09.10.2016

Юрій Дараган

«І я колись в майові дні в офіру серце ніс...»

Крупач М.

«На чорну труну його, вкриту вінками з червоними й синьо-жовтими стьожками, падав 20 березня лапатий сніг.

Густо летів сніг, падав і танув, багато вигнанців з України стояло навколо розкритої могили, що ось-ось забере од нас тлінні остатки Товариша».

Так розпочав свою статтю Микита Шаповал про сумну подію — тепер уже 75-річної давності — похорон одного з найцікавіших українських поетів-емігрантів Юрія Дарагана.

Як і Т. Шевченкові, судилося Ю. Дараганові народитись у березні, правда, 16 дня. Як і Т. Шевченкові, смерть дозволила пережити черговий день народження, але забрала наступного ж дня у вічність. Та от земний шлях йому був відміряний ще коротший, аніж Кобзареві. Помер Ю Дараган у віці, який називають «віком Христа».

Очевидно, передчуття спорідненості долі «сприяло» поетові налаштувати свій особливий поетичний слух на незбагненну пересічній людині хвилю містичного спілкування (на перший погляд монологу, а насправді «діалогу») з Богом, і передусім — із Христом, якому суджено було пройти земні пекельні муки — муки болю... Болю і морального, і фізичного, так близького, на жаль, і Ю. Дараганові.

Біль фізично знищував молодого поета, але викристалізовував його душу, загострював почуття і глобалізовував світосприймання, доводив його до містичних («барокових») вершин розуміння подвигу Христа, від якого Ю. Дараган черпав найнеобхіднішу для нього силу — силу терпіння й саможертовності. Тому його поетичні монологи-звернення до Христа часто сприймаються як відповідь-вдячність Людинобогові за те, що укріпив віру поета, першим свідомо пройшовши дорогою земного болю.

Ось лише кілька рядків містичного «діалогу» Ю. Дарагана:

Я сню... Але в добу розпуки Шепочуть: «вірую» уста...
Я тихо простягаю руки До розіп’ятого Христа (У Празі)

Знов роздерті зрабовані шати І ганебний розпучливий час,
Як колись на хресті розіпнятий,
Знов Його Ти благаєш за нас... («Біль»)

Осіни ж. Великий, Тихий, десницею
Тернистий, скрівавлений шлях... («Не одна промова буде виголошена...»)

На жаль, цитовані вірші з різних причин не ввійшли до єдиної збірки Ю. Дарагана «Сагайдак», як не ввійшло й чимало інших його поетичних творів, а також переклад поеми чеського поета-романтика К.Г. Махи «Май». Вони були надруковані в різних періодичних виданнях 1920-1930 рр., а отже — стали малодоступними для читача. Позазбіркові твори поета так і не були зібрані й перевидані окремим виданням, хоч деякі з них і вміщувалися в окремих сучасних добірках творів Ю. Дарагана.

Літературознавці неодноразово наголошували на необхідності зібрати й видати «розпорошені» по періодичних виданнях вірші поета. Запропонована добірка якраз і є спробою видрукувати разом ті твори та переклад Ю. Дарагана, які вдалося розшукати в часописах 1920-1930 рр. і які не ввійшли до збірки «Сагайдак». Усі вони подані за першодруками з максимальним збереженням особливостей мови поета, хоч деякі моменти тодішнього правопису призвичаєні до сучасних норм (зокрема, пунктуація, правопис апострофа, закінчення дієслів у 1-й особі однини тощо), якщо вони не порушували версифікаційної цілісності твору.

Виправлені також помилки, які можна кваліфікувати як «механічні», тобто допущенні при передруках. У квадратних дужках у вірші «Лист» подане, як нам видалось, пропущене слово, що порушує принцип римування у творі. Можливо, ним могло бути слово «ні», яке римується зі словом «плаї». «Реставрували» ми його виключно за аналогією до «принципу» римування (своєрідної стилістичної манери поета), використаного у вірші «Подоланий» (Не проклинай уста брехливі /І кригу-серце, ні, /Дивись: я мрійний і пестливий, /Як квітка навесні).

Сподіваємось, що запропонована добірка віршів Ю. Дарагана стане ще одним кроком до менш-більш повного видання його творів, якого, на жаль і на сором, ми й досі не маємо.

* * *
З плином часу все важче й важче зібрати й біографічні відомості про Ю. Дарагана. Причиною цьому стала й певна «сором'язливість» поета, який не вмів себе «афішувати», і ті складні умови еміграційного життя, у яких йому доводилося перебувати, а також його рання смерть.

Навіть сучасники Ю. Дарагана, оповідаючи про нього, часом подавали дещо «не вивірену» інформацію, але уточнювати її вже було ні в кого, адже широко заговорили про поета передусім у зв'язку з виходом його збірки «Сагайдак» та смертю, а ці дати дуже близькі (кінець 1925 р. — початок 1926 р.). Та й спогадів про Ю. Дарагана не так вже й багато.

Отож, у 75 річницю смерті поета спробуємо дещо підсумувати дуже скупі відомості про його життєвий та творчий шлях, використавши нечисленні спогади його сучасників та деяку інформацію з періодичних видань 1920-х рр.

Спочатку декілька слів про давній загадковий рід Дараганів.

Юрій Русов, який особисто знав Ю. Дарагана, зазначив: «Стара українська родина Дараганів відігравала в свій час цікаву ролю в перехованні від злоби Катерини II дочки Розумовського й цариці Єлизавети, яка пізніше стала небезпечною противницею Катерини II під іменем «княжна Тараканова».

Нагадаємо, що знаменита «княжна Тараканова», яка була відома й під багатьма іншими іменами, кінчила життєвий шлях у Петропавловській фортеці після ув’язнення 1775 р. (є відомості, що померла від туберкульозу); а з численних художніх сюжетів про Єлизавету Тараканову, маємо й художньо-документальний роман Юрія Косача (племінника Лесі Українки) «Володарка Понтиди», де він оповідає про «княжну Дараган», яка зростала в дитинстві у Дараганівці, а далі доля закинула її у широкий і непривітний для неї світ.

Можливо, колись історикам удасться детальніше прокоментувати як і родовід загадкової «княжни», так і родовід Дараганів, а тоді підтвердити чи спростувати наведену версію. Та все ж зазначимо, що між колишнім козацьким (а пізніше дворянським) родом Дараганів та родом Розумовських існував родинний зв’язок (сестра Олексія Розумовського, Віра, була одружена з Юхимом Дараганом).

Отож, дійсно, коли у морганатичному шлюбі О. Розумовського та Єлизавети була дочка, то її могли передати на виховання в родину Дараганів, родичів графових.

Як відомо з історичних джерел, хитра й передбачлива Катерина II після державного перевороту, побоюючись претензій з боку Розумовського на російську корону, першою запропонувала графу зайняти «по праву» його місце на російському престолі. О. Розумовський передбачив підступний хід майбутньої імператриці, і, щоб не бути знищеним нею як Петро III, у присутності посланця (графа М. Воронцова) зі сльозами на очах спалив свідоцтво про шлюб з Єлизаветою.

Можливо, тим учинком він хотів уберегти від розправи Катерини II й свою дочку (якщо, звичайно, вона й справді існувала), яка, маючи українське коріння, могла претендувати на російську корону.

Про плани ж уже досить на той час розгалуженого роду київського полковника Ю. Дарагана зараз судити важко. Нагадаємо, що, зокрема, його сини «блискавично» дісталися до вершин влади Російської імперії. Звичайно, можна припустити, що Дарагани були менш сентиментальними за О. Розумовського й не мали наміру не скористатися рідкісно вдалим випадком для захоплення російської корони, а в перспективі, можливо, й виношували плани повернення Україні її колишньої державної могутності, яку вона мала у східнослов'янському світі за часів Київської Русі. І в цьому випадку якщо й не існувало дочки О. Розумовського та Єлизавети, то її вартувало — «створити».

Катерина ж, знаючи «досвід» братів — і Розумовських, і Дараганів — у здійсненні двірцевих переворотів, довершила свій план «знешкодження» конкурентів, зробивши набагато більше: спочатку позбавила нащадка роду Розумовських — Кирила (брата Олексія) — гетьманської булави, а 1775 р. разом з ув'язненням української претендентки на російський престол зруйнувала й останню надію на українську суверенність — Запорізьку Січ (цікавий збіг дат!).

Та от чи міг Юрій Дараган бути прямим продовжувачем родового кореня Розумовських-Дараганів? Річ у тім, що всі три сини Юхима Дарагана померли бездітними, а дочки, Софія та Катерина, поєднали свою долю з відомими на той час родами Хованських та Галаганів.

Можливо, «княжна Дараганова-Тараканова» переховувалась у Дараганівці у родичів (близьких чи дальших?) Юхима Дарагана, що було б логічніше, адже тут вона не «попадалася на очі» численним «цікавцям», які оточували родини Розумовських-Дараганів. І Юрій Дараган міг належати саме до однієї з гілок роду Дараганів, що не перебували в родинних стосунках із Розумовськими.

Звичайно, у цій загадковій історії залишається багато не поставлених крапок над «і», але якщо й справді існував генетичний зв'язок між легендарними родами Розумовських-Дараганів чи просто Дараганів та поетом.

Поет же народився в сім'ї інженера за фахом Юрія Дарагана (очевидно, сина пізніше назвали на честь батька) у м. Єлисаветграді на Херсонщині. Мати за походженням була грузинкою.

Щодо встановлення дати народження Ю. Дарагана-молодшого, то тут є певні проблеми. Число — 17 березня — не викликає сумнівів, а от рік народження потребує уточнення. Річ у тім, що після смерті поета в некралозі, надрукованому в «Студентському віснику», а також у публікаціях Михайла Обідного та Михайла Мухина, які були в товариських стосунках із Ю Дараганом, вказано — 1893 р. В інших джерелах, що, з'явилися пізніше (Енциклопедія Українознавства, Українська Літературна Енциклопедія, Антологія сучасної української поезії на Заході «Координати» та ін.), фігурує — 1894 р. Прояснити цю суперечність зможуть лише документальні матеріали, які в майбутньому дослідникам життя і творчості поета, сподіваємось, удасться розшукати.

Існує й низка інших мало з'ясованих моментів щодо подальшого життєвого шляху Ю. Дарагана. М. Обідний вказує, що навчався майбутній поет у тифліській гімназії, висловлюючи припущення, що на Кавказі минули його дитячі роки. Про перебування у Тифлісі зі слів Ю. Дарагана стверджує і М. Шаповал. Подібну інформацію подає й М. Мухин, який, правда, інформує, що народився Ю. Дараган у Туркестані, та середню школу закінчив десь на Північному Кавказі, а «в Україні перебував, мабуть, не часто й не подовгу».

У некролозі ж, поміщеному в «Студентському віснику», подана інформація, що Ю. Дараган учився в Тираспольській реальній школі, з якої був мобілізований до російської армії під час Першої світової війни.

Ю. Русов же стверджує: «Поет Ю. Дараган учився в тій самій гімназії В.П. Науменка (замученого москалями 1918 р.), в якій, щоправда в російській мові, нас оточував український дух, і де вчився і я. Він був на пару кляс старший від мене». Отож, із цього повідомлення випливає, що навчався Ю. Дараган й у Києві.

Окрім того М. Шаповал пише про перебування Ю. Дарагана після Тифліса в Єлисаветграді та Петербурзі.

Можливо, у перелічених інформаціях не потрібно шукати принципових суперечностей, а сприймати їх (за винятком деяких суттєвих розбіжностей) як взаємодоповнення.

Важко зараз стверджувати щось про перебування ЮДарагана у Туркестані, а тим більше про його народження там, але щодо перебування на Кавказі, то тут, здається, сумніву немає. Передусім, материн рід був грузинського походження, отже, закономірним видається й перебування у родині матері малого Юрка, а батько, як фаховий інженер, міг часто змінювати місце роботи, працюючи в т.ч. й у Тифлісі. Ю. Дараган також блискуче знав грузинську мову й, уже перебуваючи в еміграції, залюбки розмовляв нею. Так досконало вивчити її поет міг, очевидно, лише перебуваючи в грузиномовному оточенні.

Та й на Кавказі Ю. Дараган почував себе «своїм», тому любив його далеко не «заочною» любов'ю. Прикладом цьому може служити хоч би його поетична візія під назвою «Кавказьке». Вслухаймось у звуки «музики» гірської природи, відчуймо голос крізь століття «старого і сивого муедзина», що назавжди запали у вразливу душу поета й виринули в поетичних рядках у далекій Празі 1924 р.:

Де зазирають в прірву скелі,
Де, як поема, барвний світ,
Над сном маленької оселі
Мов стрічка синій оксамит.

Перша світова війна перекреслила майже всі плани Ю. Дарагана. Призваний на військову службу до російської армії, він став у бойові ряди й отримав звання підпоручника.

Піднесено сприйняв Ю. Дараган і події 1917 р. Як і молодий П. Тичина у «Золотому гомоні», він побачив в українському національному вольному русі апокаліптичну мить «воскресіння» державності. Своє захоплення цього часу він згодом блискуче передав у оптимістично-містичній візії «Вже безкрайому здригнулися могили...»

Цього ж року, окрилений перспективою української державності, Ю Дараган вступив до Армії УНР. Спочатку перебував у юнацькій школі, а 1919 р. зайняв посаду командира кулеметної сотні в житомирській юнацькій школі. З 1920 р. - старшина кам'янецької юнацької школи.

Про Ю Дарагана-воїна фактично не знаємо нічого. У посмертних спогадах «Пам'яти Товариша» М. Шаповал писав: «Про сотника українського Ю. Дарагана хай розповідять його товариші по зброї».

На жаль, не розповіли. Очевидно, не встигли, не змогли в умовах вигнання, коли смерть щодня косила їх сотнями, а часом й тисячами, коли кожної хвилини потрібно було думати про фізичне виживання. Далі М. Шаповал додав: «Хто знав його гарячу вдачу, ентузіазм і незвичайну зворушливість, той хай мається над тим, чому сотник Дараган у боях був такий спокійний». Ці спонукання до роздумів актуальні й для сучасного шанувальника таланту поета. У листопаді цього ж таки 1920 р. Ю. Дараган разом із відступаючими за Збруч українськими військами назавжди покинув Батьківщину, яку ще так недавно заново відкрив для себе, по-синівськи довірливо зжився з нею та по-лицарськи намагався захистити її від зазіхань чужинців. «Учасник перших уже Українських військових формацій, — згодом писав про Ю. Дарагана М. Мухин, — він першим бував з Українською Армією всі її кращі й найгірші дні...»

Поразку національно-визвольних змагань Дараган сприйняв із певною долею трагізму:

Нікого не проси, коли щастя своє віддаси. Коли кров із пробитого тіла полине І в прозорих проміннях відвічної краси Так багато шляхетних загине...

У цих словах, передусім, біль за криваву ціну романтичної реальності, що стала, на жаль, ілюзорною, забравши життя кращих — «шляхетних» —українців, тобто в черговий раз «скосила цвіт» нації, відкинувши знову народ український на десятки років у провалля рабства, рабства фізичного і, що ще страшніше, —духового.

Розквітнути його поетичному хисту довелося — вже так склалося для української літератури — за колючими дротами. На цей раз — таборів для інтернованих, а далі — концентраційних таборів.

Кінець листопада 1920 р. — частину літа 1922 Ю. Дараган провів у польських таборах для інтернованих вояків Армії УНР, а саме в таборах у Ланцуті, Щипюрні, Каліші.

Щоб збагнути, що ж довелося пережити вразливому поету, а разом із ним і приниженим тисячам українських вояків за колючими дротами в «цивілізованому» XX ст. ще й у центрі «цивілізованої» Європи, звернемося до спогадів очевидців. Лише вони можуть висловити те, що навіть не вписується в асоціативні рамки сучасного читача, якою б інтуїцією він не володів.

Ось, наприклад, як передає ту моторошно-трагічну ситуацію у розділі «Польські табори» у своїх спогадах сотник артилерії Гриць Рогозний:

«Люта зима, холод. Вітер гуляє по нетоплених тих бараках. А вони набиті українськими старшинами й вояками. Відповідно зодягнених людей мало. Більшість із фронту прийшла з розбитим узуттям і підраними мундирами. А хто й мав щось у запасі, то давно вже випродав, рятуючися від голоду.

А голод дошкулює! Вдень видається кавалок хліба, змішаного з остяками, та «зупа», зварена на підозрілій конині з стручків від фасолі... На кухнях, де вариться ця потрава, неймовірний сморід.

Здорові разом із хворими й раненими гнуться й купчаться навколо одинокої пічки на величезний барак, щоб якось загрітися. Білизни ані на людях, ані на постелях немає. А те, що й є, то брудне, кишить паразитами. Сплять на кропив'яних матрацах, набитих трухлявою соломою. Однаково — й козаки й старшини. Цілу ніч задубілими руками намагаєшся зігріти своє грішне тіло [...]

Табори обмотані високими, колючими дротяними загородами. Навколо постерунки — брутальні, нахабні, крикливі... Цікаво, представники якої іншої національносги можуть бути більш придатними до виявів хамського глуму й зневаги, як отці «дорогі союзнички» — поляки, коли відчувають свою вищість і зверхність? Здається, навіть хамство москаля тому не дорівняє! Бо при всіх своїх рисах «скіфа», примітивний москаль не здібний до такої рафінованости в знущанню, як отце прокляте «панське» отроддє...

В повітрю, день і ніч, висить лайка й накази: «рзіа кгеж, рзіа таб, рзіа когб, піе жоіпо і піе рогтаїат!»

І то без різниці — чи то стосується українського старшини, чи рядового козака. Над всім панує «Антек» у капральській уніформі. Це наш «Цар і Бог». Обурені протести старшин не помагають, а скарги «по команді» зустрічають лиш у відповідь розпучливе розгорнення рук у командирів: «що ми в силі зробити?!»

Постійний голод змушує людей ритися в помийницях, у кучах бруду, викиненого з польських жовнірських помешкань. А може якраз щось трапиться знайти поживного? За найдений маслак чи голову від жилого оселедця, козаки шарпаються між собою, як ті пси...»

Це лише невеликий фрагмент реальної дійсності, перед яким Дантове «пекло» ще виразніше сприймається як елемент творчої фантазії. Рамки публікації не дозволяють продовжувати перелік інших жахіть системи польських концтаборів, які, зауважимо, передували більшовицьким та фашистським і стали продовженням американсько-австралійських резервацій для подоланих аборигенів.

Та все ж ще один фрагмент зі спогадів Рогозного зацитуємо, бо в ньому передано найтрагічніший наслідок інтернації: «Голод і бруд зачали швидко спричинювати різні пошести й туберкульозу. Щодень виносять мерців у свіжі могили, викопувані за табором з простими, нашвидку зробленими хрестами у ряд. Останній військовий риштунг для тих, що відійшли до «кращого життя»...»

Ніхто тепер точно не полічить, скільки українців знайшли вічний спокій навколо обдротованих таборів, але до тих десятків тисяч потрібно додати й ті тисячі знедолених наших співвітчизників, доля яких вивела із зони смерті, але таборова смерть все ж наздогнала їх у хвилини тремтливого сподівання на краще життя. До тих останніх належав і Ю. Дараган. Його, а з ним Максима Гриву (Загривного), Миколу Мирського, Леоніда Мосендза і багатьох інших українців, більшість із яких тепер уже безіменні, переслідувала і на волі страшна таборова хвороба — туберкульоз (сухоти), аж поки не звела ще молодими в могилу.

З гіркотою й болем сприймаються рядки «З літопису днів біжучих» Ю. Дарагана, найтрагічнішого твору на фоні досить таки оптимістичної спадщини поета, фрагменти якого були надруковані лише після його смерті:

Бисть тишина — в Щипюрні у шпиталі,
Бисть тишина та тіні — козаки,
Що від сухот мовчазними вмирали...
Бисть тишина безмежної тоски...

Україна заборгувала щонайменше «Книгу Пам'яті» воїнам-творцям ії державності 1917-1920-х рр., одним із розділів якої має бути опис жахіть інтернації. Влучним епіграфом до нього можуть стати рядки цитованого твору Ю. Дарагана.

* * *
Попри весь трагізм пережитого в таборах та прогресуючу з кожним днем страшну хворобу саме в цей період розвинувся й розквіт поетичний талант Ю. Дарагана.

Як випливає з некролога у «Студентському віснику», перебуваючи в таборах, поет продовжував виконувати обов'язки курсового старшини колишньої кам’янецької юнацької школи.

Ім’я Ю. Дарагана знаходимо й серед учасників Третього з’їзду представників українських студентських громад у Польщі, який відбувся у Варшаві 18-21 грудня 1921 р. Зокрема, він зафіксований на фотографії учасників спільної конференції під час з’їзду представників старшого громадянства, про що дізнаємося з праці С. Наріжного «Українська еміграція».

Водночас Ю. Дараган був безпосереднім організатором літературного життя в умовах інтернації.

Так, 1922 р. гурток молодих таборових письменників у Каліші створив ініціативну групу, до якої, зокрема, увійшов Ю. Дараган, а також Свирид Довгань, Михайло Селегій, М. Грива та ін. Вона розповсюдила друковану відозву з пропозицією скликати організаційні збори з приводу створення суто літературного часопису в таборі.

Такі збори відбулися 13 травня з участю близько 20 молодих письменників (у тому числі й майже усіх членів літературно-артистичного товариства «Вінок»), які працювали у різних літературних жанрах і принагідно друкували свої твори переважно в таборових виданнях.

На організаційних зборах літератори обговорили програму нового видання, затвердили його назву — «Веселка», а також вибрали редакційну колегію. Рішенням зборів часопис мав бути передусім літературним, а рівень публікованих у ньому художніх творів повинен перевершувати рівень аналогічних публікацій в інших таборових виданнях.

Автори й прихильники нового часопису ставили перед собою досить масштабні завдання, зокрема: 1) об’єднання молодих письменників (особливо молодшої генерації) без різниці напрямків навколо одного органу; 2) допомога для розвитку найбільш яскравих індивідуальностей з-посеред тих, які прилучилися до «Веселки» і 3) вишукування, популяризування й удосконалення національних українських питомостей в сучасному українському мистецтві, а також перенесення й прищеплення на його ґрунті кращих здобутків західноєвропейського і світового мистецтва».

Після успішного дебюту журналу постало питання про розширення діяльності його прихильників, зміцнення матеріальної бази, так необхідної для подальшого виходу часопису як суто літературного органу, непідпорядкованого жодній з досить численних політичних організацій у таборі. У зв'язку з цим на других організаційних зборах, що відбулися 9 червня 1922 р., редколегія «Веселки», як самостійна одиниця, ввійшла до складу літературно-артистичного товариства «Вінок». Рішенням зборів на базі цього об'єднання було створене вже нове товариство, що прийняло статут попереднього (товариства «Вінок») і — відповідно до назви журналу — було перейменоване в «Літературно-артистичне товариство «Веселка»». Часопис став тепер його офіційним друкованим органом.

На зборах також обрали Управу товариства «Веселка», головою якої став Олександр Петлюра, а членами — М. Загривний, І. Зубенко, А. Коршнівський та Ю. Дараган.

Як засвідчують хроніки таборових видань, поряд з іншими іменами ім'я Ю. Дарагана стоїть у числі ініціаторів створення першого і єдиного в таборах для інтернованих друкованого суто літературного часопису з досить високим художнім рівнем, що далі переріс у найбільш плідне й довготривале літературно-мистецьке об’єднання української еміграції міжвоєнного періоду.

У сучасних публікаціях поширена думка, що ініціаторами створення як і журналу, так і товариства «Веселка» були Є. Маланюк та М. Селегій. Як бачимо, це не зовсім відповідає дійсності. Витоки цієї інформації, очевидно, у критичному відгуку на «Веселку» О. Бабія, опублікованому 1923 р. у «Літературно-науковому віснику». Насправді Є. Маланюкта М. Селегій багато зробили для успішного функціонування журналу й товариства, а з 1923 р. фактично очолили редколегію часопису. Та не потрібно також, зокрема, забувати й зусиль Ю. Дарагана щодо організації літературних сил у таборах та підняття художньо-естетичного рівня творів таборових письменників.

Організаторські здібності та непересічна творчість Ю. Дарагана згодом мали безпосередній вплив на розвиток української еміграційної літератури в цілому.

* * *
Умови проживання в таборі для Ю. Дарагана ставали нестерпними: прогресувала важка недуга та й потрібно було думати про завтрашній день. Мрією багатьох «табор’ян» було вирватися з-за колючих дротів польського інтернування, яке постійно загрожувало смертю, та податися в «широкий світ», щоб спробувати зреалізувати своє природне право на менш-більш благопристойне подальше життя.

Влітку 1922 р. разом із двома товаришами поет покидає Каліський табір з наміром добратися до Праги, яка на той час почала ставати осередком українського громадсько-політичного, наукового й мистецького життя в еміграції. У 1920-1921 рр. до чехословацької столиці прибуло багато вихідців із України. Завдяки, передусім, прихильному ставленню першого президента Чехо-Словацької республіки Т.Ґ. Масарика в Празі було засновано низку українських установ, у т.ч. наукових та освітніх, що сприяти переселенцям адаптуватися в нових умовах. Так, зокрема, восени 1921 р. за структурою Карлового університету тут був відкритий Український вільний університет, а навесні 1922 р. поблизу Праги, у м. Подєбрадах, була відкрита Українська господарська академія. Українцям також дозволяли навчатися у чехословацьких навчальних закладах, у т.ч. й у знаменитому Карловому університеті.

Та без дозволу на право перебувати в межах Чехо-Словаччини представники місцевої адміністрації затримали Ю. Дарагана та його друзів на кордоні й заарештували, дозволивши, правда, повідомити про себе в Український громадський комітет у Празі. Заходами цієї установи, яка опікувалась українськими емігрантами, було зателеграфовано до відповідного відділку з клопотанням дати дозвіл на подальше перебування затриманих у Чехо-Словаччині, після чого вони врешті добралися до кінцевого пункту нелегкої подорожі.

М. Шаповал розповів про прибуття «мандрівників» до чеської столиці так: «Виходячи з помешкання Українського Громадського Комітету вже надвечір, я побачив внизу в коридорі, біля входу з вулиці, трьох замаслених подорожніх людей, що звернулися до мене з запитом, як їм попасти до У.Г.К.». М. Шаповал згадав, що комітет клопотався їх звільненням. Оскільки вже не було керівництва цієї установи, він ««без реєстрації» дав наказ про приміщення їх на станиції.

Цікавими є й перші враження М. Шаповала від зустрічі з Ю. Дараганом:

«Високий, стрункий, худий, з орлячим носом і блискучими очима сотник Дараган розповідав мені про «стан речей в таборі», про мету їх мандрівки до Праги.

Я звернув увагу на почорнілі «аристократичні» руки Юрія Юрієвича: тонкі довгі пальці, як то буває у панночок або добрих піаністів. Передо мною стояло троє старшин українського війська, полоненого за дротами, морально розпорошеного, покинутого поетичними провідниками на роздоріжжі на поталу всім.

І цей високий юнак, в бідній-бідній одежі, худий аж чорний з палахкотінням в очах йде в світ, як перекотиполе.

Мене увесь час на еміграції давить цей образ духовного сирітства української революційної молодіжи».

І хоч М. Шаповал у спогадах наголосив, що неодноразово чув про Ю. Дарагана, «як про людину лівих революційно-визвольних поглядів», а в описі його рук слово «аристократичні» взяв у лапки, та останнім він усе ж мимоволі ще раз підкреслив очевидність повідомлення Ю. Русова про приналежність поета до старовинного й знаменитого козацько-дворянського роду.

А щодо мети «мандрівки» трьох друзів до Праги, то, зокрема, у Ю. Дарагана, як і, напевно, двох інших його подорожніх, вона була передусім пов’язана зі здобуттям подальшої освіти.

Оскільки освіту Ю. Дарагана перервали події Першої світової війни й він не встиг закінчити останнього класу гімназії, то 1922-1923 навчального року йому довелося студіювати на натуральних курсах у Подєбрадах, щоб надалі мати право вступити до вищої школи.

Повернення до елементарних людських умов існування після голоду, холоду, знущань і принижень у польських таборах, здавалося б, мали б поволі виліковувати душу молодого поета. Але тут, у Подєбрадах, на просторах менш-більш впорядкованого нового життя, Ю. Дараган не міг вже ніколи позбутися співпереживання до інших обездолених людей, якої національності вони б не були.

Одного разу в Подебрадах поет ходив понад річкою Лабою. І враз серед краєвидів цього стародавнього міста на півдні Чехії з його знаменитим замком короля Юрія на зустріч Ю. Дараганові берегом рухалися бурлаки, які, обливаючись потом, тягли проти течії парусне судно. Робітники, очевидно, прийняли поета за безтурботного панича, що нудить світом, прогулюючись берегами Лаби. І погляди цих, втомлених каторжною працею, людей враз зупинилися на Ю. Дараганові. «Це були страшні погляди, повні страждань і гніву», — оповідав він згодом М. Обідному. Цих поглядів поет вже не забув ніколи, бо сам знав, що таке страждання і приниження.

Можливо, хтось, подібно до персонажів новели Т. Бордуляка «Жебрачка», поставив би мистецтво вище за дійсність і холоднокровно обминув пекучий біль інших, лише не той, хто сам пережив його. Для Ю. Дарагана побачене на берегах Лаби не стало ще одним, тепер уже європейським, варіантом картини знаменитого земляка І. Рєпіна «Бурлаки на Волзі», а спонукало, як і художника, до гірких роздумів та назавжди зафіксувалось у його «соціальній» пам’яті. Такі фрагменти пережитого та побаченого формували передусім політичні й мистецькі погляди поета.

Подальшу долю самого Ю. Дарагана вирішив сприятливий для нього збіг обставин. Наприкінці 1922 р. Управа Українського громадського комітету в ЧСР постановила заснувати вищий навчальний педагогічний заклад, випускники якого мали б право викладати в старших класах середньої школи. Таким чином на початку 1923 р. був утворений Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова в Празі, який згодом мав літературно-історичний, математико-природничий та музично-вокальний наукові відділи з близько трьома десятками відповідних кафедр (надалі їх число зростало). 7 липня 1923 р. відбулося урочисте відкриття інституту й Ю. Дараган став одним із перших його студентів. Обрав він літературно-історичний відділ, а саме — підвідділ мови й літератури.

Поет давно мав намір серйозно зайнятися вивченням української літератури й, зокрема, мови, на слабе знання якої постійно нарікав, адже зростав у російськомовному оточені та, як сам визнав, довго «хворів на Блока».І хоч, очевидно, у такому твердженні Ю. Дарагана криється, передусім, постійна невдоволеність собою, притаманна для по-справжньому обдарованих людей, та тепер його мрія «стати великим поетом, щоб відкривати українському народові нові шляхи життя» мала всі сприятливі шанси, щоб збутися вповні. Навчання на підвідділі мови й літератури та ще й в інституті, який мав досить обширну бібліотеку, а директором якого на той час був обраний відомий літературознавець Л. Білецький, мали сприяти цьому якнайкраще.

Та в Празі поет, як і більшість інших українських студентів, часто змушений був думати про елементарні засоби для фізичного виживання. Водночас надзвичайно великими були навантаження в інституті. Спочатку курс навчання був розрахований на два роки, але враховуючи нереальність виконання навчальних планів у такий термін, його продовжили до трьох (у 1925-1926 рр. — продовжили до чотирьох). Таким чином, наприклад, робочий день студента в 1924 р. у інституті тривав 12 годин, з них 8 годин щоденно припадало виключно на лекційні виклади. Водночас потрібно відзначити, що попри всі побутово-матеріальні негаразди й перевантаженість навчального процесу з 65 студентів, серед яких був і Ю. Дараган, 12 перший курс навчання закінчили з відзнакою.

Фактично 1923-1924 рр. можна назвати періодом повернення «забутого раю» («У Празі») для Ю. Дарагана. Переобтяженість навчанням, важка матеріальна скрута, навіть підірване здоров'я мимоволі відходили на другий план перед вірою, що незабаром все це можна буде подолати.

Ю. Дараган далі продовжував писати вірші, зрідка друкуючи їх у журналах «Нова Україна (Прага), «Промінь» (Чернівці). Але найбільш тісні зв’язки він і надалі підтримував з таборовим журналом «Веселка», де опублікував низку нових поезій, а також невеличку рецензію на книгу поета і графіка Миколи Оверновича «У громі і бурі», яка побачила світ 1923 р. Ю. Дараган разом із колишніми «табор’янами» — М. Гривою (на той час також студентом Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі), А. Падолистом та М. Сизим — навіть намагалися викроїти зі свого скромного бюджету кошти (30 чеських корон) для матеріальної підтримки видання, ініціаторами створення якого вони були.

«Веселківці» також турбувалися долею своїх співробітників, що повернулися до перспектив нового життя. Так, незабаром після від’їзду Ю. Дарагана та М. Гриви з табору, колеги з журналу помістили у «Веселці» невеличке повідомлення у Прагу, в якому висловили стурбованість станом їхнього здоров’я та працездатністю, сповістили, що чекають нових творів, і просили познайомити з часописом поета Олега Колодія, що також проживав на той час у чеській столиці.

* * *
Водночас ініціативний та енергійний поет, вирвавшись із таборів на волю, проявляв свій талант організатора літературно-мистецького та громадсько-політичного життя й у нових умовах. Як згадує М. Мухин, Ю. Дараган «намагався якось впорядкувати місцеве празьке й подєбрадське літературне життя, улаштовуючи літературні виступи, реферати, зустрічі літераторів... Високий, стрункий, худорлявий, догоряючий від сухот [...], він наче поспішав використати останні місяці приреченого йому з милости польських концтаборів короткого земного існування».

У Подебрадах та Празі поет наводив контакти з українськими літераторами, брав участь у громадському житті. Так, восени 1923 р. після одного з громадських святкувань у Празі Ю. Дараган разом з гуртком молодих письменників вів довгу й жваву розмову про завдання нового українського письменства з М. Шаповалом. Обмін думками затягнувся аж за північ, а далі Ю. Дараган взявся супроводжувати старшого співрозмовника додому.

«Ми йшли пішки Прагою, — згадував згодом М. Шаповал, — в якій вже не було руху, лиш світили газові ліхтарі, повз які іноді пройде чорна постать, та прошумить іноді вулицею запізніле авто.

Осінній вітер ворушить деревами і струсує з їх водяні краплі. А тим часом Юрій Юрійович, загортаючись убогим студентським пальтом, гаряче, просто палко, швидко говорить. Говорить про нові образи, які мусить понести українське письменство народові, щоби ці образи захоплювали, гіпнотизували, підносили уяву і кидали людину вперед на досягнення вищого щастя.

Говорив рвучко, іноді оволожуючи спраглі тонкі губи. Потім ішов понад Стромовкою, обгортаючись пальтом від пронизливого вітру, і пірнав у нічну тьму».

Навчаючись у Празі, Ю. Дараган часто навідувався і до Подєбрад, де було багато його знайомих та друзів із часів інтернації і навчання на натуральних курсах. Навіть деякі з його віршів написані безпосередньо в потязі «Прага — Подєбради».

Зокрема, 1924 р. Ю. Дараган взяв активну участь у творенні в Подебрадах Товариства українських письменників «Культ», до якого також входили Є. Маланюк, М. Грива, В. О'Конор-Вілінська, А. Падолист та ін.

Водночас, згідно з твердженням М. Шаповала, Ю. Дараган вів у цей час досить активну громадсько-політичну роботу і як член партії соціалістів-революціонерів, до якої вступив, очевидно, десь 1923-1924 рр.

Про політичні погляди поета дізнаємося також зі слів автора спогадів «Пам'яти Товариша!» Як повідомляє М. Шаповал, Ю. Дараган «до провідництва не брався, бо чомусь був певний, що в політиці нічого не розуміє», та водночас був «гарячим агітатором і чутливим до найменшого явища з громадського життя. Метушився, їздив по окремих місцях розташування емігрантів і говорив про будучу велику українську революцію, поетом якої був».

«Соціалізм розумів як вищу правду життя. Визвольний рух поневолених трудових людей, і як їхні природньо-колективні угрупування — національності - розумів етично, як категоричний імператив правди, справедливости і рівноправства».

За словами М. Шаповала, Ю. Дараган виношував мрію про створення великої революційної партії, яка під прапором соціалізму мала б очолити боротьбу за визволення України та всього людства. У зв'язку з цим поет читав багато літератури соціалістичного змісту, маючи намір ідеї соціалізму трансформувати в поетичну форму, щоб таким чином сприяти поширенню їх у народі й пришвидшити час визвольного руху. «В цьому розумінні хотів стати великим поетом, щоб підіймати великі маси на подвиг».

«Правда і поезія, — додав М. Шаповал, — а ці поняття зливалися у його — ось що є підставою дійсного життя, дійсної культури. Нещирість, фальш, брехливість не зносив органічно і рвучко кидався проти цих об'явів: обороняв принципи «соціальної мікробіології», котра мусить боротись проти отієї дрібної, мікроскопічної брехні, якої мікроби заповнюють атмосферу нашого життя».

У відстоюванні своїх дещо ідеалістичних поглядів, підкреслював М. Шаповал, поет був «фанатиком», але водночас «з цього виростала його активність, рухливість, працьовитість. Вічна занятість думки, напруженість».

* * *
Ідеалістична безкомпромісність Ю. Дарагана особливо далася йому взнаки, коли він виношував найважливішу мрію свого вже приреченого на смерть життя — видати окрему збірку власних поезій.

Ще 1922 р. у журналі «Веселка» з'явилося повідомлення, що поет виготовив до друку збірку віршів під назвою «Луна минувшини». Та видати її у таборовому видавництві без спеціальних для цього коштів було практично неможливо, тому Ю. Дараганові доводилося досить довго й безперспективно шукати підтримку для реалізації своєї мрії в несприятливих умовах еміграції.

За цей час збірка зазнала низки суттєвих змін, до неї, зокрема, були додані твори, написані впродовж 1923-1925 рр., що відповідно вплинуло на її композицію, була змінена автором і її назва. Тепер фактично вже нову збірку під заголовком «Сагайдак» Ю. Дараган подав до друку в Український громадський видавничий фонд у Празі.

На заваді її виходу в світ стали недоброзичливці поета, які не могли простити йому прямолінійності й безкомпромісності у відстоюванні власних поглядів. Та, знаючи гарячий темперамент Ю. Дарагана, вони вирішили звести свої підлі «рахунки» з тяжко хворим – очікуючим з дня на день смерті поетом — фарисейсько-«витонченим» лукавством: виступили проти друку поетичних творів у видавничому фонді в цілому. У зв'язку з цим восени 1925 р. були скликані загальні збори фонду, які й мали вирішити суперечку.

Ю. Дараган добре усвідомлював, що причиною дебатів була спроба заборонити видання саме його збірки, тому, щоб у фонді мали можливість друкувати свої поезії інші автори, мав намір навіть забрати власний рукопис. Відрадив його це зробити М. Шаповал. Він навіть закликав поета взяти якнайактивнішу участь у вирішенні принципово важливого для української культури питання. Водночас аргументи Ю. Дарагана мали врешті відкрити справжнє обличчя його опонентів.

Загальних зборів Українського громадського видавничого фонду поет чекав з великим нетерпінням. Як згадував М. Шаповал, коли розпочалося зібрання, Ю. Дараган навіть не намагався присісти, а «стояв у глибині довгої кімнати, біля півтемної стіни, сам темний аж чорний, високий, тонкий, напружений, клекочучи внутрішньо». Він «весь час поривався говорити своїм хворим горлом. Фосфоричний блиск очей вказував, що поет дуже хвилюється».

Та врешті-решт перемога над недоброзичливцями була отримана. На захист його позиції виступали один за одним промовці, які підкреслювали величезну соціальну роль поезії, а отже — необхідність її якнайширшої популяризації. У підсумку більшістю голосів загальні збори прийняли постанову, яка дозволяла фонду друкувати поетичні твори, а це означало, що збірка Ю. Дарагана найближчим часом повинна побачити світ як перша книга цього видавництва. Поет тепер почував себе щасливим, і, як згадував М. Шаповал, «сказав, що «культуру врятовано», і це примирює його внутрішньо з сучасною українською інтелігенцією».

Та святкувати остаточну перемогу, як згодом виявилося, було ще рано. Причиною подальшого зволікання з виходом збірки Ю. Дарагана став ніхто інший, як його недавній доброзичливець і старший порадник, відомий український літературознавець — Василь Сімович.

Як згадував після смерті поета М. Обідний, між Ю. Дараганом та В. Сімовичем, який на той час викладав в Українському вищому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова (а згодом був навіть ректором інституту), склалися досить теплі й навіть дещо дружні стосунки, незважаючи на те, що перший був студентом, а другий — професором. В. Сімович часто давав Ю. Дараганові книжки з власної бібліотеки, а при необхідності навіть запозичував їх у інших місцях для свого студента.

Ю. Дараган також був частим гостем у родин професора, де при гостині чаєм зачитував свої ноеі вірші. В. Сімович намагався давати літературні поради поету, «по-батьківськи» піклувався його здоров'ям, зокрема, настійливо радив кинути курити цигарки, що особливо були шкідливими для хворих туберкульозом.

Та от коли Український гоомадський видавничий фонд у Празі призначив В. Сімовича рецензентом збірки Ю. Дарагана «Сагайдак», то професор не поспішав виконати свій обов'язок не тільки перед вмираючим поетом, а й перед українською літературою в цілому, ревним «слугою» якої він, здавалося б, був.

Наприкінці 1925 р. тяжко хворий Ю. Дараган, що на той час перебував на лікуванні в санаторії, надіслав листа М. Мухину з проханням навідатися до В. Сімовича й попросити його пришвидшити написання рецензії.

«Довелося хоч-не-хоч, — як згадував М. Мухин, — вирушити з Мокропсів до Добржіховіц, де мешкав професор, і довго чекати його повороту з міста... Спочатку професор солоденько й щиро удавав «гостинного господаря», але потім, на запитання «чим можу бути корисним», почувши, що, власне, привело мене до нього в такій пізній порі, Сімович одразу став камінним й твердо промовив: «Я маю безліч праці як ректор. Для студентів складаю граматику й вибір староболгарських текстів. Окрім цього працюю над редакцією перекладу Марксового «Капітала». Де ж при таких умовах мені знайти час для рецензії на «Сагайдак»? Устами Сімовича до мене бундючно й чванькувато промовили тоді в затишній Добржиховіцькій віллі, захованій в глибокій лісовій долині, дві твердокамінні посестри — Обструкція й Деструкція українського культурного життя...»

М. Мухин таку дивну позицію В. Сімовича пояснив його, а з ним і М. Рудницького, таємним («темним»), подвійним життям, яке, зокрема, зумовлювало і їх двоєдушну поведінку як літературознавців.

Та врешті спільними зусиллями друзів і доброзичливців Ю. Дарагана все ж вдалося надрукувати збірку «Сагайдак» ще за життя поета.

* * *
Важкі обставини еміграційного життя, прямолінійність характеру та низка інших причин змушували Ю. Дарагана змінювати своє ставлення й до вчорашніх друзів та прихильників.

Прикладом цьому можуть служити оповиті й досі таємницею взаємостосунки Ю. Дарагана та Є. Маланюка. Тісна дружба між ними, очевидно, розпочалася за часів їх перебування в Каліському таборі. Обох поетів об'єднувала співпраця у літературно-артистичному товаристві «Веселка», лідерами якого вони були. Як засвідчує О. Лятуринська зі слів близького знайомого Ю. Дарагана та Є. Маланюка, вони спільно навіть заснували організацію «Нова Геллада» («щось у роді ордену Боянів»). Поети також обмінялися віршованими присвятами, опублікованими у «Веселці». Та наприкінці свого життя, за деякими переказами, Ю. Дараган розчарувався у Є. Маланюкові й навіть написав вірш, у якому заперечив свою попередню присвяту, ініційовану ним 1923 р.

Є. Маланюк же до кінця свого життя високо цінував Ю. Дарагана і як поета, і як людину. А якщо і свого часу відбувся розрив взаємостосунків між ними, про його причину судити зараз важко. Нею могло бути що завгодно, навіть розбіжність у суспільно-політичних поглядах або ж якийсь необдуманий крок Є. Маланюка, що болісно вразив тяжко хворого поета.

Та поза межами людини «суспільної» й морально вимогливої, в глибинах інтимного життя Ю. Дараган насправді був «мрійним і пестливим» («Подоланий»), лагідним і ніжним, і найкращий доказ цьому —його неповторна лірика.

Але маємо й декілька штрихів зі спогадів про Ю. Дарагана, які змальовують поета поза межами суспільних справ і доповнюють наше цільне уявлення про нього.

Ось, наприклад, які враження від зустрічі 1923 р. залишилися про Ю. Дарагана у пам'яті його товариша з часів навчання в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова М. Обдного: «Він був смуглявий, високий, стрункий, дуже рухливий і справляв дуже приємне вражіння своєю інтелігентністю та начитаністю, хоча з українською літературою глибше знайомився лише на еміграції».

Письменник М. Обідний також оповів й про своє перебування влітку 1924 р. разом з Ю. Дараганом та його товаришем Олександром Ренгевичем, якому поет у збірці «Сагайдак» присвятив цикл «Дике поле», у містечку під Прагою. У колі друзів поет почував себе вільно і природно, навіть дозволяв жартувати над собою попри весь трагічний стан на душі. Так, через містечко, де жили відпочиваючі, проїжджало багато автомобілів, що здіймали велику куряву. Друзі «для «боротьби» з автами одноголосно вибирали на коменданта містечка Ю. Дарагана».

А ось ще фрагменти зі спогадів М. Шаповала про одну з багатьох зустрічей з Ю. Дараганом. Вони повертають нас у пам'ятну для поета осінь 1925 р., у останні для нього хоч чимось радісні дні, адже тоді збувалася його мрія, пов'язана з публікацією збірки «Сагайдак».

Товариші в цей день прогулювалися в парку на Летинській Горі, що над річкою Влтавою у Празі. День був сонячний. Під ногами осінь вистелила килим з червоно-жовтого листя.

«Майже цілий день ходили, читали спільно масу поезій і говорили про літературу, — згадував згодом М. Шаповал. — Юрій Юрійович тішився тим признанням, що він чув звідціль, своєму поетичному хистові і розповідав перебіг свого життя[...]

Тремтіли й здрігали його довгі пальці, стискував їх — аж білі плями з'являлися на смаглявих червоних руках, клекотів і захлипався від натиску слів, гнаних думками. Кашляв, притискував на грудях пальто і ходив по червоно-жовтім листі, що покрило стежку в Летинському паркові. Ходив, осяяний осіннім сонцем, що темне його обличчя робило жовтим і відкривало виснаженість його.

На Україну, на Україну поривався думками і всім тілом. Думав там одужати, щоб стати великим поетом. Він не підозрював, що Великим Поетом він уже був цілим своїм єством».

Та на Україну поету повернутися так і не вдалося, як і одужати — його дні були вже полічені.

* * *
Як згадував М. Обідний, Ю. Дараган надзвичайно прагнув жити й постійно вірив, що його здоров’я покращиться. «Один раз казав: «От якби мені поправитись, то я лише розповідав би людям, що був колись хворий». Але часом находили на нього хвилі чорної розпуки, невідрадної туги». Очевидно, це було відчуття трагічної дійсності, якого вже жодна надія перемогти не могла.

Поет почав втрачати голос. Наприкінці 1925 р. його відвезли до туберкульозного санаторію «На Плеше» біля Праги. Тут Ю. Дараган ще продовжував писати вірші, з нетерпінням очікував виходу своєї збірки. До нього часом навідувалися друзі, а тим часом листувався з ними, майже не згадуючи про хворобу, а цікавився справами літературними та громадсько-політичними. Зокрема, такий листовний обмін думками тривав у поета й з М. Шаповалом.

Коли хвороба різко почала прогресувати, у Ю. Дарагана зародилася думка, що його можуть вилікувати в Італії, тому прагнув виїхати негайно на південь. З цією метою він наважився потурбувати М. Шаповала, на якого покладав останню надію.

10 березня 1926 р. М. Шаповал разом зі своїм товаришем навідалися до поволі згасаючого поета.

Л-ра: Дзвін. – 2001. – № 8. – С. 138-148.

Біографія

Твори

Критика