Про стилістичні особливості мови творів Петра Панча
Коваль А.
Значне місце в ранній творчості письменника відводиться зображенню революційних подій на селі, змалюванню складної обстановки, класової боротьби.
Над молодим письменником у цей період ще тяжіють мовні традиції української класичної літератури: письменник ще не знайшов себе. В його ранніх творах переплітаються елементи різних стилів української дожовтневої літератури.
Так, уже з перших рядків оповідання «Тихонів лист» перед очима читача постає село, зображене в творчій манері Нечуя-Левицького, хоч події відбуваються в 1924 році. «Доки жив старий Швайка, сини ходили під його рукою, як воли в плузі. Старший Тихон, хоч і мав уже п’ятеро дітей, але на току снопи клалися в одну скирту й зерно зсипалось до одної засіки...
На другий день (після похорону батька — А. К.) Тихон до снідання ганявся з вилами за Грицьком, а слідом, цілячися попасти йому палкою під ноги, бігала Грицькова жінка. На присілках, як на одірваній льодині, розмазуючи на щоках сльози, заходилося на різні голоси разом восьмеро швайчат» (порівняй «Кайдашеву сім’ю» Нечуя-Левицького).
Не вільний письменник від впливу своїх попередників і в описах революційних подій на селі, зокрема — в описі розгрому панського маєтку. В оповіданні «Гнізда старі» опис розгрому панського маєтку певного мірою нагадує розгром гуральні у повісті «Fata Morgana» М. Коцюбинського.
«Чорний натовп посунув до маєтку, як води через греблю.
Керували вершники та Кузьменко. Не було неба, не було землі. Щось сіре й волохате вовтузилось у мряці. Зупинилися.
Маєток темний і мовчазний сховався за бором у пітьмі... Схвильований натовп комашнею розлізся по дворі і вибіг на ганок: «Відчиняй!..» Червоним язиком метнувся віхоть.
Карасини, карасини давай!..
Кузьменко гасав із смолоскипом як вітер, і за ним повіддю розливався огонь».
Як бачимо, нічого нового ні в деталях (ніч, палаючий маєток, розбурхана юрба і т. д.), ні в мовних прийомах (система сурядних речень, що дають штрихи картини, вигуки, що передають збудження юрби, спеціально підібрані епітети і метафори). Деякі описи тут занадто натуралізовані В ранній період творчості П. Панч віддав досить значну данину натуралізмові, і ця данина була однією з причин того, що ранні твори письменника не ввійшля зараз в активний фонд нашої літератури. Не можна проминути й того факту, що в ранніх творах, особливо при змалюванні пейзажів, автор не завжди вміє уникати красивостей, імпресіоністичної вишуканості в деталях. Впадає в око також надзвичайна строкатість лексичного складу творів. В одному творі використовуються елементи лексики, належні до найрізноманітніших стильових систем: риторичні слова і звороти, просторіччя, архаїчна селянська побутова лексика, русизми і навіть жаргонізми. У автора ще відсутній суворий відбір слів, внаслідок чого в його ранні твори, особливо в мовні партії персонажів, потрапляли випадкові слова.
В мову широких мас іноді потрапляла значна кількість нових слів, значення яких було неясним, а то й зовсім незрозумілим. А молодий письменник до цього явища часто підходив некритично, і тому в деяких оповіданнях ці мовні факти використовуються не для глибокої типізації явищ тогочасної дійсності, а для створення чисто комедійних ситуацій. Саме тому в оповіданні «Промсирйо» мова героя сприймається як навмисна стилізація, як засіб гумору, причому неглибокого, а саме оповідання— як анекдот.
«— Більше двох хвилин говорити тобі не полагається, бо це єсть пренія, а не доклад. А ти чула вже мою резолюцію, так іди й приводь її в життя, доки не скрутив я тебе, як гідру контрреволюції».
Такими словами звертається герой до своєї дружини, посилаючи її розпрягти коня.
В описах такого типу ще не можна пізнати П. Панча — автора майстерних сатиричних оповідань і мініатюр періоду Вітчизняної війни. Речення ранніх творів ще до певної міри безмускульні, в’ялі, іноді з досить невмотивованим порядком слів. Наприклад: «Гарби й вози, як і раніше, навантажені важкими снопами, котилися коліями старими просто до маєтків. Гони й межі панських ланів понад кашівськими дворами бігли на «лінію», а потім десь зникали за новими хуторами» («Гнізда старі»).
Але вже й у ранніх творах є багато такого, що свідчить про безумовну талановитість майбутнього майстра слова. Особливо яскраво це проявляється в зображенні негативних персонажів — куркулів, міщан — яких автор добре знає і гостро ненавидить. Прекрасне знання матеріалу дає йому можливість однією деталлю чітко і точно розкривати суть образу. Як влучно характеризує куркульське єство така розмова двох куркулів в оповіданні «Там, де верби над ставом»:
«— От якби їх усіх у соляний стовп, як оту Лотиху, — побажав Олексій Федорович.
- Через нас же, дурнів, та й їх милує, — вирішив Омелян Іванович.
- А добре було б, якби отут — бух! і стовп соли.
- Тоді б на біса нам і земля їхня здалася: набрав би підводу — і на хутори...»
Стримано, з глибокою внутрішньою іронією розкриває автор натуру куркуля з його святенництвом і хижацькою користолюбністю.
Взагалі для зображення негативних персонажів своїх ранніх оповідань П. Панч знаходить яскраві, соковиті фарби, виразні деталі, внаслідок чого ці персонажі постають перед читачем, як живі люди.
Живий, повнокровний і динамічний внутрішній монолог Люшні («Гнізда старі»), побудований як діалог з уявлюваним противником, дуже влучно передає розгубленість, страх перед майбутнім.
«А потім була, згодом, трійка: закріпляла землю на дев’ять років... Скільки маєш, стільки й пиши. Добавляти не будуть, але й не будуть відбирати. На дев’ять років...
- Скільки маєш, стільки й пиши, — твердив собі Олексій Федорович уже другу ніч і не міг ніяк заснути — скільки й пиши, да, запиши на свою голову, а потім скажуть: «А продналог, господин Люшня, за скільки вивозили: за шість чи за двадцять шість, а торік за скільки?» Плюнути хіба та записати дев’ять десятин... тільки ото що на дев’ять літ і відбирати не будуть, хоч їм і вірити... Запишу п’ятнадцять і край.
Заспокоювався і перевертався на другий бік, а з-під припічка ніби голосок:
- А продподаток, господин Люшня, за скільки вивезли, за п’ятнадцять чи за шість?
- Та хай тобі біс, от мара насіла! — перевертався на спину. — Отже, доведеться, мабуть, таки шість записати та й годі».
Добре підібрані розмовні інтонації, наявність просторічної лексики, вживання якої тут є типовим, досконале знання побуту не перевантажують розповідь, а роблять її живою, виразною.
Проявляє себе молодий письменник як майстер гострої сюжетної побудови, хоч часто цей сюжет обмежується рамками якогось дрібного факту, не завжди типового і не завжди такого, що ілюструє суть даного явища (наприклад, «Смерть Янулянса»).
Молодий письменник багато працює над мовою своїх оповідань, причому у змінах, які він вносить при їх повторному виданні, П. Панч іде шляхом відмови від «красивостей», зайвих подробиць і натуралізму в описах.
Так, оповідання «Перегони», написане в 1922 році, перевидавалось з виправленнями в 1928 і 1931 роках. В перший редакції автор надмірно захоплювався новими, часто нетиповими для мови персонажів словами. Ось зразок мови селянина:
«Поженеш цю кляту самокатну, коли для неї й голоблі мало, не то що пужална, іч резолюція чортова: ти її по ребрах, а вона тобі хвостом, як прокламацією... Куди оглядаєшся?»
В останній редакції ця репліка набагато скорочена: «Іч, шкура. Куди оглядаєшся?» Автор звільняється від зайвої орнаментації, від мовної строкатості, і це йде на користь стильовій стрункості оповідання.
Автор випускає також зайві подробиці, усуває натуралістичні деталі.
Із спостережень над виправленнями видно, що автор починає все глибше проникати в семантику слів, задумуватись над їх доцільністю в тій чи іншій фразі, шукати в ряді синомімів найточніший. Так, в оповіданні «Муха Макар» (перша редакція — 1930 р., друга — 1937 р.), говорячи про виступ підлого і підступного куркуля на зборах, автор передає цей виступ через сприймання Мухи Макара так: «мовчки слухав, як той розмірно і покірно продовжував...» В новій редакції слово «продовжував» П. Панч замінює більш виразним «вів далі» бо це точніше передає суть облудної промови, яка мала на меті звести з правильного шляху недосвідчених слухачів.
Мова ранніх творів П. Панча відзначається деякою однобічністю, обмеженістю. Письменник не оволодів ще тим синтезом художньої мови, який полягає в творчому поєднанні рис народної розмовної мови з досягненнями книжної літературної мови. Ця літературна мова має складний синтаксис, багатющий фонд лексики, розгалужену систему засобів образності, а цього бракує ще в ранніх творах П. Панча.
П. Панч видав збірку «Голубі ешелони». Сюди увійшли чотири повісті: «З моря», «Без козиря», «Голубі ешелони» і перший значний твір української радянської прози, присвячений робітничому класові, — «Повість наших днів».
Повість «З моря» передає епізод з повстання на броненосці «Потьомкін». Цікавий матеріал для спостережень над зростанням мовної майстерності її автора дає порівняння двох редакцій цієї повісті — видання 1926 року і виправленого видання 1951 року. Матеріал цей надзвичайно яскраво показує шлях, яким розвивався письменник, ті зміни, які відбулись у його поглядах на зображувані події, в його творчих прийомах, а також і вдосконалення його мовної майстерності. Це позначилось на загальному плані повісті в новії редакції, а також на її композиції, еволюції образів тощо. Докорінно перероблений кінець повісті. Коли перша редакція закінчувалась песимістично, читач залишав героїв пригніченими і розгубленими, то в новій редакції ми залишаємо героїв, готових продовжувати боротьбу до переможного кінця, переборючи всі труднощі на своєму шляху.
Інакше трактуються й образи у новій редакції повісті. Вони втрачають риси виключності (Баглам, Дагаров), екзотичності (Кусаяк), їх портрети, біографії, поява в повісті стають більш умотивованими. Повість після переробки значно поліпшилась.
Особливу увагу при переробці автор приділив діалогам. Авторські виправлення спрямовані на те, щоб за допомогою діалогу не тільки просувалась вперед дія, але й щоб читач був якнайповніше ознайомлений з ситуацією. Так автор докорінно переробляє перший діалог Гути з Багламом. З нього тепер легко встановити події, що передували зображуваному, він знайомить з колом головних героїв твору. Ясно, що від цього розширення функцій діалога повість лише виграла.
Значні зміни відбуваються і в ставленні автора до портретних характеристик, до засобів зображення своїх героїв. Портрети-ескізи, побіжні зарисовки першої редакції у другій редакції стають розгорненими портретами, романтичні деталі, риси виключності героїв зникають, а з’являються реалістичні подробиці, з допомогою яких перед читачем вимальовуються постаті звичайних, простих людей. Так, у першій редакції Баглам — «в’юнкий, смуглявий матрос». Ця характеристика його зовнішності повторюється в повісті декілька разів, але не розкривається. В новій редакції автор так змальовує свого героя: «...на берег зійшов сухорлявий матрос з підстриженими вусами. Із-під чорної куртки виглядала смугаста тільняшка, а на ногах метлялись широкі штани-кльош».
Заміна невдалого для позитивної характеристики епітета «в’юнкий» на прозаїчний «сухорлявий», як і ряд інших прозаїчних подробиць (підстрижені вуса, смугаста тільняшка, штани мешляються), створює типовий реалістичний образ.
Портрет Дагарова (в першій редакції Дагара), як і його прізвище, також втрачає риси екзотичності, виключності і набуває рис реалістичності. Коли раніше Дагаров — «солдат з вигнутими бровами на бронзовому обличчі, лінкувато-обтяженою ходою» (в іншому місці — «чорні, круто вигнуті брови, потім горбатий ніс над округлими губами»), то тепер це «солдат з вицвілими пухнастими вусами на засмаглому обличчі і з лінкувато-обтяженою ходою» (в іншому місці — «пухнасті вуса, широкий ніс»).
Творче зростання П. Панча проявляється і в принципах редагування мови описів і пейзажів. Автор уперто намагається звільнитися від зайвої романтизації, від нахилу до екзотичних барв, прагне простими, звичайними, навіть буденними деталями відтворити обстановку, в якій відбуваються події. В багатьох місцях він змінює ряд описів, що лише обтяжують зайвими подробицями чітку композицію епізодів.
У автора помітно зростає чуття мови. Гіперболізація, занадто яскраве забарвлення окремих описів, спеціальний відбір тропів, розрахованих на зовнішню афектацію, зникають, з’являються реалістичні, скупі, поглиблені порівняння і метафори. Порівняймо, наприклад: «Електричні лампи все ще зоставалися сліпими, і під поликами, мов у вовчих логовищах очі, спалахували вогники цигарок».
Друга редакція. «Світла все ще не було, тільки під поликами, мов світлячки, спалахували вогники цигарок». Оці «світлячки» в другій редакції глибоко, органічно зливаються з картиною літнього присмерку, творять з нею єдине гармонійне ціле.
Увага автора до слова, до його часто досить тонких відтінків у семантиці і емоціональному забарвленні з кожним новим кроком його творчої діяльності зростає.
Так, у новій редакції повісті автор замінює «учитель у чесучевому піджаку» на «панок, одягнутий у чесучовий піджак», відчувши, що слово «учитель» у читача викличе зовсім інші, ніж потрібно в даному випадку, асоціації. Словом «панок» одразу викликає правильну реакцію. Автор добирає слово і словосполучення, які не тільки своїм змістом, але й своїм емоційним забарвленням якнайточніше відповідали, його задумові. Так, заміняючи вигук крючників «Бий їх у морду!» коротшим і експресивнішим «Бий їх!» (експресивність збільшується ще й за рахунок того, що сильніше наголошується слово «бий», яке стає логічним центром), автор знімає з цього вигука вульгарне нашарування, яке знижувало звучання сцени вибуху класової ненависті. Із слів одного синонімічного ряду — «закрутитись», «зав’юнитись», «заюлити» та інших — П. Панч в другій редакції, говорячи про поліцаїв, вибирає «заюлити», яке найкраще передає їх внутрішню суть.
Отже, за час, який пройшов між написанням повісті і її останньою редакцією, П. Панч як майстер слова виріс і змужнів. Нові якості стилістичних засобів, мовної естетики письменника зросли і ствердились на грунті розвитку соціалістичної культури.
Проте автор не скрізь вдало редагує мову дійових осіб твору. Тенденція за всяку ціну звільнити мову позитивних героїв від просторічних, побутових, розмовних конструкцій часто веде до втрати індивідуалізації мови цих героїв. В мові персонажів розмовно-просторічні елементи (лексичні, фонетичні, граматичні), поряд з іншими елементами мови, є засобом типізації мови героїв, і тому вони тут не тільки природні, але й неминучі. Відсутність їх позбавляє правдивості саме зображення персонажів. Герой повісті «З моря» матрос Баглам у першій редакції, розповідаючи про піднесення революційної хвилі по всій тодішній Росії, говорить так, як і повинен говорити матрос, колишній робітник, людина з великим революційним запалом, з палким темпераментом, але без навиків до промов, розрахованих на ширші кола слухачів, та й без широких знань. Тому в його мові — і незнання точної назви польського міста, і просторічні фразеологізми, і питальні речення як засіб найактивнішого комунікування:
«— Так ти, значить, не чув, що в Лодзі — це в Польщі — два тижні вже як бастують усі фабрики й заводи? П’ятдесят тисяч із червоними та чорними прапорами було лише на похоронах побитих товаришів. І ти не чув, що козаків та поліцаїв душать, як блощиць? А тепер за лодзинськими товаришами пішли варшавські, ченстоховські, потім, як його... якесь місто... Ну, словом, Польща зараз, брат, у вогні. А позавчора почалось уже і в Севастополі і на Кавказі. Це ж ось тобі рукою подати, а ви чого будете ждати?»
В новій редакції цієї репліки з’являються типові риси ораторської промови: окличні інтонації, строгі і чіткі конструкції речень, вводяться образи, характерні для публіцистичної промови («марсельєзи, барикади»), які мають високу урочисту тональність, але в даному випадку, даній дійовій особі вони не належали органічно. Порівняймо:
«— У Лодзі вже два тижні бастують усі фабрики і заводи! П’ятдесят тисяч було лише на похороні побитих товаришів. Козаків та поліцаїв душать, як блощиць. А слідом за лодзінськими товаришами піднялися варшавські, ченстоховські... Ну, словом, по всій Польщі зараз марсельєзи, барикади!.. А позавчора почалось уже в Севастополі й на Кавказі, а ти кажеш — один. Беріться за розум».
Розглянемо, хоча б побіжно, риси мовної майстерності, яку проявив автор у інших повістях.
Ми не будемо зупинятись на аналізі мови повісті «Голубі ешелони». Сильною стороною повісті є розвінчання українського буржуазного націоналізму. Окремими удачами автора є мовні партії його негативних героїв. Як відзначалось уже в мовознавчій літературі (див. книгу проф. І. К. Білодід «Питання розвитку мови української радянської художньої прози»), П. Панч ту блискуче пародіює архаізуючу історичи лексику при зображенні націоналістична «військ». Письменник показує, що спекуляція на історичній лексиці не здатна приховати бандитської суті цих персонажн Такі ж прийоми висміювання націоналістичної термінології ми зустрічаємо в «Історія радості» Івана Ле, в романі Ю. Смолич «Фальшива Мельпомена» та інших творах.
В повісті «Без козиря» П. Панч проявля себе як вдумливий майстер слова, уважний спостерігач, знавець розмовної мови народу, її ритмомелодики, її специфічних виразів.
Мова солдатів точно відтворює епоху: в ній є й нові поняття, що зовсім недавно з’явились у мові широких мас («без анексій і контрибуцій») і живуть поряд із старими лексичними засобами («за подушне»), є елементи суспільно-політичної лексики (слово «воля» з конкретним значенням, яке йому надавалось в час після лютневої революції), вживані поряд з побутовими, просторічними елементами лексики.
Для характеристики негативних персонажів автор широко користується крилатими фразами, фразеологічними зворотами, штампами, які були «ходовими» в той період. Це дає змогу авторові робити свої діалоги стислими, динамічними, допомагати читачеві швидко зорієнтуватись у тому, кому саме належить репліка.
Чуття епохи, образне і живе її уявленя видно з ряду характеристик і деталей. П. Панч уміє знайти таку деталь, яка і сподівано, і надзвичайно яскраво освітлить все, що відбувається в повісті.
Засоби образності в цій повісті залишаються нерівними. Автор все ще користується традиційною добротною натуралістично-тенденційною лексикою; печать натуралізму лежить на творі, бажання створити ефект надзвичайності помітне в цілому ряді описів і картин. Але поря з цим у повісті є стримані, реалістично правдиві, написані з великою любов’ю до природи, картини. Досить порівняти пейзажі.
П. Панч подає пейзаж, який не може залишити байдужим читача. Письменник знаходить теплі, щирі і ніжні фарби. Пейзаж ніби розкривається раптом, герой «прозріває»: «З очей Туманова раптом ніби спала полуда. Він немовби прокинувся з довгого безладного сну. Глибока долина, і зелений ліс, і Колосова гора, на які він увесь час дивився, як на закам’янілу в мертвих формах позицію, раптом ожили, обернулися в живу природу з теплим подихом тихого літнього вечора; з пахощами витолочених споловілих хлібів. Сонце вже тихо клало гарячу свою голову на фіолетовий обрій, а по дорозі, збиваючи ніжний пил, бавились у горюдуба пухнасті вітерці».
Всі епітети тут прості, звичайні. Сила впливу їх в тому, що письменник викликає у читача спогад дитинства, звертається до найніжніших струн людської душі: сонце, яке «тихо клало гарячу голову свою на фіолетовий обрій», нагадує чимсь читачеві стомлену за довгий літній день дитину. Підсилюють це враження і «пухнасті вітерці», що бавляться «у горюдуба» і навіть «ніжний пил», який збивають ці вітерці.
Найсильнішою із усіх чотирьох повістей збірки є «Повість наших днів», яка зображує період відбудови народного господарства на Радянській Україні.
Мова повісті чітка, карбована, синтаксичні конструкції строгі, продумані, автор успішно переборює труднощі в питанні мовної типізації героїв. Глибоке художнє розкриття індивідуальності персонажа вимагає від письменника високої майстерності у відтворенні характерних рис його лексики, фразеології, синтаксису, інтонації в кожному окремому випадку, з урахуванням мовних особливостей, зв’язаних з соціально-виробничим досвідом, культурою і психологією, характером персонажа.
Особливо вдалими є мовні партії склодувів старшого покоління. Зберігаючи в мові цих персонажів усі особливості, властиві їх вікові і вихованню, П. Панч уникає на цей раз стилізації, герої його живі, вони розмовляють своєю мовою, хоч і небездоганною з точки зору літературних норм, але такою, що прекрасно передає і почуття власної гідності, і задуми, і живу мрію про краще життя.
Складність композиції твору зумовила і складність його мови. Серед труднощів, які стояли перед автором, було й те, що повість являє собою ніби усну розповідь, яка переплітається з читанням рукопису. Автор повинен був чітко розмежувати ці два плани, оскільки для кожного з них є своя система мовного вираження. Слід зазначити тут, що навіть у ранніх своїх творах автор не користується прийомом розповіді від першої особи, тому у нього нема досвіду у цьому. І саме в тій частині повісті, де вона побудована як розповідь від першої особи, є слабі місця. Звичну для нього синтаксичну систему автор переносить і в усну мову персонажів: речення тут бездоганно побудовані, переважна їх кількість — це значні за розміром конструкції з сурядністю і підрядністю, система сполучників і сполучних слів типово книжна.
Часто автор користується лексичними засобами, притаманними в основному книжній, опоетизованій мові. В розмовній же мові вони сприймаються як надумані, пишномовні, недоречні. Наприклад: «До полку ми приїхали, коли він колонами в темній холодній млі вже виходив із Мурави. Десь далеко на околиці містечка сонливо тявкали перед сніданням собаки, по балці шугав вітер, і більше нічого не тривожило душі. З-під ніг розвернута дорога круто повертала в бік й ще крутіше спускалась в долину. Внизу лежав приплюснутий до землі Шаргород...»
У П. Панча строгий, «симетричний», синтаксис, фраза його майже не має інверсій, для неї характерна чітка граматична будова, послідовне розшарування підрядних речень і природне, логічне поєднання сурядних конструкцій. Як відомо, проза Панча — найуживаніший ілюстративний матеріал у підручниках української мови, збірниках диктантів та інших вправ.
Мова «Повісті наших днів» — крок вперед у розвитку мовної майстерності письменника, а доопрацювання і зміни, які вніс автор у нову редакцію повісті, безперечно, поліпшили її.
Л-ра: Жовтень. – 1956. – № 7. – С. 94-101.
Твори
Критика
