«Хай кров на сніг із серця присне, червоним маком зацвіте...»
Леонід Череватенко
Про мистецьке покоління, до якого належав Юрій Дараган (про своє покоління), мабуть, найкраще мовив Євген Маланюк: «Виростаючи й формуючись у несамовитій атмосфері тієї доби, вони творили гроно новітніх лицарів, що на своїх катах — раз назавше — написали ім’я нашої Батьківщини, яка для них була Прекрасною Дамою, Нареченою, Коханою, Єдиною.
Усі вони заприсягли себе. І їй залишилися вірними до кінця.
...Хоч Державність на їх очах пропливала, як сяйвний привид...»
Життя й натхнення Юрію Дараганові подарувала степова Україна, ота колишня прикордонна смуга, з якої пішло у світ широкий стільки блискучих, видатних войовників — і стільки видатних, войовничих, не менш блискучих діячів культури. Він народився 1894 р. в Єлисаветі, тобто в Єлисаветграді, названому, до речі, зовсім не на честь дочки Петра І (як доводиться читати і чути), а на честь Святої Єлизавети, що мала боронити запорозькі землі і вольності від невірних.
Це тут Ніщинський, учитель Духовного училища, вперше поставив свої «Вечори на хуторі», і тоді в хорі співало багато юнкерів Єлисаветградського училища, серед них син Варфоломія Шевченка, приятеля Тарасового. Тут секретар повітової поліції Іван Тобілевич виріс на драматурга Карпенка-Карого. Тут виросли Кропивницький, Саксаганський, Садовський. Тут скінчив гімназію Винниченко. Тут після заслання жив і працював для людей лікар-чоловіколюбець Опанас Іванович Михалевич, член сітарої київської громади».
А трохи далі, в «Озерній Балці підростав молодший реалістик, якого ми не знали. Він був тоді малий. Його звали Юрій Яновський. Він теж набирався чогось на цій чорноморській землі».
Батько Юрія Дарагана був інженер, українець, мати — грузинка. Вони зуміли прищепити хлопцеві почуття як українського, так і грузинського патріотизму, в його палкому серці уживалися любов до України та її мови з любов’ю до Грузії та її мови. Навчався він у тираспольському реальному училищі. Коли почалася імперіалістична війна, його забрали на фронт, де він дослужився до підпоручика російської армії. Після революції 1917 р., після утворення армії української, Юрії Дараган серед найперших опинився в її лавах. Служив командиром кулеметної роти в Житомирській кулеметній сотні, потім курсовим старшиною кам’янецької юнацької школи.
Коли молода українська держава, не витримавши нещадних зусебічних ударів, упала, Юрій Дараган відступає разом з розбитими полками за Збруч, де його, як і решту вояків, одразу інтернували, йому довелося пройти через табори Ланцута, Вадловиць, Калішу. Чимало нісенітниць понаписувано у нас про цей період української історії, а істина полягає в тому, що пілсудчики, вчорашні «союзники:», фактично виморювали голодом беззахисних українських полонених. Недурно з такою одчайністю кидались вони з таборів отих у зимові походи. Невипадково сам генерал-хорунжий Юрій Тютюнник утік з «дружніх» польських обіймів до більшовиків, де написав книгу «З поляками проти України». Десятками тисяч вимирали (від голоду, тифу, туберкульозу) інтерновані вояки по тих таборах. Тут захворів на туберкульоз і Юрій Дараган. І тут він по-справжньому захопився літературою, і в цьому також криється істина.
Розгромлені, роззброєні, сповнені невитраченої снаги і навчені вже гірким досвідом, ці юнаки і в таборах продовжували залишатись невиправними ідеалістами. Пригноблені трагізмом недавньої поразки, вони гарячково шукали відповіді на запитання: в чому причина всіх невдач української визвольної боротьби? Якусь відповідь вони знаходили в «Літературно-Науковому Віснику», який (за редакцією Д. Донцова) відновився 1922 року у Львові. Згадував Євген Маланюк: «Зі сторінок «Літературно-Наукового Вісника» дихнуло на нас першим передчуттям можливої відповіді. Це вже було щось, як би прорив облоги, як би вихід у широкий світ, яж би відзискання вільного духу і вільних рухів після довгого спаралізування». Проте ні Д. Донцов, ні хтось інший не можуть наперед забезпечити готовими рекомендаціями, треба й самому до чогось додумуватися. Юрій Дараган з головою поринає в літературну творчість, благо місце і час дозволяли писати. У 1922-1923 рокаї разом з Євгеном Маланюком він у Каліш-таборі заходився видавати журнал «Веселка», з якого, власне, виростає Празька Школа.
Відчуваючи брак необхідної гуманітарної підготовки, Юрій Дараган звертає свої погляди на Чехословаччину, де гуртувалися значні сили української еміграції, а 1923 р. вступає до Українського педагогічного інституту в Празі. Вперто намагався здобути систематичну освіту, але так і не закінчив студій — не встиг. Він розумів, що жити йому лишилося недовго, і через це поспішає. Багато читає, розмірковує, пише. Вірші складалися на ходу — іноді у вагоні трамвая чи поїзда. Крім того, дуже активно займається організаційною діяльністю, об'єднуючи розпорошені сили української інтелігенції. Згадує К. Гридєнь: «Юрій Дараган тоді ж намагався якось впорядкувати місцеве празьке й подєбрадське літературне життя, улаштовувал літературні виступи, реферати, зустрічі літераторів... Високий, стрункий, худорлявий, догоряючий від сухот поет (...) він неначе поспішав використати останні місяці приреченого йому з милости польських концтаборів короткого існування. У таких маленьких Подебрадах він не міг бути непомітним...»
Поступово, та невідворотно складається збірка віршів «Сагайдак», видана у Празі 1925 р. її поява була без перебільшення подією, не лише літературною. І все-таки, правди ради, не треба сприймати події якимись іншими, аніж вони були в реальності. Т. Салига у статті «Міццю духа» («Україна», 1990, № 35), розглядаючи доробок празької групи поетів, твердить: «Та основна домінанта, на якій і засновуєтьсі дане групування, базується на творчості Юрія Дарагана. Навіть якщо дивитись на суть цього групування через хронологічну призму, то тут багато чого прояснюється. Тільки Юрій Липа видав свою першу збірку «Світлість» у тому році (1925, що й Дараган. Решта авторів приходили до читача вже по смерті Ю. Дарагана. Перераховуючи поетів-«пражан», що всі начебто видали книжки «після», автор статті чомусь оминає «Стилет і стилос» Євгена Маланюка. Ця збірка вийшла в Подебрадах того ж таки 1925 р. — та ще й затрималась у видавництві на цілих два роки. Отже, з категоричними висновками годиться бути обережнішими. Мають рацію Богдан Бойчук і Богдан Рубчак, що писали в «Координатах»: «Звичайно, в деяких випадках (наприклад, Дараган — Маланюк) тяжко встановити, де впливи, а де паралельні починання, синхронічно зумовлені і літературними попередниками, і обставинами». «Назва «Сагайдак», — читаємо далі в есеї Богдана Бойчука і Богдана Рубчака, — особливо влучно підібрана для єдиної збірки Юрія Дарагана. Багато віршів у ній справді — тугі і стрункі, як стріли». Чимало — так. Але трохи є й таких, що цьому визначенню не відповідають. Трапляються у Юрія Дарагана і запозичення в попередників, і звичайнісінькі невправності. Що, зрештою, і неминуче, і закономірно. Книжка поета, який віршувати починав мовою російською, а до української звернувся досить пізно, вже у зрілому віці. Тут подибуємо і смакові огріхи, і надмірну строкатість поетичного арсеналу — невстояний ще стиль. Але дивним дивом це початківство у «Сагайдаку» поєднується з духовною дозрілістю, недостатня впевненість професійна — з вивіреною твердою позицією. Сила і безпосередність почуття завжди переважають будь-які формальні чи стилістичні недосконалості. Почуття-бо діє невідпорно, а воно в Юрія Дарагана вельми потужне.
Епіграфом до своєї збірки Юрій Дараган поставив тужливі слова із «Слова про Ігорів похід», а саме із сну великого князя київського Святослава: «Сипахуть мі гіщими тули... великий женьчуг на лоно». Втім, за епіграф ще краще могла б травити пристрасна Дараганова присвята: «тому, хто щиро прагне волі, тому — хто прагне слави». «Сагайдак» — це заповіт вимордованого, та не знищеного до кінця, ідейно не подоланого покоління — поколінню, яке мало його заступити. Поезії Юрія Дарагана звернені передусім до юної зміни. Вже навіть назви розділів дають уявлення про зміст і спрямованість «Сагайдака»: Срібні сурми; Дике поле; Запоріжжю; Рожево-біле; Жіноче; Чорномор’я. Безперечно, у збірці є вірші ліричні, сторінки інтимного щоденника. Це саме собою зрозуміле в поезії такої молодої людини, якою був Юрій Дараган. «Легка ліричність і навіть своєрідна хлоп’яча безжурність появляються в другому обличчі «янусового» таланту цього поета — в його особистій та пейзажній ліриці», — кажуть Богдан Бойчук і Богдан Рубчак. І ще: «Особову увагу Дараган звертав на звукопис і часто досягав у ньому дуже добірних художніх ефектів, як, наприклад, гранчастий, згущений рядок: «Вогнистий хрест, вкреслений над містом».
Спостереження слушне. Звукописом Юрій Дараган користуватися вмів знаменито:
Шамотіння шамшаве, шипшина...
Пу-гу!..— лине в тугу, жахається ніч.
Поет свідомо звертається до язичницької, поганської тематики:
Дажбог лякає білі коні,
Бучний табун зими,
З його рожевої долоні
Вогонь проміння барвно гонить
На вохке тло землі.
Юрій Дараган послідовно вишукує і творить питомо українські образи: «Княжич вийшов на стежину»; «На очі насуває вечір мітру». Варто наголосити, що з ним одночасно у цьому ж напрямку рухались і поети, які працювали на Радянській Україні. Той же Павло Филипович: «Сонце — золотий кобзар»; «Ніч, як циганка»; «Не сонце — п’яна шинкарка»; «І впала туга, мов тяжка кирея». Чи той же Михайло Драй-Хмара: «Лани — як хустка в басамани»; «Накинув вечір голубу намітку»; «Нудьга морочна і стара, немов історія Вкраїни». Що їм ставилося у провину й інкримінувалося пильними наглядачами від «марксової критики». Але для нас тут головне — спільність пошуків по обидва боки кордону... Юрій Дараган не приховував, що вчився у Павла Тичини (вірш «Росами, росами...»), в Олександра Олеся (вірш «Сплелася радість з тихим болем...»). Так, він запозичав у поезії української, але й запропонував їй немало. Рядок, приміром, «Як князь ранений — день схиливсь на захід» потім трансформується в Теліжине «В боях ранений, мій трагічний Київ». Деякі теми, ходи, образи, що знайшли розвиток і досконаліше втілення в інших поетів, беруть початки від Юрія Дарагана. В цьому аспекті «Сагайдак» пустив пагони і в сучасниках, і в наступниках. Ця збірка виявилась вічно-дисонуючою: її — дараганівські — образи вибухають дотепер. У тому числі образ Києва, що постає у збірці небуденно-урочистим і святковим. Образи степового безмежжя козацької волі, української волі, українсько-руської нескоримості — вони задають тон у «Сагайдаку». Образ далекого, але рідного Кавказу: серед степової рівнини раптом виростають гострі стрімчасті скелі, а зелені балочки і байраки розверзаються і перетворюються, обертаються прірвами гірських ущелин, на дні яких гримить гортанний потік. Але бачене змалечку довкілля перемагало. «Художня концепція степу, козацької битви, вірного вороного коня, заплаканої неньки проходить крізь його поезію як героїчна драма історії, як подвиг народу, як вічна пам’ять що і ранить душу, і водночас тамує її біль», — зауважує слушно Т. Салига у статті «Міццю духа». І далі: «Взагалі, минувшина для нього — це вічна книга знань, досвіду, уроків, захоплень». Богдан Бойчук і Богдан Рубчак: «Поет з особливою майстерністю воскресив добу нашого середньовіччя в усьому її пишному маєстаті. Не менш цікаві його вірші з козацькою тематикою, його глибоке зацікавлення гетьманською добою проявилося перш за все в довгій поемі «Мазепа» — формальне досить вдалій характеристиці гетьмана та його доби». А ось Євген Маланюк: «Князівсько-київської тематики перший в найновішій поезії нашій діткнувся незабутнії Юрій Дараган. До речі: і тут наша поезія була піонером національної думки, бо ж у цей час наша, /наприклад/, політична думка, в області історичної пам’яті і не сягала далі «козацького шлика». Але, доконуючи цю революцію в області тематики, Дараган не володів адекватними княжій тематиці стилістичними засобами: він усе ще корінився в своїм пізньо-символічнім (поза тим багатім і барвнім) минулім, де і не було місця ані на суворо-гостру лінію, ані на до кінця викристалізований словесний образ. Він до них почав наближатися вже перед самою безжалісно-ранньою своєю смертю, що наздогнала його творчим зенітом. Та все ж Дараганові належить вічний лавр за його піонерський чин у первопочатках епохового процесу відзискання історичної пам’яті...» Богдан Бойчук і Богдан Рубчак: «У своїх історичних творах Дараган шукав паралель до історичної ситуації свого покоління. Він один із перших емігрантських поетів, що намагалися своєю поезією викувати нову українську людину — тверду і загартовану в боях, горду з героїчного минулого свого народу.
Але Дараганові твори не мають тієї дидактики і схематичності, які потім стали в основу для декого з поетів Празької групи. Вони тепліші, людяніші. Відчуваємз в них не залізну безпощадність, а людське серце, що з любов’ю ставиться до світу.
Поему «Мазепа» заведено критикувати як твір невдалий і «найслабше місце його творчості» (Т. Салига). Не за своє, мовляв, Дараган узявся, от лірика його — інша зовсім справа. Та придивімося уважніше: якраз він брався за те, чого не існувало в українській поезії до нього. Безперечно, як це робиться, Юрій Дараган не відав, писав як на душу лягло, як міг, та ось вам і аргумент — чудовий, мускуляста фінал тієї ж критикованої і ганеної поеми:
Зникає людська доля в колі,
І виринає знов вона,
І перемога, і недоля,
Тюрма катів, і дика воля,
І сум, і пахощі вина.
І ще не раз перед очима Відбудуться минулі сни,
Не раз вночі вогонь заблима,
Не раз оселі вкриє димом,
Засіє птаством навісним...
І тільки спрага, спрага волі
Так стисне горло, здавить так,
Що знов би, знов у дике поле!
Знов коні, стріли, бранці голі,
Шаблі та повний сагайдак!..
Окрім єдиної збірки «Сагайдак», йому належать ще кілька добірок віршів, до речі, досі не зібраних і не досліджених. Перекладав він з чеської вірші Карела Гінека Махи, що помер зовсім молодим — на 26-му році життя. Маха — поет виразно-романтичний, автор поеми «Травень», яка стала чеською класикою.
Юрій Дараган теж знав, що вмирає. Власне, він тільки розпочинав, і початок його був яскравий і неповторний. А сухоти з’їдали його живцем. Він став завсідником лікарень і санаторіїв, став закладником недуги на ті часи невиліковної. Так лікуючись, він і помер у місті Плєшові. Це сталося 17 березня 1926 року. Тіло перевезли до Праги і поховали на Ольшанському кладовищі, де упокоїлося чимало вихідців з нещасливої України, зокрема — колишніх вояків армії УНР. Над передчасною домовиною промовляв Євген Маланюк:
— Сьогодні хочеться сказати про південну, розкішно-запашну троянду, що замерзла і впала на нашім страшнім шляху українськім — крізь бурю і сніг. Хочеться зарисувати образ його: екстатично-грузинський профіль (поет залюбки розмовляв по-грузинському), заглиблені очі з гіркою мудрістю того — крізь завісу дійсності — знаття, що завжди відріжняє справжнього поета, мімозну вражливість і вібруючу зіжність рухів.
За місце на престижному столичному кладовищі треба платити гроші. А платити не було кому. І через десять років поетові останки викинули з могили, а в ту ж яму зарили якусь жінку. Дерев’яний хрест Дараганів валявся на стежці. Невесела ся подія потрапила на шпальти преси і шокувала громадськість. Євген Маланюк відгукнувся на це варварство гірким віршем:
Смаглявість від того вогню,
Грузинські очі, сухість вилиць,
Слова, що цокали і бились,
Продзьобуючи вихід дню.
Раз — орлій клекіт, раз — стріла,
Раз — вірна куля. І ніколи
Не змусив хам короткочолий
Схилити гордого чола.
Гірська душа зійшла в степи,
Де вітер і козацькі чоти,
І щось, либонь, від Дон-Кіхота,
Бувало, в постаті тремтить.
Щось старовинне, щось п’янке,
Як пісня, як лицарство й слава,
Щось разом ніжне і тужаве,
Мов криця — тверде і крихке.
І от — ударив буревій
В пориві хижої нестями
й засипав мертвими снігами
Вогонь очей і ніжність вій...
Лиш десять літ — і вже по всім.
Серця сліпі! Серця калічні!
Коротка ця хахлацька вічність,
Непевна і гірка, як дим.
Страшний вірш, страшний висновок. Але слава Юрія Дарагана виявилась значно тривкіша і надійніша, ніж припускав Євген Маланюк. Навіть без останнього пристановища, без власної могили Юрій Дараган, степовик з орлиним кавказьким профілем, продовжував існувати серед українців усього світу. Вірші його читались, і перечитувались, і цитувались, і завчались напам’ять. Не тільки своєю поезією, а і прикладом свого життя Юрій Дараган, поза сумнівом, вплинув і на Олега Ольжича, і на Юрія Липу, і на Оксану Лятуринську, і на Олену Телігу. Точно підмітили Богдан Бойчук і Богдан Рубчак у «Координатах»: «Атавізм плюс екзотика, що на канві виступає героїчна мужність (Дараганові пошуки за «пишною смертю»), відображені в тематиці Ольжича; в стилі Дарагана за домінанту править лаконічність, струнка недоговореність, своєрідні скупі чоловічі натяки на спільні, глибокі правди, що про них не треба говорити. Цю Дараганову стилістичну рису Ольжич довів до досконалості. А в Лятуринської (що присвятила пам’яті Дарагана свою центральну збірку «Княжа емаль») — піднесено до високої майстерності, опуклу пластичність княжої доби, які так цікаво починаються у Дарагана».
Через сорок років єдину збірку «Сагайдак» було перевидано за океаном, у США. У видавництві «Життя і школа» вона вийшла з передмовою все того ж Євгена Маланюка в серії «Шкільна бібліотека», число І. Ні, вічність його не буде короткою. Незабаром з’явиться Дараганова книжка і на Україні. Кращі його вірші потраплять з антології, і в хрестоматії. Щодо цього сумнівів немає. Все буде так, як він передбачав:
То я та вітер в дикім полі.
Та кінь, та руку на стегно!
І тільки гук прудкої річки
Та дикий спів із верховин,
То з мінарету тужно кличе
Старий і сивий муедзин.
Далі Ю. Дараган міг продовжувати навчання в Тирасполі та Києві, але зараз важко точно вказати звідки був мобілізований до російської армії. Логічним видається, що після навчання в Тираспольській реальній школі він продовжив його у гімназії В. Науменка, яка попри свій офіційний російськомовний статус зберігала атмосферу українства. Можливо, саме тут, завдяки викладачам-українофілам та учням з українських національно-свідомих родин, відбувалося поглиблення етнічного самоусвідомлення майбутнього поета (як і Грузія, так і Україна були підневільними васалами Російської імперії), адже спочатку Ю Дараган віршував російською мовою і лише згодом перейшов на українську.
Любив щирою синівською любов'ю, адже символізували вони для нього, як і для будь-якого українця, — Батьківщину. Цей висновок легко зробити, перечитавши його невеликий поетичний спадок, із чужини в якому, як і поету, «Дніпро і степ безкраїй сниться…»
Л-ра: Дніпро. – 1991. – № 3. – С. 73-77.
Твори
Критика
