Біографія Володимира Сосюри

Володимир Сосюра народився 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.). Дитячі роки поета минають в с. Третя Рота (нині м. Верхнє), у старій хворостянці над берегом Дінця. Одинадцяти років В. Сосюра йде працювати до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкових заробітків. Початкову освіту здобуває під опікою батька, зачитується пригодницькою літературою (Майн Рід, Жюль Берн, Фенімор Купер). 1911 р. вступає до міністерського двокласного училища в с. Третя Рота.

Як поет В. Сосюра вийшов із річища романсової традиції з притаманним їй образним рядом та інтонацією. Проте факти соціальної дійсності вражали його так само, як і факти життя особистого. Соціальна тематика природно уживалася в його вірші з сентиментальними медитаціями. Це засвідчує вже рання лірика, яку можна умовно обмежити 1921 р.

Лисичанська газета «Голос рабочего» (1917, 14 жовт.) друкує вірш В. Сосюри «Плач волн», затим — перший вірш українською мовою «Чи вже не пора» (22 жовтня), а наприкінці жовтня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу. У поезії В. Сосюри ще висвічує красива жура витонченого самітника, вчувається богемний подзвін кришталю, проте до богеми він не мав жодного стосунку («Гроза», «Бокал», «Вновь один»). Та дедалі дужче звучить у його віршах тривожне вирування розбудженої соціальної стихії («Много в душе еще песен неспетых»).

Становлення В. Сосюри як громадянина й митця припадає на перші пореволюційні роки. Восени 1918 у складі робітничої дружини содового заводу він бере участь у повстанні проти кайзерівських військ. Взимку 1918 стає козаком петлюрівської армії. Восени 1919 тікає з її лав і потрапляє в полон до денікінців. Його розстрілюють, як петлюрівця, але рана виявляється несмертельною, і поет виживає. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя. 1920 р. опиняється в Одесі, де його, хворого на тиф, приймають до своїх лав бійці Червоної Армії. В 1920-1921 В. Сосюра воює з білополяками та армією Н. Махна.

Рання поезія В. Сосюри спрагло вбирає художні здобутки різних стилів і течій того часу. Сюжетність, грунтована на зміні емоційних станів, образність та мелодійність рядка в'яжуть його вірш з українською романсовою традицією.

1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою. Нещодавно віднайдений документ коригує цю думку. Рукою Сосюри в нім записано: «В 1918 р. після проскурівського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій «Пісні крові...» Однак відшукати цю книжечку поки не пощастило.

1921 р. виходить поема «Червона зима». У невеличких дев'яти розділах поема вмістила цілий духовний світ представника «робітничої рані»: теплі спогади про дитинство й домівку, парубочі розваги й перше кохання, порив повстанських загонів, повернення додому й сум утрат, відчуття єдності з народом і віру в ідеалії народовладдя.

Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима», 1922; «Осінні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно.

Лірика Сосюри 20-х років («Ластівки на сонці», «Вже в золоті лани», «Коли потяг у даль загуркоче», «Марія» та ін.) зворушувала, нагадувала про добре і ніжне, і в цьому була її очищувальна сила. Він сам оновив жанр інтимної лірики, з безпосередністю поганина відкинувши межу між «моїм» і «нашим», — все, чим повниться душа героя, є від життя, яке приймається в усій своїй суперечливій повноті (інколи це призводить і до невдач — вірш «Дві», 1924).

1922 р. виходить збірка «Червона зима», що потверджує талант молодого автора і водночас особливу здатність цього таланту засвоювати й адаптувати (синкретизувати) різні художні форми й засоби.

Широкий діапазон має й соціально-філософська тематика поета. Даниною космізму 20-х років є поема «Навколо» (1921). Вселенські масштаби виміру подій і у поемі «В віках» (1921). Стоїчне сприйняття суворої дійсності відбите у присвяченому М. Хвильовому диптиху «Сніг» («Сніг... перед очима, за лицями лиця...»). А у вірші «Граційно руку подала і пішла» панує стихія революційного романтизму. Подібні коливання філософських акцентів також свідчать про синкретизм художнього мислення Сосюри.

З-під пера митця виходить низка ліро-епічннх поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня», всі — 1924). Нині важко стверджувати, що вони належать до вершинних художніх зразків. Головним у цих творах було виведення реальної особистості з історичного ряду в історичний підряд, у знаменник, що визначає й скеровує суспільний поступ. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став віршований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926).

Взагалі В. Сосюру постійно приваблюють великі поетичні форми. Після поем «Віра» (1923) та яскраво експресіоністичного «Золотого ведмедика» (1923-1924) він створює автобіографічну епопею «Залізниця», що складається із п'яти сюжетно пов'язаних поем.

Від 1925 В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет, де він опинився в дивній ситуації, коли вивчав українську літературу і разом з усім курсом — свою творчість. У літературному житті поет посідав досить незалежну, а почасти й несерйозну позицію. За десятиліття (1922-1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), керуючись не так ставленням до їхніх ідейно-естетичних програм, як особистими симпатіями (з іншого боку, кожне угруповання радо вітало прихід уславленого поета). Він постійно брав участь у літературних дискусіях, то боронячи класику від лівацьких зазіхань Пролеткульту, то захищаючи громадянське покликання поезії від незрозумілих йому тенденцій неокласиків (що й виявилося в адресованому їм вірші 1926 р., якому судилася невдячна роль у боротьбі мистецьких ідей).

Надто відкритий та імпульсивний, В. Сосюра в цих суперечках часто бував беззахисним, іноді сам наражався на гострі закиди. Так, він впав у розпач з приходом непу, що відверто відбилося в збірці «Місто» (1924).

Збірки Сосюри «Золоті шуліки» (1927), «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1928) сповнені погідних настроїв і снаги творчого діяння. У 1927-1929 пише низку поем. Неупереджена критика вбачає в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру. Однак на терезах політичної кон’юнктури фахова думка вже нічого не важила. Безконечні закиди в бік поета суворішають (аж до «перевиховання» поета при верстаті (1931), ввергаючи його в стан нової глибокої творчої кризи. Настрої відчаю позначилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, однойменному вірші.

У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами (згадаймо його переклад «Демона» М. Лєрмонтова).

І все ж таки «вершителі судеб» визнають за краще зберегти «поета робітничої рані», котрого знає і любить народ. 1936 року Сосюру приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Сумного для країни 1937 р. з'являється збірка «Нові поезії», яка свідчить, що й у важку пору муза зазирала до В. Сосюри, залишаючи такі свої щемні знаки, як вірші «Айстра» (1934) або «Хвилі» (1934).

Побитий, травмований, поет у змаганні із часом вийшов переможцем й остаточно утвердився на позиціях особистісного ліризму. Щоправда, ціною цього було досить широке продукування і кон'юнктурно-декларативних текстів, на взірець «Пісні про Ворошилова», які легко виходили з-під пера. Але «Нові поезії», а ще більше збірка «Люблю» (1939) означили новий етап його творчості, пору художньої врівноваженості, стилістичної витонченості.

Дедалі ширше звертається В. Сосюра до традиції українського фольклору. Наприкінці 1930-х він ніби заглиблюється в океан народної пісні й думи, хоча спершу в його ліриці переважали романсові мотиви й ближчі в часі маршові ритми.

1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах «Червоногвардієць», який увібрав усе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20-30-х років.

Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», 1940) сповнені мотивів любові до жінки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Вітчизни, до життя, що, проминаючи так швидко, дарує душі безмір переживань. Людські переживання, здатність захоплюватися, вражатися поет підносить вище раціонального глузду («Ти спиш, а я заснуть не можу»).

Лірику Сосюри років Вітчизняної війни (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періодиці) проймають два мотиви. Це — віра в перемогу й воднонас неретушований показ біди, яку тяжкими офірами долає й неодмінно здолає народ.

З великих творів цього періоду найцікавішою є поема «Мій син» (1942-1944), що висвітила драму війни як примножену суму конкретних трагедій і особистих втрат.

Риси ідейно-стильової еволюції виявилися у вірші 1941 року «Любіть Україну!», що на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був опублікований в Україні та в Москві (в перекладах О. Прокоф'єва та М. Ушакова), а 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі.

В. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки смертю Сталіна 1953 р. І тоді з'являються нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов’їні далі» (1957). З книгою «Солов'їні далі» пов’язуємо початок останнього і, сказати б, світлого періоду творчості поета.

Багато працює В. Сосюра в епічному жанрі — пише поеми «Студентка» (1947), «Вітчизна» (1949), «Україна» (1951, присвячена братерству східнослов'янських народів, що, однак, не рятує автора від ярлика «зоологічного націоналіста»), «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959-1960). Віднесена до «заборонених творів», поема разом з грунтовним літературознавчим аналізом лише 1988 р. була опублікована у журналі «Київ».

У ці роки поет з особливою чулістю поетизує рідну Донеччину. Саме завдяки ліриці В. Сосюри широко і свіжо входить у вітчизняний культурний материк цей задимлений і непишний степовий край («Земля моїх батьків», 1955, та багато інших).

Від кінця 50-х доля всміхнулася Сосюрі й дарувала йому насамкінець спокій і духовний лад. Лірик із ліриків, Сосюра в ці роки не зазнає жури самотності: він — «разом», він — кровина роду, якій за себе не страшно.

1960 р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. Є підстави вважати, що «заспівна» частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам'яті шматком втраченої поеми «Махно». Ці поетичні мемуари стали першим великим зверненням повоєнної поезії до фактів епохи сталінізму і разом із його автобіографічним романом «Третя Рота» (1989) започаткували розробку цієї теми в радянській українській літературі.

Низку цікавих творів приносять книжки «Близька далина» (1960) і «Поезія не спить» (1961), що виходять з робітні Сосюри попри тяжку хворобу серця. Разом з тим заявляє про себе небезпека творчого самоповторення і переспіву (до того ж він практично не відмовляє редакціям на їхні численні, переважно ювілейні, замовлення).

Чим гостріші осінні вітри студять чоло поета, тим палкіше поривається він до буйноцвіття життя, тим повніше відчуває його. Між оцими з великим хистом і щирістю окресленими берегами вмирання й відродження пролягають основні мотиви останніх збірок Сосюри «Осінні мелодії» (1964) та «Весни дихання» (1964). Як лірик тривожної, музичної душі, він черпав силу у вічно молодому русі людського життя й природи, поязичницьки вірив у нього, сам був його «співною часткою».

8 січня 1965 року поета не стало, але старість жодної хвилини не мала над ним влади.

Біографія

Твори