15.05.2016

Володимир Сосюра

Серце, повне гніву і любові (Стилістичний етюд про мову поезій Володимира Сосюри)

В.В. Котілов

Творчість натхненного лірика Володимира Сосюри — неповторна сторінка великої книги української поезії. Героїка і подвиги часів громадянської війни на Україні осяяні немеркнучим світлом його образів, озвучені тривожною і ніжною мелодією його пісень.

Висока емоційна напруга поезій, властива В. Сосюрі більшою мірою, ніж будь-кому з українських поетів старшого покоління, не позбавляє його твори добре продуманої організованості. Славнозвісна поема «Червона зима», написана ще зовсім молодим — двадцятитрирічним поетом, може бути прикладом глибоко розробленої будови художнього твору і в плані його образності, і синтаксису, і фоніки, і лексики. Це водночас і поема-спогад, і поема-пророцтво. Поета все ще оточують світлі й темні образи минулого, але зір його звернено «в Майбутність неоглядну», і все, про що автор розповідає у цьому творі, він оцінює з позицій комуністичного майбуття. Взаємодія трьох часових площин — сучасності, на грунті якої твердо стоїть поет, буремного минулого «в пожежах барикад», на яких виборювалася доля народу, і світлого майбутнього — зумовлює складну поетику «Червоної зими».

Уже на самому початку поеми В. Сосюра мобілізує різні засоби впливу на читача, на різні сфери його чуттів:

Лисиче над Дінцем... де висне дим заводу, музика у садку та потяг в сім годин...

Згадуючи рідне селище, поет не малює розгорнутої картини, він обмежується трьома асоціаціями, на перший погляд, слабо пов’язаними між собою. Це зорова асоціація (висне дим заводу), слухова (музика у садку) і змішана, в якій поєднуються і зорове, і слухове враження (потяг в сім годин). Але відібрано ці деталі так майстерно, що в уяві читача виникає найістотніше: робітниче селище, задимлене заводом, убогі розваги, і якесь інше, чуже й далеке життя, яке нагадує про себе тільки тим, що о сьомій годині повз станцію проходить потяг.

Цікаво, як згодом змінюється, перетворюється, набуває зовсім нового значення у новому контексті така деталь, як «дим заводу» — найперше враження читача від батьківщини поета.

Вже станція... завод... і рейки заблищали під безліччю вогнів... Ось робітничий клуб...

І в небо простяглись і небо запетляли задумані ряди високодимних труб...

Поет малює тут нову, пореволюційну дійсність — і світло нового життя надає звичним речам нового емоційного забарвлення.

Внутрішня суть «Червоної зими» як поеми-спогаду увиразнюється численними повторами — окремих слів, словосполучень, речень. Тут автор спирається на загальновідоме явище. Згадуючи щось, ми часто по кілька разів підряд «переганяємо» через нашу свідомість видобуту із закамарків пам’яті деталь: чийсь жест, слово, вчинок, обставини певних подій.

Зима! На фронт, на фронт... а на пероні люди...
...О скільки, скільки тут знайомих милих лиць!..

Повторюються в поемі й цілі строфи. Так, у першому й другому розділах початкові строфи без жодної зміни виступають наприкінці відповідних розділів; перша строфа третього розділу згодом утворює сьомий розділ, що складається з цього одного чотиривірша і т. д. Усі ці розмаїті повтори виконують у поемі не тільки роль засобів підсилення думки, вираженої повторюваним елементом (це звичайна, універсальна функція повтору, незалежна від контексту, в якому він вживається), а й імітують процес пригадування минулого.

Знаменно, що повтори у поемі В. Сосюри поєднуються із, здавалося б, цілковитою їх протилежністю — пропусками необхідних ланок у розповіді. І це не випадковість і не якась нез’ясована примха поета. Уривчастість синтаксису відбиває іншу особливість того самого процесу пригадування. Повертаючись по кілька разів до певної деталі, факту, явища, ми відновлюємо в пам’яті не весь ланцюг подій, який поєднує ці факти й явища, а тільки найважливіші, найнеобхідніші його частини. Завдяки цьому спогади (особливо коли це не спогади байдужого літописця, а емоційні згадки людини, кровно зв’язаної з бурхливими подіями минулого) при їх більш-менш безпосередній фіксації неодмінно матимуть фрагментарний характер.

Колеса тупо б’ють... по рейках перебої...
Вже міст через Донець давно прогуркотів...
...Рубіжне... Знову путь... Володине... Кабанне...
Нарешті Сватове, і крикнув потяг: «Стій!»

Для стилю «Червоної зими» характерні різкі переходи від підкреслено звичайних, розмовних висловів до ускладнених метафор, у яких втрачається пряме значення слів і на перший план виступають асоціативні зв’язки між елементами висловлювання. З одного боку «Скінчилась вистава... з воріт виходять люди...», а з другого — «І з зір сяйливий міст в Майбутність неоглядну години Перемог тільки для нас прядуть».

Тут усе несподіване: і «міст із зір», і те, що «години прядуть», і те, що вони «прядуть міст».

Значний інтерес являє використання однакових слів чи слів одного кореня у різних місцях поеми. Іноді Сосюра ніби повертає до читача різними гранями багатозначне слово, і воно спалахує на наших очах щоразу новим вогнем. У восьмому розділі «Червоної зими» автор двічі вживає слово золотий і один раз складний прикметник золотокрилий, де це слово міститься ніби в «згорнутому» вигляді. Отже, три приклади: «і виснуть ліхтарі, як золоте намисто», «справляв тут капітал свій золотий содом», «прискорено йдемо за днем золотокрилим».

У першому випадку поет вжив це значення в усталеному метафоричному значенні кольору, у другому — в одному з прямих значень (золото — гроші, звідси «золотий содом» — мерзенні вчинки, які породжуються всевладдям золота). Асоціація явищ сучасності з біблійними легендами — в даному разі з міфом про неправедне життя мешканців Содому та Гоморри — взагалі характерна для поетики В. Сосюри. Згадаймо рядок з «Відплати» — «Ми на хрестах своїх пророків розпинали» чи неодноразові згадки про Едем у поезіях різних періодів. У третьому прикладі поет використовує не пряме і не переносне (кольорове) значення слова золотий, а ті емоційні уявлення, які пов’язуються з ним і уможливлюють використання його в одному ряді з прикметниками «ясний», «світлий» та ін. Усе це надає лексиці «Червоної зими» багатопланової об’ємності.

Слова, вжиті В. Сосюрою в його поемі, виявляють тонкі зв’язки між собою, і тільки пильно вслухаючись в них, ми можемо зрозуміти деякі образи твору.

Все вище шлях важкий... Внизу гудуть бетони...
Золотобарвним сном душа палахкотить...
Під срібний дзвін криниць, холодних і бездонних,
кидає ранок зір на небосхил гнідий...

Що означають останні два рядки, насичені яскравими епітетами? Які «холодні криниці» має на увазі автор? Епітет холодний ще кілька разів трапляється у тексті поеми: у першому розділі («І все мені дзюрчать швидкі холодні хвилі») й у п’ятому («Чого ж холодний сум ці хвилі принесли?»).

Отже, у першому випадку епітет прямо характеризує слово хвилі, а в другому — опосередковано. При цьому поет «грає» обома значеннями іменника хвиля — і предметним, і часовим, вживаючи його обидва рази в таких контекстах, які дозволяють читачеві спинятися то на одному, то на другому значенні і об’єднувати їх у своїй уяві. Таке об’єднання творить образ потоку часу, «реки времен», який ще Державін запозичив у давніх греків. Невпинний рух цього потоку — «сивий біг хвилин», що звучить у рефрені першого розділу. Врахуймо, що епітети сивий і холодний автор поставив наприкінці поеми поряд, ніби натякаючи цим на їхню внутрішню спорідненість: «Згорнула вже давно холодні сиві рядна в вітрах весни зима...»

Поет пише про холодні хвилі потоку часу, потоку, в якому оживає минуле. Але до них треба йти шляхами споминів — то радісних, то болісних, до них треба пробиватися крізь нашарування недавніх подій. Звідси і образ «криниць, холодних і бездонних». У глибині бездонної криниці пам’яті «дзюрчать швидкі холодні хвилі», вони несуть то «холодний сум» гірких споминів про смерть брата, то «свіжий дух степів», то червоні відблиски вікопомної зими.

Не випадково таке співвіднесення епітета холодний з планом минулого підкреслюється єдиним прикладом вживання антонімічного епітета теплий: «Широко розляглось з важким гарчанням місто... і вітер з моря шле солоний теплий дух...» Цими словами починається восьмий розділ поеми, цілком присвячений змалюванню сучасності.

Як бачимо, епітети відіграють велику роль у поетиці В. Сосюри. Але це не означає, що він звертається до них на кожному кроці. Там, де поет змальовує конкретні події, він майже не вдається до епітетів: «сходили на базар, помилися у бані», «дівчата нам стрічки червоні пришивали, і хлопці радо йшли озброєні до лав», «каштани по боках... простори камінь давить...».

Але там, де поет переходить до змалювання внутрішнього стану людини, епітети набувають великої ваги. Повернімося до вже цитованого рядка. Буденні справи, які не викликали й не могли викликати глибоких переживань, автор перелічує сухо, майже протокольно: «сходили на базар, помилися у бані». А вже в наступному рядку —

Я вірші став писать під вечір золотий.

На фоні цілковитої відсутності епітетів у трьох попередніх рядках навіть такий неоригінальний епітет, як золотий, створює художній ефект і скупо, але виразно позначає перехід до іншого «настрою душі».

У складніших випадках В. Сосюра використовує нетрадиційні епітети. Наприкінці восьмого розділу поет прагне змалювати бадьорість і молоде завзяття народу, який переміг у революційній борні:

Прискорено йдемо за днем золотокрилим,
туди, де криці дзвін напружено гуде...
і маком прапори колони рясно вкрили —
і квітне маком бій, блакитний бій сердець...

Здається, блакитний бій сердець, який квітне маком червоних прапорів — щось нелогічне. Та формально логічний підхід тут ні до чого: епітет блакитний має викликати асоціації з кольором неба і символізувати високі поривання душ людей, окрилених великою метою.

Ідейно-художня єдність поеми «Червона зима» забезпечується не тільки тим, що всі її розділи мають єдиний тематичний стрижень, єдину ритміку, спільні синтаксичні риси... Вона спирається ще й на наскрізні образи, які проходять через різні частини твору. Один із них — образ вітру.

Спочатку слово вітер не має якогось особливого емоційного забарвлення, воно тільки передає швидкість руху: «в ніч ясну, прозору носився з вітром я скажено на коні».

У третьому розділі цей образ несе інше, набагато важливіше навантаження: «Стою біля дверей... і дихає сосною квиління вітрове про весни юних днів...».

Тут образ вітру ніби пов’язує день сьогоднішній із днем минулим. Ці рядки повторюються й у сьомому розділі. Нового значення набуває цей образ при згадці про переможний наступ червоного війська: «І де б ми не пройшли, нас радо зустрічали, і навіть вітер нам доріг не замітав».

Персоніфікований вітер виступає тут як союзник червоних бійців. У наступних розділах поеми вітер увиразнює деталі сільського та міського пейзажу: «І знов Донеччина... і вітер верби хиле...», «і вітер з моря шле солоний теплий дух...».

І, нарешті, в останньому, дев’ятому розділі вітер стає символом оновлення життя: «Згорнула вже давно холодні сиві рядна в вітрах весни зима...»

Так міцна образна будова поетичного твору зумовлює всебічне розуміння читачем задуму художника і його способу змалювання дійсності.

Поезія «О недаремно...», написана того ж таки 1921 року, — це ніби додатковий розділ «Червоної зими», який не увійшов до поеми, їй притаманні таке саме поєднання різних часових планів, та сама ритміка, і навіть деякі образи перейшли до неї з поеми.

Наприкінці «Червоної зими» двічі виступає образ ночі, розкритий поетом як відверто негативний: «і виснуть ліхтарі, як золоте намисто, що заквітчали ніч безсоромну й руду...»

У другому випадку ніч прямо не названо, але опосередковано — через епітет гнідий, близький до епітета рудий, і завдяки контрастному протиставленню його слову ранок — образ її викликається в уяві читача: «кидає ранок зір на небосхил гнідий».

Дальший розвиток цього образу ми бачимо в поезії «О недаремно». Тут ніч — втілення темних суспільних сил, переможених соціалістичною революцією:

Рядами струнко йдуть баби, жінки, дівчата,
і дітвора біжить з захопленням в очах...
І скиглить, скиглить ніч, промерзла й кострубата, розіп’ята давно на сонячних мечах...

Ця поезія вражає майстерним поєднанням патетичних та інтимних інтонацій: «то «я» моє злилось з народу «ми» святим» («Червона зима»).

Перша й остання строфи поезії мають у непарних рядках анафору, яка цементує зміст усього чотиривірша і — самим фактом свого існування — підкреслює образну й інтонаційну відмінність перших двох рядків від двох останніх:

недаремно, ні, в степах гули гармати,
ллялась наша кров, і падали брати...
О недаремно, ні, моя старенька мати
зняла з своїх дітей дукатики й хрести...

Чіткий тричленний поділ двох початкових рядків на однотипні синтаксичні відрізки (гули гармати, ллялась кров, падали брати) і небуденна лексика, яка наповнює ці рядки, увиразнює високу патетику їх звучання. У той же час третій та четвертий рядки з пестливим епітетом старенька яскраво контрастує з суворою стриманістю початку строфи. Змінюється тут і синтаксис: замість тричленної ораторської градації виступає речення з розмовною інтонацією, з прямим порядком слів, з однорідними членами.

Ось початок балади «Комсомолець»:

...Бій одлунав... Жовто-сині знамена
затріпотіли на станції знов...
І до юрби полонених
сам курінний підійшов...

Лексика перших двох рядків (одлунав, знамена, затріпотіли) надає їм патетичного звучання, але підкреслена прозаїчність наступних рядків дискредитує цю патетику. Єднальний сполучник і, який стоїть між двома стилістично несумісними частинами строфи, не стільки з’єднує, скільки роз’єднує їх. Уже це протиставлення криє в собі зародок дальшого розвитку подій: сурми тимчасової перемоги жовто-блакитного війська переходять у залпи розстрілів петлюрівськими катами-карателями революційних борців.

І далі в цій баладі поет широко використовує контрастне протиставлення частин строфи:

— Є комсомольці між вами!., я знаю!..
Кожного кулі чекає печать!..
Стиснуто губи в останнім одчаї,
всі полонені мовчать...

Вигуки-погрози курінного у першій парі рядків контрастують із закінченням строфи не тільки в інтонаційному плані. Тут привертає увагу й різка зміна звукового забарвлення: коли закінчення репліки курінного будується на потрійному повторі к в наголошених складах (КОжного КУлі чеКАє), то наступний рядок інструментовано багатократним перегуком с — т — н (СТиСнуТО губи в оСТаННім).

І, нарешті, ще один контраст. Мові курінного автор відводить сім рядків (38 слів), а відповіді комсомольця — тільки один рядок (три слова). Монолог курінного, якому, здається, й кінця не буде, уривають три слова героя. Але це ті три слова, заради яких написано увесь твір, ті три слова, які стали крилатим втіленням мужності й вірності народові.

Цікаво, що курінний, хоч він і говорить дуже багато, по суті весь час повторює те саме, залякуючи полонених («кожного кулі чекає печать», «жалко розстрілювать всіх», «пощади не буде нікому»). Це різні варіації кривавої маячні ката. І розвиток подій у баладі залежить не від того, що робить чи що каже курінний, а від реакції на його мову «юрби полонених». Мовчання — сміх — відповідь комсомольця — ось етапи розвитку змісту твору. І це ще більше підкреслює жалюгідність і внутрішнє безсилля тимчасового переможця.

Так ми пересвідчуємося в тому, що в арсеналі поетики навіть ранньої творчості В. Сосюри є розмаїті засоби високомистецького втілення художнього задуму в досконалу форму.

Л-ра: УМЛШ. – 1968. – № 1. – С. 19-24.

Біографія

Твори