Романи Жермени де Сталь
Н. С. Шрейдер
Місце Жермени де Сталь (1766-1817) — серед тих видатних французьких письменників, — від Рабле до Арагона, — які поставили своє слово на службу найблагороднішим ідеалам людства. Її творчість, наскрізь пройнята високою громадянськістю (недаремно сучасні французькі дослідники називають Сталь «écrivain engagé»), була своєрідним містком від «великих людей, які у Франції просвіщали голови для революції, що наближалася», — до Гюго і Стендаля. Велика французька революція дала спрямування різнобічній громадській і творчій діяльності письменниці, визначила собою її помисли і вчинки, все її життя. Тодішні нетривкі французькі уряди змушені були визнати в ній видатного політика. У вересні 1792 р. їй довелося емігрувати; за влучним висловом Пушкіна, вона удостоїлась переслідувань Наполеона і поваги Європи. Сталь була одним з основоположників європейського лібералізму. Чи не першою з французьких митців, як згодом Гюго, Золя, Роллан, — усією глибиною свого розуму й серця, вона сприйняла Декларацію прав людини і громадянина. Противниця якобінців, вона обрала своїм ідеалом «республіку заможних», де панувала б демократія і сувора законність, що виключає будь-яку сваволю і насильство, в тому числі й акти, які нехтують закон «в ім'я блага народу». Але це не заважало їй непримиренно боротися проти цієї ж республіки, коли вона так ганебно втілилася в життя після поразки якобінців, а також тоді, коли «панування... спекулянтів за Директорії привело Францію і революцію на край загибелі і тим самим дало привід Наполеонові для державного перевороту».
Естетичні погляди Сталь грунтуються на її суспільно-політичних переконаннях. Найзначніші її праці — «Трактат про художню літературу» (1795), «Про вплив пристрастей на щастя осіб і націй» (1796) і особливо — «Про літературу, розглядувану у співвідношенні із суспільними інституціями» (1800) та «Про Німеччину» (1810). Критики оцінили висловлені в них «геніальні міркування про вплив суспільного середовища на літературу». Сучасна наука визнає, що висунута в цих працях вимога пов'язувати історію літератури із соціальним та моральним станом народу, який її створив, була на початку XIX ст. новаторською. Ця ідея спиралася на віру в безперервне вдосконалення людства, успадковану від просвітителів і збагачену досвідом революції. Сталь доводить, що література, яку вона називає романтичною, «єдино здатна вдосконалюватися, бо коріння її заглиблюються у наш грунт, і тільки вона може зростати й наливатися життям». Класицизм нежиттєздатний, бо його естетика запозичена з античного, зовсім іншого світу. Сучасна людина набагато складніша, незмірно більше важить тепер характер, що визначається і національними, і особистими чинниками. Ідею національної своєрідності, породженої соціально-політичними умовами життя певного народу, Сталь наполегливо прагне поєднати з ідеєю спілкування культур, «гостинності, яка збагачує того, хто приймає гостя». Письменниця добре відчувала специфіку різних національних культур — не лише англійської, німецької, італійської, а й російської і української. Відомо, що Пушкін називав Сталь «нашою» — і як письменницю, і як політика. Зіткнувшися з таким новим для неї явищем, як українські пісні, вона влучно відзначила у своїх мемуарах, що вони «прославляють кохання і свободу з деякою сповненою жалю меланхолією». Великою вадою класицизму Сталь вважала також те, що його твори приступні лише вузькому колові французів, — тоді як строфи Тассо співають італійські гондольєри, а Шекспіром захоплюється англійський простолюд. Спроби Сталь захитати європейську гегемонію французького класицизму, стверджувати достоїнства культур завойованих або ворожих держав дратували Наполеона, який насаджував у Франції шовінізм. 1810 р. її, за наказом імператора, навчав патріотизму міністр поліції, виганяючи з Франції за «нефранцузьку книжку» «Про Німеччину»; 1812 р. з Швейцарії вислали її друга Шлегеля, мотивуючи це тим, що в одній із своїх праць він віддав перевагу евріпідівській трагедії перед расінівською.
«Ентузіазм» — це вічне горіння, яке було властиве й самій письменниці, і високий ступінь моральної непримиренності. Моральні засади такого героя Сталь визначила ще в трактаті 1796 p.: «ніколи не відмовлятися за власною волею від можливості пом'якшити горе», «боротися проти лиха в усіх його формах». У 1800-х роках вона вважала найбільшим нещастям те, що «французький характер» не встояв перед зростаючим деспотизмом однієї особи — Наполеона, не зберіг завоювань революції. Вона уважно стежила за тим, як поступово слабшав опір цьому деспотизмові, — адже напередодні перетворення Консульства в Імперію ще існували опозиційні переконання, але вже майже ніхто не думав за них боротися. Сама Сталь, в числі небагатьох, продовжувала чинити опір: вона групувала противників Наполеона спочатку в своєму паризькому салоні, після вигнання — у швейцарському маєтку Коппе, пізніше — у різних країнах Європи. Вона багато писала, переконувала усно, — про її дар слова, вимушено салонно-камерний, сучасники відгукалися надзвичайно захоплено. Недаремно в ті роки «Наполеон боровся з нею як з ворожою силою». 1803 р. «Дельфіну» проголосили антисоціальною книгою; як зауважила з цього приводу авторка, «прихильники сваволі називали антисоціальним те, що сприяло достоїнству нації». Поява «Корінни» накликала нове вигнання. За словами Сталь володар лютував ще й тому, що вона, єдина серед відомих тодішніх письменників, друкувала у Франції книги, в яких жодним словом не згадувала про його «гігантське буття».
Сталь була одним з перших теоретиків роману XIX ст. В її трактатах 1795-1800 років розкидано цікаві зауваження про жанр роману, згодом розвинуті у передмові до «Дельфіни». Як відзначає письменниця, переважна увага до подій подобається лише тим, «чиї очі лишилися дітьми», тоді як основна мета — розкрити або накреслити різноманітність почуттів, що народжуються в глибині душі, у щасті або біді. На її думку, кращі романи — ті, де змальовано «пристрасть, здатну мислити», де поєднується психологічна і соціальна глибина: «Нова Елоїза» та «Вертер». Спираючись на свого вчителя Руссо, «пристрасного коханця доброчесності, який змалював усі порухи душі», письменниця йде дорогою, второваною в роки революції. Вона значно впевненіше стверджує неповторність особистості: адже в кожного — своя манера відчувати, і якщо віддатися їй, народжується оригінальність. Суть таланту — у здатності автора перевтілюватися в усі душевні порухи, які він здатен уявити. Вигадка повинна бути «справжньою», життєво правдоподібною, — тоді вона повчальніша за випадкові «реальні факти»; найкращі уроки беруть з книжок, які вводять у справжнє життя.
І тут Сталь лишається вірною своїй основній тенденції. Вона була переконана, що визнання неповторності душевних порухів людини є надзвичайно актуальним. Це закономірно для письменниці, яка вважала Декларацію прав людини і громадянина викладом своїх власних думок і почуттів. Звільнення особистості, її становлення і права — ось предмет її боротьби тоді, коли Наполеон «побажав замінити собою всіх, зробивши рід людський анонімним». Якраз у 1800-х роках політичні ідеї Сталь найбільше служили прогресові. Її розум та почуття не могли підкоритися тому, хто заразив суспільство сервілізмом, отруїв уяву молоді Європи, підсунувши їй ідеал бездумної кар'єри замість ідеалу самовідданої боротьби за свободу. Сталь говорила, що для неї «в опорі владі неправедній є певна фізична насолода», що «займатися політикою — це й релігія, і мораль, і поезія, разом узяті».
У перші десятиліття XIX ст. романами «Дельфіна» та «Корінна» захоплювалося багато читачів — серед них Пушкін, Байрон, Ламартін, Стендаль. Ці романи правили за критерій у суперечках про жанр та метод, їх любовно аналізували Ш. Нодьє та Сент-Бев Але з поширенням позитивізму і естетства їх поставили поза мистецтвом, проголосили «романами не до читання», навіть фабулу їх часом викладали з помилками. Прихильники біографічного методу вбачали в них тільки «романи з ключем», пряме джерело відомостей про автора. Лише в останні роки у Франції намітилися певні зрушення у вивченні спадщини Сталь: уперше повністю друкується її листування, перевидано трактат «Про літературу», з'являються присвячені письменниці літературознавчі праці. Але, наскільки нам відомо, спеціального дослідження про романи Сталь, про їх жанр, особливості методу, естетичне та історико-літературне значення досі немає.
У передмові до «Дельфіни» Сталь зазначає, що вона по можливості уникала в романі всього, пов'язаного з політичними подіями, — не тому, що намагалася приховувати свої переконання, а тому, що не хотіла відвертати увагу від персонажів. І все ж таки події політичногр життя відіграють в романі дуже велику роль. Щоправда, деякі автори схильні вважати, що французька революція — лише своєрідний додаток до роману. Проте сам роман спростовує цю думку. Його точно датовано (з 12 квітня 1790 р. по 9 вересня 1792 p.). Дія відбувається саме в той період, коли революція рухалася по висхідній лінії. Наприкінці цього періоду закінчилося нетривке панування конституціоналістів.
Зображення революційної атмосфери визначає собою відмінність між «Дельфіною» та «Новою Елоїзою» Руссо, — романом, до якого генетично тяжіє книга Сталь. В романі Руссо дворянське суспільство протягом усієї дії лишається незмінним; у «Дельфіні» ж його змальовано в процесі руйнування. Це особливо важливо з огляду на те, що сюжет роману побудовано на конфлікті між героїнею і всім тим, що вона називає «довільними умовностями» вищого світу. Це середовище і на початку революції зберегло свою дріб'язкову причіпливість та короткозорі передсуди, будучи нездатним хоча б з власних позицій піднестися до розуміння великої історичної трагедії. Цій косності протипоставлено героїню, яка є втіленням діяльної доброти в її історично-конкретному новому розумінні; недаремно в романі наголошується, що Дельфіна — прихильниця Руссо, поділяє його «мораль і релігію серця». За словами однієї з її недоброзичливиць, Дельфіна «занадто виправдує революцію», чого вона й сама не заперечує. Тї виховав у самотності д'Альбемар, «більше батько, ніж чоловік», учасник визвольної боротьби американських колоній. Він «вірив у бога, сподівався на безсмертність душі; культом Верховної істоти була для нього доброчинність, заснована на Доброті».
Письменниця обирає характери і обставини, життєво правдоподібні, «справжні», типові для того кола передового дворянства, до якого вона й сама належала. В образі героїні багато автобіографічних рис, але ще Неккер де Соссюр застерігала проти надто поверхового їх визначення. Вік, зовнішність, передісторія, становище у суспільстві — усім цим Дельфіна не схожа на Жермену де Сталь — дочку міністра, виховану у політичному салоні, видатну громадську діячку, дружину шведського посла. Разом з тим обох їх зближує однакова емоційна настроєність, безстрашне прагнення до «діяльного добра», безмежний «ентузіазм» в усьому — в коханні, дружбі, нарешті, в тому, що визначає собою жінку нового типу — у прагненні домогтися права самій відповідати за свої почуття і вчинки перед власною совістю, а не перед богом чи великосвітськими пліткарями. Усвідомлення цього права народжувалося ще в героїнь Руссо та Дідро і стверджувалося літературою перших десятиріч XIX ст., від Сталь до Жорж Санд.
Авторка обирає для Дельфіни становище, найбільш незалежне з можливих для тодішньої французької жінки: Справді, лише вдова могла сама розпоряджатися своїм майном; відсутність прямих родичів звільняла її від опіки; наявність «кузінажа» робила своєю у вищих колах. Роман «Дельфіна» багатоголосний; очевидно, епістолярний роман — одна з ранніх форм поліфонічного драматизму, згодом відвойованого для себе романом XIX ст. З першого ж погляду в «Дельфіні» і «Корінні» вражає одночасно і подібність до інших романів тих років, і істотна відмінність від них. Як нам уже доводилось відзначати, у французькому романі початку XIX ст. переважав драматизм емоційно-інтелектуальний. Сталь також прагнула «підкорити події психології». Багатьох ранніх французьких романтиків зближує те, що предметом їх зображення є нова людина, породжена дійсністю революційної епохи. Але тип людини, її ставлення до нового, авторська оцінка її у різних письменників не однакові. За влучним визначенням Жорж Санд, герой роману Шатобріана Рене — це «втілення мрійності майже хворобливої, але не позбавленої певної солодкості, оскільки до гіркоти суспільної бездіяльності примішується марнославність і таємне задоволення від свідомості зневаги до всього навколишнього». Усім — ставленням до самого себе, до політики, до релігії — Рене відрізняється від Обермана, героя роману Сенанкура, з його «чутливістю, неприродно обмеженою безвільністю і відсутністю прагнення щось робити». Але обидва твори — «монодії», сповіді героя, ізольованого від суспільства, бездіяльного, який є єдиним предметом власної і авторської уваги. Як відзначив французький дослідник Ж. Мерлан, позитивний герой (вірніше — героїня) мадам де Сталь, виходячи з самого себе, не замикається у собі, не стає абсолютним центром. Цю відмінність не можна прямолінійно виводити тільки з політичних поглядів, — до речі, дуже різних у Шатобріана і Сенанкура. До «монодій» належить і «Адольф», роман Бенжамена Констана, найближчого однодумця і соратника Сталь, з його «відмовою від розповіді та фабули заради аналізу», «похмурою передачею інтимного», — усім тим, завдяки чому Констан — попередник Стендаля певною мірою віддалено провіщає також Пруста. Відчувається велика складність взаємовпливу романтиків різних напрямків, співвідношення політичних поглядів і об'єктивного значення творчості романтиків — те, про що влучно писали О. Єлістратова, С. Тураєв і нещодавно О. Дмитрієв, якии також злегка, але цікаво зачепив аналізоване тут питання.
Романтичний герой початку ХІХ ст. завжди перебував у непримиренній суперечності з суспільством. Ця суперечність зумовлена здебільшого емоційно-психологічно — і в «Рене», і в «Обермані», де самотність добровільна, і навіть у «Вигнанцях» та «Зальцбурзькому живописці» Нодьє, де йдеться про політичне вигнання. Суспільство ніде не вимальовується детально, воно виступає як сумарний образ-символ. Але післяреволюційний період вже відчувається: політична сутність цього суспільства щоразу визначена дуже чітко. «Адольф» відрізняється від інших монодій і тим, що герой швидше відірваний, ніж самоізольований від суспільства, і тим, що він все ж таки пов'язаний з ним, хоча силою обставин і слабкістю власного характеру змушений жити поза суспільством. Соціальна специфіка тут набагато відчутніша, ніж у Шатобріана і Сенанкура, — так само, як і причина дій героїв.
Героїня Сталь, насамперед, на протилежність героям монодій, дуже любить спілкуватися з людьми. У французьких романтиків початку XIX ст. герої ще доживають «вік дружби, епоху, коли дружба була принципом соціальної філософії та істотним соціальним фактом. Людство почало по-новому усвідомлювати себе, інакше, ніж через традиційну релігію; спілкувалися лише через людське...». У більшості з них (крім Нодьє) ця дружба не виростає до живого спілкування — недаремно наступним кроком у розвитку романтичного героя була цілковита самотність Чайльд-Гарольда.
Героїня роману Сталь спілкується з дуже багатьма персонажами, вступаючи з ними у різноманітні взаємини, здебільшого активні та істотні для розвитку сюжету. У непримиренному конфлікті з дворянським суспільством вона не самотня, по-новому продовжуючи традиції «віку дружби». Але дружба і ворожнеча поєднуються у більш складних ситуаціях і переплетінні доль, характерів, тонше розроблених, індивідуалізованих, ніж у романах XVIII ст. Образ героїні постає у розвитку — в контрасті з багатьма персонажами, психологічно дуже відмінними один від одного. Роман починається з морального контрасту між двома молодими й гарними жінками: Дельфіною — пристрасною, нерозсудливо доброю, та її кузіною Матільдою — вузьколобою рабинею релігії та світських умовностей. Далі — контраст портретний між духовно близькими людьми — Дельфіною та її літньою, негарною золовкою. Ще далі — контраст між безпосередньою і безкорисливою Дельфіною та її головним таємним ворогом та уявним другом — мадам де Вернон (прототипом якої вважали... Талейрана). Ці контрасти динамічно входять у сюжет, пов'язані з основою фабули — стосунками Дельфіни та Леонса, що теж грунтуються на непримиренному конфлікті. Взаємне кохання нездоланне, але разом з тим несумісні й погляди та психологія героїні, з її «нестерпними достоїнствами» і «недоречними доброчинностями» — та Леонса, наскрізь пройнятого передсудами дворянської честі і найбільше занепокоєного тим, «що скаже світ». Ці головні (а також інші, менш розгорнуті, але істотні) контрасти створюють конфлікт,
неминучий для героїні, яка є втіленням діяльного добра. Ці контрасти збагачують, урізноманітнюють динамічну картину суспільства, проливаючи разом із тим особливе світло на Дельфіну, виділяючи її морально і психологічно, художньо вмотивовуючи фатальну неможливість щастя. Як слушно відзначив Д. Обломієвський, щастя Дельфіни руйнується її власними благородними вчинками, але винне у цьому середовище, яке мститься їй за незалежність, пристрасний романтичний характер, чуйність до нового.
На думку Г. Пікона, Сталь у своїх романах передчувала нову психологію сучасного роману, який «послідовно змальовує історію людей». Іншими словами, у Сталь вже назріває зображення характеру і суспільства як процесу, взаємодії — те, що остаточно утвердилося в літературі XIX ст. з новим ритмом подій і безпосереднім впливом їх на особистість, звільнену від феодальних пут, не захищену її соціальним станом, втягнуту у світопорядок, в самій основі якого закладені катастрофічні зміни. Закономірно, що одним з найперших творів подібного типу судилося стати романові, дія якого відбувається в атмосфері революції.
Революція надає Дельфіні об'єктивні можливості повернути зруйноване інтригами щастя, — адже готується закон про розлучення, можливим стає розторгнення монастирських обітниць. Але світське суспільство, руйноване великими подіями, закосніле і невитравне у психології Леонса. Для нього неможливе ні розлучення з жінкою, якої він не кохає, ні одруження з колишньою монахинею. Жива динаміка духовного, емоційного життя героїні, підтримуваної декількома друзями — передовими людьми, прихильниками революції (п. де Лебанзе, п. де Сербелан) контрастує із застиглою статикою більшості персонажів, в тому числі й Леонса.
Розв'язку роману знайдено у тих самих історичних подіях, якими визначається й весь сюжет. Об'єктивно зникаючи під ударами революції, зовнішні перепони до щастя коханців разом з тим стають ще більш непереборними внутрішньо, оскільки вони зосереджені у «боротьбі характеру Леонса проти його кохання». Психологічно закономірно, що ревнитель дворянської честі Леонс вступає в емігрантську армію, розв'язуючи тим самим і нестерпну інтимну ситуацію. Сталь, не визнаючи плебейських методів революції, різко засуджує і аристократів-емігрантів, — насамперед за те, що «1791 року партія аристократів відділилася від нації фізично і юридично, з одного боку, видалившись із Франції, з другого — не визнаючи, що воля великого народу повинна брати участь у виборі свого уряду». Вона не може простити емігрантам, що вони «повелися з цілою нацією як з васалами, що збунтувалися», звернувшися до «європейської жандармерії». Цим визначається і суть розв'язки «Дельфіни». Леонс, якого авторка всіляко намагалася змалювати як позитивного героя, захоплений республіканцями раніше, ніж він встиг вступити до армії інтервентів (як неодноразово підкреслюється в романі, навіть зброю він підняв тільки для того, щоб врятувати пораненого друга).
«Заключення», написане від автора, поєднує в собі розв'язку і кульмінацію. Сталь, без сумніву, використала тут враження своєї тривожної подорожі з Парижа до Коппе у вересні 1792 p., а в сцені, коли Дельфіна вириває у судді життя Леонса,— те, що сама авторка спостерігала і пережила під час своїх численних клопотань за друзів перед різними французькими урядами. Ще 1794 р. в «Посланні до нещастя» Сталь розповіла, як дружина домоглася, щоб її стратили разом з коханим чоловіком; їхня любов викликала співчуття республіканських солдатів. Важкі, надумані вірші «Послання до нещастя» далеко поступаються своєю художньою переконливістю перед «Заключенням» роману «Дельфіна», де змальовано, по суті, єдино можливе для Дельфіни щастя: тільки неминуче лихо поєднало її з коханим, який перед лицем смерті засоромився власних передсудів. Образ Дельфіни підноситься до романтичного символу кохання нового типу — як за напругою пристрастей, так і за своїм високим людським змістом; вона сама супроводжує Леонса на страту, замість священника даючи йому останнє напуття. Дуже показово, що цьому її апофеозові самопожертви акомпанує захоплення республіканських солдатів, а не звична для Дельфіни дріб'язковість «світу». Патетична авторська розповідь надихнута тривожною атмосферою вересня 1792 р. Тут особливо яскраво виступає суперечливість Сталь: з одного боку, вона заперечувала терор, з другого — визнавала велич республіканців цього часу: «Республіку проголосили перед переможними королями, чиї війська стояли за сорок льє від Парижа. Але ж офіцери в переважній більшості емігрували; армія ніколи не брала участі у війні; адміністрація перебувала у жахливому стані. Велично, що це рішення було прийняте серед подібних небезпек; незабаром воно знову привабило усі серця до французької нації». Дельфіна помирає від отрути, а не від солдатських куль, і Леонс тільки нарочитими образами примушує одного з солдатів вистрелити в нього. Останню крапку в характеристиці свого героя Сталь ставить у короткому епілозі. «Ім'я п. де Лебанзе стало відомим у французькій армії. Чому ж характер Леонса де Мандевіля став на заваді такій же славній долі?».
Новаторство роману «Дельфіна» полягає в тому, що конфлікт між закоханими виникає внаслідок ідейно-емоційної відсталості не жінки, а чоловіка. Всі літературознавці згодні, що в «Дельфіні» розвязується «жіноче питання», але більшість їх пов'язує це тільки з образом центральної героїні. Тим часом в романі змальовано чимало жіночих доль, і всі вони проливають додаткове світло на образ Дельфіни — здебільшого за контрастом. Образ Терези д’Ервен, «яка не вміє думати», «читає тільки житія святих і романи», відтіняє почуття громадянської відповідальності Дельфіни, висоту її розуму і серця. Образ настоятельниці, драма якої полягає в тому, що вона «була дуже гарна, а їй — п'ятдесят років», ще більше підкреслює юність і духовну свіжість героїні. Подібні зіставлення можна продовжувати. Більшість цих образів міцно впаяно у фабулу: рятуючи Терезу, Дельфіна втрачає власну репутацію; мадам де Вернон, а потім і настоятельниця розлучають її з Леонсом. До деяких жіночих біографій авторка звертається саме тоді, коли Дельфіні треба вирішувати свою долю — як один з можливих шляхів для неї. Саме таким є монотонний шлюб без кохання мадам де Серлеб і шлюб п. де Лебанзе з розведеною жінкою. Введені в роман у вигляді листів-сповідей, ці біографії хоча й підсилюють його проблемність і соціальну гостроту, але разом з тим роблять його композиційно рихлішим, важчим. Змальована Сталь детальна картина жіночої неблагополучності щоразу пояснюється дуже конкретно: завжди — безправністю жінки, зневагою до неї, обмеженістю її можливостей. Навіть доля незвичайної героїні у незвичайних обставинах набирала своєрідної типовості, незвичайність Дельфіни виявляється лише однією з форм загального явища. Як відомо, французька революція не принесла жінкам рівності і (навіть при якобінцях) знехтувала їхні вимоги найелементарніших прав. Наполеонівський кодекс узаконив таке приниження і закріпачення жінки, яке й досі ще не переборола демократична громадськість Франції. Нині цю боротьбу очолює Французька комуністична партія.
Роман «Дельфіна», багато сторінок якого «все ще кровоточать правдою життя і почуттів, які ще зовсім недавно хвилювали автора», був спрямований проти духовного і політичного сервілізму Консульства. Сталь викриває мораль і звичаї дворянства, з яким у 1801-1802 роках вступав у компроміс Наполеон Бонапарт. Кращі люди в романі — ненависні Наполеонові «ідеологи». «Дельфіна» — соціальний роман про долю жінки в момент руйнування дворянського суспільства. Революція зумовлює собою всю атмосферу роману. Як завжди, справжня жагуча злободенність забезпечила творові тривку актуальність і вплив на наступні покоління.
Другий роман Сталь — «Корінна» — найбільше асоціюється з долею самої авторки, іменем його героїні називали письменницю і її, і наші сучасники. Але це ще меншою мірою «роман з ключем», ніж «Дельфіна», хоча прототип героя знайдено, а героїню авторка щедро наділяє своїми власними почуттями, думками, настроями і навіть портретними рисами. Як відомо, в «Корінні» Сталь реалізувала свою теорію національного характеру, яку вона наполегливо пропагувала. Сюжет роману побудовано на зіткненні «англійського» та «італійського» характерів. Знаменно, що носієм другого, «образом прекрасної Італії» виявляється героїня наполовину англійського походження. Конфлікт знову будується на суперечності взаємного кохання та духовної несумісності. Але зміст його інший, ніж у «Дельфіні», — через відмінність героїнь, яку визначив ще Нодьє: Корінна не просто чарівна жінка, а різнобічно обдарований митець. В ній, як у шлегелевській мрії про романтичний синтез, поєднуються поет, композитор, актриса, танцівниця і — що дуже важливо з психологічного та естетичного погляду — імпровізатор. Якщо Дельфіна підноситься до образу-символу тільки в апофеозі, то Корінна є таким символом з самого початку, в той же час лишаючись живим персонажем. Це пояснюється і ступенем індивідуалізації того загального, широкого явища, яке вона втілює, і характером взаємин героїні та героя. В романі «Корінна» зроблено ще один крок у боротьбі за вільний розвиток особистості жінки, боротьби, яка ставала дедалі більш актуальною. Реформа жіночої освіти існувала тоді лише у численних проектах, здійсненню яких перешкоджав буржуазно-солдатський антифемінізм Наполеона («...дворянство ніколи не принижувало жінку, як принизила її буржуазія», — слушно зауважив з цього приводу Плеханов). Але соціально-економічні зміни в суспільстві годі було зупинити; невпинно зростала й роль жінки у створенні духовної культури. Як відзначала на початку XIX ст. Ф. Бріке у своєму «Історичному, літературному, біографічному словнику француженок та натуралізованих іноземок» (1804), ще жоден вік не починався за такою активною участю жінок-письменниць (близько півтораста). Професіональні інтелігентки існували й до революції — в літературі їх чи не першим зобразив Дідро у новелі «Це не казка». Разом з тим цілковиту рацію має Ж. Ларнак, який твердить, що саме в XIX ст. «народжувалась нова професія — жінки-літератора».
Незвичайність Корінни, як і Дельфіни — лише яскрава форма нового, але типового явища. Це виявляється і в характері, і в становищі героїні і в центральному конфлікті роману. Уявлення Сталь про видатну особистість не звичайне для романтиків. Ще в трактаті «Про вплив пристрастей на щастя осіб та націй», доводячи неможливість самодержавства в нову епоху, вона стверджувала, що талант, навіть геній, не здається нині незбагненним божим даром, перестав різко відрізнятися від маси. Це саме вона переносить і на інтелектуально-художню обдарованість. За дуже точним свідченням Неккер де Соссюр, «мадам де Сталь була глибоко переконана у рівності всіх людей... й хоча усвідомлювала свою власну обдарованість, по суті ніколи не вважала себе вищою за кого б то не було».
Вже в першому портреті Корінни блискуче-неповторне поєднується із звичайним: героїня, увінчана на Капітолії, «здавалася і жрицею Аполона, і зовсім простою жінкою у звичайних життєвих стосунках». Народ захоплено вітає її, й вона імпровізує для народу патріотичйу пісню «Слава і щастя Італії». З самого початку роману відчувається те, про що нагадав нещодавно флорентійський учений К. Пеллегріні — що італійці повинні бути вдячні Сталь, яка пробуджувала у них національну самосвідомість.
Роман недаремно названо «Корінна або Італія». Італія — образ-символ країни мистецтв і безпосередності почуттів. Корінна в Римі — «центр гуртка знаменитих художників і освічених людей; повна незалежність ідей і звичок становила чарівність її існування». Заради цієї незалежності Корінна пориває з дворянським колом в його найгіршому уособленні — з англійським провінційним. Взаємини героїні з суспільством інакші, ніж у «Дельфіні»; саме не цьому і будується конфлікт. Розкриваючи в листі-сповіді таємницю свого походження, Корінна ставить перепону між собою і коханим: його батько сам відмовився від задуманого колись обома родинами шлюбу, бо вважав Корінну занадто незвичайною, жвавою, талановитою. Сталь психологічно ускладнює конфлікт, влучно визначаючи його основу: «Які б достоїнства не мав мужчина, він навряд чи здатен відчувати безроздільну насолоду, усвідомлюючи перевагу жінки: якщо він кохає її, буде стривожене його серце; якщо ні — ображене самолюбство. Освальд відчував скоріше захоплення, ніж щастя: у захваті його кохання зростало, але наміри не ставали певнішими. Вона була для нього дивовижним феноменом, щодня новим; але саме захоплення і здивування ніби зменшували надію на спокійне і мирне життя. А тим часом Корінна була дуже м'якою, уживчивою жінкою, її можна було полюбити за її звичайні якості, незалежно від блискучих. Але, ще раз, надто багато талантів вона мала, занадто незвичайною була в усьому. Лорд Невіл, при всіх своїх достоїнствах, не вважав себе рівним їй, і це підказувало йому сумніви щодо тривалості їхнього взаємного кохання. Даремне) Корінна, сповнена кохання, ставала його рабою; володаря занадто тривожила королева в ланцюгах, і він не міг мирно насолоджуватися своєю владою».
На цьому конфлікті, якому композиційно підкоряється величезний пізнавальний матеріал, і побудовано весь роман. Героїня перевищує героя не тільки морально — це було відоме літературі мало не з часів Електри, — але також і розумом та освіченістю. Вона пояснює йому Італію, і широкий потік інформації, що йде від героїні до героя, є важливою частиною їхніх взаємин, як і літературні суперечки, імпровізації Корінни, як і шекспірівський спектакль з Корінною в ролі Джульєтти. Це одночасно і блискучий театрознавчий етюд, і динамічний момент сюжету, вершина близькості героя та героїні: гармонія Англії та Італії можлива — та й то лише на мить — лише через «Ромео і Джульєтту», італійську трагедію великого англійця.
«Корінна» — це водночас і «роман поетів» (за висловом Ламартіна) і багате джерело знань. Хоча Італія була обітованною країною мистецтва, на грунті якої ще Гете намагався розв'язати проблему митця, люди першої половини XIX ст. побачили її не гетевським «ясним еллінським зором», а «захопленим поглядом Корінни», поглядом не класика, а романтика. Не слід забувати, що образ Італії, який займає таке велике місце у творчості романтиків та реалістів 1810-1840 років (Байрон, Шеллі, Гофман, Гейне, Жорж Санд, Бальзак, особливо Стендаль), уперше в усій повноті виник у романі «Корінна». Це єдина книга Сталь, де не говориться про політику. Тим не менш, Наполеон мав підстави лютувати на авторку: цілком спрямований проти деспотизму і сервілізму, роман стверджує нову мрію, утопічну в суспільстві, яке виникло після революції — незалежність особи в колі її однодумців.
На думку Ф. Беранса, поставлені в «Корінні» теми — намагання особистості врятуватися у мистецтві, відмова від кохання — розроблялися згодом в усій європейскій літературі XIX. Дуже важливо також, що трагічний конфлікт з коханим не приводить героїнь Сталь до фатальної самотності. Навпаки, її героїня завжди оточена друзями, з якими в неї цілковите взаєморозуміння, але обранця її лякає союз з новою жінкою, її надто багатий людський зміст.
«Дельфіна» і «Корінна» багато в чому ближчі до французького сентименталістського роману, ніж «Рене», «Оберман», «Адольф» — завдяки відвертій соціальній спрямованості. Але саме суспільство і зв'язок з ним героїні інакше, ніж, скажімо, у Руссо: воно або руйнується на очах, або ж це — особливе коло, протиставлене усьому суспільству. Взаємини героїні з суспільством — мають романтичний характер, вони можливі лише в післяреволюційному світі, з його уявленням про неминучість катастрофічних змін. Але саме тому роман Сталь і передвіщає роман 1830-1840-х років, який опанував нову динаміку взаємодії особистості і суспільного середовища, по-новому продемонструвавши завдяки цьому співвідношення незвичайного і звичайного.
Глибоке дослідження ще незаслужено мало вивченого роману початку XIX ст. допоможе правильніше відтворити історію цього жанру і краще розібратися у взаємозв'язку романтизму та реалізму. Книги Сталь, яка, за висловом Байрона, «в інтелектуальному відношенні зробила більше, ніж усі інші, разом узяті», на порозі нового віку відкривали шлях соціально-психологічному романові, який був наскрізь пройнятий політикою і безстрашно вторгався в життя.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1967. – № 8. – С. 43-53.
Произведения
Критика
