Істинність магічного простору мистецтва (За романом Дж. Фаулза «Маг»)

Ольга Кабкова

Роман англійця Дж. Фаулза «Маг» є одним із зразків постмодерної літератури. Це твір відомий, не один раз досліджуваний, проте відкритий для інтерпретацій. Сам автор у передмові (1976 р.) до роману твердив: «Його ідея — це відгук, який він пробуджує в читачі, а заданих заздалегідь «вірних» реакцій, наскільки я знаю, не буває».

В центрі роману історія творення тексту життя Ніколаса Ерфе. Зауважимо, що текст його життя від початку складався з певних соціально зумовлених схем: виховання в батьківській родині, сирітство, навчання в Оксфордському університеті, долучення до ідей екзистенціалізму, стосунки з жінками, викладацька діяльність у провінційній школі. Все за певною схемою, за певною унормованою моделлю (за винятком хіба що сирітства). Зазначимо, що він існував у межах унормованої моделі і ніколи не дозволяв собі відстороненого погляду на неї. Він ніколи не дозволяв собі вийти за межі печери власного «ego» (для Платона проблема теорії пізнання узгоджується з печерою).

Несподівано в тлумаченні тексту життя Ніколаса трапилася зміна. Замість структурального способу аналізу життя йому відкрився постмодерний, постструктуральний спосіб інтерпретації тексту власного життя та людського світу. Він спізнався з постмодерною епістемологічною непевністю. В розгортанні сюжету його життя трапився поворот: він опинився на одному з грецьких островів — Праксосі. Сам простір цього острова передбачав іншу норму буття. Природа була позначена першочистотою, першогармонією, першорухом і духовністю. «Таким світ був до появи техніки, а може, і до людини, і кожна дрібна подія... здобувала неспівмірну значущість, відтінену, виділену, одухотворену самотністю. Ніде більше немає такої блаженної, такої південної самотності. Страх був чужий острову. Якщо його хтось і зачаклував, то німфи, а не чудовиська». «Море та гори плавали в рівному вечірньому сяянні. Спокій, одвічна стихія, порожнеча, золоте повітря, блакитна тиха далечінь, як на пейзажах Клода». Море огортало острів і щохвилини народжувало цю землю, як Венеру з піни морської.

З цією природною та духовною первісністю узгоджувалась примарність. Історія грецької цивілізації існувала в наявному бутті як реальність і як фантом. Імена Арістотеля, Сократа, Аполлона і Гермеса були іменами звичайних мешканців селища на острові та давньогрецьких богів і мудреців.

Примарність подій, які відбуваються і відбуватимуться з Ніколасом Ерфе, увиразнюється завдяки Кончісу. Власник вілли Бурані, загадковий дідуган Кончіс, «розважає» гостя різними історіями, книжками, пригодами. Учасниками цих пригод будуть Аполлон, Артеміда, німфа і фавн; божевільна Лілі Монтгомері, акторки Джулія та Джун Холмс; військові часів Другої світової війни, дійові особи психіатричного експерименту. Лілія де Сейтас зі своїми дочками тощо.

Очевидно, що «пригоди», якими Кончіс «частуватиме» Ніколаса Ерфе, розгортатимуться в рівній мірі в просторі побутовому, психологічному, мистецькому і філософському. Кончіс у своїх оповідях та інсценізаціях розкриватиме йому глибину світу. Він змусить молодого викладача не лише вислухати історії про власні пригоди, не лише пройти через аналогічні випробування, але й перейнятися думкою про те, що все, що відбувається з Ніколасом, вже з кимось і колись було.

Кончіс сприятиме тому, що Ніколас зазирне в глиб власного «я». Це відбувається під час гіпнотичного сеансу, коли героєві унаочнилася істинна реальність, «що розповідала про себе універсальною мовою; не стало ані релігії, ані суспільства, ані людської солідарності: всі ці ідеали під гіпнозом перетворилися на ніщо. Ані пантеїзму, ані гуманізму. Проте щось значно більш об’ємне, байдуже і незбагненне. Ця реальність перебувала у вічній взаємодії. Ані добро, ані зло; ані краса, ані потворність. Ні потягу, ні відрази. Лише взаємодія. І безмірна самотність індивіда, його граничне відчуження від того, що ним не є, збіглися з граничним взаємопроникненням всього і вся. Крайнощі зливалися, оскільки обумовлювали одна одну. Байдужість речей була невіддільна від їх спорідненості... з не відомою досі ясністю відкрилося, що інше існує нарівні з «я».

Таке ж відкриття «я» відбувається і в ситуаціях вибору, в яких Ніколас опиняється з примхи Кончіса.

Кончіс узгоджує простір, в якому розгортаються події, з самими подіями. Він наповнює первісно-природний і мистецький простір Праксоса духовно-матеріальними дійствами, в яких все є вигаданим, штучно створеним, зумисно розіграним, а разом з тим все є істинним.

Можна говорити про істинність магічного простору такого мистецтва саме тому, що цей простір не претендує на серйозність, остаточність і закостенілість. У цьому просторі все розіграш, все ненадовго, все рухається, живе, перетікає одне в одне. Відтак у цьому просторі долається кожна окрема приватна ілюзія. Врешті-решт, кожний приватний остаточний висновок є ілюзорним. Тут долається остаточність речі. Тут усе існує, і кожна сутність знов розкривається існуванням. «Отримати відповідь, — стверджує Кончіс, — все одно, що померти».

Кончіс існує в цьому дивному театрі, де немає сцени і глядацької зали, де є «п’єса, але без драматурга і глядачів. Лише актори». Сценарій в його театрі обумовленій «позамежним» первісним людським досвідом, ситуаціями та образами, зумовленими «матрицею» людської свідомості.

В самому образі Кончіса матеріалізовано юнгіанський «первісний образ» лікаря і вчителя людства або чарівника: «Це архетип Мудрого старця, помічника і рятівника, але також і чаклуна, ошуканця, розбещувача і спокусника. Цей образ спить у могилі несвідомого від початку часів, він пробуджується кожного разу, коли настає час безладу і фатальні помилки зводять суспільство на манівці. Тому що, коли люди збиваються з дороги, їм потрібний поводир або вчитель, або навіть лікар. Спокуслива омана схожа на отруту, яка одночасно може бути ліками, але й тінь рятівника може перетворитися на лютого руйнівника. Ці сили протилежностей здійснюють працю в самому міфічному лікарі; лікар, що лікує рану, сам є поранений; класичним прикладом цього є Хірон».

Кончіс не є на віллі Бурані, в цьому примарно-природному просторі, всезнаючим Богом. Вірніше, в особі Кончіса об’єднуються Бог і Випадок і різні божества (Зевс, Пан, Мінотавр, а також Просперо і Калібан з п’єси Шекспіра «Буря», Маг з єгипетських карт Таро, цар Тартару Гадес, а також лікар-психіатр, митець, божевільний, знуджений багач).

Те саме можна сказати про будь-якого з учасників фантасмагоричного дійства. Всім їм «судилося брести на поклик таємничого голосу, ні, багатьох голосів, крізь нетрі рівноправних імовірностей».

Зауважимо, що Ніколас стане справжнім учасником дійства Кончіса, лише коли відкриє глибину свого «я» (колективне несвідоме Юнга), перейметься ідеєю екзистенційного вільного вибору і не полишить думки про випадковість такого вибору. «Чим глибше ви усвідомлюєте свободу, тим менше нею володієте», — твердить Кончіс. А це і означає узгодження індивідуальної свободи з безмежжям свободи колективного несвідомого, узгодження особистої свободи з свободою іншого. У передмові до роману «Маг» Дж. Фаулз писав: «Свобода, навіть найвідносніша — можливо, химера; але я дотепер дотримуюсь іншої думки».

Непевність і примарність простору Бурані мусить бути доведеною до межі, щоб максимально відкрилася енергія приватного пошуку Ніколаса. А це і є творення, життя поруч із таємницею, у передчутті таємниці. Як стверджувалося в трактаті Кончіса: «...В будь-якій загадці таїться енергія, і той, хто шукає відповідь, цією енергією живиться».

Ніколас має відчути себе розібраним на складові, на деталі; перейнятися непевністю, двоїстістю, двозначністю кожної ланки і «зібрати», створити себе таким, яким він є. Сприйняти себе таким, яким він є і погодитися з собою таким, яким він є.

Має зреалізуватися пророцтво вірша, з якого почалося знайомство молодого викладача з мешканцями вілли Бурані:

Ми будемо мандрувати думкою,
І наприкінці мандрів прийдемо
Туди, звідки ми вийшли,
І побачимо свій край вперше.

Ніколас має вийти з простору Кончіса, перейнявшись відчуттям постмодерної нонієрархії. Частина і ціле, закономірність і випадок, матеріальне і духовне не вивищуються одне над одним, а проростають одне одним, зумовлюючи рівнозначність аналітичного висновку і інтуїтивного прозріння, візуального образу і відлуння «іншого» світу, власної думки і іншої інтерпретації, індивідуального досвіду і колективного узагальнення. В цьому просторі рівновагомих полюсів усе вирішує його (Ніколаса Ерфе) вільний вибір, внаслідок якого все відбувається і чого не можна повернути назад. Такий вибір є остаточним, але не безперечним, оскільки в ньому завжди присутня випадковість, посмішка Кончіса. «Ця посмішка означає: могло не бути, але є».

Л-ра: Всесвіт. – 2002. – № 11-12. – С. 133-134.

Біографія

Твори

Критика