Праця над словом – це стиль його життя
Ірина Добрянська
Двадцять років тому на літературному овиді Європи з’явилася нова поетична книжка, яка засвідчила вхід у гроно світових поетичних авторитетів нового імені: Іван Світличний. Іван Світличний був широко знаний як автор багатьох літературознавчих, літературно-критичних, мовознавчих праць, що вирізнялися в науковому процесі шістдесятих років новизною думки, оригінальністю стилю. Його перша поетична збірка «Гратовані сонети» вийшла друком 1977 р. в Мюнхені. Найближчим аналогом цієї збірки є цикл «Тюремні сонети» (45 сонетів з епілогом) у збірці «3 вершин і низин» Івана Франка. Обидва архітвори української поезії написано в однакових умовах і за однакових обставин — у тюремній камері. Їх можна вважати художньою документалістикою своєї доби, автентичним свідченням політв’язня про умови перебування у тюрмі. Вони, зрештою, створюють узагальнюючий образ українського політв’язня, який був однаково небезпечним для будь-якої імперії— чи то австрійської, чи то російської. Подібність життєвих реалій витворила подібність стану душі — передумови творчого процесу, налаштованість на певний творчий лад цим, очевидно, продиктований вибір як самого сонетного поетичного жанру, так і його стильових особливостей. У сонеті під числом IX Іван Франко ось як обумовлює естетичну особливість свого тюремного сонетарію:
Агій, — почнуть естетики кричати,
— Ось до чого у них доходить наука!
Яка де в світі погань є, грязюка,
Вони давай її в сонети бгати.
Петрарка в гробі перевернесь, пробі!»
Нехай! Та тільки він ходив в састах.
Жив у палатах, меч носив при собі,
Тим-то краси, пишнот в його сонетах Так много. Ми ж тут живемо в клоаці,
То де ж нам взяти кращих декорацій.
Власне, автентичні «тюремні декорації», а разом з ними — лицедії цього жорстокого театру абсурду (слідчі, судді, наглядачі, провокатори — уособлення потворної державної системи, яка хоче притлумити кожен проблиск живої думки) становлять основну канву і тюремних, і гратованих сонетів.
Особливість знайомства з тюремним світом починається від перших кроків перебування у цих, за словами Івана Франка, «державних апартаментах», де «салон, їдальня, й с... — все укупі». Знайомство з тюрмою починається від нівелювання людської особистості:
Гей, описали нас, немов
І назву, й вік, і ріст, і всю подобу,Волосся, очі, зуби, всі приміта - Тепер хоч в Відень нас на торг гоніте!
Гей, обшукали нас, немов бандита,
Всі кишені, всю одіж, всю особу,я
Ножі, тютюн і гроші, й всю оздобу Забрали — хоч в турецький рай ведіте!
(III сонет «Тюремних сонетів»).
Ситуативну подібність до зображеної картини зустрічаємо і в сонетах Івана Світличного. Але, боронь Боже, говорити тут про запозичення. Образні саркастичні паралелізми виникають внаслідок абсолютної автентичності ситуацій, які довелося особисто пережити обом авторам. Процитуємо повністю сонет Івана Світличного «Шмон»:
Стою — як мати народила:
Без трусиків, без панталон.
Точнісінько, як Аполлон,
Безличний. А сержант без мила
Поліз у рот, у афєдрон,
Пильнує, стерво, щоб бацила Антирежимності не звила Гнізда крамоли. Шмон є шмон.
Сержант шманає по порядку І кожну латку, кожну складу,
І кожен рубчик, кожен шов.
Штани, труси, матню, холоші Немов, пардон, шукає воші.
Та чорта пухлого знайшов.
В обох випадках, при згадці про «кибель» у Франка і «парашу» у Світличного. «Петрарка в гробі перевернесь», бо тут і тут— лексика підбирається з тюремних вульгаризмів, бо й справді: «ми ж тут живемо в клоаці, то де ж нам взяти кращих декорацій?»
У передмові до збірки «Гратовані сонети» Іван Кошелівець пише, що в абсолютно неможливих для життя і творчості обставинах ув’язнення «Світличний зумів перемогти неподоланне і знайшов вихід у найконденсованішому вияві творчості — повернувся до поезії з якої починав кільканадцять років тому». Стверджує дослідник і те, що «й вибір саме форми сонета (у цій збірці лише кілька поезій «поза сонетами») не випадковий: цю безсмертну чотирнадцятирядкову строфу дається належно опанувати лише людям певного рівня культури, здатним інтелектуально дисциплінувати себе». Тексти поезій до збірки «Гратовані сонети» упорядкувала сестра письменника Надія Світлична, що на той час також відбула свій тюремний термін і повернулася з ув’янення. Значну частину вміщених у збірці віршів вона відтворила з пам’яті. Це насамперед стосується циклу «Камерні мотиви», що був створений упродовж 16 місяців перебування у Київському слідчому ізоляторі КДБ.
Поезії з ув’язнення нелегально перевозила дружина поета Леоніда Світлична. Інколи автор пересилав їх у листах, а за кордон, за свідченням Леоніди Світличної, їх переправляв Лев Копелєв. Поезії збірки «Гратовані сонети» об’єднані у дев’ять циклів: «Камерні мотиви», «Три свободи», «Іменні сонети і посвяти», «Безбожні сонети», «Музи і грації», «Пленер», «Мефісто-Фавст», «Поза сонетами». Книгу відкриває сонет «Інтродукція». Епіграфом до нього служить строфа із поезії Шевченка:
Не для людей, тієї слави —
Мережані та кучеряві
Оці вірші віршую я,
Для себе, братіє моя.
Ці рядки створюють відповідний настрій, що так необхідний авторові для самозахисту, самозбереження, самоутвердження. Духовна опора на ще одного українського політв’язня, свого геніального попередника — Тараса Шевченка, дає наснагу поетові — «ганебному зекові, державному злодієві», що був «живцем вмурований у склеп», — ожити й боротися.
Збірку Івана Світличного «Гратовані сонети» після її виходу могла читати тільки українська діаспора. В Україні вона була доступна зі зрозумілих причин лише поодиноким читачам. Відтоді книжка ні в Україні, ні поза її межами не перевидавалася, хоч таке видання готував сам автор. Оця, власне, редакційна праця над текстами своїх поезій має сьогодні для дослідників його творчості визначальне значення, адже вона характеризує автора як невтомного шліфувальника слова. Це тим більше важливо, що наступні поетчні збірки «Серце для куль і для рим», «У мене — тільки слово», а також твори, вміщені в колективному збірнику в’язничної лірики «Очима серця» та в періодиці, в квартальнику «Зона», вже друкувалися без участі автора. Видану у Мюнхені збірку привезла Іванові Олексійовичу на заслання дружина Леоніда Світлична десь у 1979 чи 1980 р. Автор прискіпливо «походив» по ній (Як свідчать друзі, цей термін належить Світличному, в ньому — вироблений ним принцип працювати з текстом: робити помітки і правки безпосередньо в тексті) і знову ж через дружину відправив у Москву. Ця відредагована збірка була переслана за кордон для повторного видруку у видавництві «Смолоскип». На жаль, вона не була перевидана. Автор змінив її назву, книжка мала називатися «Кожний день — Великдень». У цій назві віддзеркалювався настрій ув’язненого поета, який за гратами, в неволі відчував себе абсолютно вільним, розкутим (воскреслим) у своїх думках і почуттях. У «малій зоні» він міг говорити про те, чого не могли собі дозволити митці на волі, яка була, без сумніву, всього-навсього «великою зоною» (цими визначеннями послуговувалися в’язні беріївських гулагів). Спостереження над текстами згаданих книг дають підстави стверджувати, що майже всі авторські правки були враховані, коли готувалася збірка оригінальних поезій та перекладів «У мене — тільки слово» (1994), яку упорядкувала Леоніда Світлична. Одначе, книга «Серце для куль і для рим» (1990) вийшла без цих правок, а тому деякі вірші мають явно спотворений вигляд (наприклад, сонет «Я — декадент» насправді називається «Я — дисидент», і цілком зрозуміло, що назва ця первісна під час передачі з ув’язнення була змінена для конспірації).
Редагуючи «Гратовані сонети», Іван Світличний найпильнішу увагу звернув на впорядкування змісту збірки. Крім редакційних правок, книга мала бути значно об’ємнішою. За побажанням автора сюди увійшли також нові цикли: «Вітчизна», «Я — дисидент», «Варіації на виспівані теми». До останнього із названих циклів включено твори «Пам’ятник» (Горацієве), «Пліфон. Гімн богам», «Пророк» (Пушкінське), «Шевченків триптих», «Позаяк» (Верленівське), «Ми — мужчини» (Кіплінгове). Сьогодні упорядкований І. Світличним варіант «Гратованих сонетів» існує лише в єдиному екземплярі, виражаючи таким чином авторську волю. Він і був включений Леонідою Світличною у збірку «У мене — тільки слово».
У листі до Анни-Галі Горбач (Німеччина) від 15 вересня 1978 р. Іван Світличний з приводу переспіву «Позаяк» писав: «...Наводжу Вам такий кандідівський соцреалістичний вірш, наслідування Верленові (його вірш «Позаяк» мені так сподобався, що я його в 1974 році — також не кращий для мене час — переклав, але перекладу при собі вже не маю або не можу знайти серед маси своїх паперів... Отже, соцреалістичне наслідування Верленові через чотири роки після перекладу». Переклад потім знайшовся. Таким чином, існує два варіанти Верленового вірша у перекладі й вільному переспіві Світличного: переспів, про який пише поет у листі, здійснений 1978 р., і раніший переклад, який десь був загубився, опублікований у збірці «Серце для куль і для рим».
Новий цикл у відредагованій автором збірці склали вірші під назвою «Я — дисидент». Як уже сказано, текст на волю автор передав під зашифрованою назвою «Я — декадент». Звичайно, це була конспірація. Але, на жаль, саме ця назва ввійшла до книги «Серце для куль і для рим», що готувалася дещо поспіхом, оскільки наближався ювілей письменника. Вірші циклу сповнені глибокого усвідомлення своєї участі у дисидентському рухові й глибокої віри в те, що тоталітарна імперія приречена на розвал, а ідеї тих, хто протистоїть комуно-тоталітарній системі, стануть реальністю:
І буде так: полуда з віч спаде
І чорно ви позаздрите, братове,
Невірам, хто за щастя гонорове
Носив шляхетний титул — дисидент.
Значні корективи вніс автор у цикл, до якого увійшли сонети «Моїй сучасниці Поезії», «Син гармонії», «Навіщо тріолети їсти?». У книжці «У мене — тільки слово» останній з наведених віршів поданий під назвою «Тріолет». В авторській редакції «Гратованих сонетів» Світличний зробив поправки та уточнення щодо посвят. Цикл повинен був називатися «Іменні сонети і посвяти». Сюди автор відносить вірші, присвячені Леоніді Світличній («Тебе нема, а я живу Тобою»), «Моєму землякові В.Л. Петровському», диптих, присвячений Надії Світличній («Лебедина пісня», «Надії»), а також сонета, присвячені Раїсі Мороз, Михайлині Коцюбинській, Василеві Захарченкові, Вікторові Петровському, Ігореві Калинцю. «Випадковий сонет» присвячений у редагованому примірнику Борисові Ангоненку-Даввдовичу, «Ми — дерева» — Світлані Кириченко, «Ностальгія» — Михайлові Брайчевському. Значна частина віршів циклу «Іменні сонети і посвяти» датована: посвята Василеві Симоненкові, Євгенові Сверстюкові, Зінаїді Франко віднесені до 1972 р., Василеві Стусові — до 1973 р., Михайлині Коцюбинський, Василеві Захарченкові —до 1977 р.
І. Світличний вніс чимало мовно-стилістичних виправлень у тексти сонетів. І тут варто нагадати, що проблеми мовознавства, особливо лексикології, були його фаховим зацікавленням упродовж усього творчого життя. Саме тому поет не обійшов увагою жодної лексичної неточності, жодної помилки щодо вживання розділового знаку. І від цього скрупульозного доопрацювання його твори, звичайно, тільки виграли. Прикладом можуть служити сонети «Вічний шмон», «Завжди в’язень», «Сонет вдячності», «Моя свобода», «Чернець», «Глина», «Рояль», «Орел», посвяти Сверспокові, Симоненкові, Стусові, Семикіній. Поезія «Порціями» у виправленому автором примірнику доповнена ще однією строфою.
Таким чином, твердження, що для Івана Світличного праця над словом була стилем його життя, не є фігуральним висловом: воно відображає основну прикмету його творчої лабораторії.
Л-ра: Дзвін. – 1997. – № 8. – С. 154-157.
Твори
Критика
