Біографія Петра Панча
Перші нариси й оповідання Петро Панченко, землемір-таксатор з напівсела-напівмістечка Валки поблизу Харкова, опублікував у пресі, коли йому було тридцять років. На той час він уже володів багатим і, головне, різнобічним життєвим досвідом, винесеним із доріг, які прослалися в найнесподіваніших географічних, соціальних, людських сферах і верствах. Це можна побачити вже з самого переліку основних віх його біографії.
Народився Петро Панч (Панченко) 4 липня 1891 р. в родині селянина-колісника. З п'ятнадцяти літ, після двокласної школи, служив писарчуком у різних канцеляріях, у двадцять літ — у Полтаві, в землемірному училищі, далі проходить, уже в Одесі, в артилерійському училищі прискорений курс навчання на підофіцера царської армії; 1916 р. в чині прапорщика потрапляє до частини, яка стояла в Царському Селі. У червні 1917 р. він опиняється на Південно-Західному фронті і стає свідком краху великого наступу під командуванням Керенського. Під час революційної і громадянської віхоли перебуває в Україні, спочатку у війську Директорії (цей факт раніше завбачливо оминався), згодом — у легкому артдивізіоні Червоної армії.
Восени 1921 р. «петлюрівець» і «червоноармієць» повертається до рідних Валок, а разом і до своєї мирної професії землеміра, і йому відкривається ще один бік реальності, нова сфера дійсності з її складнощами та драматизмом. Цим же роком та роком 1922-м датуються перші дописи Петра Панча до місцевої газети «Незаможник», харківських «Вістей ВУЦВК», «Селянської правди»: нариси, фейлетони, оповідання. Один з матеріалів автор підписав скорочено «Пан.», редактор валківського «Незаможника» виправив у дусі часу: «Панч».
Тим часом протягом 1923-1925 рр. П. Панч написав та опублікував до трьох десятків оповідань (третина з них — лише перші, не в усьому успішні спроби), але й цього було досить, щоб молодого письменника помітила й виділила критика, зацікавилися читачі.
Оповідання прозаїка 20-х років тематично були досить різноманітні — тут і епізоди громадянської війни («Дороговказ», «Смерть Янулянса», «Загублена шапка», «Бог богів» та інші); тут і зіткнення нового зі старим, особливо в глухих селах, в провінції, де це «нове» прищеплювалося важко й болюче («Там, де верби над ставом», «Земля», «Тихонів лист»); і гострі, здебільшого сатиричні малюнки з життя служителів церкви («Поза життям», «Данило Харитонович», «Черва»), чи антиміщанські твори («Калюжа», «Мишачі нори» та інші).
Що обумовлювало популярність ранніх творів П. Панча? Літературознавці відзначають у них простоту, предметність, лаконізм, постійну наявність гумору. І це справді так. Становлення конкретно-реалістичного, чіпкого в спостереженнях, багатого на деталі, предметного стилю письменника відбувалось не одразу, але й не уповільнено. Разом з тим, і вплив тогочасних імпресіоністичних віянь, відгомони художньої манери М. Хвильового, а подекуди й натуралістичні симпатії так само відчувалися у молодого, дещо еклектичного автора.
Герої П. Панча — це люди різних прошарків, віку, занять, різних вдач і характерів, але неодмінно живі, з якоюсь колористичною рисою, штрихом і без слідів жорсткої «запрограмованості», ідейного доважку. Це — селяни, бідні й багаті, просто «господарі», або «маломощні середняки», попи й диякони, комнезамівці й більшовики, петлюрівці й червоноармійці, і їхня гарячковість чи розважливість, дрібнодухість чи відвага, жорстокість чи лагідність, як правило, не залежать від їхнього соціального статусу. Ось один із героїв — більшовик, голова комнезаму (присвячений йому твір називається символічно «Дороговказ», критика постійно відзначала цей образ як набуток П. Панча в змалюванні нової людини) постає таким:
«Яким Сірник головує, як на хрестинах гуляє: щотижня — до міста, а звідтіль газет навезе, коли яке свято, увесь ревком новими плакатами обліпить, а потім збори:
«Товариші граждане! Я слово «по текущему вопросу». Так нам, значить, товариші, треба гарнизуватися, потому що контрреволюція ще й досі сичить із-під кожних куркульських воріт, щоб цю гидру контрреволюції зничтожить, пропоную всім сознательним елементам проспівати «Інтернаціонал». Цими незнайомими словами він найбільше й упливав на збори».
Справді, навіть до героїв, які авторові симпатичні, він ніколи не виступає поблажливим, в авторській розповіді майже постійно вчувається іронічна, а то й глузлива інтонація оповідача.
Повага до факту, до натури, прагнення достеменності художнього відтворення, домінування об'єктивного, а не суб'єктивного авторського начала — такою є та основа, на якій формувалася в 20-ті роки конкретно-реалістична манера автора «Голубих ешелонів» і роману «Гомоніла Україна», чужа сентиментальності чи псевдоромантичній риториці.
Досить прикметними на цьому етапі творчої біографії П. Панча є оповідання «Зелена трясовина» та «Мишачі нори», що ввійшли до збірки 1926 р. «Мишачі нори» (перевидана в 1928 і 1929 рр.). Щоправда, згодом ці два твори спіткало довге забуття, зокрема «Зелена трясовина» була передрукована лише 1991 р. («Слово і час». № 7). Неприйнятним у згаданих оповіданнях виступало зосібна те, що письменник не вдавався до захоплення «революційною дійсністю», а доскіпливо показував звичайні пореволюційні будні, в яких більшовики поставали далеко не бездоганними, а їхні опоненти, що ганять нову владу, також не видавалися людьми, позбавленими глузду.
Молодий партієць Олег Бондар вирвався з полону велетенських кам'яниць, нескінченних дискусій, цигаркового диму партклубу — до батьків на Слобожанщину, в Зелені Могили — в рідне містечко, де «зелено, бучно, молодо», звідки він від'їжджав «на німецький фронт палким сепаратистом» і де вдома, на гачку, ще й досі «жовта стрічка, сива шапка і жупан».
Оповідання суціль діалогічне (це теж характерно для П. Панча), опис посідає в нього мінімальну частину, діалоги — з батьком та матір'ю, колишніми товаришами, випадковими зустрічними — створюють особливий текст і підтекст.
«Скрутно, кажеш? — перепитує батько.— Доки вас не було, може і крутенько приходилось, за тебе все, синку, а як ви прийшли, так зовсім гарно стало.
Мати хитає головою:
- Торік попухли з голоду, як колоди були... ну, та що там згадувати — ти вже мовчи, старий.
- Чого ж мовчати, хай знає, яке він благо готує для людей».
Не бере Олег Бондар гору і в розмові-суперечці зі своїм колишнім товаришем Андрієм,— принаймні, досить слушними, як на сьогодні, видаються сентенції його опонента: «Та в нас так уже й гадають, що комуніст, то й чекіст». Або: «З такою філософією можна й до монархії дійти! — каже Олег. — Краще мати українського монарха, ніж федеративного товариша!» — відповідає Андрій.
У ряді творів («Смерть Янулянса», «Загублена шапка» та інших) помітна певна прямолінійність авторської настанови на драматичний чи комічний сюжет, і все ж це забезпечувало читабельність. Утримувала ж твори на належному художньому рівні здатність письменника до місткої, виразистої деталі, влучної репліки-самохарактеристики персонажа, правдивих діалогів тощо (завполітосвітою з глухої слободи так розмірковує на теми антирелігійної пропаганди, що інші «слухали, а про себе сміялися: силкувався сказати — антирелігіозная, а виходило антиєлєрігіозная...» — «Мишачі Нори»).
Звичайно, в ранній новелістиці П. Панч не обмежувався простим нотуванням своїх гострих і влучних спостережень, а й прагнув до втілення ширших епічних задумів, і етапною тут стала його збірка повістей «Голубі ешелони». Дата її виходу — 1928 рік, час, коли в українській прозі кількість повістей і романів неухильно зростала. («Місто» В. Підмогильного, «Сонячна машина» В. Винниченка, «Майстер корабля» Ю. Яновського, «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича, «Недуга» Є. Плужника — до речі, всі вони відразу по виходу чи згодом зазнали вульгарної критики).
До циклу П. Панча «Голубі ешелони» належить повість «З моря» (1926, опублікована до 20-річчя повстання на панцернику «Потьомкін» у першому альманасі Вапліте за цей же рік), «Без козиря» (1927), «Голубі ешелони» та «Повість наших днів». Прикметно, що значних «позитивних» образів у цих повістях не змальовано, хоча є велика кількість колоритних, виразних епізодичних персонажів, «героїв однієї репліки». Всі твори, особливо в перших своїх не «заредагованих» варіантах, не мають оптимістичних фіналів, вони розповідають не про торжество «революційних ідеалів», а про самих людей, прикрі людські поразки, і навіть «найбадьоріша» «Повість наших днів» теж досить заземлена багатьма «нелогічними», як для загального її тону, акцентами. А в одному з її розділів-орнаментів (нарис «Історія зеленої пляшки»), що ліг в основу повісті, мовиться: «Всі ваші робкорівські панегірики, якщо не вбили ще, так уб’ють у суспільстві останню довіру до друкованого слова».
В цілому збірка «Голубі ешелони» засвідчила безумовно зрослу майстерність її автора і, головне, виразніший концептуальний підхід до зображення дійсності, зріліше її осмислення, вміння приходити, без зумисного педалювання, до ширших узагальнень. І насамперед це стосується заглавної повісті і, певна річ, її першої редакції, бо всі наступні, після влаштованого письменникові аж через майже двадцять років (1947) жорстокого критичного «розносу» поступово змінили ідейно-художній зміст твору на протилежний. Спочатку це був психологічний твір, а став — сатиричний, радикально змінився основний його пафос, емоційні авторські акценти й оцінки — їх бо ж доводилося робити, виходячи з того, що такі книжки, як повість «Голубі ешелони», «фактично вивляються книгами шкідливими»; вони «перешкоджають боротьбі радянського народу проти ідейно чужих антинародних впливів і тенденцій»
Найбільшою ж мірою дратував ревно-пильних критиків повоєнної сталінської пори сотник Лец-Отаманів, стрункий і вродливий офіцер петлюрівського війська. Прозаїка звинувачували найперше в тому, що цього «ворога» недостатньо розвінчано, що автор не демонструє суворого класового підходу в його зображенні, що сотника змальовано поблажливо, а то й замилувано, що невиразно показано сили, які протистоять «буржуазно-націоналістичній контрреволюції», тощо. Але не бралося до уваги головне: П. Панч розкривав образ українця-інтелігента, який боровся за самостійну Україну і не пристав до більшовиків саме тому, що бачив у них загрозу цій самостійності (вони не захочуть розбиратися «в складній психіці людини або й нації, яка віками мріяла про власну хату»). Так, автор повісті «Голубі ешелони» стояв тоді (мусив стояти) на прорадянських позиціях, але водночас він, один із колишніх петлюрівських офіцерів, не міг подавати зображувані події і своїх героїв однобічно, не міг не знати, що і як було насправді.
Отже, сотник Лец-Отаманів — образ соціально й психологічно складний; надихаючою для нього ідеєю, безумовно, була Україна. Він гірко переживав, що «тепер ту чисту мрію; що ми горіли нею, мов свічка перед старим образом Христа, ту нашу яснооку... Україну, що нарешті вирвалась із-під чобіт царів і гетьманів і мала стати за сестру всій Європі і Росії, Україну, для якої він приніс себе в жертву, і щодня ще й досі накладають головами сотні козаків, знову потайки хтось виводить на торг, як рабиню, як шлюху».
Такий образ був засуджений критикою 40-х років, а автора було змушено переписати й переакцентувати твір.
Повість «Голубі ешелони», незважаючи на свою порівняну стислість, компактність, має чималу кількість другорядних та епізодичних персонажів, і всі вони, як це властиво для П. Панча, запам'ятовуються тою чи іншою деталлю або реплікою. Переакцентований в останній редакції загальний пафос твору зробив показ цих образів — офіцерів, старшин і рядових петлюрівського війська, членів дипломатичної місії Директорії — гостро сатиричним, подекуди (зокрема в зображенні дипломатів, їхніх серйозних політичних дискусій) навіть гротесковим.
На початку 30-х років П. Панч опублікував збірку оповідань і повістей «Народження» (1932), роман «Право на смерть» (1933), в яких прагнув і далі дотримуватися власного, неспрощеного й «незаідеологізованого» погляду на нову дійсність. Цілий ряд творів письменника — оповідання «Параліч», що розповідає про тяжку ціну й тяжкий психологічний прес індустріалізації, два оповідання про Муху Макара — голого й нещасного, «чуть не маломощного середняка», «колективізування» якого змальовано в нещадно комінному світлі, чи повість «Білі вовки» з її первісним наголосом на біологічних началах — сприймаються сьогодні вельми неоднозначно й прикметно, в усякім разі не одноплощинно, як досі це трактували критики й історики літератури.
Це стосується і першого розлогого роману П. Панча «Право на смерть» (1933), який відразу був підданий «розносові» і затим, поспішливо перероблений, знову вийшов 1935 р. уже під назвою «Облога ночі». На цей час взагалі припадає широко проваджувана на адресу П. Панча критика, навіть з найвищих в Україні трибун, за висловлену ним думку про право письменника «на помилку», а, фактично, власну позицію (цього року він виступив зі схвильованим прощальним словом на похоронах М. Хвильового).
Упродовж 30-х років, після судового процесу над СВУ, штучного голодомору, напередодні нових сталінських репресій, П. Панч «розробляє» переважно історико-революційну тему, багато пише про дітей і для дітей, наслідком чого постали «Малий партизан» (1933), «Будемо літати» (1935), «Мир» («Рано-вранці», 1937), «Син Таращанського полку» (1937), «Олександр Пархоменко» (1939). На всіх творах тепер уже лежить виразний карб «правильних» ідейних акцентів, випрямленого «класового» підходу.
1941 р. розпочалася війна, і П. Панч з перших днів бере активну участь у патріотичному русі, спочатку працюючи в Академії наук та Спілці письменників України, евакуйованих до Уфи, потім — головним редактором літературного відділу радіостанції «Радянська Україна» в Москві. Творчий доробок прозаїка цієї доби — невеликі книжечки оповідань «Рідна земля», «Гнів матері», «Відблиски пожеж» (1942), фейлетонів «Зозуля» та «Кортить курці просо» (1943), які, безумовно, робили свій посильний внесок у боротьбу народу з фашистськими загарбниками. Наприкінці війни П. Панч звертається до давнього задуму — широкого історичного полотна про національно-визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького, і перша його частина «Запорожці» вийшла 1946 р. Втім, і цей твір так само не поминули «увагою» пильні дозорці від критики.
Олесь Гончар згодом писав: «... все якісь претензії мала до нього офіційна критика, в чомусь поправляла, від чогось остерігала, а час від часу піддавала й зовсім грізним «проработкам». Казенні тлумачі то знаходили щось крамольне в його історичному романі «Запорожці», то раптом нагадувалось авторові «Голубих ешелонів», що в громадянську війну він, кадровий артилерист, якийсь час воював не в тому війську.., то всеукраїнський галас було зчинено з приводу «права на помилку», що його необачно зажадав Петро Панч у котромусь із своїх виступів».
І все ж, попри все, роман про героїчну боротьбу українського народу був написаний і опублікований під назвою «Гомоніла Україна» в 1954 р. Його вирізняли з-поміж інших історичних творів. Природність, натуральність — тут не випирали каркаси заданої схеми; те, що називалось «національно-історичним колоритом», у П. Панча виступало органічним внутрішнім пафосом твору. На сторінках роману оживають відважні й розумні, веселі й кмітливі персонажі — найрізноманітніші вияви українського народного характеру.
Головні дійові особи роману — Богдан Хмельницький і Максим Кривоніс. Змальовуючи гетьмана, мудрого державного діяча, письменник уникає іконописності й ідеалізації; не оминає і суперечливі риси героя. Образ соратника Хмельницького, організатора повстання посполитих Максима Кривоноса змальовано з натхненням, поетично, він не терпів жодної непевності, двоїстості і вважав, що нема надійнішого спільника в боротьбі, як свій народ.
«Гомоніла Україна» П. Панча відзначається довершеністю композиції. Три частини твору складаються з дванадцяти розділів-дум, це забезпечує компактність, щільність. Автор гранично точний в описах тогочасних історичних реалій — звичаїв, побуту, вірувань, військового спорядження, одягу; вміло використовує скарби фольклору — думи, пісні, приказки та прислів’я.
У повоєнний час вийшло чимало нових книжкок П. Панча, але жодна з них не стала відкриттям, яке було б зрівні успіхам прозаїка в 20-х роках.
І в 60-ті роки набутки Петра Панча, зокрема «повість минулих літ» «На калиновім мості», пов'язані насамперед з минулими досягненнями, передруком творів раннього періоду. Повість відзначена Шевченківською премією (1965), — це своєрідний сплав автобіографічного, документального та художнього матеріалу, кращу частину якого складають розповіді про дитинство, юність письменника, його шляхи в роки громадянської війни та вмонтовані недруковані чи давно друковані твори 20-х років — наприклад, «Чорний монах» («Параліч»), «Родовите дворянство» («Реванш»).
1969 року Петро Панч зібрав і скомпонував у єдину цілість прозу, переважно публіцистику (часто невисокого гатунку як за змістом, так і за формою) воєнного періоду, що разом стало книжкою «Чорне небо».
Не можна не сказати і про твори Петра Панча, адресовані дітям: «Гиля, гуси», «Вовчий хвіст» (1934), «Будемо літати» (1935), «Червоний галстук» (1947), «Ерік шукає щастя» (1950), «Дорогий подарунок» (1955), «Гарні хлопці» (1959), «Синів не віддам» (1959), «Про вас і для вас» (1965). У цьому доробку, різному за художнім рівнем і читацьким успіхом, чимало справді цікавого.
Письменник працював до останніх днів, здебільшого упорядковував, редагував написане раніше. 1 грудня 1978 року Петро Панч помер.
Твори
Критика
