15.05.2016

Володимир Сосюра

«Мої дні — мов хрести...» (Символіка образу Марії у творчості Володимира Сосюри 30-40-х років)

Негода А.

Для когось він — «дитина робітничого світу, автор пісень і поем, таких же вразливих і гарячих, як світанки революції, бо його муза вихована з кінця шаблі». Для інших — «утверджувач величі робітничого класу», поет, який «славив звитяжну боротьбу революційного народу і розвінчував справжні наміри прислужників капіталізму». Для небагатьох — один з найтонших ліриків слов’янського світу XX століття, майстер загадкової простоти. Дехто «звинуватить» Володимира Сосюру, що він знав еліксир вічної молодості. І лише один порушить питання про таємничий образ Марії. Хто вона? Кохана, Україна? А може, Мати розіп’ятого на хресті Ісуса Христа?..

Автор «Червоної зими» і релігійні мотиви? Ще вчора за таке питання могли побити камінням, але і сьогодні воно ще не пролунало на повний голос. Правда, дехто з літературних критиків, особливо після публікацій заборонених творів Володимира Сосюри («Каїн», «Христос» та ін.), врешті уважно перечитав автобіографічний роман «Третя Рота», «де автор зізнається, що захоплювався Біблією. Зокрема Сергій Гапьченко помічає звернення поета до біблійних мотивів після нещадної критики у 1947 році літературних побратимів В. Сосюри. А що було до 1948 року — до написання згаданих поем? Критики бачать лише, як «сплелися боротьба й кохання». «Деколи нелегко визначити, чого в його творах більше — боротьби чи кохання, настільки органічно вони поєдналися в душі поета», — читають учні в хрестоматії для 10 класу. На цьому розгляд духовності поета і закінчується. Трішки далі пішли представники діаспори. Привертає увагу робота Василя Гришка «Серце «другого Володьки» і заборонена любов». І в першу чергу тим, що помічено спільність долі двох яскравих особистостей (Миколи Хвильового і Володимира Сосюри) розкрито причину їхньої трагедії — роздвоєність (комуністична свідомість вела непримиренну війну з національними почуттями). «Фінал цієї трагедії відомий: Хвильовий-українець дійшов до заперечення Хвильового-комуніста, і тоді перестав жити Хвильовий взагалі». А далі дослідник відмічає, що Сосюра залишився жити під тягарем своєї двоїстості, бо українське начало не дійшло до повного заперечення Сосюри-комуніста. Та, врешті, поет цього і не приховував:

Рвали душу мою два Володьки в бою,
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний, невиданий хист, -
рвали душу мою комунар і націоналіст... («Два Володьки»)

Останні слова і послужили ключем до порушеної теми, бо уявити національно свідомого українця стовідсотковим безбожником дуже важко. І тим більше, коли він виростає в оточенні людей, які щиро вірують у Бога. Перечитаймо уважно роман «Третя Рота» і переконаймося в цьому. Вже на 9 сторінці поет з властивою йому простотою зізнається: «Бабуся Віра Іванівна ... була до фанатизму релігійною і по суті була моєю духовною матір’ю».

Заплаче й поведе онука
кваском і фаршем годувать,
і буде довго розмовлять
над сонним хлопчиком про Бога.

Відвертість, з якою написаний роман, вражає, але від цієї відвертості віє й загадкою. Чому В. Сосюра досить часто зупиняється на незначних (для читача!) і вагомих (для поета!) деталях, які знов таки досить часто не на користь авторові? Скажімо, спогад про історію з кішкою (свідчення про дитячий садизм, викликаний у більшості випадків цікавістю). «Мати сказала, що мене за це покарає Бог. Я дуже боявся, його». Маленький хлопчик зі страху не йде до церкви. А після смерті брата Колі щиро карає себе за грубе ставлення до нього. Останні хвилини життя брата вкарбовуються в пам’ять майбутнього поета: «Коля почав умирати... перед смертю він попросив умитись, умився, потім попросив ікону Козельської Божої Матері, перехрестився, поцілував її й ліг...». Здається, тут розкривається таїна «Третьої Роти». «Це — не роман. Це — сповідь. Ота сповідь, після якої у храмі відпускають гріхи. А ще — впевненість, що всі наші діяння (і добрі, й злі) записані у Книгу Життя на небесах. І, можливо, переконаність, що на все — воля Божа. Про це красномовно свідчать рядки, де описана історія з бабусею, яка не знала дороги до сина (батька поета). В. Сосюра знову нагадує читачеві, що бабуся була релігійною фанатичкою, і тут же наводить факт, як улюблений святий допоміг бабусі після її молитви: «І от якась могутня і владна сила потягла мене в поле... » Володя зустрів бабусю-блукачку і привів до своїх батьків!

Коли майбутній поет-націоналіст підріс і освоїв грамоту, він постійно читає Біблію. Слід зауважити, що тут у спогадах Сосюра-комуніст стає цензором: шукає пояснення своєму інтересу до Вічної Книги. «Особливо мене захоплювала книга «Ветхий Завіт»... «Я захоплювався героїзмом Гедеона, братів Маккавеїв, Самсоном, а особливо Ісусом Навіном»... І зауважмо, що до Біблії Володимир Сосюра у своїх спогадах навертатиметься неодноразово. Складається враження, що поета переслідує нав’язлива думка, що за всі діяння доведеться нести відповідь: «Прости мене, Бсока Мати. Це не я роблю!...» — скрикне один із товаришів Сосюри, розстрілюючи махновців. Той крик рветься і з грудей поета. І в цьому є певна закономірність. «Перші мої вірші були про Бога й Русь... Пам’ятаю перші рядки:

Господь, услышь мои моленья,
Раскаянье мое прими.
Прости мои ты согрешенья,
На путь святой благослови...».

Ці напівдитячі вірші — красномовне свідчення, що рядки про матір, яка зняла під впливом революції з дітей дукатики й хрести, лише поетичний домисел у дусі часу. Навпаки, коли поет захворів на тиф, мати принесла до лікарні хрестик, і поет одягнув його!

Через десять сторінок спогадів поет знову повернеться до своїх витоків і знову згадає наведений чотиривірш. «Взагалі люди певного віку починають писати вірші, коли закохуються, я ж почав писати вірші на релігійному грунті.

Єсенін був під великим впливом свого релігійного діда, а я — своєї релігійної бабусі... Взагалі, я хотів бути ченцем»... Але й цього мало. Захоплюючись творами Іоана Кронштадтського, юнак захоче стати святим. Події першої світової війни проходять через беззахисне серце юного поета. Його вражає, як безжалісно люди знищують один одного, забувши, що

... придет пора,
прервется грешной жизни нить,
и все их грешные дела
придется Богу рассудить.

А на 123 сторінці автобіографічного роману появиться таємнича Марія. І справді таємнича, бо про неї письменник спромігся сказати лише, що вона подруга Констанци, отієї Констанції, яку він так довго любитиме, незважаючи на масу захоплень іншими жінками. У романі у віршах «Червоногвардієць», який багатьма деталями перегукується з романом «Третя Рота», образ Марії витіснить всі інші жіночі образи і постане перед читачем у кількох іпостасях. Але буде, очевидно, хибою, акцентуючи увагу на релігійному вихованні майбутнього поета, не помічати, що в українській літературі Володимир Сосюра мав кількох чудових попередників і однодумців, адже після кривавих і братовбивчих боїв, викликаних революцією, образ Матері (земної та небесної) стає домінуючим водночас у творчості кількох правофлангових літературного фронту. В першу чергу варто згадати Павла Тичину та його цикл «Скорбна мати». В уяві поета образ Божої Матері, як і в Тараса Шевченка, багатоликий: це і реальна земна жінка (можливо, мати Павла Тичини, бо саме їй присвячено твір), це і велика страдниця — мати Ісуса, це і понівечена мати-Україна. Немов карбовані на металі, постають перед нами вражаючі деталі, якими поет змальовує звиродіння України і духовний злам людини. Продовження зламу людини під час страшного процесу роздвоєння душі, людської особистості ми знайдемо в оповіданні Миколи Хвильового «Я (Романтика)», в якому автор писав не тільки про героя, а й про себе: «Я - чекіст, але я людина». Не забудьмо, що цю формулу роздвоєності Володимир Сосюра подав більш конкретно («Рвали душу мою комунар і націоналіст»). В оповіданні М. Хвильового Я і анти-Я постають не тільки символами Добра і Зла, а й ствердженням, що людина приречена, якщо порушує відвічні закони людського буття, фанатично захопившись фальшивими цінностями. Відчуваючи свідомо чи підсвідомо цей фальш, людина шукатиме шляхи до порятунку. В її свідомості зіллються в єдине ціле дійсність і марення, ілюзії і реальність. Людина у важку хвилину то відчуватиме себе дитям і шукатиме тепла материнської руки, то усвідомлюватиме себе створінням Божим і шукатиме захисту для своєї душі в Матері Божої — Діви Марії. І, зрозуміло, в кожного з нас образ Богородиці свій, але найбільш вражаючий (часом завуальований і прихований від чужого ока) він постає перед очима справжніх митців. Спробуймо і ми поглянути на образ Маріїу творчості Володимира Сосюри чистими очима, відкинувши нашарування ідеологічної кіптяви.

Як відомо, у творчому доробку лірика революції (так охрестили Володимира Сосюру тогочасні критики) цикл віршів, присвячених Марії, стоїть відчужено. Деякі з віршів, потрапили до хрестоматій, але, на думку критиків, не визначали головного шляху розвитку поезії взагалі та їхнього автора зокрема. Хоча дехто згадує їх не без патетики. Скажімо, Віталій Коваль, отримавши запрошення, йде не просто в гості до вдови поета, Марії Гаврилівни, а до «Марії, отієї хрестоматійної Марії, що надихала музу поетову... До єдиної Марії, що витьохкує в серці поетичними рядками». Одним розчерком пера шановний автор приписує поезії, які народжувалися і освячувалися іменем Марії у різні часи, одній «українській Беатріче» — Марії Гаврилівні Сосюрі, а через два десятки речень заперечить сам собі, стверджуючи, що поет зустрівся вперше з майбутньою дружиною 9 березня 1931 року. Як пише письменник і літературознавець Віктор Костю-ченко, Марія Гаврипівна теж «беззастережно адресує вірші про Марію собі: натхнення поета — то її заслуга...». Далі критик погоджується, що на початку подружнього життя закоханість рятувала поета від духовної кризи, й слушно зауважує, що «водночас образ Марії — це й не Марія, земна, реальна... Взявши для прикладу поезію «Марії» (1931 р.), Віктор Косгюченко робить висновок, що в змалюванні образу Марії поет не вдавався до конкретних, портретних описів, зате писав високим стилем. «Поет підноситься до любові неземної («Якби помножити любов усіх людей...»), небесної («Якби зібрати з неба всі зірки...»), то й тоді чарівнішої за Марію не знайти. Те ж читаємо у молитвах про Богородицю: «Найкрасивішу над всі діви...». І як тут не погодитися з критиком, що «над зорі всі, зоря моя єдина...» — це молитва поета, що в більшості випадків, де йдеться про Марію, він підкреслює свій космічно-земний синівський зв’язок з нею?

На жаль, Віктор Косгюченко поставив собі за мету розкрити таємницю сімейної трагедії Володимира Сосюри, а тому не продовжив свої спостереження над образом Марії, але його зауваження щодо роману у віршах «Червоногвардієць» (Україна постає в уяві героя як «розп’ята мати») стають другим ключиком до таємничого образу, спонукають до пошуків розсипаних у поезіях Сосюри мозаїчних осколків, щоб побачити в образі Марії не тільки земну жінку, а й образ Богородиці — повний і величний, яким він поставав в уяві поета.

Зробити це нелегко, адже треба помітити те, на що не звертали уваги мільйони читачів і сотні дослідників. І перша проблема: йти за хронологією (за роками написання творів) чи у зворотньому напрямку (скажімо, від роману «Червоногвардієць», який закінчено у 1940 році, але події в ньому змальовані в основному до початку поетичної творчості В. Сосюри). Слід відзначити також, що після «Червоноармійця» (тобто після 1940 року) образ Марії майже витіснений (як стверджує у згаданій розвідці Віктор Коспоченко, найпершою причиною було те, що дружина поета перестала бути божеством, і її образ аж ніяк не накладався на виношені в серці образи Діви Марії, чи матері — України). Віктор Косгюченко, слід підкреслити, залишається першим критиком, який побачив в образі Марії біблійний підтекст, і єдиним літературознавцем, який звинуватив покійну вдову поета, агента МДБ «Даніну», в тому, що писала доноси на В. Сосюру. Але до 1940 року, коли дописувався роман «Червоногвардієць», Сосюру тривожили не сімейні бурі. Пишучи роман, автор повернувся в свою юність, у розбурханий революцією донецький край і вкотре побачив страждання вітчизни.

Україна,розп’ята мати!
На хрестіпоникла ти чолом кривавим...

Таке бачення України і усвідомлення спільності доль змушують забути навіть про кохання: ліричний герой з болем говорить своїй дівчині, що він не може любити, бо «в неволі Україна, матуся змучена моя». Але любов до прекрасної незнайомки з іменем Марії настільки сильна, що серце майбутнього поета, як сніп перевеслом, зв’язане поглядом коханих очей. А коли юнак попадає в полон, то йому ввижається у заґратованому вікні заплакане лице Марії. Перед читачем мимоволі постає Голгофа, бо в’язниця — один із символів розп’яття, і образ Матері Божої, котра тільки плакала, як земна жінка, проводжаючи на подвиг в ім’я спасіння людей свого сина — Ісуса Христа. І, можливо, нерозривний зв'язок ліричного героя з небесними силами рятує борця за волю України. А тому перше, що бачить він у госпіталі, це образ його рятівниці:

І наді мною, мов крилата,
в халаті білому вона, моя Марія.

Ми прощаємося з героєм роману, коли «смуглявий соловей» приїздить у Харків, тодішню столицю України. Після фронтів громадянської — літературні фронти, де одна ніч може зробити тебе знаменитим, а прожитий день може викликати сумні роздуми і навіть розпач, коли такий ясний шлях у грядуще раптом зникає у мороці, а дух вже не може линути до зірок.

Голову розбив я об каміння неба —
на заході морок, на заході кров.

Так поет писав у 1922 році, коли минув усього рік після знаменитої поеми «Червона зима», коли в його життя ввірвалося велике кохання до Віри Берзіної. Здається, забуто все, що знав у минулому. Поет живе щастям сьогодення, якимось дивним чином не помічаючи негараздів тогочасного життя (зокрема масових репресій проти «колишніх» офіцерів царської армії, дворян, купців, службовців Центральної Ради, гетьманату, Директорії, духовенства). Як слушно зауважує Віктор Косгюченко у статті «Не наш», Володимир Сосюра у тогочасному завихреному світі особливе місце відводив любові, яка, на думку поета, пробуджує життя, творить його і оберігає. У ці дні поет піддає сумніву загальноприйняту тезу щодо призначення революції як засобу перебудови суспільства, а більше вірить у любов. Любов — це й жінка, це й У країна. «Любов і веде ліричного героя крізь посвист куль од однієї віри до іншої». На перший погляд, поет забув на деякий час про божественні образи, але шлях від одної віри до іншої (герой то під знаком тризуба, то наводить мушку на тризуб, який на шапці брата) змушує задумуватися: куди йти далі? Сосюра не міг не бачити, як далеко від ідей-мрій до реальності. А звідси — пошук власних естетичних ідеалів. Поет не знаходить свого місця в урбаністичному Харкові, а тому тяжіє душею до своїх витоків — донецьких сіл і селищ. Там народжувалась збірка «Місто», епіграфом до якої автор взяв слова Миколи Хвильовою, що, очевидно, засвідчило перехід Сосюри з одного табору в інший — від запролетаризованого В. Блакитного до розкутого М. Хвильового, майбутнього опозиціонера і людини, яка, подібно Сосюрі, переживала роздвоєність душі.

Читаючи поезії В. Сосюри того періоду, ми будемо відчувати себе в полоні ілюзій, бо здаватиметься, що наше спілкування з поетом близьке до інтимності. Складається враження, що ми все знаємо про автора: і яким він був, і кого кохав, знаємо друзів і недругів, братів і сусідів. Все життя — мов на долоні. Таємниць немає і не може бути. Але часом читач ловить себе на думці, що десь поряд все-таки є таємниця, яку йому ще треба розгадати. Скажімо, до кого і чому «руки тягнуться в небо до болю...?» (Вірш «О кучері ясні і очі Беатріче»).

Перегортаємо кілька сторінок — і знову рядки асоціюються з іконами, на яких зображена Мати Божа:

З дитиною ти біля мене
Стоїш одинока й сумна...
А вечір ясний задивився
На четверо синіх очей...

Написані ці рядки все в тому ж 1924 році, коли поет в розпачі був готовий повірити не тільки в Бога, а й чорта, коли він жив там, де колись була церква, стіни якої «такі містично кольорні», але там вже «не читають «Євангелію» і «Апостола». Мине всього рік боротьби і шукань — і в життя повернеться забута на деякий час Марія. Її образ, часом аж занадто завуальований, з’явиться відразу в кількох поезіях кінця 30-х років. В. Сосюра врешті усвідомить, що доля поета має щось спільне з життям Ісуса Христа, що досить часто в житті розпинають не за скоєне зло, а за боротьбу з ним. «Мої дні - мов хрести; — напише він у вірші «Марія». Якщо читач після вірша візьме до рук роман «Третя Рота», то взнає, що поета розпинали в той час за поему «Махно». У сутінках літнього вечора привиділась поетові Мати Божа. Він бачить її заплакані очі, покірно нахилені плечі. «Ти стоїш і мовчиш...» Так вела себе Діва Марія, коли розпинали її Сина. Змовчала і мати-Україна, коли розпинали Поета.

Але від цього ні перша, ні друга не применшились в серці сина-лірика.

Над містом хмари і години...
Не розлюблю тебе ніяк,
моя вишнева Україно,
красуне, страднице моя!

Друга строфа цього вірша для непідготовленого читача стає черговою загадкою.

У центрі я. Моя Маріє!
О скільки видно звідсіля!..

До кого звертається поет? До земної жінки? Ні, перед нами - образ страдниці України («Шалений регіт індустрії вже протина твої поля»), а шоста строфа — знову нерозгаданий ребус:

Вмира Марія, вмерла Інна,
хрестом упали на траву...
Індустріальна Україна
зміня Вкраїну степову...

Той, хто пам’ятає поезію Павла Тичини «О панно Інно», мимоволі згадає і його «Скорбну матір». Як бачимо, для Володимира Сосюри панна Інна асоціювалася з Україною вчорашнього дня - буржуазною (тому і приречена на смерть!). А Марія? Таки Діва Марія і степова Україна — обидві непорочні, цнотливі, але не вистояти їм проти реву і реготу індустрії (до речі, поет пише це слово з великої літери, мовби нагадує про таємничого Молоха, бога сонця, вогню і війни, якому приносилися людські жертви).

Поет постійно ловить себе на бажанні покаятися за скоєні і майбутні гріхи (все ота роздвоєність душі).

Я б упав на бруці на коліна, але ні... соромлюся людей.
Але є партійна дисципліна і життя в борні за новий день.
А на закінчення у вірші «Знову я на содовім заводі» він заспокоює сам себе:

Скоро я закінчу райпартшколу і тоді не буду сумувать
По-дитячи наївно, але куди подітися, де шукати порятунку?
Прощайте, квіти!
Я вже не той, я вам чужий.
Мені лиш плакать, і жаліти,
та кликать Інн або Марій...

Нав’язлива думка про Інн та Марій до цього часу ніким з дослідників творчості поета не прокоментована, а в першу чергу — в десятитомному виданні творів В. Сосюри. До першої гіпотези щодо розуміння цих образів варто, мабуть, додати штрих, вихоплений із поезії Сосюри «Усенкові»:

Ти ж не співець печальної Мари,
і не тяжать тобі хітони і хрести.

«Співцем печальної Марії» поет, по праву, вважав себе. Що цього разу йдеться про біблійний образ, свідчить красномовна деталь — «не тяжать тобі хітони і хрестм» (хітон — одяг сучасників Ісуса Христа). Поет у ті дні шукає порятунку в оспівуванні любові, але й тут він проводить вже відомі читачеві паралелі:

В тебе і губи, і брови твої, яку моєї Вкраїни...
(«Білі акації будуть цвісти». 1927)

Та партійна дисципліна змушує відрікатись від всіх матерів:

Друга мати у мене тепер — революція... всього... світу.

Вражають повторені двічі три крапки. Складається враження, що поет затинається, мов заїка, або йому чиясь рука стисла горло. Та згодом, звертаючись до невідомого адресата («Коли я думаю про тебе»), він розкається і повернеться до істини:

Для мене ти — сестра і мати,
І - все, що в світі є ясне...

У 1933 році, коли Україна буде поставлена на коліна голодомором, В. Сосюра напише вірш «Марія», що схожий на молитву до небес, яку шепочуть разом з поетом навіть ліхтарі, гілля та хвилі (вся природа!).

Що прекрасна Незнайомка і природа—єдине ціле, можна знайти ряд підтверджень у віршах 40-х років («Там липи аромат - дихання вуст твоїх», «Ти ідеш, і мов квіти весняні на снігу за тобою цвітуть»). Викликає ряд асоціацій зокрема поезія «Після грози»: Поет відчиняє після грози вікно — і в кімнаті стає тихо й сонячно. Разом із сонячним променем приходить все та ж Незнайомка, повернувшись з далеких країв, які бачаться поетові холодним царством Валгалли (у скандінавській міфології — це палац бога Одіона, своєрідний рай! Та з небесного раю (отже, ймовірно, йдеться про біблійну Марію) Незнайомка приходить нечасто, а тому, співаючи гімн красі цієї жінки, поет ототожнює її з природою: «Зорею і калиною — вуста твої...», «Гляну: а небо — як ти», «Вітер — зітхання твоє».

А що має уявляти й думати читач над такими рядками?

Од розп’ятих на небі долонь
вікна вечірні в багрянім інеї.
Кидаю на сучасності вогонь
чорні троянди душі моєї...

Процитований вірш «Чорні троянди» — спогад про бабусю, яка годувала майбутнього поета пиріжками і хрестила, щоб не загинув у бою. Звернемо увагу на те, яким стає світ, коли ліричний герой вирішив порвати з релігією:

Ніч була від пожеж золота,
повна пострілів і тривоги,
коли зняв я з шиї хреста,
що дала ти мені в дорогу...

Що поезія Володимира Сосюри зазнала багатьох редагувань (знімалося все крамольне), писалося вже багато разів. Сліди такого втручання бачаться і у вірші «Самотній я йшов».

Не марно звуть тебе ім’ям простим «Марія», —
бо сонце я знайшов у імені твоїм...

Від слова «простим» віє недолугістю, бо величне (сонце!) знаходять у такому ж величному (святому!).

Ведучи мову про вірш «Дощ одшумів...», можна, звичайно, згадати гіперболу, як це вже робилося критиками безліч разів. Але можна згадати і Григорія Сковороду, філософа, який ототожнював Бога і природу.

Дощ одшумів... І знову все ясніє
у співі птиць, і зелень запашна
в твоїх очах одсвічує, Маріє,
немов на тебе молиться вона,
а з нею — й я, квітки й рожеві води,
вершини гір, поля й морів прибій...
Ти — мрія мрій. У дзеркалі природи,
Як і в мені, відбився образ твій.

У грудні 1939 року Володимир Сосюра побував, як і багато інших мобілізованих письменників, у відвойованому у поляків Львові. Сьогодні вже ніхто не розгадає таємниці: чим був так сильно вражений поет, що в темних і гулких провулках старовинного міста йому схотілося поговорити з кам’яною статуєю, мовби з живою. Спочатку лише факт зустрічі: «В середньовічних цих провулках переді мною ти стоїш...». Далі — каяття, що не завжди були разом: «Нас розлучила синь дороги, між нами — даль і море хмар». (Звернемо увагу на синь дороги — небесна дорога, яка перегороджена морем хмар). У своїй молитві поет просить допомоги: «Скажи, сестра моя крилата, яких знайти від болю чар...». Діва Марія, як бачимо, в поета чомусь ототожнюється з янголом, якого зображали завжди крилатим.

Але це — не остання тайна у поезіях В. Сосюри 40-х років. Таємничі, загадкові чи спотворені цензурою бачаться рядки із вірша «Заснуло сонце в павутинні...»:

А літо бабине стежками за нами тепло шарудить,
мов шамотить: «Усе — омана: і ви, й цей сад, і я сама...

Хто та особа, що шепоче: «...І я сама»? Літо бабине? Але воно - саме»! Можливо, ми маємо справу з так званою «авторською сліпотою» (одне думаємо, а інше — пишемо!). Якщо так, то поетові у хвилину осіннього згасання природи міг почутися голос земний (голос природи) чи голос небесний (Матері Божої, якій відомі всі метаморфози природи в майбутньому).

Єдине, що зрозуміле сьогодні, то це те, що метаморфози в першу чергу відбувалися у світогляді та світобаченні самого поета, який, будучи активною творчою індивідуальністю, добровільно обрав ідеологію, що панувала в суспільстві після братовбивчої громадянської війни. У найглибших закутках душі митець довгий час приховував те, що вважалося пережитками минулого, а то і ворожим постулатам більшовицької ідеології. Але над справжнім митцем завжди тяжіють закон «чесності з самим собою» (Володимир Винниченко) і тайна творчості (у цьому процесі задіяна поряд зі свідомістю й підсвідомість, а також почуття, коли митець «думає серцем»). Образ Марії еволюційний, поданий у розвитку: земна жінка, кохана, жінка-мати, мати-Україна, Мати Божа. Все це на той час було єрессю, а тому залишається лише дивуватися, що поезії з крамольними рядками попадали до друку, а над їхнім автором не вчинено фізичної розправи. Можна тільки подумати, що розіп’яті в небі долоні, які бачилися розтривоженому поетові, таки торкнулися його чола, даючи наснагу до творчості і силу для боротьби зі злом, бо не могла Мати Божа віддати на поталу безбожникам свого Поета: його одкровення потрібні сучасникам і далеким нащадкам, всім, хто духовне начало ставить вище всіх інших начал.

Л-ра: УМЛШ. – 2001. – № 4. – С. 44-48.

Біографія

Твори