Деякі текстологічні проблеми творчості С. Руданського

М.Л. Гончарук

 Твори Степана Руданського належать до найчастіше видаваних: тільки за післявоєнні роки на Україні вийшло понад десять різних видань.

Найвагоміше з них, Зібрання творів Руданського у трьох томах, видане в 1972-1973 рр. тиражем 75000 примірників, розійшлося менш ніж за два роки. Цей факт свідчить про незгасаючий інтерес найширших читацьких кіл до творчої спадщини видатного митця минулого і необхідність підготовки нового видання його творів. Потреба його створення продиктована й вищим рівнем сучасної літературознавчої науки. Перед виданнями класики сьогодні неодмінно ставиться вимога наукової підготовки текстів. Необхідною передумовою створення науково-критичного видання творів Руданського має бути поглиблене вивчення його спадщини у всіх аспектах і передусім у текстологічному, підготовка досліджень, розрахованих на видавничу практику.

 Роки, що минули після виходу останнього видання, характеризуються істотними зрушеннями в справі наукового освоєння творчої спадщини поета. Особливе місце тут належить праці М.Є. Сиваченка «Студії над гуморесками Степана Руданського» (1979), яка стала важливим кроком у руданськознавстві, показавши перспективність його вивчення в порівняльно-історичному аспекті. З достатньою науковою обгрунтованістю підходить до оцінки ряду моментів творчості письменника Ю. Цеков у книжці «Степан Руданський» (1983). Підсумком багаторічного вивчення життєвого і творчого шляху митця стала книга В.Я. Герасименка «Степан Руданський. Життя і творчість» (1985). З проекцією на створення наукового видання розроблялися текстологічні проблеми творчості Руданського. Все це забезпечувало відповідну базу для підготовки нового видання, побудованого на науково обгрунтованих засадах.

 Однотомник творів Руданського (Руданський С. Співомовки. Переклади та переспіви — упор, та прим. В.І. Мазного. — К., Наук, думка, 1985) у багатьох відношеннях і є таким виданням. З огляду на наукову важливість і принципову новизну розв'язання деяких проблем видання спадщини поета воно потребує докладнішого розгляду й оцінки.

 Повнотою охоплення матеріалу однотомник, звичайно, поступається тритомному зібранню, однак обіймає фактично весь доробок поета в жанрі ліричної поезії, баладних і великих епічних форм. Важливо, що тут повніше ніж у попередньому виданні представлено найважливішу частину доробку Руданського — його гуморески.

 Взагалі з друкуванням гуморесок (приказок — за термінологією автора) Руданського існують об'єктивні труднощі: чимало творів цього жанру мають непристойний зміст або містять невживані у літературному обігу слова. І сам поет, готуючи збірки своїх творів, обминав їх. Неоднозначне розв'язувалось це питання на різних етапах видання його творів. А.Ю. Кримський, наприклад, у підготовленому ним третьому томі семитомника (1897) редагував відповідну частину тексту або подавав тільки назву приказки з короткою анотацією її змісту. Для нашого часу, звичайно, подібне вирішення неприйнятне. Слушно вчинили упорядники тритомника, друкуючи частину таких гуморесок без відхилень від авторського тексту (це уможливлював сам їх зміст), а щодо деяких інших застосували принцип неповної подачі (збереження початкових літер окремих слів) — «Горох», «Божі птиці», «Ов!», «Ахмет III і запорожці». За цим принципом формувався склад розділу «Приказки» однотомника. Але в ньому вміщені ще й три нові гуморески, які не входили до попередніх видань («Мошко і Сура», «Скажи по-німецьки»). Публікація цих творів, так би мовити, повним текстом не викликає істотних заперечень з естетичного погляду і цілком правомірно розширює панораму гумористичної творчості Руданського.

 Поза виданим лишилися тільки деякі з поем, яким сам автор не надавав особливого значення, та перекладацький доробок поета.

 Орієнтація видання на якнайповніше охоплення оригінальної творчості, а не вибіркове представлення всіх її складників як у попередніх однотомниках, здається найбільш доцільною.

 Складним і принципово важливим для видання творів Руданського є питання композиції. 

 Жанрові «неологізми» у Руданського не штучні, не придумані ним задля якихось забаганок, а цілком органічні для його художнього мислення, відбивають фольклоризм його творчості. Саме тому при підготовці науково-критичних видань творів Руданського неприпустимо ігнорувати як авторські жанрові визначення окремих груп творів, так і групування їх у межах рубрик, бо це ускладнить, якщо взагалі не зруйнує шлях до розуміння оригінальних особливостей і правильного сприйняття творчості поета.

 На жаль, ця обставина у виданнях творів Руданського довго не враховувалась. Науковий підхід до композиції вперше застосували тільки у тритомному зібранні, де використані авторські принципи, хоча й не завжди послідовно і не вповні. Наступний крок у цьому напрямі належить останньому виданню, де авторські принципи композиції втілюються більш цілеспрямовано і на рівні не тільки загальних положень, а й частковостей.

 Принагідно варто зазначити, що повне вирішення цього питання викликає значні труднощі, привнесені самим автором. Руданський не залишив остаточної композиції видання своїх творів. Вона розроблена поетом тільки щодо окремих збірок, кожна з яких охоплює тільки якусь частину його спадщини. Збірки побудовані однотипно за принципом вибраного, в них послідовно повторюються однакові жанрові визначення і спосіб групування матеріалу в окремих рубриках. Помітні певна непослідовність у віднесенні тих чи інших творів до конкретних рубрик, суперечності щодо жанрового визначення окремих груп.

 Використовуючи авторський принцип композиції, упорядник однотомника все ж не пішов сліпо за якоюсь із рукописних збірок, що призвело б до неповноти відтворення авторського задуму і навіть його перекручень, а став на шлях синтезу, узагальнення всіх принципових композиційних компонентів збірок і вироблення на цій основі уподібнених принципів фактично для всієї творчості Руданського. Отже, видання грунтується на збереженні всіх авторських жанрових рубрик рукописних збірок, незалежно від того, чи є в кожній з них «Пісні», «Приказки», «Байки», «Небилиці», «Співи». Формування рубрик також опиралося на рукописні збірки.

 Початковий розділ «Пісні» включає 33 твори ліричного плану, які послідовно відносились автором до цього жанру. Така рубрика є в усіх рукописних збірках (на першому місці в двох), але жодна не обіймала повністю доробку поета в цьому жанрі. До першої збірки входило 15 поезій, до другої — 16 (три з них не було в першій), до третьої — 13, і серед них 6 нових. Отже, автор включав до своїх збірок тільки 24 пісні у різних пропорціях. А понад десять до них не потрапили. Проте розширення рубрики «Пісні» в однотомнику не суперечить принципам авторської композиції рукописних збірок.

 Сумнівне, однак, виділення в однотомнику ще однієї рубрики для творів власне такого ж типу. В однотомнику 1959 року, зібранні творів у 3-х томах у розділ «Переклади та переспіви» віднесено твори, які сам автор послідовно вводив до рубрики «Пісні». В однотомнику 1985 р. ця рубрика ще більша. Сюди перенесено й поезію «З-під неба рідного в неволю» (інша назва «Псалом 109»). Помилковість подібного рішення цілком очевидна: маємо справу з порушенням авторських принципів композиції. Та й чи можна взагалі вважати цей твір переспівом, коли згадати, наприклад, шевченківські «псалми». З цих же міркувань важко погодитись із віднесенням до рубрики «Переклади та переспіви» інших ліричних поезій («Чорний колір», «Зозуля», «Явір», «Ластівка», «Ніч у ніч», «Сни»). Адже в Руданського межа між переспівами й оригінальними творами є досить відносна.

 Відповідно до авторського задуму сформований розділ «Приказки», який найповніше з усіх сучасних видань представляє сатирично-гумористичну творчість Руданського. Принципові засади його компонування належать самому письменникові. Жанрове визначення «Приказки» для невеликих сатирично-гумористичних поетичних творів узагальнене автором у рукописних збірках. У другій і третій є окремі рубрики з такою назвою, а в першій твори цього ж жанру подаються під назвою «Байки і приказки». Склад рубрик у збірках кількісно неоднаковий і водночас жодного разу не охоплював усіх творів поета у жанрі сатири й гумору. До першої автор включив 57 приказок, до другої — 157 і до третьої — 92, тому що кожна збірка базувалася на певному періоді творчості. До першої, наприклад, входили приказки тільки 1857—58 рр., а до інших — написані й пізніше. Важило й те, що з огляду на цензуру письменник не включав значну кількість своїх гуморесок, зокрема з елементами обсценного змісту або з антицерковною чи взагалі соціальною спрямованістю.

 Готуючи до видання сатирично-гумористичні твори Руданського в наш час, цілком логічно переглянути ці обмеження і керуватися при доборі матеріалу ідейно-естетичними критеріями. Важливий крок у цьому напрямі зроблено в тритомнику, де було вміщено 168 приказок — більше, ніж у будь-якому попередньому. В однотомнику ця рубрика вже включає 171 назву. Розширення складу розділу гуморесок за рахунок творів, які раніше не друкувалися, цілком виправдане, оскільки їх зміст не викликає якихось особливих застережень для сприйняття сучасним читачем.

 Щодо розширення складу рубрики «Приказки» не можна обминути й того факту, що ряд творів цього жанру безпідставно позбавлений «прописки» у ньому. Йдеться про віднесення до рубрики «Байки» кількох речей, які письменник іменував «дитячими приказками» («Лев і циган», «Хитра сорока», «Старий пес», «Старий вовк»). За змістом і формою ці твори нічим не відрізняються від приказок. Наближають їх до традиційної байки персонажі з тваринного світу, але вони є і в багатьох інших приказках. Та й автор подавав ці твори у першій і другій рукописних збірках разом із приказками, виділяючи їх тільки підзаголовком «дитячі приказки». Непослідовність упорядника в цьому питанні засвідчує й те, що віднесена автором до розряду «дитячих приказок» гумореска «Польський і руський кіт» подається в розділі «Приказки».

 Певні застереження напрошуються і щодо рубрики «Байки» взагалі. В однотомнику 1985 р. тут вміщено великі епічні твори «Лірникові думи» (у першій редакції — «Байки світовії у співах») та «Цар Соловей», чотири вже названі «дитячі приказки». Рубрика під такою назвою, безперечно, має бути у цьому виданні, на що є прямі вказівки автора. Але питання її конкретного наповнення залишається проблематичним. У П-й і ІІІ-й рукописних збірках розділ «Байки» містив різні за жанровими ознаками твори: «Лірникові думи» («Байки світовії у співах») та «Байки світовії в людських оповідках» у першому випадку, твори баладного жанру — в другому.

 Перед упорядником однотомника постало нелегке завдання знайти рішення відповідно до внутрішньої логіки авторських прийомів. Очевидно, є рація в тому, що в рубриці «Байки» подаються «Лірникові думи» та «Цар Соловей» як жанрово однотипні. А «Лірникові думи», крім того, були віднесені до даної жанрової групи ще за авторським розподілом. За таке рішення й те, що обидва ці твори поставлені в першій рукописній збірці поряд і під окремими номерами, де не було окремого розділу «Байки». Однак включення сюди ще й «дитячих приказок» явно не має достатніх підстав. Можливо, це вплив тритомника, де чотири «дитячих приказки» також виділені з такою ж назвою в окремий розділ.

 До сформованого в однотомнику розділу «Небилиці» увійшли всі балади незалежно від того, чи включались вони до рукописних збірок. Це закономірно випливає знову ж таки з авторських побудов рукописних збірок. Згадаймо, що дві з них мали окремі розділи балад. Якщо у першій це були тільки ранні твори, то в. третій — різних періодів, тобто вибрані. Щодо цього цікава деталь: балада «Безнадія» у тритомнику Руданського віднесена з невідомих причин до рубрики «Переклади та переспіви», а в одно­томнику вона належно посіла місце серед інших творів цього жанру.

 Явні прорахунки допущені у формуванні рубрики «Співи». За авторським задумом такий розділ у третій рукописній збірці включав поеми на теми давньоруської історії («Костьо — князь Острозький», «Олег — князь Київський», «Ігор — князь Сіверський»). З них до рубрики «Співи» в однотомник увійшла тільки поема «Олег — князь Київський». Інші три, що також вміщені тут («Павло Полуботок», «Павло Апостол», «Мініх»), автор до рукописних збірок не вводив. Розширення рубрики за рахунок цих історичних поем важко заперечити, оскільки вони близькі жанрово й тематично. Проте незрозуміле, чому поема «Ігор — князь Сіверський» випала з цього кола і віднесена до «Перекладів та переспівів». Адже з таким же успіхом туди могла потрапити й поема «Олег — князь Київський», як це було в тритомнику.

 До останнього часу при виданні спадщини поета залишались нерозв'язаними текстологічні проблеми, зокрема найважливіша з них — вибір основного тексту, який найповніше виражав би авторську волю. Навіть вважалося, що такої проблеми щодо Руданського взагалі не існує. Насправді ж вона гостра і її розв'язання — одне з основних завдань однотомника.

 Це перше з видань творів Руданського, в якому питання вибору основного тексту ставиться на наукову основу.

 В сучасній текстології вибір основного тексту найчастіше зумовлюється «останньою авторською волею». Здебільшого це визначення відноситься до останнього прижиттєвого видання.

 Вибір основного тексту за цим принципом, досі домінуючим у нашій текстології, не завжди .має змогу визначити справді найкращий авторський текст, який би повністю відповідав саме творчій волі письменника. Адже останнє прижиттєве видання — не завжди кращий від попереднього текст у художньому відношенні. Доопрацьований твір може не поліпшитися, а навіть втратити з різних причин: цензурні міркування, механічні помилки при переписуванні чи друкуванні, просто творча невдача. У новому виданні «Текстології» (1983) Д.С. Лихачова з'явився окремий розділ «Воля автора як принцип вибору тексту для публікації», де доводиться необхідність при виборі основного тексту перенести акценти на творчу авторську волю, тобто не механічно орієнтуватися на останнє прижиттєве видання, а вибирати за основний художньо найдосконаліший текст. Під творчою, таким чином, розуміється така воля автора, яка позитивно вплинула на текст твору в процесі його переробки чи доопрацювання. Отже, останнє прижиттєве видання може обиратися за основний текст тільки тоді, коли воно художньо досконаліше від попереднього, як дійсний вияв творчої волі автора. Переважно так і буває, що останнє прижиттєве видання найбільше відповідає авторській волі. Інакше ж таке видання стає виявом «нетворчої волі автора» і тому не може обиратися за основний текст. Застосування цього підходу потребує значної дослідницької роботи, пошуків, з'ясування всіх важливих моментів творчої історії твору та його тексту. У питанні вибору основного тексту починає відігравати значну роль естетичний критерій, зростає відповідальність дослідника.

 Такий підхід щодо творчості Руданського має свої особливі складнощі, оскільки вибирається текст переважно на основі недрукованих джерел.

 Другу групу складають уже згадані збірки автографів, які готувалися в різний час для друку і побудовані за принципом вибраного. Значна частина творів різних жанрів повторювалися у всіх трьох збірках, причому в нових, значно відмінних редакціях, які створювалися в процесі їх підготовки до друку. Відтак постала складна текстологічна картина спадщини Руданського, яка зводилася до існування кількох начебто рівноправних джерел тексту багатьох його творів. Саме, узв'язку з цим і постає проблема вибору основного тексту, яку треба розв'язувати при підготовці видань творів письменника.

 На жаль, ця обставина досі не враховувалась. Тексти творів Руданського в попередніх виданнях, зокрема найсоліднішому тритомнику, подавалися переважно за хронологічною збіркою автографів, яка була по суті їх першою, не призначеною для друку редакцією. Наступні варіанти рукописних збірок не враховувались, хоч саме вони були виявом творчої авторської волі.

 Щоправда, певною мірою це зумовлювалося тим, що упорядники тритомного зібрання знали не всі рукописні збірки поета: дві перші увійшли в науковий обіг уже після виходу цього видання. Не випадково в рецензії на зібрання творів у трьох томах підкреслювалося, що одним із найважливіших завдань нового видання творів Руданського має стати розв'язання проблеми вибору основного тексту на основі рукописних збірок. Однотомник творів Руданського саме й цікавий спробою розв'язати проблему вибору основного тексту на науковій основі.

 Питання вибору основного тексту досить серйозне для розділу «Пісні». З понад тридцяти творів цього жанру вісімнадцять мають по двоє й більше джерел тексту. Крім основного (хронологічного) зведення автографів, вони входили, ще до однієї чи й двох рукописних збірок поета. Кілька поезій були вміщені ще й до збірки «Копа пісень», де зібрано мелодії і тексти народних пісень.

 Автографи збірок порівняно з хронологічним зібранням мають текстуальні відмінності, іноді такі значні, що це вело до створення нової редакції. Це свідчить, що автор при підготовці своїх творів до друку доопрацьовував окремі з них, міняючи назви, вносячи текстуальні поправки. Аналіз цих змін, проведений нами щодо кожного окремого випадку, дає підстави для висновку про творчий характер роботи автора, її спрямованість на дальше вдосконалення творів, піднесення їх художнього рівня. Ці доопрацьовані тексти за хронологічно останньою рукописною збіркою слід розглядати як вияв творчої авторської волі щодо цих творів і обирати як основний текст.

 Застосування такого підходу дало можливість в основному правильно розв'язати питання вибору основного тексту для творів пісенного жанру. Справді, для таких поезій, як «Преслів'я» («Спив до дна я прикрий келих»), «Ти не моя», «Над колискою», «Хмельницька пісня», «Тілько-м родилась», «Калино-малино», «Не згадаю гадки», «Ой, вийду я у садочок...», «Нехай гнеться лоза...», «Світить місяць серед неба...», «Ой, чому ти не літаєш...», «Не кидай мене...», вибір основного тексту за останньою редакцією цілком виправданий, бо тут маємо вияв творчої авторської волі.

 Складніша справа з вибором основного тексту для творів «Повій, вітре, на Вкраїну», «Могила», «Гей-гей, воли! Чого ж ви стали?», які мають ще й друковані джерела тексту. Для всіх трьох поезій в однотомнику за основний текст обрано першодрук, хоч це поверхово може видатися непереконливим. Адже у випадку з «Повій, вітре на Вкраїну» першодрук формально передує останній рукописній редакції. А в іншому («Гей-гей, воли! Чого ж ви стали?») маємо надто відмінні тексти автографа й першодруку, що породжує думку про приналежність нової редакції іншій особі. І тільки глибший аналіз усіх редакцій цих творів, з'ясування важливих обставин історії їх текстів переконує в правильності рішення упорядника щодо вибору основного тексту.

 Поезія «Повій, вітре, на Вкраїну» має три автографи. Найпізніший був включений до останньої з рукописних збірок і має художньо досконаліший від першого текст. Якби йшлося тільки про рукописні джерела, то він і був би виявом творчої авторської волі. Друкований текст включає в себе всі виправлення останнього автографа і містить ще й нові. Все це говорить про те, що текст першодруку готувався на основі автографа третьої рукописної збірки, тобто, ще пізніший.

 Публікація твору відноситься до початку 1861 р. (Основа, 1861, № 1), а на рукописній збірці з автографом стоїть дата цензурного дозволу — 15 червня 1861 р., що не означає пізнішої його підготовки. Треба врахувати проходження рукопису через цензуру — фактичний термін подачі збірки слід віднести на кінець 1860 р.

 Джерело: Радянське літературознавство. – 1986. - № 7. – С. 33-40.