29.09.2022

Фаулз Джон (John Fowles)

Джон Фаулз. Мантиса

(Уривок)

Після того, уважно вивчаючи, що таке є я сам, я зміг уявити, що не маю тіла, що немає ані світу, ані місця, де б я перебував, однак ніяк не міг уявити, що саме тому й не існую; навпаки, з того факту, що піддаю сумніву істинність інших об'єктів, зрозуміло й безперечно випливало, що я існую. А коли б перестав мислити, то, дарма що все решта, яке я будь-коли уявляв, було істинним, все ж не залишилося б підстав для висновку про те, що існую. З цього я довідався, що я субстанція, вся сутність, або природа якої полягає в мисленні, субстанція, котра для свого існування не потребує ніякого місця й не залежить від жодної матеріальної речі. Таким чином, моє "я", душа, яка робить мене тим, чим я є, зовсім відмінна від тіла і її легше пізнати, ніж тіло; і навіть якби його зовсім не було, вона б і надалі залишалася тим, чим вона є.

Рене Декарт, Роздуми про метод

СІЛЬВІЯ: А зараз про серйозне. Зорі віщують, що я вийду заміж за вельможу і ніяк не менше.

ДОРАНТЕ: Якщо б то був я, то почувся б у небезпеці й утік зі страху, що твій гороскоп справдиться. Я не вірю в астрологію... але щиро вірю в твоє обличчя.

СІЛЬВІЯ (до себе): Отже ж набрид! (До Доранте): Може, пора припинити? Яке твоє діло, якщо моя доля скидає тебе з рахунку?

ДОРАНТЕ: Але вона ніколи не віщувала, що я не закохаюся в тебе.

СІЛЬВІЯ: Ні, але також ніколи не говорила, що тобі від цього буде добре. І повір мені, це таки правда. Гадаю, ти здатен говорити про щось інше, крім кохання?

ДОРАНТЕ: Одразу, як тільки ти перестанеш викликати його.

СІЛЬВІЯ: Ні, це ж обурливо. Я вже втрачаю терпець. Востаннє кажу: годі мене кохати!

ДОРАНТЕ: Хіба б тебе не було на світі!

Маріво, Гра кохання й випадку

Всі їх уявляли молодими, вродливими, цнотливими дівчатами, які віддають перевагу самотності, зазвичай з'являються в різному вбранні, залежно від того, покровительками якого мистецтва чи наук вони є.

Лампрієр, Музи

Світоносна безформна імла... таке відчуття, що вона пливе, мов божество, наче вона всьому початок і кінець... альфа й омега... згусток свідомості над білим мревом і погляд згори вниз; затим по певному часі гострота щастя вщухає,— якесь момотіння й шастання тіней перекреслює враження про безмежний простір і неосяжні володіння, спадає на думку щось набагато дрібніше й непривітне. І вже тут, коли саму сутність пронизує приреченість падіння, бурмотіння переходить у голоси, тіні перетворюються на людські обличчя. Так буває, коли переглядаєш іноземний фільм. Нічого знайомого: мова, місце дії, дійові особи — все чуже. Образи та поняття починають пливти: ось вони зливаються в одне, ось розпадаються на частини, мов амеби в болоті,— вочевидь неймовірно заклопотані, а насправді безцільні в своїй метушні. Ці поєднання форм і відчуттів, напівзнайомі звуки та звукосполучення,— вони знаходять відгук у душі, наче алгебраїчні формули шкільних днів, викарбувані в пам'яті з допомогою старого як світ зубріння, хоча вже давно забулося їхнє застосування та спосіб виведення. Очевидно, йдеться про відчуття, але позбавлені особистого, всього того, що вирізняє особу від особи; й позбавлені часових форм, усього того, що вирізняє теперішнє від минулого й майбутнього.

Ще якусь хвилю це почуття безособовості супроводжується втішним пізнанням своєї величі, підозрою, що якимось чином пощастило дістатися на сам верх. Але й воно брутально розсипається від дотику немилосердного демона дійсності. Наче в умоглядному сальто, зовнішній примус приводить до непоборного висновку, що насправді спина торкається ліжка, і не може бути й мови про величне паріння в стратосфері на перині ямбічних пентаметрів. Ось просто над головою світиться настінна лампа. Непоказна, прямокутна, з білого пластику. Світло. Ніч. Невеличка безлика кімната, блідо-сірі стіни кольору чаїного крила. Вічне забуття... принаймні нічого не відбувається, нічого особливого. Якщо не брати до уваги двох жінок, що пильно дивляться згори вниз.

На ближчому й набагато уважнішому обличчі читається потаємний докір, що призводить до небажаного висновку: чомусь їхня увага прикута до цього місця... скажімо, до "мене". На обличчі розквітла усмішка, жінка нахиляється. В її очах одночасно співчутлива й скептична стурбованість: може, я симулюю?

— Любий?..

Боляче шпигає гнітюча підозра, що я — не просто якесь "я", а "я" чоловічого роду. Ось, мабуть, чому мене враз переповнює почуття нижчості, безпорадності та глупоти. "Свідомість", "я", або ж все-таки "він", видивляються, як вуста жінки опускаються все нижче і нижче, наче парашутист. Затим торкаються його чола. Дотик і запах... це не може бути ані кіно, ані сон. її обличчя зависло прямо над ним. З рожевого отвору чуються пошепки вимовлені слова:

— Любий, ти знаєш, хто я? Здивований, він мовчить.

— Я — Клер1.

Усе одно нічого не ясно.

— Твоя дружина, любий. Пам'ятаєш?

— Дружина?

Невимовно дивно й лячно: дізнатися про вміння говорити тільки завдяки почутим звукам. Карі очі натякають на страхітливу прірву подружньої зради. Він намагається сполучити слова з особою, особу — з самим собою. Нічого не виходить. Зрештою переводить погляд на молодшу жінку, яка стоїть з іншого боку ліжка. Вона теж усміхається, однак її усмішка професійна й байдужа. Ця жінка тримає руки в кишенях, вона уважно спостерігає за тим, що відбувається, і на ній білий лікарський халат. А зараз з її губів теж зриваються слова:

— Ви можете сказати, як вас звати?

Аякже. Ім'я!.. Імені немає. Нічого немає. Ні минулого, ні де, ні звідкіля. Відчуття порожнечі під ногами й майже одразу усвідомлення її неподоланності. Він падає, у відчаї хапається за порожнечу, але ні за що хапатись, нема на що спертися. Він із раптовим жахом шукає очима порятунку в очах жінки у білому. Та підступає ближче:

— Я — ваш лікар. А це — ваша дружина. Будь ласка, погляньте на неї. Ви пам'ятаєте її? Ви бачили її раніше? Вам щось про неї відомо?

Він удивляється. В погляді дружини сподівання, а ще біль і майже роздратування, наче їй відразливі й сама безглуздість розпитування, і його порожні очі. Вочевидь вона нервується і вже втомилась, на ній надто багато фарби,— наче одягла на обличчя маску, щоб стримати зойк. Зрештою, хоче чогось, чого він не може їй дати.

З її губів зриваються імена людей, назви вулиць, місцевостей, незрозумілі слова. Вона повторює їх по кілька разів. Мабуть, деякі з них йому траплялося чути й раніше,— просто як слова; однак він не має найменшого поняття, яке значення вона в них вкладає, і тим паче не розуміє, чому вони повинні бути доказом злочинів, яких він не скоїв. Урешті він хитає головою. Йому хочеться заплющити очі, щоб повернути собі спокій і знову все забути, залишитися наодинці з сонною, порожньою сторінкою забуття. Жінка схиляється все ближче до нього й уважно вдивляється в його риси.

— Любий, будь ласка, спробуй... Добре? Заради мене. — Вона чекає секунду-дві на відповідь і зводить очі: — Боюся, погані його справи.

А тепер і лікарка схиляється над ним. Він відчуває, як її пальці ніжно піднімають йому повіки — це вона розглядає його зіниці. Всміхається йому, наче дитині.

— Ви в шпиталі й можете почувати себе у повній безпеці.

— Це шпиталь?

— Ви ж знаєте, що таке шпиталь?

— Нещасливий випадок?

— Відімкнули струм,— у її майже холодних очах майнуло пожвавлення і відблиск співчутливого гумору. — Але незабаром ми знову ввімкнемо вас.

— Я не пам'ятаю, хто...

— Так, ми розуміємо.

Тут обізвалася друга жінка:

— Майлзе!..

— Які милі?1

— Тебе звати Майлз, любий. Майлз Ґрін.

Перед очима війнула якась примара, наче кажан у сутінках, та не встиг він її роздивитися, як вона розтанула.

— Що зі мною трапилося?

— Нічого, любий. Нічого такого, чого не можна вилікувати.

Він знав — це неправда. І вона розуміє, що він про це здогадується. Але чи не забагато вона знає?

— Хто ви?

— Клер. Твоя дружина.

Вона повторила ім'я, цього разу якось невпевнено, наче вже й сама почала сумніватися у тому, що каже. Він перевів погляд угору. Стеля була дивна, але водночас приємна для ока. Кольору чаїного крила,— так, чаїного, хто ж не знає чайок,— трохи вигнута вгору, викладена плитками у вигляді невеликих рельєфних квадратів, у кожного з яких посередині маленький, обтягнутий сірою тканиною ґудзик. Усе це разом утворює безконечні перевернуті ряди мініатюрних, але досконало впорядкованих кротовин або мурашників. У тиші, що запала на хвилю, вухо вловило нові звуки,— досі він не звертав уваги на цокання годинника. Лікарка знову нахилилася над ліжком:

— Якого кольору в мене очі?

— Темно-карі.

— А волосся?

— Темне.

— Обличчя?

— Бліде. Шкіра гладенька.

— Як ви гадаєте, скільки мені років? Спробуйте вгадати. Він здивовано глянув на неї:

— Двадцять сім. Або вісім.

— Гаразд. — Вона підбадьорливо всміхнулася; затим повела далі допит нейтральним, але жвавим голосом: — А зараз скажіть, хто написав "Хроніку Піквікського клубу"?

— Діккенс.

— А "Сон зимової ночі"? Ви не знаєте? Він знову видивився на неї:

— ...літньої ночі.

— Правильно. То хто ж?

— Шекспір.

— Чи можете згадати якусь дійову особу в цій п'єсі?

— Паливода. — Затим додав: — Титанія.

— Чому ви запам'ятали саме цих двох?

— Бог його знає.

— Коли ви востаннє бачили цю п'єсу на сцені?

Він заплющив очі й замислився. Тоді знову розплющив їх і похитав головою.

— Не переймайтеся. А зараз — скільки буде вісім помножити на вісім?

— Шістдесят чотири.

— А тридцять відняти дев'ятнадцять?

— Одинадцять.

— Чудово. Найвища оцінка.

Лікарка випросталася. Він хотів їй сказати, що відповіді прийшли з нізвідки, а загадкова здатність давати правильні відповіді тільки поглибила його нерозуміння. Він зробив був кволу спробу підвестися, та щось його втримало на ліжку;

дуже вже щільно підіткнули йому простирадло; а ще та слабкість і втрата самовлади, як під час нічних жахіть, де бажання руху і сам рух розділяють цілі епохи. Почувався, наче немовля в колисці.

— Лежіть тихо, містере Ґрін. Вам дали заспокійливе.

Його незбагненна тривога зросла. І все ж не можна було не йняти віри цим жвавим темним очам. У них проглядала іронія старої коханки — зараз цілком далека і байдужа, але все ще з печаттю ніжної зацікавленості. Друга жінка торкнулася його плеча, відвойовуючи належну їй частку уваги:

— Нам треба набратися терпіння.

Все триватиме кілька днів.

Він неохоче перевів погляд на її обличчя; вимовлене нею "нам" викликало підсвідомий опір:

— Я вас уперше бачу.

Груди жінки здригнулися від стримуваного сміху, її вразили його безглузді слова.

— Боюся, що таки не вперше, любий. Ти мене бачив кожного дня ось уже десять років поспіль. Ми одружені. Маємо дітей. Ти повинен це пам'ятати.

— Нічого я не пам'ятаю.

Жінка зітхнула, ледь схилила голову й знову поглянула на лікарку, яка, як він уже відчув, теж поділяє — хоча хіба помітиш це за її вмінням поводитись у присутності пацієнта — його всезростаюче невдоволення промовистими натяками на його провину чи на моральний імператив. Ця жінка надто палко бажала підтвердити право власності на нього. А перш за все слід самому добре знати, кому ти хочеш належати. Він відчув бажання стати недоторканним; нехай навіть річчю, якою вона ніби володіє. З цим доведеться миритись. Але він аж ніяк не стане прирученою тваринкою, з допомогою якої вона доведе свої права. Найкраще поринути назад у ніщо, в хаос, у сіру тишу з цоканням годинника. Він дозволив повікам опуститися. Й майже відразу знову почув голос лікарки:

— Місіс Ґрін, зараз я б хотіла почати деякі вступні процедури.

— Так, звичайно. — Він помітив, як на обличчі "дружини" з'явилася дурнувата усмішечка, ті зверталася до лікарки поверх ліжка з хворим, як жінка до жінки: — Мені буде приємно знати, що він залишається в таких добрих руках. — Затим: — Ви ж мене відразу сповістите, якщо?..

— Відразу. Не турбуйтесь. Ця початкова стадія втрати орієнтації — зовсім звичайна річ.

Жінка, його нібито дружина, поглянула на нього згори. Досі непереконана, досі з мовчазним докором в очах. Він зрозумів, одначе з роздратуванням, а не зі співчуттям, що та метушиться, не маючи готового рецепту, як поводитись у такій ситуації.

— Майлзе, завтра я знову прийду. — Він нічого не відповів. — Будь ласка, постарайся допомогти лікарці. Все буде добре. Діти скучили за тобою. — Вона востаннє спробувала зворушити його: — Пам'ятаєш Джейн? Тома? Девіда?

В її голосі з'явилося щось схоже на улесливість, отож імена дітей прозвучали радше як несплачені рахунки, як натяки на минулі дорогі примхи. Вона знову зітхнула і дзьобнула його в губи: я почепила цей прапорець, тут моя територія.

Він не проводжає її поглядом, лежить нерухомо, поклавши руки вздовж тіла під простирадлом, і дивиться в стелю. Дві жінки впівголоса розмовляють десь біля дверей. Заспокійливе. Відімкнений струм. Анестезія. Операція. Він ворушить ступнями, торкається руками стегон. Голі. Мацає вище. Голісінький. Двері зачинилися, докторка повертається до нього, простягає руку, натискує кнопку виклику поруч із ліжком і якусь хвилю уважно дивиться на нього.

— Ви повинні постаратися зрозуміти, що для них це теж удар. Люди зазвичай і не підозрюють, наскільки їм важливо, що їх упізнають, уважаючи це доказом свого існування. Вони жахаються, коли трапляється щось схоже на ваш випадок. Розгублюються. Згодні?

— Я зовсім голий.

Вона всміхається, її розсмішило таке нелогічне продовження. Або ж те, що втрата одягу вразила його більше, ніж утрата пам'яті.

— Вам нічого не потрібно. Тут дуже тепло. Щиро кажучи, навіть надто тепло. — Лікарка торкнулася своєї білої туніки: — Під цим у мене нічого немає.

Вони виставляють на термостаті надто високу температуру, ми всі вже не раз скаржилися. Це при тому, що тут немає жодного вікна... А ви знаєте, що таке "термостат?".

— Приблизно.

Він спробував трохи звестись, аби нарешті розглянути кімнату. Вікон тут справді бракувало. Меблів теж майже не було, якщо не рахувати невеличкого столика та стільця в протилежному від ліжка лівому куті. Стіни були вкриті такими опуклими сірими квадратами, що й стеля. Й навіть двері в ногах ліжка виявились оббиті тим самим матеріалом. Тільки долівці дали спокій, намагаючись пом'якшити загальну монотонність: долівку встелили вичовганим килимком тілесно-рожевого кольору. Цей відтінок художники колись називали старою трояндою. Оббиття... м'яке... в'язниця: ніяк не збагнути взаємозв'язку між цими поняттями. Але він пошукав поглядом очі лікарки, й та напевно здогадалася, яких слів йому бракує.

— Задля тиші. Найсучасніший винахід. Звукоізоляція. Як тільки у вас відбудуться зрушення, ми переведемо вас до іншого приміщення.

— Годинник.

— Так,— вона показала рукою. Він висів на стіні за його головою, ближче до лівого кутка. То був абсурдно помпезний швейцарський годинник із зозулею, надмірно орнаментований, зі стилізованим альпійським дахом і невеличким юрмищем загадкових істот, селян, корів, альпійських рогів, едельвейсів і ще бозна-чого, вирізаного на кожному клаптику бурої дерев'яної поверхні. — Його нам залишив попередній пацієнт. Дуже порядний ірландець. Ми вирішили, що з годинником тут буде затишніше.

— Він страховинний.

— Вас він не турбуватиме. Ми від'єднали механізм, що відлічує години. Зозуля більше не кує.

Він не зводив очей з дурного годинника, з хаотичного вигляду, провислих нутрощів — гирьок і ланцюжків. Ця машина таки заважала. Символізувала щось, чого він боявся, хоча й не знав причини; аномалія, неспівмірне нагадування про все, чого не міг згадати.

— Його вилікували?

— Випадок був досить складний...

Він повернув голову і знову подивився на неї знизу вгору: отже, ні?

— Коли вам стане краще, я розповім про нього. Він обміркував почуте.

— Це ж не?..

— Не що?

— Божевільня?

— Ради Бога, ні. Ви в такому ж здоровому глузді, як я. Або й у ще здоровішому.

Зараз, чекаючи відповіді на виклик, вони сиділа край ліжка, згорнувши руки, впівоберта до нього. З нагрудної кишені туніки стирчали два олівці й футляр термометра. Темне волосся було стягнене тугим вузлом на потилиці, ніякої косметики; і все ж в обличчі було щось від класицизму, від середземноморської елегантності. Шкіра була надзвичайно чиста. Блідість її здавалася теплою,— мабуть, у жилах цієї жінки текла італійська кров; хоча манери виказували стовідсоткову англійку, очевидно, гарного виховання, навіть вищого класу, з добрим родоводом. Особливий тип молодої жінки, чиї здібності привели до серйозного фаху, замість марнувати життя у неробстві. Йому спало на гадку, чи, зрештою, вона бува не єврейка, не пагінець однієї з тих поважних сімей, які впродовж тривалого часу поєднували значні статки з ученістю та державною службою; затим йому майнуло інше: з якого це дива щось таке могло йому прийти на гадку? Вона простягла руку й торкнулася його, щоб підбадьорити:

— З вами усе буде гаразд. У нас були набагато гірші випадки.

— Це схоже на повернення у дитинство.

— Я розумію. Лікування може подіяти не відразу. Ми обоє повинні набратися терпіння,— вона усміхнулася. — Якщо так можна сказати. — Тоді відвелася й удруге натисла кнопку дзвінка поряд з узголів'ям, знову сіла на ліжко.

— А що це за шпиталь?

— Центральний,— лікарка уважно подивилася на нього. Він непорозуміло похитав головою. Вона опустила очі, та по якійсь хвилі зиркнула на нього одним зі своїх метких, пронизливих поглядів: — Я тут для того, щоб повернути вам вашу пам'ять. Подумайте. Адже про існування центрального шпиталю всяк знає.

Він понишпорив у пам'яті; й у якийсь дивовижний спосіб зрозумів одночасно дві речі: подібні пошуки — даремна трата часу, буде розумно, якщо він більше не робитиме таких спроб. Коли початковий шок минувся, виявилось, цілковита ізоляція від усього, ким ти був чи міг бути, не є аж таким неприємним: від тебе не сподіваються жодних подвигів, ти вільний од усіх зобов'язань, суть яких забута, хоча вони таки могли існувати. Це вантаж, якого ніхто не бачив, але голові без нього набагато легше. І попри все опіка врівноваженої та знаючої молодої жінки викликала неспокій. У скромному трикутному вирізі туніки було видно ніжну шию.

— Шкода, що я не можу глянути на своє обличчя.

— Я — ваше дзеркало. Поки що.

Він заглянув до нього і не побачив нічого певного.

— Чи не потрапив я в аварію? Вона спохмурніла.

— Боюся, саме так. Вас перетворили були на жабу. — Не одразу, вичитавши щось невловне в її очах, він зрозумів, що, жартуючи, лікарка хоче подолати його надмірну стурбованість власним станом. Він здобувся на кволу усмішку.

— Отак уже краще,— сказала вона.

— Чи відомо вам, як я... ким я був?

— Так.

Він чекав, коли вона відповість повніше, однак жінка мовчки дивилася на нього: ще один тест.

— То ви мені не скажете?

— Це ви самі скажете мені. Незабаром. Кілька секунд він мовчав.

— Гадаю, ви...

— Що?

— Лікуєте психів.

— Тобто — психіатр?

— Саме так.

— Я невропатолог. Аномальне функціонування мозку. Моя спеціальність — мнемологія.

— А що це?

— Як працює пам'ять.

— Або не працює?

— Деколи. Тимчасово.

Волосся в неї було зав'язане на потилиці шарфом — єдиною деталлю одягу, що робила її схожою на звичайну жінку. На краях шарфа рясніли трояндочки й овальне листячко. Чорне на білому.

— Я не знаю, як вас звати.

Сидячи на краю ліжка, вона повернулася до нього і великим пальцем підгорнула ліву вилогу туніки. Там була прищеплена маленька пластикова картка: "Д-р А. ДЕЛЬФІ". Втім, вона одразу ж підвелася, демонструючи своїм виглядом, що ця несуттєва бюрократична деталь, яка стосується її особи, з медициною не має нічого спільного.

— Ну де ж та сестра?

Вона підійшла до дверей і виглянула в коридор; але даремно, знову повернулася до ліжка й утретє натиснула кнопку виклику. Цього разу тримала її довго і вперто. Дивилась у підлогу, зціпивши губи, наче знімала з нього будь-яку провину за такий вияв нетерпіння.

— Як давно я вже тут?

— Кілька сторінок.

— Сторінок?

Вона склала руки на грудях і знову в її уважних очах промайнув натяк на глузування.

— А що я повинна була сказати?

— Днів.

Лікарка всміхнулася більш відкритою усмішкою.

— От і добре.

— Чому ви сказали "сторінки"?

— Ви втратили свою особистість, містере Ґрін. І ваше сприйняття реальності

— це те, з чого мені доводиться починати. А воно, як бачиться, в добрій формі.

— Це схоже на втрату валізи.