Тонкий свист летючої стріли (Юрій Дараган і його поетична збірка «Сагайдак»)
Григорій Клочек
Мати виїхала на батьківщину - в Тифліс. Вочевидь, належала до заможної родини, бо володіла чотирьохповерховим будинком. Сама була доволі освіченою жінкою - закінчила гімназію, кохалася в оперному мистецтві. Померла від сухот, коли Юрію виповнилося 9 років. Ним почали опікуватися численні родичі. Забрали в Петербург, де й минула його юність. Виховувався на російській культурі. У його листі до Микити Шаповала читаємо: «Читав книжки «запоєм», поезію любив «до божевілля», я був віруючим підлітком і часто потай так молився: «Боже, зроби зі мною, що хочеш, якщо треба - замуч мене, покаліч, задуши, але дай мені стати великим поетом». У добу російського модернізму Брюсов, Бальмонт, Блок, Андрєєв, Сологуб, Городецький по черзі цілковито посідали мою душу, аж пізніше зосталися моїми кумирами Блок, норвежець Гамсун і англієць Уайльд.
Але як же цей юнак, що так захоплювався російською поезією і сам мав намір присвятити їй своє життя, раптом з’явився в українському творчому середовищі і заявив про себе як непересічний український поет? Ми звикли, до того, що українці через свою бездержавність аж надто часто чи то вимушено, чи то цілком свідомо полишали своє і працювали на чужих культурних нивах («Сини мої на чужині, на чужій роботі»).
Сам Дараган пояснює свій прихід до українства таким чином:
З 1915 р. старшиною на фронті був ранений, революція захопила мене після поранення у Петербурзі. Вихований не чорносотенцями, а в дусі здорового російського патріотизму, але знаючи твердо, що я «малорос» і нащадок запоризького сотника, у травні 1917 року я вже був членом Петербурської Української військової ради... У кінці 17 року я вже був у Києві, і думкою ні разу не зрадив українству, а серцем? Серцем українізувався поступово. Найбільше помагали наші пісні і наша історія, що часами наповнює тебе божевільною гордістю, а часами так не людськи бичує ганьбою і соромом.
Тепер? ... Тепер бути не українцем я у жодний спосіб не зможу, і що б зі мною не виробляли, я завжди зостанусь чи ув’язненим, чи розстріляним, чи помилованим, але завжди українцем.
Під час національно-визвольних змагань за УНР (1917-1921) став старшиною Української армії - займав посади офіцера-інструктора у військових училищах. Після поразки перебував у таборах інтернованих у Каліші й Шеп’юрнему (Польща). Тут познайомився і потоваришував з Є. Маланюком, співпрацював з таборовим журналом «Веселка». Голодне та холодне життя спричинило важку хворобу.
Завдяки клопотанню М. Шаповала перебрався до Праги, де й занурився у літературно-творче життя тамтешньої української еміграції. У 1923 р. вступає до Українського вищого педагогічного інституту у Празі, який не судилося закінчити, бо через сухоти легенів і горла помер 17 березня 1926 р. у туберкульозному санаторії чеського міста Плешеве.
Устиг видати лише одну поетичну збірку - «Сагайдак» (1925). Уся творча спадщина його ще не зібрана. Чимало його публікацій треба вишукувати у тогочасних діаспорних періодичних виданнях.
* * *
Вплинути на формування такого творчого феномена, як празька поетична школа, могло лише неординарне мистецьке явище. «Сагайдак» таку детермінуючу потужність мав.
Ось один з перших відгуків на цю збірку: «Ю. Дараган - справжній поет, як самостійний композитор фарб, звуків, рухів. Його духовна культурність вивела його на верховини, з яких видно широкий світ. Хто перейде душею через поетичні образи Ю. Дарагана, їх відчує і протремтить ними - той збагатився чужою душею».
«Сагайдак» має свій дуже виразний, викінчений у предметно-зоровому, кольоровому, слуховому та дотиковому планах світ. Притягальна сила цього світу надзвичайна - в ньому хочеться бути, в нього закохуєшся. Його зовнішня привабливість прекрасно гармонізує з привабливістю внутрішньою - її ще можна назвати привабливістю затаємненого смислу, який манить, непокоїть, потребує розгадки. Ось чому художній світ «Сагайдака» придатний для тривалого автономного існування: у нього великий запас внутрішньої енергії, одне з джерел якої - наявність у багатьох поезіях збірки того затаємненого смислу або ж підтексту», або ж «другого плану», тобто всього того, що у староіндійській поетиці називають «дхвані».
«Сагайдак» породжений національною ідеєю. Зі свого боку він сам цю ідею збагачує. Гадаю, що ступінь осмислення «Сагайдака», ступінь його задіяності як художнього та історіософічного факту в наше буття буде своєрідним показником не тільки стану нашої літературознавчої науки, а й рівня нашого самоосмислення як нації.
Наведу тільки один приклад, що характеризує притягальну силу «Сагайдака». Оксана Лятуринська - «княгиня української духовності» - пригадує, як у 1945 р. у неї все відібрали грабіжники, в тому числі й збірочку поезій Дарагана. «З подарованим життям, рвучись до сонця, до людей, я все стояла біля дверей в’язниці, оглядаючись назад: якби так попросити тих звірюк, може б, віддали? Нічого більше, тільки «Сагайдак»!
Але я не Попросила, Ладо синьоокий, я не могла!»
Серед небагатьох публікацій, присвячених Дарагану, є одна, яку можна з повним правом вважати фундаментальною для наступних досліджень творчості поета. Маю на увазі статтю-некролог «Крізь бурю і сніг», написану Є. Маланюком і надруковану в четвертому числі «Студентського вісника» (Прага) за 1926 р. У цій статті фактично подано цілісну концепцію творчості Дарагана. Щоправда, дуже стисло, і, можливо, найперше завдання дослідників «Сагайдака» саме й полягає в тому, щоб її розгорнути. Треба вірити в істинність цієї концепції, і не тільки тому, що Маланюк близько знав Дарагана (що само по собі дуже важливо), а й тому, що він як аналітик є майже безпомильним у виявленні суті літературних явищ: у цьому переконує його двотомна «Книга спостережень».
...Істинна художність завжди приваблює літературознавців. Для них вона - як нектар для бджіл. Хочеться вірити, що над «Сагайдаком», як над медовою квіткою, завжди стоятиме легкий гул працюючих бджіл.
Один із ключів до розуміння «Сагайдака» у словах Маланюка:
Дуже влучно зауважив в останній книжці «Нова Україна» М. Шаповал, що у віршах Юрія Дарагана зовсім не фігурує «Вона». І не дарма одна з найбільших його речей, гранично насичена коханням і пристрастю, говорить про «Нього» і носить заголовок «Він». В цім стремлінні до Мужеського, в цій закоханості поета в Мужеське начало символічно втілилась сучасна доба Української історії, доба перетворення невільницько жіночої психології Раба в мужеськоволюнтарну і конструктивну творчу психологію Мужа, Людини Вільної.
В жагучім, пристраснім очікуванні Його, в пекучій ніжності до нього - Майбутнього, що от-от - ще останнє напруження і нація Його породить, - основна тональність Юрія Дарагана, поета загострено-тонкого чуття і високої духовної вібрації .
Щоб краще зрозуміти Маланкжову думку, а через неї і «Сагайдак», треба перенестись уявою в табори, де чимало часу провели інтерновані в Польщі учасники збройної боротьби за українську державність 1917-1920 рр. У статті «Дмитро Донцов» Маланюк досить повно схарактеризував головні настрої, що панували тоді в середовищі інтернованих. Так, вони були переможені. Українську державу вони не відстояли і тепер були змушені жити на чужині як вигнанці. Весь час був заповнений тяжкими думами про недавнє минуле. Усі напружено шукали відповіді на питання: чого їхня боротьба, у справедливості якої ніхто не сумнівався, зазнала краху? Чого їхній шляхетний намір здобути для свого» народу державу так і не здійснився? Треба врахувати, що інтелектуальне життя в таборах було досить насичене - серед інтернованих було багато тих, про кого можна говорити як про цвіт нації. Маланюк відзначає, що, дошукуючись причин поразки, тогочасна національна «еліта на вигнанні» відкрила для себе значення Нації. Вочевидь з’явилося чітке розуміння того, що національно-визвольна війна програна через недоформованість нації. Саме зараз відкрився у всій своїй повноті зміст Шевченкової тривоги, що «Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...» Пророцтво Шевченка, породжене його тривожними казематськими візіями майбутнього України, здійснилося на їхніх очах. Усі вони відчули національну «приспаність» України, її «окраденість», набуту за довгі століття бездержавного існування. Розбуджена «в огні» революції, Україна через цю свою «приспаність» та «окраденість» виявилася неспроможною вибороти державність. Кожен з інтернованих міг би провести зі своєї недавньої життєвої практики сотні прикладів, які б засвідчували, що національна недоформованість - головна причина поразки визвольних змагань.
Таким чином, проблема Нації була найбільш осмислюваною проблемою в інтелектуальному житті цієї витисненої за межі своєї Батьківщини національної еліти. І треба розуміти, що то була складна проблема, осягнення якої потребувало, кажучи теперішньою мовою, системного підходу.
У теоретичній спадщині О. Потебні стрічається думка про те, що художнє осягнення явища, як правило, передує науковому. «Сагайдак», гадаємо, породжений атмосферою осмислення Нації, що панувала серед інтернованих вояків УНР. Але «Сагайдак» не так осмислює окрадену націю, тобто не шукає в ній явних і прихованих ганджів, не посилає у її бік громові інвективи, як це робитиме Маланюк, орієнтуючись на плачі біблійного пророка Ієремії та на деякі твори Шевченка, у яких перейняв образне порівняння власної нації зі зрадливою жінкою. (Порівняймо: біблійний «Плач Єремії» - «Три літа» Шевченка - «Діва-обида» Маланюка.) Ні, природа художнього таланту Дарагана, його, сказати б, поетичний код були принципово іншими, ніж у Маланюка. Маланюк, як відомо, на літературних вечорах читав свої поезії на тлі музики Бетховена. Його громова, сувора, мужеська, як би він сам сказав, поезія, була суголосна Бетховенській музиці. Поетичний світ Дарагана має зовсім інший, у чомусь навіть протилежний Маланюковому, еквівалент - тремтливо-ніжний, сонячний, такий, у якому краса людини і краса навколишнього світу були піднесені до культу. Світ «Сагайдака» - це, за точним висловом Маланюка, світ «поета загострено-тонкого чуття і високої духовної вібрації». Так, духовної вібрації, яка сама по собі означай найвищу духовно-естетичну напругу, свого роду високий злет витонченого духу.
Але повернемося до Нації. Маланюк був одним із тих, хто, осмисливши «приспаність» та «окраденість» нації як головну причину всіх її негараздів, узявся «лікувати» її такими сильнодіючими засобами, як громові інвективи, грізні застереження. Засоби ці, зрозуміло, взяті з Шевченкового арсеналу, підкріплені його авторитетом. Інших прийомів із того ж арсеналу (наприклад, засобів «умовляння», що так ефективно був ужитий Кобзарем у «Посланні...») Маланюк не визнавав - вони були «не в його стилі».
Дараган винайшов свій шлях впливу поетичним словом на процес відродження нації. Точніше сказати, не винайшов - той шлях з’явився органічно, спонтанно, відповідно до його природного поетичного коду. Він з любов’ю витворив образ ідеальної української людини. Треба обов’язково взяти до уваги, що цей образ з’явився зовсім не з раціональних міркувань, як з’являлося безліч позитивних образів у соцреалістичній літературі. Поява Дараганового образу , ідеального Українця була викликана потребою неординарного художнього таланту у створенні довершеного, згармонізованого, безконечно привабливого поетичного світу, який би своїм позитивом зрівноважував вельми ущербну дійсність. Наявність такого високопоетизованого світу (а висока естетизація є ознакою його довготривалої впливовості) була необхідною умовою життєвого прогресу.
Особливість поетичного світу «Сагайдака» ще й у тому, що він відтворив давні періоди нашої історії. Треба сказати, що таке відтворення вже мало свою традицію в українській літературі - згадаймо історичні поеми Шевченка, написані ще в ранній, романтичний період його творчості. Були й епічні спроби відтворення історичного минулого України (П. Куліш, І. Франко, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, А. Кащенко та ін.). Але того було замало, щоб твердо протистояти надзвичайно активному процесу русифікації нашої національної пам’яті. На той час ця пам’ять була суттєво вкорочена на цілу історичну добу: т. зв. княжа доба Київської Русі вже цілком була вилучена з історії України і введена в суто російську історію. Дараган владно українізує княжу добу, ставить її в один ряд з козацькою добою. Недарма це творче вирішення поета було з ентузіазмом сприйняте й підтримане членами майбутньої празької поетичної школи.
Те, що образ ідеальної української людини є домінуючим змістовим елементом збірки, засвідчується віршем, який відкриває збірку і який, зрозуміло, має програмовий характер:
Ти снивсь колись прапращуру мойому...
Перлини сліз, чи стріли, чи вино –
Та напував ти печеніга злого
В своїх степах таким вином давно...
У Дарагана ідеальна українська людина постає в образі мужчини, і це вельми принципове творче рішення, яке, за словами Маланюка, є виявом поетового «стремління до Мужеського», його «закоханості в Мужеське начало». Ця людина, за художньою концепцією поета, з’явилася внаслідок предовгого історичного розвою. Поява «Його» зумовлена вольовим зусиллям багатьох поколінь етносу, який століттями вимріював, вимальовував свою ідеальну людину («Ти снивсь колись прапращуру мойому...»). У цьому мужчині згармонізовано дві протилежності: з одного боку емоційна чутливість, яка дає змогу йому жити за законами краси і самому красу творити («Перли сліз» радше за все треба розуміти як символ пісенності, хай навіть і розчуленої); з другого - мужність, що виявляється у войовничій здатності відстояти себе, свою землю. Усе це злютовано у своєрідний цілісний характер, наділений активною життєлюбною і життєстверджувальною силою, що символізує естетизоване поняття «вино». Що це справді так, згадаймо Тичинин «Золотий гомін», у якому це поняття вжито для характеристики самопочуття нації, що відчула в собі реальну силу відродження:
І всі сміються, як вино:
І всі співають, як вино:
Я - дужий народ,
Я молодий!
Власне, неабияка життєва сила допомогла йому не тільки вистояти у трудні історичні періоди, а й - що важливо! - перемагати. Саме про це йдеться у словах, сповнених символічних смислів: «Та напував ти печеніга злого / В своїх степах таким вином давно...» Печеніга тут згадано не випадково, бо, як відомо з історії, Київська Русь була переможницею досить сильної сусідньої держави печенігів.
Історичний шлях Українця нелегкий - він сповнений поразок і перемог, і не раз на тому шляху його чекали криваві битви. За народними уявленнями, на місці боїв завжди квітне мак.
Що ж, ти містиш і радощі, і болі,
І на шляху твойому квітне мак.
Наступні рядки переконливо засвідчують, що змалювання образу ідеального Українця Дараган розумів як важливе творче завдання. Цей образ він творить для тих, «хто щиро прагне волі», присвячує «тому, хто прагне слави», тобто всім тим своїм сучасникам, хто, незважаючи на поразки, все ж змобілізований на боротьбу за Українську державу і бачить у ній сенс свого життя:
...Наповнити життя останнім змістом,
Так, ніби смерть, мов щастя, віднайшли...
Два останні завершувальні рядки є на рідкість прекрасними, можливо, одними з найпрекрасніших в українській поезії XX ст.:
Твоя стріла прошиє тонким свистом
Ранкове скло над степом запашним.
Смисл цих рядків зрозумілий: Він - воїн, і Його боротьба за волю рідного краю буде тривати далі.
При першому прочитанні зміст цього вірша малозрозумілий, а тому його суто художній рівень видається не таким уже й високим. Але ж, як це завжди буває при сприйманні поезії, смисл якої закодований у певні символічні образи та поняття, художній рівень такого твору немовби підноситься на наших очах залежно від того, наскільки вдається «декодувати» його образну систему.
Можливо, найбільш виразним постає образ ідеального Українця в поезії «Ти» (Маланюк, очевидно, помилково, з пам’яті, називає її «Він»).
Ти весь із бронзи, із металю,
Ти вигинаєшся, мов лук,
Цілунок соняшний розтанув
На темнім тлі смаглявих рук.
Є в цьому образі щбсь від античної скульптури. Тут треба бачити один зі складових елементів історіософської концепції України як «степової Еллади» - концепції, інтуїтивний натяк на яку за бажання можна знайти ще в Гердера, в його словах про Україну як про майбутню Елладу. Маланюк, а трохи пізніше і Ю. Липа, вельми переконливо писали про еллінське «первню» в українському національному характері і в українській культурі. Щоправда, треба визнати, що бачення України як «степової Еллади» могло виникнути тільки у свідомості покоління Є. Маланкжа, Ю. Дарагана, Ю. Липи - тобто того покоління української еліти, яке отримало в тогочасних гімназіях та реальних училищах грунтовну класичну освіту, з її культом Еллади та Давнього Риму. Гадаю, що не треба впливом Маланюка пояснювати наявність «еллінських» мотивів у творчості Дарагана. Є більше підстав говорити про вплив автора «Сагайдака» на творця образу «степової Еллади». Та все ж найоб’єктивнішим буде визнати, що «еллінські мотиви» у творчості обох поетів, так само, як, до речі, й у поетів-неокласиків, які саме в цей час формували літературний напрям, були наслідком багатьох чинників, серед них згадана «класична» освіта, сплеск національної свідомості, який мотивував процеси самоосмислення, пошуків своїх витоків. А ще - те враження прадавності українського степу, враження його зв'язку з найдавнішими культурами європейського півдня та Близького Сходу, яке пережили та естетично ошляхетнили Маланюк і Дараган.
Очам віястим так безжурно Вдивлятись у пройдешні дні,
І хай за обрієм похмурим Зникає синя далечінь!
Хай сонце так невтримно хоче Пірнути у глибокий став, - В безмежність кличуть сірі очі,
І усміхаються уста!..
Поет наділяє свого героя оптимізмом, готовністю долати будь-які перешкоди - таким чином стверджується образ Українця як носія могутньої життєвої сили. Далі йдуть рядки, наважусь сказати, особливої ваги:
І раптом бачу степ і тирсу,
Могили, квіти і ставок,
Чепурний зімовник край лісу
І в степ закоханий садок...
Бачимо ідеально красиве довкілля, серед якого живе ідеальний Українець. Це класична для степової частини українського етносу краса. Про це говорить її повторюваність (чи ж константність) у найвищих естетичних досягненнях нашої словесної (літературної і фольклорної) та малярської культури. Зимівник (хутір), могили, степ, тирса, садок, квіти, ставок - усе це станові «знаки» українського естетизованого довкілля. Майже всі вони тою чи тою мірою були освоєні Шевченком саме в тих його творах, де Україна та українське життя показані вимріяними. Згадаймо характерні для .раннього Шевченка розкішні картини українського степу із мріючими в синьому повітрі могилами («... степ як море / Широке синіє, / За могилою - могила...»). Дуже виразним, хоч досі, до речі, і науково не осмисленим, є Шевченкова поетизація хутора та хутірського життя у повістях «Наймичка» та «Близнюки», у поемі «Невольник», у настроєвій ідилічній картині «І досі сниться: під горою...» Хутір поетизовано і в прозі Марка Вовчка («Сон», «Максим Тримач», «Маруся»), І. Нечуя-Левицького... Своєрідним спалахом естетизації хутора став роман Уласа Самчука «Морозів хутір». Одне слово, можна цілком обгрунтовано вести мову на тему хутора і хутірського життя в нашій літературі як про дуже важливий компонент «української мрії», здійснення якої було перерване з настанням радянських часів, коли хутірську тему почали наповнювати «класовим» змістом.
Серед знаків, якими Дараган характеризує ідеально красиве українське довкілля, є квіти. Нема потреби доводити, наскільки це національний знак - достатньо пригадати вишивки на рушниках, розписи хатніх стін, картини знаменитих художниць Катерини Білокур та Марії Приймаченко... Окремо можна було б говорити про національну наповненість знаку «садок» - тут достатньо матеріалу знайшлося б у народних піснях.
Докладний розгляд однієї строфи Дараганового тексту дає підстави для кількох вагомих висновків. Стає очевиднішою масштабність поета: він є митцем явно класичного художнього рівня. У цьому випадку головний «секрет» художності, як бачимо, полягає у точно дібраному ряду знаків, естетизованих у народній свідомості. Високе мистецтво поета виявилось як у виборі, так і в їх композиційній розстановці, за допомогою якої витворилася цілісна картина. Окрім того, деякі деталі цієї картини наділені додатковим поетичним «субстратом» - достатньо порівняти просто «зімовник» і «чепурний зімовник», просто «садок» і «в степ закоханий садок». Пейзаж, витворений Дараганом, є надбанням національного духу, він стоїть на одному рівні з Шевченковим «Садком вишневим коло хати...» Суттєва відмінність у тому, що відкрита й показана Шевченком картина українського села травневої пори є все ж таки трохи прив’ялою, бо то є картина покріпаченого села. Відкрита Дараганом краса є красою довкілля, де живуть вільні люди.
За допомогою такого «мікроскопічного» розгляду вдалося виявити дуже суттєву рису художнього мислення Дарагана - воно, скажемо так, витончено національне. Національне наявне в найменших образних клітинах проаналізованого тексту. Його витонченість у тому, що зі своїх первісних фольклорних форм трансформоване й органічно вживане в новітню на той час систему поетичного мислення. Ця трансформація фольклорної образної системи на новітній рівень художнього мислення стає очевиднішою, коли побачити, як Дараган по-своєму інтерпретує дуже поширений фольклорний мотив чекання дівчиною козака, що поїхав на війну:
Хтось блукає, гукає і кличе,
Хтось виходить ридати над став,
Затуляє руками обличчя,
Важко дише отрутами трав... їй нічого, нічого не треба,
Так самітньо над ставом в степу!..
Буде квилити, скаржитись вербам...
Вітер, вітер тополі напнув!..
Композиція поезії фрагментарна - поет довіряє читачеві, вірить у його здатність зв’язати окремі частини в одне ціле. Кожний фрагмент є досить цілісним твором зі своєю особливою, відмінною від інших частин тексту стилістикою.
Надалі йде викінчений фрагмент, у якому Його бачимо полоненим на турецькій галері:
Нераз поглянеш ти крізь грати Галєр турецьких на моря,
Щоб тужним голосом співати Про волю, долю і поля...
Мотив турецької неволі теж має фольклорну основу. Поет, використовуючи сучасну йому літературну техніку, не тільки показує козака-невольника, а й вводить нас у світ його уявлень, почувань та асоціацій:
І ось в твоїй уяві блисне Гетьман, мушкети, зойк і кров,
Хортиці рідної урвиси,
І вітром збурений Дніпро,
Ти будеш мріяти весною,
Згадаєш, як поля пахтять...
І вмить над бронзою-спиною Ремені хижо засвистять.
Далі - картина звільнення козака його побратимами-запорожцями. їх напад на галери блискавичний. Не можна не відзначити класичне мистецтво в зображенні цього бою:
Але із мороку туману
Вночі зірветься крик і гук
Понад галерами султана –
До голих спин і скутих рук.
Засяє світло дужче сонця,
Геть всі напади і жалі,
Ось-ось шаблі, і Запорожці,
І сивий гетьман на чолі, -
Рубають, б'ють, скидають з палуб,
Збивають, ломлять яничар!..
Яка же сила устояла б,
Коли такий міцний удар?!..
Завершується поезія рядками, що варіюють визначальні риси ідеального Українця, якими він характеризувався на початку твору:
Ти весь із темного металю,
Ввесь степ і вітер у степу,
І очі - сірою емаллю,
І гроном - бронзовий п’ястук.
Сірі очі - ознака доброї людини. Бронзовий п’ястук - ознака фізичної сили, здатності захистити себе. Ідеального Українця Дараган бачив добрим, ніжним і водночас мужнім, здатним відстояти свою волю. Бачив його таким собі по-еллінськй згармонізованим степовим Богом.
Є. Маланюк писав про цю поезію як про «гранично насичену коханням і пристрастю», у якій є пристрасне кохання її до НЬОГО, - і воно було виражене на найвищому емоційному регістрі. Та потрібно розуміти, що аналізована поезія сповнена суто авторської любові до Нього. У цьому є момент незвичайності, бо ми не звикли до такої емоційної тональності у ставленні автора-мужчини до свого героя. Гадаю, що для розуміння цього моменту треба взяти до уваги саме те, що Дараган творив Мрію, якій віддавав усю свою пристрасть великого Поета. Подібна емоційна тональність характерна не тільки у ставленні до Нього, - нею перейнята вся збірка. Поезія Дарагана - це постійний процес відкриття краси, захоплення якою і породжує високу емоційну вібрацію.
Одна з головних рис ідеального Українця - відчуття повноти життя. Він у поета передусім воїн. Його войовничість породжена потребою відстояти волю. Тому повнота життя для нього є повнотою життя мужчини, сповненого тремтливим почуттям готовності до бою. Княжич із поезії «Похід», збираючи «молоду дружину на війну»,
... як бог блищить запалом новим,
Радощами нової борні.
Цей настрій молодого княжича гармоніює з «настроями» природи. Тут поет вдається до паралелізму, яким так уміло користувався автор «Слова о полку Ігоревім...»:
Айстри-зорі квітнуть в оксамиті
Урочистих лагідних небес,
Ніч впилася пахощами квітів,
Дивами і сяєвом чудес.
І квітки спішать йому зачерти
Келихи пахучого вина,
А світанком він зуміє вмерти,
Кине усміх морю і ланам.
Тема смерті воїна у «Сагайдаку» має своє досить незвичне осмислення. Княжич, як бачимо, «зуміє вмерти», пославши «усміх морю і ланам». Воїн у Дарагана прагне «пишно вмерти, ясно жити», смерть для нього є «міцним солодким болем» («То я та вітер в дикім полі...»). Таке спокійне, навіть світле сприйняття смерті йде від розуміння вагомості обов’язку воїна як захисника Батьківщини. Загинути за її волю - висока честь для воїна. «Що це - одна з форм фанатизму?» - може спасти на думку нам, поміркованим та щирим. Так, це фанатизм, в основі якого високий патріотизм, коли питання, «якщо не я, то хто ж?» перестає бути винятком, стосуватися тільки героїв-одинаків, а стає способом мислення та почування нації, яка в несприятливих історичних умовах прагне гідного самоствердження. Потребу в такому фанатизмі добре відчув Дараган, - і виявився в цьому безпомильним. Трохи пізніше автора підтримають його послідовники Олег Ольжич та Олена Теліга. Підтримають не тільки поетичними деклараціями, а й ціною власного життя. Як нам потрібен зараз такий фанатизм! Він уже не потребує «пишної» смерті, а гранично напруженої праці в розбудові Держави, яка була б утіленням нашої Мрії.
За художньою концепцією Дарагана Україна княжих та козацьких часів є органічною та рівноправною частиною всього європейського й світового простору.
Дніпро, пунсовий захід, кручі,
Липневий супокій...
Чомусь ввижається Веспучі Смагляві моряки.
Чомусь - зухвале та величне,
Немає перепон.
Мить розгортається у вічне - І в океан - Дніпро.
Тут є відчуття зв’язку з Південною Європою. У поезії «Літо» гаряче українське сонце асоціює візії Близького Сходу та Єгипту. Герой Дарагана врощений у свою землю, залюблений у її красу. Але, одночасно, він відчуває свою землю, себе самого частиною світу. В цьому теж повнота життя, повнота людського існування.
Є. Маланюк помилявся, коли писав, що вимріяна Дараганом нова українська людина з «мужеським началом» має ось-ось народитися як останнє «напруження нації». Він мав для цього підстави, бо в 1926 р., у рік смерті Дарагана, Україна все-таки переживала свій духовний Ренесанс, хай навіть і в «радянських» умовах. Просто Маланюк не міг передбачити, яка страшна сатанинська сила впаде на українську землю, розстріляє, замучить по Соловках та Сибірах творців того Ренесансу, виморить голодом селянство, пригне додолу, поставить на коліна інтелігенцію, запустить психотропну машину змалоросійщення. Як наслідок з’явиться стійкий генотип малороса, що є антиподом справжньому українцю.
Дараган повертається до нас саме в той час, коли нація черговий раз, тепер уже сповільнено, переборюючи генетичну ослабленість, знову збирається на силі, щоб породити людину з «психологією Мужа, людину Вільну».
У слушний час до нас вертається Юрій Дараган!
* * *
Читаючи «Сагайдака», постійно відчуваєш присутність у ньому «Сонячних кларнетів». Відомо, яке захоплення у Маланюка викликала ця знаменита поетична збірка Павла Тичини. Зрозуміло, що її не міг не знати й Дараган, який товаришував з Маланюком і в творчому плані був тісно пов’язаний з ним.
Чим приваблювали їх «Сонячні кларнети»?
Аналізуючи український літературний процес на межі XIX і XX століть, коли відбувався глобальний за своїми масштабами процес оновлення літературних виражально-зображувальних засобів, сучасні дослідники помітили одну закономірність: українські прозаїки в особі В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, В. Винниченка та інших набагато швидше за поетів зуміли модернізувати свою виражально-зображувальну систему. Поети «Молодої музи» та «Української хати» переважно тільки декларували свій модернізм на рівні тематики, проблематики, творчих намірів та потуг, але їхні творчі потенції сковувала відсутність адеквапмх виражальних форм. Був потрібен геніальний талант Тичини, щоб «лід зрушився» і українські поети почали оволодівати асоціативно-метафоричною поетичною мовою - мовою XX століття.
Прорив, здійснений Тичиною, виводив українську поезію на принципово новий художній рівень, який би зараз назвали європейським. Немає сумніву, що такий тонкий аналітик літературного процесу, як Маланюк, а з ним і його побратим Дараган, це розуміли. Проте легко побачити, що «Сонячні кларнети» майже не «залишили слідів» ні в мотивах, ні в поетиці Маланюка. В той же час вони виразно відчутні у «Сагайдаку». Пояснюється це помітною близькістю у сприйманні природи молодого Тичини і Дарагана, обидва поети є вродженими сонцепоклонниками. Образ сонця є наскрізним у «Сагайдаці». Сонце - так чи так - присутнє у більшості поезій Дарагана, воно є тим сильним знаковим елементом, що визначає своєрідність художнього світу. Дараган сприймає природу «сонцекларнетно» - тобто тремтливо-радісно, з якоюсь вібруючою емоційністю. Він немовби шаленіє від щастя («Я часто мов шалію...» - Павло Тичина), переживаючи стан природи. Не може не дивувати фактична відсутність у смертельно хворого поета мінорних, занепадницьких мотивів, які все ж таки звучать у «Сонячних кларнетах». Іноді слух уловлює не тільки типово сонячнокларнетні образи, а й ритміку:
Синьо, зелено і золото
В літній день.
Серцю весело і молодо,
Смуток - в пень!
Зеленавою водою опоясані Береги.
Повпивались липи, ясені До ноги.
Так само, як і в «Сонячних кларнетах», у Дарагана, наприклад, «весняні» думки порівнюються з легкими білими хмарами, що немов кораблі «пропливають, зникають, гойдаються» у синьому небі («Хмари білими стали перуками...»). Сонячний ранок у поезії «Птах» порівнюється з «вогнистим півнем», зі «срібнобарвним хвостом», що так нагадує образність тичининської мініатюри «Сонце».
Тичина немовби відкрив браму в умовно-асоціативний, густо зметафоризований поетичний світ. У європейській поезії цей світ розвинеться, охопить величезні художні простори. Його називатимуть модерністською, авангардною поезією, яка обслуговуватиме потреби елітарних читачів. Дараган тільки ввійшов у цю браму - і тут же зупинився. Далі йти не захотів, очевидно, не відчував у цьому, потреби. Його поетичний текст наситився умовною образністю рівно настільки, наскільки це потрібно було, щоб посісти «золоту середину» між поезією традиційною й поезією модерністською. Можливо, цьому сприяв відзначений Маланюком інший потужний вплив на Дарагана, що здійснювала «сувора петербурзька літературна школа, тонке ритмічне майстерство, якому навчити могла лишень Ахматова».
Поетика Дарагана - це справді благодатна «золота середина». Все талановите, що трималось її (скажімо, наші неокласики), набувало здатності жити у «великому часі» - тобто ставало неперехідною художньою цінністю.
Л-ра: Дивослово. – 2002. – № 9. – С. 58-64.
Твори
Критика
