Народнопісенні традиції у В. Сосюри
Бойко В.
Український фольклор відіграв помітну роль у формуванні літературно-естетичних поглядів Володимира Сосюри періоду перших пожовтневих років, коли на становленні молодої радянської літератури особливо виразно позначався благотворний вплив полум’яної революційної пісні і животворних традицій народного поетичного слова.
Ця важлива проблема принагідно розглядалася в окремих наукових працях. Так, цілком справедливо у передмові до тритомного зібрання творів Володимира Сосюри О. Кудін відзначає, що поет був «вихований в атмосфері українських народних і сучасних революційних пісень, що їх любили в сім’ї», джерелами образності поетичної мови, пісенного ладу лірики В. Сосюри тут називаєтья народна пісня, український і російський класичні романси; «глибокий зв’язок поетики Сосюри з народнопісенною (краще: народно-поетичною, — В. X.) традицією» відбивають і своєрідні епітети-метафори («мій брате Вересню з блакитними очима», «о липне золотий», «замислений степ», «сум кароокий» і под.).
У книзі «Українська народна поетична творчість», т. 2 (автор розділу А.М. Кінько) говориться, зокрема, що в поемі «ГПУ» (1928) поет використовує мотив «Інтернаціонала», а в «Траурному марші» добре передає «характер революційного жалібного маршу».
Є згадка про неопубліковану поему «Володька», яка теж свідчить «про формування поетичної думки під впливом народної пісні» — в монографії Ю. Бурляя про творчість поета.
Оце, в основному, і все, що стосується розмови про народнопоетичні традиції у творчості Володимира Сосюри як у літературознавстві, так і в фольклористиці. Звичайно, проблема ця далеко ще не вичерпана.
Відчутний вплив пролетарських революційних гімнів і робітничих пісень, на той час досить популярних на Донбасі, позначається вже на одному з перших віршів Сосюри «Товарищ» (червень 1917 р.), написаному російською мовою. Проте серйозною заявкою на творчу зрілість поета став лише вірш «Відплата» (1920). Уже висловлювалась думка, що цей вірш близький за своїми ідейно-художніми ознаками до революційних пролетарських пісень, зокрема до пісні О. Колесси «Шалійте, шалійте, скажені кати».
Нам здається, що краще було б порівняти вірш «Відплата» з полум’яними рядками «Інтернаціонала»: відчутний навіть дослівний перегук у цих творах (у поетовому: «І там, де ми пройдем, лиш порох шелестить» вчуваємо: «Ми всіх катів зітрем на порох». З ідейним задумом цього вірша перегукується образний вислів з «Інтернаціонала»: «Час розплати настав». Пізніше, в поемі «Навколо» (1921) поет знову звернеться до цього вислову, що став крилатим: «Але настане час розплати...»
Можна говорити і про зв’язки «Відплати» Сосюри з «Марсельєзою» («Над залитою кров’ю землею») та «Варшав’янкою», з такими ось рядками з «Червоного прапора»: «Але як прийде день одплати, — судити будемо їх ми!» Подібні ж рядки знаходимо і в пісні «В неволі скатований люто»: «І ворогам нашим суворо відплатить трудящий нарід». Такі вирази тоді, сказати б, просто носилися в повітрі, будучи поетично-політичними формулами вияву революційної свідомості трудящих мас.
Та найбільше ріднить «Відплату» з революційними народними піснями ідейна наснага вірша, використання типових для цих пісень символів і алегорій в зображенні революційної боротьби повсталого народу.
«І ми, в ті суворі перші літа великого Жовтня, — згадує Павло Усенко, — його «Відплату», його «Червону зиму» проказували разом з «Інтернаціоналом», «Марсельєзою» й «Варшав’янкою», разом з «Молодою гвардією» й «Вічним революціонером» Івана Франка».
До вірша «Відплата» близько стоять і поезії, написані 1921 р.: «До нас» та «О, не даремно!..», які стали популярними піснями 20-х років (до вірша «О, не даремно!..» народ сам склав мелодію). Користуючись здебільшого вже відомими народу символами і образами революційної поезії, поет проводить думку про незламність революційної сили народу. У вірші «До нас» є перегук з останнім, всесвітнім боєм «Інтернаціонала» і «Марсельєзи». Очевидна залежність поетового «вже гостро-дзвінко б’ють години димних кар...» від рядків «Інтернаціонала»: «Чуєш? Сурми заграли, час розплати настав...»
На основі цих рядків поет створив свій образ: «Сурмою світовою 17-й рік заграв!..» і в поемі «1917 рік». З приспіву до російського тексту «Інтернаціонала» Сосюра взяв мотив останнього бою: «Ой, пішли ж ми та до останнього бою!..»
Згадана поема перекликається з окремими мотивами революційної пісні «Червоний прапор» (в пісні: «Вже лад старий схитнувсь і пада», а в поета: «Падали, падали палаци, корони, трони...» Аналогічне й у вірші «Відплата»: «І падають, як дощ, двірці, корони, трони...»).
До народнопісенних революційних образів відплати, останнього брю Сосюра звертається досить часто. Так, пізніше, у поемі «Відповідь» (1927) поет говорить: «Він є співець нового класу, що йде тепер в останній бій»; і знову, на початку заключного розділу:
Робітники усіх країн,
цей час настане скоро, скоро!..
Тоді наллються кров’ю зорі і загримить останній дзвін..
Подібні образи засвідчуємо й у вірші «В крові робітничі плечі» (1927), і в поемі «ГПУ» (1928).
На «Траурному марші» (1924) В. Сосюри також відчутний вплив народних революційних пісень: «Інтернаціонала», «Жалібного марша». По-перше, в «Траурному марші» Сосюри повторюється віршований розмір «Жалібного маршу» — чотиристопний усічений амфібрахій в першому і третьому рядках строфи і тристопний — в другому і четвертому. Перші два рядки другої строфи перекликаються за змістом з рядками «Жалібного марша», а наступні — з рядками «Інтернаціонала»:
За вами борців свіжий полк уже йде,
На смерть і загибель готовий...
(«Жалібний марш»)
Лиш ми, робітники, ми, діти
Святої армії труда...
(«Інтернаціонал»)
Далека нам путь, але ми не одні:
Нам світять його заповіти,
на полі, в заводі, у шахті на дні...
Комуни ми зоряні діти!
На творче використання поетом «Жалібного маршу» вказує і третя строфа вірша...
Звичайно, після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції поет слова з «Жалібного маршу» про повстання народу відніс до початку революції у світовому масштабі, тобто загальний настрій цієї строфи Сосюра розвинув на новому матеріалі Це стосується й інших строф «Траурного маршу».
Вже у вірші «О, не даремно!..» (1921) поет поступово переходить від космічних алегорій абстрактної символіки до більш заземлених образів. Хоч і тут ще є ніч, «зіпнена давно на сонячних мечах...», але в цілому у вірші переважають реалістично змальовані події і люди. Зв’язки вірша з народною поетичною творчістю якраз і виявляються в оцій загальній конкретності зображуваного без імен героїв і місця дії (хоч у народній творчості є й чимало своїх винятків), як, наприклад:
О, не даремно, ні, в степах гули гармати,
І ллялась наша кров, і падали брати...
Посилене заперечення, яке до того ж наводиться в строфі двічі, на початку першого і третього рядка, і повторення першої строфи у кінці вірша також характерні для композиції народної пісні.
Мабуть, лише цілий комплекс згаданих моментів, відповідаючи естетичному критерію народу, і зміг надати творові того народного духу, який живить справжню поезію.
Важливою подією в становленні української радянської поезії була поема Володимира Сосюри «Червона зима» (1921). Перед митцем стояло складне завдання осмислити героїчний подвиг народу по свіжих слідах, — адже тільки ще розвіювався дим боїв і вчорашній народ-воїн ставав вільним трудівником. Поет розкрив перед читачем широке полотно життя й боротьби українського народу в роки громадянської війни. Його ліричне «я» тісно переплетене з епічним «ми», особисте й громадське невіддільні у творі:
І сам собі здаюсь таким міцним, міцним,
неначе я і є, і мов мене немає,
то «я» моє злилось з народу «ми» святим...
На перший погляд, поет нібито далекий від фольклору в цьому своєму творі; проте і «теплий блиск очей (там трави в тумані...), що зрадили мене..,» і «в ніч ясну, прозору носився з вітром я скажено на коні...», як й інші образи, підказані народнопоетичною символікою, хоч тут і відчутний також вплив пісень-романсів літературного походження. А про пісенність твору свідчить і ритмічний склад поеми, і виразна цезура після шостого складу, і те, що багато розділів поеми закінчуються своєю першою строфою.
Через усю поему проходить образ ліричного героя — самого поета, оповідача. Знаючи, яке важливе місце посідала розповідна манера викладу матеріалу від першої особи в українській народній творчості та в українській класичній літературі, можна говорити і тут про певні композиційні зв’язки поеми Сосюри з фольклорною традицією.
Цікаво розглянути такий образ поеми: «Шикують злидні нас, юнак до юнака». Ми можемо тут говорити про наближення його ідейного звучання до революційного гасла: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Проте поряд з інтернаціональним звучанням одразу відчутний і його яскравий національний колорит. Бо саме образ злиднів досить поширений в українському фольклорі, а через нього — і в розмовній побутовій мові («злидні обсіли», «багатство — дочасне, а злидні — довічні» тощо). Чимало існує казок, що так і звуться «Злидні» або «Про злидні».
Докорінно переосмисливши народнопоетичні образи, Сосюра на їх основі створює яскраво індивідуальний і разом з тим типовий образ, який правдиво виражає класовий характер Великого Жовтня і громадянської війни.
Стиль поеми «Червона зима» є блискучим прикладом майстерного використання письменником всіх поетичних багатств звичайної розмовної мови українського народу. Поет вміло поєднав широту зображуваного з лаконічною манерою висловлення, такою властивою народному генію. Всю велич героїчної боротьби трудового народу в громадянську війну Сосюра відтворює у досить таки скупих, але художньо містких рядках:
Вкраїну з краю в край проходили з боями.
Червоно танув сніг в пожежах барикад...
Вже в творах першої половини двадцятих років Володимир Сосюра виробив своєрідний поетичний стиль, глибоко ліричний, і в цьому, гадаємо, не мала заслуга української народної лірики.
Для народної ж творчості характерне звертання до сил природи за певною співучастю, допомогою. Наприклад, у піснях — до місяця, вітру («Ой, ти місяцю-зоре, освіти на все поле...», «Повій, вітре, ой, да й вітерочок, та з глибокого яру...», «Ой, зайди, зайди, місяць, на ту пору...»); в думах — до вітру, хвилі; в казковому епосі — до сонця, морозу, вітру; у дитячих веснянках-закличках — до дощу тощо.
Справді в народному дусі змальовано в поемі ставлення природи, тут, власне, вітру, до бійців («І навіть вітер нам доріг не замітав»).
Звичайно, не можна говорити про пряме запозитення поетом фольклорного образу, приміром, з казки «Про сонце, мороз і вітер», де саме вітер виявляється сильнішим за сонце і мороз і допомагає людині, але переклик їх тут наявний.
До персоніфікації вітру Сосюра вдається й у вірші «В крові робітничі плечі», написаному того ж року, що й поема «Червона зима». Тут вітер «на сопілку грає», це в нього:
...розмотались обмотки,
йому тісно на плескатих озерах, —
Він уже не танцює «чечетку»
І не взиває себе есером.
У вірші «Минай, проклята ніч, минай!» (1922) поет звертається: «Вітри мої кохані...»
Згадка про зиму часто асоціюється у народній пісні з нещастям, смертю або тяжкою недугою... Згадаймо хоч би українську народну пісню «Ой зимо моя, зимо лютая» або пісню «По той бік гора» («Зима люта та й цвіт оббила»...). Поет докорінно переосмислює цей традиційний образ. У нього зима несе радість трудящим нашої країни, бо йде війна народу за волю.
Весела пісня про чумака, що пропив усе чумацьке добро, супроводить від’їжджаючих бійців — така картина характерна для українського фольклору. Згадаймо «Засвистали козаченьки в похід з полуночі» («Засвистали козаченьки») або «Заспівали козаченьки, та й у похід виступаючи» («Ой прилетіла лебідонька») тощо.
Думаємо, що й образ «маком прапори колони рясно вкрили — і квітне маком бій...», як і «срібний дзвін криниць холодних і бездонних», теж виходять з джерел української народнопоетичної творчості. Сосюра і пізніше часто порівнював явища різного плану з буйним цвітом (наприклад, у поемі «ГПУ»: «Поле бою, мов маком, трупом зацвіло»), що своїм корінням безсумнівно сягає до народнопоетичних образів, таких, приміром, як от «Нехай наша Україна, як мак процвітає» («Ти Морозе, Морозенку») або «Славне військо, славне запорізьке, а як мак, процвітає» («Де Савур-могила»).
Якось поет розповідав авторові цієї статті, що в період створення поеми він був під враженням багатьох українських народних пісень, в тому числі й таких: «Ой, Морозе, Морозенку», «Їхав козак на війноньку», «Ой на горі та й женці жнуть» тощо. Справді, їх незриму присутність відчуваємо у поемі скрізь.
Проте найглибший зв’язок поеми Сосюри з народною поетичною творчістю виявляється в змалюванні широкого полотна з життя народу, з його мріями і прагненнями, побутом і звичаями, народною етикою й естетичними поглядами.
В іншій поемі — «1917 рік» Сосюра зробив спробу застосувати стильові засоби думи — і досить вдало. Для поеми характерна ритмічна різноманітність, поряд з окремими вдалими стилізаціями під українську народну думу зустрічаємо стилізації й під народну пісню.
Кінцівка п’ятого розділу поеми витримана цілком у дусі української народної пісні:
А як сіли ми на коні
Ворогів рубати, —
Не по одному із нас
Заплакала м'ати...
Чи не найближче до цього уривку стоїть пісня «Засвистали козаченьки», хоча, звичайно, мотив цей можна відшукати і в багатьох інших народних, зокрема історичних піснях. Згадаймо хоча б пісню «Ой Морозе, Морозенку», де козаки втішають розбиту тяжким горем матір: «Ой не плач же, Морозихо, не плач, не журися...»
Згаданий уривок з поеми близький до цих пісень і своїм ритмічним складом, чергуванням чотиристопного і тристопного хорея.
Увесь невеликий десятий розділ поеми є наслідуванням народно-пісенної творчості. Маємо таке звертання ліричного героя до природи:
Ой, скажи, ж, скажи мені, вітре,
Які то по снігах пробігають дзвони?
Ой, скажи ж, скажи мені, вітре!
Чи то плачуть по батькові діти?!
Чи ворожі посувають колони?!
Початок п’ятнадцятого розділу: «Ой, ідуть полки та долинами!» нагадує рядки а відомої пісні «Ой на горі та женці жнуть».
Часто Сосюра для створення певного колориту користується назвами народних пісень. Так, в «Червоній зимі» поет згадує, як бійці співають «Чумака», а в поемі «1917 рік» е такі рядки: «А ми по вулицях ішли і «Ой там, коло млина» співали».
У поемі Сосюри «Навколо» (1921) образ: «День новий зорю за рученьки виводить...» теж у своїй основі народнопоетичний. Він тяжить до народної пісні, загадки, де, як відомо, зоря часто є символом дівчини. Пригадаймо порівняння, вжите у пісні «По той бік гора»:
...Ой то не зоря,
Дівчино моя...
Можна назвати ще й інші фольклорні образи, які перегукуються з поетовим. Це й загадки: «Зоря-зоряниця, молода дівиця, гуляти ходила, сльозу зронила, місяць бачив — не підняв, сонце побачило — підняло».
Сосюра один з перших серед українських радянських поетів застосував у своїй творчій практиці й такий ліричний жанр, як колискова пісня, його «Колискова» з’являється в 1925 р. А вже з кінця 30-х років колискові стають надзвичайно популярним жанром української ліричної поезії, зустрічаючись мало не в кожного поета.
Колискові в українській радянській ліриці — це безсумнівний вплив народної колискової пісні: адже саме творчість матері над колискою породила справді коштовні перли української класичної поезії: «Ой люлі, люлі, мала дитино» Шевченка, «Місяць ясненький» Лесі Українки тощо.
Сліди колискової пісні знаходимо також у вірші Сосюри «У плащі» (1923):
«Люлі дитиноньці, коліньці люлі...»
Дзвонять на зорі і пахне трава...
В ночі далекі (там очі заснулі)
Будеш йому ти співать...
У цьому ж творі використано й форму народної загадки:
Мишенята сині на паркані.
То проміння (одгадай, чиє?..) .
Від української народної загадки йде і персоніфікація місяця:
Місяць нижче нахилився, воду п'є
Подібні образи не поодинокі в поезії Сосюри цих років. Ось написаний в тому ж році вірш «Рвав восени я шипшину»:
Місяць у полі бродить, в трави лице вмочив.
А ще раніше, у вірші «В крові робітничі плечі» (1921), у нього «місяць худий, змарнілий, — повипинало ребра».
Можна назвати й подібні до наведених образів поета зразки народної творчості, зокрема, такі українські народні загадки, як «Лисий віл крізь ворота дивиться. — Місяць», «Чорна корова всіх людей поборола, а біла кобила всіх зведе. — Ніч і день»; «Толока не орана, вівці не лічені, пастух рогатий» тощо. Явищам природи поет надає ознак добре знайомих українському селянинові свійських тварин. Можливо, тут позначився ще й вплив художньої манери Єсеніна, який теж щедро користувався подібними засобами народної образотворчості.
У вірші «Темні заплакані вулиці» поет використав народну легенду про зображення на місяці братів: як один другого на вилах підняв:
Хто це йа місяці вила взяв, кров на лиці молодім?!
Це — характерний поетичний прийом для Сосюри. В ліричну поезію він часто вводить фольклорний образ, який не пов’язується із змістом твору, а є ніби вставним мотивом, наприклад, у вірші «Море — в берег, і сині одгони» (1924):
Я стою? Небо птицями цвенька,
А не знаю, для чого згадав:
на вербі, коли був я маненьким,
мені батько вареники рвав.
Властива народній творчості персоніфікація явищ природи зустрічається у багатьох віршах Сосюри, зокрема вже в одному з перших його віршів «В крові робітничі плечі» — картини природи передані тут через образи, основою яким послужила народна творчість. Так, рядки: «Норовисті коні життя в димних хмарах огнисто басують...» виходять, на нашу думку, з народнопісенного:
Запрягайте воли сірі,
Коні воронії,
Доганяйте літа мої,
Літа молодії...
Творче використання цього народнопоетичного образу помітне й у вірші «Вишневий платок зав’язала» (1923): «То мрії — розтерзані коні в крові на дорозі лежать...». Фольклорний образ коней, що доганяють молодість, залишив слід також на пізнішій поезії Сосюри «Шуми міста, міста шуми...» (1927), яка закінчується таким образом:
Чи сьогодні, чи учора,
Хмари... коні... зграї...
Чом мені не так бадьоро,
я і сам ке знаю.
Тоне зір у небозводі,
він такий широкий...
Пролітають і проходить
дні мої і роки...
Як бачимо, поет тут не пішов шляхом зовнішнього уподібнення до народної пісні, а відчув її глибокий внутрішній зміст. Для Сосюри взагалі властиве художнє мислення з участю народнопісенної символіки, образної системи, тому такий органічний зв’яок поетового і народного.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1965. – № 1. – С. 73-79.
Твори
Критика
