Біографія Івана Світличного
Він був духовним рушієм багатьох важливих ідей і змагань «шістдесятників», непомітно й ненав'язливо опинявся в центрі кожної культурної акції. Був натхненником самвидаву, вмів робити надбанням інших те, що відкривалося йому. Мали-таки рацію тюремники, вважаючи його носієм «небезпечного знання», інакодумства, поширення крамольної літератури.
Народився Іван Світличний 20 вересня 1929 року в с. Половинкиному Старобільського району на Луганщині, в родині колгоспників. До школи пішов у рідному селі 1937, а 1943-го, намагаючись разом з іншими підлітками підірвати німецьку техніку, лишився без пальців на руках. Після закінчення 1947 Старобільської середньої школи вступив на філологічний факультет Харківського університету. Закінчив університет з відзнакою, 1952 став аспірантом Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН УРСР. Якийсь час був відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідував відділом критики журналу «Дніпро»; з 1957 по 1963 рік — молодший науковий працівник Інституту літератури, ще рік — на такій же посаді в Інституті філософії Академії наук. Далі — робота в Товаристві охорони природи і вже й зовсім вимушений перехід на «творчий хліб», перебивання випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем.
Уперше Світличного заарештовано 1965, через вісім місяців одпущено на волю. Після цього ні про яку роботу за фахом не могло бути й мови. У січні 1972 — другий арешт, засудження на 7 років таборів і 5 років заслання. Табір відбував у Пермській області (ВС 385/35, 36), заслання — в Алтайському краї (Усть-Кан, Майма). На засланні працював нічним сторожем, палітурником у бібліотеці. Незважаючи на те, що 1981 внаслідок тяжкого інсульту став інвалідом 1-ї групи, термін відбув увесь. Прожив іще понад 10 років, але до нормальної творчої праці повернутися вже не зміг.
Іван Світличний помер 25 жовтня 1992 року. Похований на Байковому кладовищі.
Як критик і літературознавець Іван Світличний був носієм і продовжувачем традицій «харківської філологічної школи», з її виразним теоретичним спрямуванням. Перші його статті, як і незакінчена дисертація з теорії художнього образу, були, природно, продуктом реальної літературознавчої ситуації 50-х років, проте навіть тоді він висловив низку свіжих думок.
Надруковані 1961 у «Вітчизні» дві статті «Людина приїздить на село» та «Боги і наволоч» знаменували народження нової «натуральної» критики, що базувалася не на умоглядних схемах, а виходила з реальної ситуації в житті й мистецтві. Незвичним було й розважливе слово, мовлене про творчість загальновизнаних живих «класиків», яка перебувала «поза межами будь-якої серйозної розмови» («Письменник і критик... А читач?»).
У своїх критичних публікаціях Іван Світличний нерідко вдається до засобів іронії, сарказму («Розгортання фраз, тез і абзаців у наукові трактати», «Своєрідні взаємофактори, або висхідний кінець фантазії М. Равлюка», «Я просто йду і мрію на ходу...»). Як вельми дотепний спалах іронії було сприйнято статтю «Гармонія і алгебра», опубліковану 1965 у «Дніпрі».
І. Світличний всіляко підтримує свіже талановите слово (І. Драча, Ліни Костенко, М. Вінграновського), захищаючи від невіглаських звинувачень в усяких «ізмах». І робить це легко, аргументовано, з тонким інтелігентним гумором. Рецензія на збірку І. Калинця «Відчинення вертепу» («На калині клином світ зійшовся», 1968) досі лишається одним з найглибших літературознавчих проникнень в особливості міфопоетичного світу митця.
Остання з друкованих у журналах критичних студій Івана Світличного побачила світ (під прізвищем А. Перепаді) 1970 в «Жовтні». Це фахово компетентна докладна рецензія на тритомний «Російсько-український словник» (у першому варіанті ремінісцентно названа «Словникові холодини»). Тут намацано больові точки панівної явно русифікаторської словникової політики.
Звертався І. Світличний і до творчості Т. Шевченка. В одній з ранніх статей «Художні скарби «Великого льоху» (1962) він досить-таки повно наводить (удаючись до спростування) версію символіки цього твору, запропоновану Смаль-Стоцьким. У «коментарі критичному до коментаря наукового» (1965) вельми прискіпливо, з цікавими й слушними зауваженнями та доповненнями прорецензовано «Коментар до «Кобзаря» Шевченка, здійснений Ю. Івакіним. І, нарешті, стаття «Духовна драма Шевченка», написана в таборі (1976) і опублікована лише незадовго до смерті у збірці «Серце для куль і для рим» (1990). Тут літературознавець рішуче виступає проти ретушування «Кобзаря» за простолінійною схемою: «добрі люди» — «лихі пани».
У поетичній творчості І. Світличного знаходимо суголосні цим роздумам інвективи проти «посполитих», інертної маси «салоїдів»; сповідування лицарського кодексу честі («Яремі Світличному»), декларування тяжкої любові до Вітчизни («Шевченко»).
Поезія стала для Світличного духовним прихистком, рятунком і самоствердженням. Своєрідним тюремним щоденником є цикл «Гратовані сонети», що привертає увагу насамперед зіткненням двох, здавалося б, непоєднуваних стихій — елітарної поетичної форми і не вельми «естетичного» змісту.
Ця поезія одверто ангажована, з чіткою соціальною адресою. Поезія логізована — в ній розвивається задана теза; вона, безперечно, дидактична — тяжіє до формули-висновку, формули-гасла, заклику. Але в українській літературі протягом усього її розвитку — від Шевченка до Стуса — така поезія завжди лишалась актуальною. Тим-то й Світличний, маючи значно ширші й вільніші погляди на суть і роль поезії, обстоюючи право на самодостатність асоціативного мислення, захоплюючись паростками нової, авангардової та модерної лірики, сам усе ж таки лишався поетом раціонального типу. Зерном поетичного розвитку думки слугує то відома сентенція, приказка, то цитата — прихована чи явна. В основі багатьох поезій — розгорнуте осмислення моральних максим — «Відчай», «Жалісний сонет», «Голова на палі», «Моя свобода» та ін.
Поет творить собі свій тюремний Парнас, розмовляючи з музами, з літературними вчителями й побратимами, вливаючись, наперекір обставинам, у літературний процес.
Переростають рамки поетичної публіцистики такі сонети, як «Панасові Заливасі», «Ти всім, чим лиш могла, була мені...», вірш-посвята «Г. Севрук», «Рондель».
Чи не найсильнішою в поетичному доробку Івана Світличного є написана в таборі поема «Курбас». Не в усьому довершена, вона привертає потужністю та спонтанністю чуттєвого самовиверження, що походить від повноти злиття з матеріалом, од внутрішньої ідентифікації автора з ліричним персонажем.
Досить значним і професійно найдосконалішим є перекладацький доробок І. Світличного (переважно зі слов'янських мов та французької: Незвал, Словацький, Десанка Максимович, Лафонтен і Ронсар, Бодлер, Елюар, Сюперв'єль, Мішо, Верлен...). Переклад-переспів «Слова про Ігорів похід» з оригінальним тлумаченням «темних місць» — останнє, що встиг зробити на засланні. Найліпше з-поміж перекладацької спадщини — поетична інтерпретація Беранже, що 1970 чудом побачила світ з незміненим прізвищем перекладача у видавництві «Дніпро».
Твори
Критика
