичного кіно, складається враження, що знімалась одна і та сама картина. Узагальнюючим образом українського кіно в «Антологіоні» є насамперед образ, створений Іваном Миколайчуком у «Вавилоні XX», який став одним із основних ліричних героїв «Антологіону». Звичайно, за ним стоїть і Семен Свашенко, і всі інші герої Довженка, але, як вважає Балагура, саме Іван Миколайчук найповніше увібрав стан і досвід попередників, за його плечима герой «Тіней», «Пропалої грамоти» та інших фільмів. Це образ людини, яка багато пережила.
Олександр Балагура створював не каталог, а твір, у якому збережена основна інтонація кращих фільмів українського кіно. Звідси й нетрадиційний спосіб вислову, і прагнення до чогось цілісного, єдиного, і, зрештою, назва — «Антологіон», яка має кілька значень, у перекладі з грецької — зібрання різних квітів, букет, вінок, а в церквній слов’янській традиції це слово вживалося як зібрання житій святих тобто, певних історій.
Кількість відібраних фільмів визначилась не відразу. Та й не всі копії з того, що хотів автор, він зміг здобути. Всього задіяно 18 фільмів, крім того ще кадри з кінохроніки. Як сказав Олександр Балагура, «коли задум почав набирати конкретних обрисів, з’явилася думка про існування такого-от світу кіно як чогось єдиного. Як сполучаються один з одним його образи, мотиви, як вони один від одного відштовхуються? Я намагався знайти відповідь на це питання і прислухатися до взаємин персонажів українських фільмів».
Відомо, що кіно завжди було пов’язане з життям суспільства, і це життя фіксувалося на плівку. Сама по собі фіксація багатогранна. Один і той же кадр можна інтерпретувати довго, розглядаючи його з різних точок зору, і кожного разу він матиме новий зміст.
Можна сказати, що цього разу самоусвідомлення українського кіно відбулося з точки зору Олександра Балагури. Природно, що в процесі роботи він чинив певне насильство над матеріалом. Але весь час автор до нього прислухався, як і до самого себе. Часто навіть важко зрозуміти — хто продиктував саме такий хід. Хоча, звичайно, диктував матеріал. В цьому сенсі кіно дуже специфічне, адже навіть доторкнутися до тих кадрів є великою відповідальністю. Тому зрозуміло, що фільм викличе різні думки, неоднозначну реакцію, особливо у професійного глядача.
Звичайно, у відборі фільмів основну роль відіграли суб’єктивні уподобання автора, який поставив перед собою завдання — зрозуміти, що відбувалося впродовж століття в сенсі історичному, а також художньому, бо, на думку О.Балагури, кіно — це історія, яка перейшла в образ.
Посвята фільму: «Щасливим, що пішли». Можна говорити про якийсь етап і якийсь підсумок в українському кіно. Кіно житиме, знаходитимуться люди, які ціною великих зусиль зніматимуть фільми. Зрештою, так знімався і «Антологіон». Але кіно буде іншим — просто певний етап минув, ставши вже легендарним.
«Нехай не ображаються на мене, — говорив О. Балагура, — автори «Звенигори», «Тіней забутих предків», «Вавилона XX» за те, що з їхніми творами відбувалися зміни — у нашому фільмі є рух, герої кінокласики стають схожими на героїв античності». Справді, автор свідомо використовував найвідоміші кадри з класики. Адже вони «працюють» вже самі по собі — дід, коні, воли, трактор, Василь із «Землі». У Довженка ці кадри живуть своїм життям. В «Антологіоні» вони вирішені інакше й несуть в собі певний стан. Уважно вдивляючись у вже знайоме, автори ще раз наближаються до нього. Можливо, глядачам це важко буде сприймати, але до класичних фільмів не можна підходити з точки зору «я це й так знаю». Автор зберігає стан - і не тільки в ритмі. Він вдається до частих повторів і «затягнутих» монтажних сцен.
Взагалі, традиція монтажного кіно не нова — вона з’явилася з появою самого кіно. Автор пішов за стилем і ритмом, закладеним у використаних кадрах. Як же О.Балагура користується, скажімо, глобальними образами, не притаманними сучасній естетиці кіно? Епічність у фільмах Довженка, коли вичленяється окремий образ, навіть погляд. Взагалі у Довженка є дивовижні речі, коли статичний кадр, ніби зовсім неприродний у позі персонажа, його рухах, а при цьому виникало щось таке, що прийнято називати вічним... Чи фільми Дзиги Вертова: естетика його фільмів — це як подив, захоплення, ритми того часу.
Авторські склейки Балагура зберігає лише в кількох місцях і зберігає свідомо, решту матеріалу перемонтовує. Наприклад, знаменитий танець Василя із «Землі». Ним в «Антологіоні» починається епізод Першої світової війни. Початок ніби ексцентричний, але згодом це набирає страшних обертів і танець починає сприйматися як танець смерті, як жах, як щось дике. Так само, як епізод з Василевою нареченою, яка дізнається про його смерть, — це як реакція на те, що відбувається у всьому світі, реакція на круговерть війни. Чи виправдана така реінтерпретація? Але в цьому й полягає авторський погляд.
У фільмі музика й шуми також підібрані Балагурою. Звичайно, перевага надавалася зоровому ряду і -монтувалася картина без музики, а вже потім музику підкладали до готового фільму. И часто відбувалося диво — музичні акценти Тертеряна й Сильвестрова точно співпадали з акцентами фільму.
Щодо кольору, то у фільмі він є тільки в деяких кадрах із «Тіней забутих предків» та «Київських фресок», тобто Параджанівських фільмів. Усе інше — чорно-біле кіно. З одного боку, це робилося свідомо, а з іншого — вступив у силу технічний і фінансовий бік роботи, коли не вистачало коштів на замовлення фільмів та на спеціальну плівку для мультробіт. А вона потрібна була для зображення, яке виникало внаслідок викадровування і «розтягування» окремих кадрів, взятих з української кінокласики (наприклад, зображення Фабіяна). Звідси - і втрати фільму. Тобто робився фільм не в найкращих умовах. Але автор «Антологіону» мужньо витримав, використовуючи для роботи найменшу можливість. Мабуть йому, як і всім жителям «Антологіону», світила параджанівська зірка з «Тіней».
«Антологіон. (Український фільм)»
Режисер Олександр Балагура
Над фільмом працювали: М.Слободян, О.Коляда, І. Гура, Ю. Расторгуєв, О.Цвілодуб,С.Байда, М.Домбровська, І.Поляруш, В.Виниченко.
Студія«Укркіно-хроніка», 1997.
