24-12-2016 Петро Панч 1155

Гомін народного життя

Гомін народного життя

Мисник П.

Письменницька доля Петра Панча подібна до долі багатьох літераторів його покоління. Він почав писати, маючи за плечима значний життєвий досвід, побувавши в складі артилерійського дивізіону на фронтах Першої світової війни і в боях проти петлюрівців, денікінців, білополяків у період громадянської війни на Україні. Петра Панча, як і багатьох його товаришів по перу, до літератури покликала революція. Так, на початку 20-х років з’являються перші книжки оповідань молодого письменника: «Там, де верби над ставом», «Солом’яний дим», «Мишачі нори».

У центрі цих книжок дві основні теми: події громадянської війни на Україні і викриття ворожих сил та явищ, характерних для перших років непу. Зображенню подій громадянської війни, зокрема, присвячені невеликі повісті «Гнізда старі», «Там, де верби над ставом», оповідання «Смерть Янулянса», «Дороговказ», «Бог богів» та ін. Тут письменник прагнув показати крах буржуазно-поміщицького ладу в українському селі під впливом революції.

Характерна повість «Там, де верби над ставом». За задумом автора, це хроніка подій часів громадянської війни і життя на селі в перші роки після утвердження радянської влади. Але внаслідок того, що позитивні образи сільських активістів Лапшевича й Дороби вийшли занадто бліді, а нові явища подані, власне, через сприйняття куркулів Люшні та Ступи, письменникові не вдалось відтворити цільну картину життя й боротьби тих років.

Виразніше, ніж у названих повістях, змальовано образи позитивних героїв в оповіданнях «Дороговказ», «Земля», «Тихонів лист». Головні герої цих творів — сільські активісти, пробуджені революцією до активної громадської діяльності. Вони із зброєю в руках боролись за встановлення радянської влади. Тепер, після закінчення громадянської війни, їм знову доводиться боротися проти куркулів, які хочуть прибрати поміщицьку землю до своїх рук.

В оповіданні «Тихонів лист» передано глибоку віру незаможного селянства в перемогу.

У ряді творів (повісті «Мишачі нори», «Зелена трясовина», оповідання «Калюжа», «У містечку Б», «Якби була інша політика» та інші) письменник їдко, а іноді й гнівно висміює містечкових обивателів, непманів, націоналістично настроєних інтелігентів з розгромлених петлюрівських банд, які по темних закутках злісно сичали проти радянської влади.

Сатиричне змалювання ряду негативних персонажів, гостре викриття й засудження в цих творах носіїв старої, віджилої моралі — безперечне досягнення письменника. Проте значення цих творів великою мірою знецінювалось тим, що в них показано занадто слабо, або й зовсім не показано нових людей і нових явищ радянської дійсності відбудовного періоду.

Говорячи про ранню творчість Петра Панча, слід мати на увазі, що він починав свою літературну діяльність у складних умовах ідеологічної боротьби, яка відбувалась тоді в українській літературі, в процесі становлення в ній методу соціалістичного реалізму. В пошуках правильного шляху молодий письменник не завжди міг розібратись у політичній суті тих літературних організацій та угруповань, які діяли в 20-ті роки і до яких він належав сам. З 1922 до 1925 року Панч перебував у літературній організації «Плуг», що об’єднувала селянських письменників. Протягом 1925-1927 рр. він був членом літературної організації «Вапліте», а пізніше — організації «Пролітфронт». що продовжувала лінію «Вапліте».

Письменник не міг ще правильно осмислити і художньо відтворити провідні тенденції розвитку життя, показати в повнокровних образах закономірність перемоги нового начала над старим, віджилим. А цим, у свою чергу, пояснюється і переважне відображення ним негативних явищ дійсності, і слабкість позитивних образів радянських людей. В цих творах досить сильна лінія сатиричного викриття негативного, але їм не вистачає пафосу утвердження нового в житті, позитивного.

Значним кроком вперед в ідейно-творчому розвитку письменника були опубліковані протягом 1926—1927 років повісті «З моря», «Без козиря», «Голубі ешелони». «Повість наших днів». Всі чотири твори певною мірою об’єднані авторським задумом і становлять своєрідний цикл, хоча й не пов’язані між собою наскрізним сюжетом. У них в історичній послідовності відтворено події різних періодів життя і боротьби народу — періоду революції 1905 року, напередодні Жовтневої революції, часів громадянської війни на Україні, нарешті, початку відбудовного періоду.

Разом з тим це не белетризована хроніка подій, а художнє зображення життєвих явищ. Характерною особливістю всіх цих творів є те, що в кожному з них письменник показав конкретну подію, яка відбувається протягом короткого часу. Але, на відміну від багатьох попередніх повістей та оповідань, де події й конфлікти часто булг випадковими, а розповідь про них справді нагадувала наспіх переказану хроніку, тут ці події й конфлікти соціально значимі, в них яскраво проявляються істотні, типоз: риси реальної дійсності.

У змалюванні образу Туманова (повість «Без козиря») письменник проявив нову рису свого таланту — вміння проникливо розкривати складні психологічні переживання людини.

Значним явищем в розвитку української прози 20-х років була повість «Голубі ешелони». Написана й опублікована в той час, коли Панч організаційно ще належаї до «Вапліте».

«Голубі ешелони» написано на основі історичних подій періоду громадянська війни на Україні. Тут Петро Панч показав крах у 1919 році петлюрівського «уряду» так званої Директорії.

Як і в двох попередніх повістях, письменник скористався своїм улюбленим прийомом, який полягає в тому, що істотні риси важливого суспільного явища розкриваються через зображення подій локального характеру. Дія відбувається на протязі двох діб, притому майже виключно в ешелоні, в якому петлюрівський дивізіон під натиском Червоної Армії втікає на захід.

Незважаючи на таку виняткову локальність повісті з погляду безпосереднього охоплення подій у часі й просторі, письменникові вдалося художньо переконливо розкрити деякі характерні риси боротьби того часу.

У «Голубих ешелонах» автор головну увагу зосереджує на викритті петлюрівщини. Із сторінок твору перед читачем постає ряд яскраво змальованих негативних персонажів — офіцерів, а також петлюрівських «дипломатів».

Окреме місце займає образ петлюрівського сотника Лец-Отаманова. Пояснюючи ідейну суть цього персонажа, Петро Панч у книжці «Моя доповідь» (1932 р.) писав: «Образ сотника Лец-Отаманова поданий цілком реально, водночас є й символом тієї частини української інтелігенції, що не зуміла знайти правильного шляху серед революційної завірюхи». Відповідно до висловленого тут авторського задуму, письменник, по суті, протиставив Лец-Отаманова решті офіцерів і членів «дипломатичної місії», зображених у повісті в гостро сатиричному плані.

Таким образ Лец-Отаманова був у першому і в багатьох наступних виданнях «Голубих ешелонів». У 1956 р. автор значно переробив твір, зокрема багато попрацював над цим образом. Внаслідок цього письменник значно чіткіше окреслив його ідейно-політичну суть.

В українській літературі Петро Панч одним із перших взявся за розробку теми трудового героїзму робітничого класу. Цій темі присвячена його «Повість наших днів».

У центрі «Повісті наших днів» — відбудова робітничим колективом на чолі з комуністом Свирем скляного заводу в Донбасі. І головне, через нове ставлення до праці автор висвітлює ті зміни, які сталися в свідомості робітників, коли вони відчули себе справжніми господарями заводу.

Показ героїчної праці робітників на відбудові — основний, але не єдиний мотив твору. Важливе значення повісті полягало і в тому, що тут відображено (правда, тільки побіжно) ту ідейну боротьбу, яка відбувалась тоді між пролетарськими митцями та буржуазно-націоналістичними елементами й формалістами про шляхи розвитку літератури і мистецтва. Ця боротьба подана у формі полеміки між редактором і критиком, з одного боку, і художником — з другого.

«Повість наших днів» — твір дуже своєрідний і складний за композицією. Він становить ніби три окремі, сюжетно переплетені між собою новели: полеміка в кабінеті редактора про шляхи розвитку радянського мистецтва, вставне оповідання робкора, розповідь редактора про героїчні вчинки Свира в роки громадянської війни. Не можна сказати, що ця надмірно ускладнена композиція допомагає читачеві краще сприйняти ідейний задум твору.

У 1929 році Петро Панч опублікував свою нову повість «Вовки». Написана напередодні широкого розгортання колективізації і ліквідації куркульства як класу, вона мала значний громадський резонанс. Тут письменник викриває і засуджує звірячу, антинародну суть куркульства як ворожого радянському ладові суспільного явища.

Протягом 20-х років Петро Панч, як бачимо, написав цілий ряд творів, різноманітних за життєвою проблематикою і її художнім втіленням. Кращі повісті переконливо засвідчують ідейно-художнє зростання його як радянського письменника.

Однак розглянуті тут твори було б невірно беззастережно характеризувати як твори соціалістичного реалізму. І насамперед тому, що в них ше слабо виражений пафос утвердження соціалістичного ідеалу і в період збройної революційної боротьби, і в роки мирного будівництва, тому, що в них відсутні яскраві образи-характери позитивних героїв — передових людей епохи.

Що ж до індивідуальної художньої манери Панча (в розумінні своєрідного підходу письменника до життєвих явищ і своєрідного їх відтворення), то вона виразно проявилась уже в творчості 20-х років. Вкажемо на деякі ознаки, що характеризують цю манеру.

Улюбленою жанровою формою письменника є повість. При тому слід відзначити, що ця жанрова форма видозмінювалась у процесі зростання художньої майстерності автора. Перші його повісті («Гнізда старі», «Там, де верби над ставом»), незважаючи на малий обсяг, охоплювали занадто багато важливих подій і явищ. Це призводил: до схематизму і поверховості зображення. Цим же пояснюється аморфність і невиразність персонажів. У наступних творах («З моря», «Без козиря», «Голубі ешелони», «Вовки», «Повість наших днів») письменник в основному позбувся цих художніх вад. Тут, як уже відзначалось, він зосереджує основну увагу на змалюванні конкретно: події, прагнучи таким способом розкрити типові риси цілого історичного періоду. Така тенденція, безперечно, виправдала себе. Це давало можливість глибше, різносторонніше розкрити життєві явища й конфлікти, показати їх через зіткнення персонажів.

На основі творів Панча 20-х років можна зробити висновок, що він насамперед оповідач, притому оповідач яскраво вираженого епічного складу. В ньому нема не тільки ліричних відступів, але й лірично забарвлених описів природи і людини. У багатьох оповіданнях та повістях Петро Панч користується також гумористичними прийомам» зображення.

Однією з характерних ознак художньої манери Панча є перевага описів зовнішності і проявів характеру персонажів над розкриттям їхнього внутрішнього світу, їхньої психології. Майже в усіх розглянутих тут повістях письменник показує вчинки персонажів, їхні безпосередні взаємини і дуже рідко залишає їх наодинці із своїми думкама й почуттями. Забачта пройшов через три повісті, але читач знає цього офіцера тілька завдяки його вчинкам, розмовам. Свир діє в двох повістях, і нам також відомо тільки те, що він робить і що говорить. Те саме можна сказати й про переважну більшість персонажів і позитивного, і негативного плану. Майже виняток становить образ Туманова, суперечність поглядів якого автор розкриває всебічно, тобто і через його вчинки та розмови, і шляхом відтворення його почуттів, думок і навіть сновидінь.

Розглядаючи індивідуальну художню манеру Петра Панча, як вона проявилась в аналізованих творах, було б невірно в категоричній формі ставити питання — хороша вона чи погана, похвалити її слід чи осудити. Будь-яка манера хороша, якщо вона сприяє ідейно й художньо повноцінному відображенню правди життя. Звичайно, стиль письменника не застигла, раз і назавжди дана сума художніх прийомів. Він розвивається й змінюється, і в процесі цього розвитку найчастіше буває так, що на ранніх етапах творчої діяльності письменник ще не повністю проявляє своє обдарування, воно багатогранніше розкривається в його пізніших, ідейно й художньо зріліших творах а водночас збагачується, виразніше окреслюється і його своєрідна художня манера, його індивідуальний стиль. Це можна сказати й відносно Петра Панча, який у період творчої зрілості вступив тільки в 30-ті роки.

При розгляді творчості Петра Панча 30-х років дослідник не може не звернута уваги на ту обставину, що в цей час письменник знову розробляє теми, які вже ставились ним у попередніх творах. Проте це не самоповторення, йдеться не про замкнуте коло, а про новий круг у спіралі його ідейно-творчого розвитку. Основними темами творів Панча 20-х років були: класова боротьба на селі, самовіддана праця робочого класу, громадянська війна. Ці ж теми є провідними і в його творчості 30-х років. Але тепер письменник розробляє їх на новому життєвому матеріалі далеко глибше, ідейно зріліше, художньо досконаліше.

Важливе місце в творчості Панча займає тема сільського життя, конкретніше — класової боротьби в українському селі на різних етапах розвитку нашої країни. Природно, що на початку 30-х років, коли в країні розгорнулась масова колективізація і ліквідація куркульства як класу і в зв’язку з цим особливо загострилась класова боротьба, письменник приділяє значну увагу відображенню цих важливих суспільних процесів. Він виступає з рядом оповідань, в яких прагне відтворити новий етап у житті радянського села. Це, зокрема, оповідання «Муха Макар», «Помилка Мухи Макара», «Мамо, вмирайте», «Прийміть і мене», «Кому ж віддати прапор?», «Весняна новела».

Всі ці твори значною мірою відмінні від попередніх із життя селянства. Принципіальна різниця між ними полягає в самому підході автора до розв’язання тем, У ранніх творах, а також у повісті «Вовки», головним мотивом є викриття ворожих і шкідливих явищ. Цим зумовлена і своєрідність системи образів, те, що негативні персонажі часто займають центральне місце і в більшості випадків окреслені далеко виразніше, з більшою художньою переконливістю, ніж персонажі позитивні. Звичайно, і при такій розстановці образів письменник керувався в основному правильними ідейними настановами, виходив з певного ідеалу, але цей ідеал ніби само собою розумівся, він слабо втілювався в конкретних образах.

В оповіданнях початку 30-х років головним ідейним мотивом є, насамперед, утвердження нових, соціалістичних рис в житті села, тут в центрі уваги автора — образи позитивні. Муха Макар, Гнат Голод, Марія, Йосиф Іванович та інші позитивні герої названих оповідань — це прості радянські люди, трудівники села. Письменник показав і їхні вагання в період колективізації, і зростання їхньої свідомості та громадської активності, їх перевиховання під впливом колективізації. Деякі з них, наприклад, Муха Макар, виразно окреслені як своєрідні характери. Змальований у тоні м’якого, співчутливого гумору, образ цього трохи хвалькуватого й нерішучого, але чесного селянина, який потрапляє в комічні ситуації, давно запам’ятався читачам. Інші образи не настільки яскраві. Але в даному разі йдеться не про художню майстерність письменника, як вона виявилась у цих оповіданнях, а про нову і, безперечно, плодотворну тенденцію в його творчому розвитку, про його новий підхід до зображення радянської дійсності.

Виразніше ця нова тенденція проявилась у невеликій повісті-нарисі «Слюсар із депо». Цей твір — один з перших в українській прозі спроб відтворення життя й праці робітничого класу в період першої п’ятирічки.

Звернення Панча до розробки актуальних життєвих проблем періоду першої п’ятирічки, висунення на передній план образу позитивного героя — людини праці, художнє розкриття й утвердження соціалістичних перетворень як найістотнішої риси радянської дійсності — все це, безперечно, становило новий етап у творчому розвитку письменника. Але провідною темою в його творчості 30-х років стала тема громадянської війни. Цю тему письменник розробляє в романі «Облога ночі», а також у повістях «Рано-вранці» і «Олександр Пархоменко».

В «Облозі ночі» Петро Панч відтворив широку картину боротьби шахтарів Донбасу під проводом більшовиків проти українських буржуазних націоналістів, німецьких окупантів і денікінців. Ця боротьба становить основний конфлікт і разом з тим сюжетну канву роману.

Найбільш виразний у романі образ головного героя Гордія Байди. На відміну від багатьох позитивних героїв попередніх творів Панча, що з’являлися перед читачем як цілком сформовані характери, Гордій Байда показаний у розвитку, в процесі формування його політичних переконань.

Виразно змальовані в творі негативні персонажі. Серед них виділяються, зокрема, образи петлюрівця Кіт-Котенка — обмеженого, жорстокого «самостійника», а також Сивокоза — монархіста за політичними переконаннями.

Роман «Облога ночі» — значне досягнення Петра Панча. Твір надовго увійшов в актив української радянської літератури. В цьому романі виразно відчувається рука зрілого письменника-реаліста.

Новим щаблем в осмисленні грандіозних подій громадянської війни і їх художньому втіленні була повість «Олександр Пархоменко», яка справедливо вважається кращим твором Петра Панча довоєнного часу. Значення її в розвитку літератури визначається тим, що це був один з перших в українській прозі творів, присвячених народним героям революційної боротьби.

Незважаючи на певну фрагментарність твору, письменникові вдалось яскраво подати образ Пархоменка, показати формування його світогляду і характеру, його діяльність як мужнього і хороброго бійця революції, талановитого народного полководця.

Повість написана стисло й економно, в ній нема нічого зайвого, всі її компоненти підпорядковані основному задуму — розкрити образ О. Пархоменка.

Тему громадянської війни в ці роки розробляє Петро Панч і в оповіданнях та повістях для дітей, таких, як «Малий партизан», «Валет», повісті «Син Таращанського полку», яка досі користується широкою популярністю.

Передвоєнне десятиліття в творчому розвитку Панча характеризується, отже, як період його ідейно-художньої зрілості. В цей час письменник успішно оволодіває методом соціалістичного реалізму, зростає його художня майстерність, новими рисами збагачується його індивідуальний стиль. Найвиразніше ці нові риси проявились у висвітленні образів позитивних героїв — самовідданих борців за соціалістичне перетворення країни. На відміну від попередніх творів, де позитивні персонажі або зовсім відсувались на другий план, або були показані схематично, в кращих творах 30-х років вони змальовані далеко глибше, яскравіше. Саме тому, що образи Гордія Байди. Олександра Пархоменка подані в розвитку, в процесі формування їх комуністично: свідомості, що індивідуалізовані як своєрідні характери, вони сприймаються як типові образи героїчних бійців революції.

У роки Великої Вітчизняної війни Петро Панч зброєю слова активно боровся для наближення перемоги. Він працював відповідальним редактором радіостанції «Радянська Україна», був членом Всеслов’янського комітету. Поряд з громадською діяльність письменник пише ряд художніх творів — переважно оповідань і нарисів. В роки війни вийшли його книжки «З боями до Царицина», «Рідна земля», «Гнів матері», «Відблиски пожеж», збірки сатиричних оповідань і фейлетонів — «Зозуля» і «Кортить курці просо», а також науково-публіцистична розвідка «Українські патріоти у Вітчизняній війні 1918 року».

Основним твором, над яким Петро Панч працював понад десять років, є історичний роман «Гомоніла Україна».

Задум цього твору з’явився в автора задовго до його написання, внаслідок порад О.М. Горького, який закликав українських письменників відтворити героїчну боротьбу українського народу в минулому.

Роман «Гомоніла Україна» є найбільш художньо довершеним твором Панча і становить видатне досягнення в розвитку історичного жанру в українській радянській прозі. В цьому творі письменник висвітлив події першої половини XVII ст. конкретніше, з 1638 по 1649 рік, тобто період, названий польсько-шляхетськими істориками часом «золотого спокою». Глибоко вивчивши справжній хід історичних подій, Петро Панч правдиво показав становище українського народу напередодні визвольної війни 1648-1654 рр., назрівання нової хвилі протесту проти панського гноблення і початок війни.

Твір цей ідейно й художньо багатогранний, з численними персонажами позитивного й негативного плану і багатьма сюжетними розгалуженнями. Але в ньому є центральний образ, який концентрує в собі всі ідейні мотиви, до якого сходяться всі сюжетні розгалуження і життєві шляхи багатьох персонажів. Це образ волелюбного українського народу, прекрасного любов’ю до вітчизни і ненавистю до вороги, непереборним прагненням до вільного життя. Цей образ постає в уяві читача не тільки з тих чудово, в гоголівському стилі написаних батальних і масових картин, яких чимало в романі, але і з роздумів, дій, вчинків багатьох позитивних персонажів, які виражають його настрої і найзаповітніші прагнення.

Через ставлення до народу і його визвольної війни розкриваються характери всіх героїв, у зображенні яких виразно проявилась ідейно-художня зрілість письменника. В романі яскраво окреслені образи історичних діячів Максима Кривоноса, Богдана Хмельницького, Вешняка і ряду вигаданих персонажів — Морозенка, Гайчура, Мітли й Півня, Ярини, Нікітіна та інших.

Характерною особливістю сюжетної побудови твору є те, що тут, по суті, два головні герої — Максим Кривоніс і Богдан Хмельницький. Це зумовлено життєвим матеріалом, своєрідністю історичної епохи, відображеної в романі. Та обставина, що в першій половині твору за місцем і роллю в сюжетній канві на передній план висунуто образ Максима Кривоноса, а далі, з початком визвольної війни, це місце займає образ Богдана Хмельницького, цілком відповідає історичній правді.

Важлива позитивна риса роману полягає в тому, що тут з достатньою повнотою показано класове розшарування тогочасного суспільства. Не тільки польські пани, не тільки «православної віри» пан Адам Кисіль, який відкрито служить польській короні, жорстоко експлуатують селян. Так само їх експлуатують і українські старшини, такі, як Барабаш, Гладкий, Макітра і навіть Вешняк, хоча він також бореться під прапором повсталого народу. Так само вірно показано соціальну неоднорідність польського табору. Кращі представники польського народу усвідомлюють справедливий характер визвольної війни українського народу і навіть допомагають повстанцям. Це цілком відповідає історичній істині.

Письменникові вдалось правду історичну перетворити на правду художню, оживити перед сучасним читачем події давнього минулого завдяки тому, що важливий ідейний зміст тут знайшов досконале художнє втілення. Роман «Гомоніла Україна» відзначається майстерно розробленою композицією, яка сприяє відтворенню подій у їхній справжній історичній послідовності і розкриттю типових характерів у типових, життєво достовірних обставинах, а також багатством і доречністю використання мовно-стилістичних засобів.

У цьому творі, який, в певному розумінні, можна вважати результатом всього творчого розвитку Петра Панча, проявились і деякі нові риси його індивідуального стилю. Це стосується передусім способів розкриття характерів, зокрема позитивних героїв. У попередніх творах — і ранніх і пізніших — письменник або зовсім уникав відображення внутрішнього світу персонажів, або приділяв цьому незначну увагу. Крім того, позитивні образи розкривались, як правило, лише за допомогою реалістичних засобів (у ранніх творах іноді з елементами натуралізму), в строго епічному тоні.

Засоби змалювання персонажів у романі «Гомоніла Україна» значно багатші й різноманітніші. Письменник і тут досить детально виписує їх портрети, показує їх у дії, у взаєминах і зіткненнях з іншими героями. Та одночасно з цим глибоко і всебічно висвітлюється і їхній внутрішній світ. Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Ярина та інші позитивні герої глибоко западають в пам’ять не тільки тому, що здійснюють героїчні подвиги, а в силу того, що автор показав, як вони осмислюють життєві явища і свої власні вчинки, глибоко почувають, живуть напруженим духовним життям.

Новою рисою художньої манери Петра Панча, яка вперше проявилась в цьому романі, слід вважати також включення в реалістичну розповідь елементів романтизму. Так змальований, зокрема, героїчний характер Максима Кривоноса, меншою мірою — Ярини і Морозенка. Романтична піднесеність проявляється, насамперед, у гіперболізації вчинків героїв, внаслідок чого, приміром, Максим Кривоніс і Морозенко іноді нагадують билинних богатирів, хоч при цьому вони не втрачають і рис звичайних людей. Таке органічне поєднання елементів романтизму з реалістичною розповіддю говорить про плодотворне засвоєння письменником народного епосу і гоголівських традицій зображення історичних подій, як вони проявились у «Тарасі Бульбі».

Петро Панч пройшов складний і в багатьох відношеннях повчальний шлях ідейно-творчого розвитку, йому по праву належить високе звання одного із зачинателів і активних творців української радянської літератури. Книги Петра Панча правдиво і талановито відтворюють величний гомін народного життя.

Л-ра: Вітчизна. – 1961. – № 7. – С. 175-181.

Біографія

Твори

Критика


Читати також