Народ у творчості Ж. Валлеса
І. І. Петрова
Тема народу — одна з найважливіших у літературі реалізму. Значне місце посідає вона і в творчості Ж. Валлеса, одного з визначних представників реалістичного напрямку, письменника-борця, активного учасника політичної боротьби 50-60 років XIX ст. у Франції, члена і бійця Паризької комуни 1871 р., автора відомої автобіографічної трилогії «Жак Вентра». Ж. Валлесу належать нові відкриття і завоювання у змалюванні народу.
Заслуга ж першості у реалістичному змалюванні революційної боротьби робітничого класу Франції належить саме Ж. Валлесу. Перший варіант «Інсургента» (третя частина трилогії «Жак Вентра») був надрукований ще у 1882 р. у журналі «La Nouvelle revue», тобто за три роки до виходу в світ роману Золя «Жерміналь».
Інтерес до народних рухів, масових революційних виступів і до їх відображення засобами мистецтва прокидається у Ж. Валлеса ще в юнацькі роки. У 1882 р. письменник згадував, як п’ятнадцятирічним хлопчиком він зацікавився виставленою у вітрині однієї паризької книгарні гравюрою, що зображувала сцену урочистої клятви на вірність республіці у 1789 р. Не центральні постаті відомих діячів революції привернули увагу юнака. «За тими, хто виголошує промови, на другому плані, можна було побачити юрби народу з грізно піднятою зброєю у руках... Я побачив, що в історії мали право на повстання».
Пристрасний публіцист у роки Другої імперії і Паризької комуни, редактор газет з промовистими назвами «Вулиця», «Народ», «Крик народу» Валлес намагався говорити від імені народу і для народу. H. С. Русанов (Кудрін), автор першого російського критико-біографічного нарису про Валлеса, відмічав, що валлесівські статті були виповнені «могутнім криком співчуття до трудящих і ненавистю до паразитів-нероб». У них стверджувалась ідея безсмертя трудового народу, невмирущої сили його революційних традицій. Валлес писав, що як би народ «не калічили і не нівечили, він завжди зможе відповісти словами розстріляного у червні: «Подивіться, я все ще живий!»
Свій перший роман «Дворянин» (1869), темою якого є виродження дворянської родини де Верак, Валлес закінчує картиною повстання селян, що вирушили до панського маєтку з протестом проти тиранії і вимогами справедливості. Фінальна сцена роману, де діє натовп повсталих селян, ще надто декларативна і схематична. Маса без ватажків, в якій важко розрізнити окремі постаті, виступає як єдиний образ-символ, що уособлює ідею стихійного народного гніву і обурення. Та в композиційному відношенні образ повсталого народу надає роману завершеності. Адже саме така кінцівка показує історичну приреченість дворянства.
Події голодного селянського бунту 1847 р. відтворює Валлес в історичній повісті «Люди у блузах. Голод у Бюзансе» (1879). Вибір теми свідчить про неослабний інтерес письменника до питань збройної боротьби народу, а її трактування говорить про те, що Валлес визнавав за народом право брати у руки зброю, визнавав, що народне повстання — це закономірний і цілком виправданий наслідок злиденного життя і страждань. Тому серед повстанців Валлес особливо виділяє образ виснаженої, гнівної старої жінки, погляд якої «холодний, як лезо ножа», а голос «скрипучий, як шарнір гільйотини». Ця жінка — втілення впертої і героїчної праці, яка тепер не могла її прогодувати. Буржуазний уряд забрав у неї двох синів. Один був убитий в Африці, другого, шахтаря, розстріляли під час страйку. «Звідси походила її ненависть до всього, що було владою, до всіх тих, кого вона називала «загарбниками і вбивцями, загарбниками дітей і зерна». Ця скупа розповідь виразно і реалістично характеризує тяжке і пригнічене становище трудового народу, а також вказує на соціальний антагонізм, класове протиріччя, яке може бути вирішене лише збройною боротьбою.
Важливим у повісті є епізод убивства багатія де Шамбера. Повсталий натовп вбиває його лише після того, коли де Шамбер стріляє у неозброєного селянина, що прийшов до нього з мирним наміром. Так, Валлес підходить до висновку, що окремі вияви жорстокості і навіть убивств, здійснюваних народом, не є стихійним інстинктом руйнування, який нібито прихований у народній масі (як показували П. Меріме у «Жакерії», Флобер і частково Золя), а становлять закономірну неминучість класової боротьби.
Особливо значне місце належить народу в кращому романі Валлеса — трилогії «Жак Вентра» (1876-1885).
Трилогія композиційно побудована як роман-біографія, де кожна з частин розповідає про певні етапи життя героя («Дитина», «Бакалавр», «Інсургент»), Основна її тема — історія формування характеру революціонера-інтелігента, який шукає шлях до народу і приходить у революцію. В процесі революційного перевиховання Жака Вентра вирішальна роль належить народу. Таким чином, народ у романі Валлеса не є епізодичним фоном, це і в ідейному, і в композиційному відношенні друга важлива тема трилогії, органічно злита з історією Жака Вентра. А у третій частині циклу, у романі «Інсургент», вона набирає самостійного значення. Сам Валлес мислив роман «Інсургент» не лише як заключний етап у житті героя, а, насамперед, як твір про народну революцію, про Паризьку комуну 1871 р. В 1881 p., відмовляючись висунути свою кандидатуру в депутати парламенту, Валлес писав: «Дозвольте мені не бути сьогодні кандидатом від Гре- неля чи Тампля... Я повертаюсь до своєї книги, що буде називатись «Інсургент». її кінець розповість про облогу, Комуну і вбивства. Я хочу бути істориком великого анонімного натовпу, який повстав і був розгромлений у 1871 році. Це роль, яка варта іншої. Я буду депутатом розстріляних».
Починаючи історію Жака Вентра з дитинства, Валлес показує, що риси майбутнього борця і викривача буржуазної імперії та буржуазної республіки виховуються у нього не лише як наслідок протесту проти злочинів і жахів буржуазного світу, але і під впливом народного оточення. Саме зв’язок Жака-дитини з людьми праці загартовує його фізично і морально, дає йому сили зносити кривди і знущання в сім’ї та школі, виховує у нього любов до свободи. Картинам і образам народного життя у романі «Дитина» властиві певна поетизація, а одночасно і однобічність.
Подібно до Золя, автора оповідання «Коваль», Валлес стверджує нову красу людини з народу, її трудової діяльності. Картини народного життя у романі нечисленні та епізодичні. Адже тема народу поки що не набула у трилогії самостійного значення. Вона вводиться лише у зв’язку з історією основного героя і сприймається, в основному, як етапи його біографії. В той же час, вміщуючи сцени з життя народу поміж гостро викривальними і сатиричними епізодами, де зображено дикі та жорстокі звичаї у буржуазній сім’ї і школі, Валлес значно підсилює емоційно-художній аспект своєї книги, досягає більшої ідейної виразності і розширює рамки реалістичного роману XIX ст.
Дальша історія Жака Вентра-бакалавра розгортається в Парижі в оточенні дрібнооуржуазних республіканців, молодих інтелігентів. Намагаючись зберегти свою незалежність в умовах буржуазної реакції після 1848 року, вони змушені вести богемне існування, залишаючись ізольованими від народу. Бунт цієї молоді був стихійним, позбавленим теоретичної основи і розуміння конкретної політичної ситуації у тодішній Франції. Жак поступово розчаровується у революційних можливостях буржуазних республіканців, і на цьому шляху вирішальними для нього є зустрічі з робітниками та уроки, які він одержує від них.
Поверхово знайомий з життям трудящих міста, Жак спочатку думає, що професія робітника забезпечує не лише шматок хліба, але й незалежне становище в суспільстві. Та слова старого, виснаженого робітника руйнують це ідилічне уявлення, розкривають гірку правду робітничої долі в умовах капіталізму. «Подивись на мене, — каже робітник Жакові. — Я постарів передчасно. Однак я ніколи не був ні п’яницею, ні ледарем. Я завжди працював, і ось тепер, маючи 52 роки, я ледве заробляю собі на життя. Мій син змушений допомагати мені... Він одружений, отже я обкрадаю його дітей. Кінець життя блузників — лахміття. Всі робітники закінчують милостинею, урядовою, або від своїх синів». Пізніше, працюючи реєстратором новонароджених у мерії Гренель, Жак нерідко бачив, як сюди приносили немовля, загорнуте у блузу, зняту з батьківських плечей. І нещасний батько тремтів від холоду. Деякі, застудившись, вмирали.
Так, Валлес вказував тепер на другий, страшний бік народного життя і примушував свого героя Жака Вентра все глибше проникати у класові суперечності буржуазного світу.
Змальовуючи події державного перевороту 2 грудня 1851 року, Валлес не приховує ненависті Жака до Луї Наполеона і його відчаю в зв’язку з тим, що тоді у Франції не знайшлось сили, яка б могла протиставити свою волю діям узурпатора. Як відомо, французький робітничий клас виявив відносну пасивність під час грудневого перевороту. Боротьба проти Луї Наполеона могла в тих умовах означати лише захист тієї буржуазної республіки, яка показала себе найлютішим ворогом пролетаріату, особливо після великої поразки робітників у червні 1848 р. У романі «Бакалавр» є епізод, коли Жак, запалений бажанням боротьби проти узурпатора, сподівається, що робітники стануть спільниками буржуазних республіканців, і кличе їх на барикаду. Та у відповідь він чує гіркі, злі, але правдиві слова: «Юний буржуа! А чи не ваш це батько чи дядько розстрілював і посилав нас на каторгу у червні?». Так, Валлес зумів знайти коротку, карбовану репліку, яка правильно пояснила політичну ситуацію і розстановку класових сил у період державного перевороту, визначила класовий антагонізм між пролетаріатом і буржуазією. Цікаво порівняти це місце у «Бакалаврі» з відповідним епізодом у романі Флобера «Виховання почуттів». Як письменник-реаліст Флобер також констатує небажання робітників захищати буржуазну республіку в дні державного перевороту, але через обмеженість своїх політичних поглядів він не може піднятись до визнання пролетарської революційності робітничого класу. «Не такі вже ми дурні, щоб вмирати заради буржуа! Нехай влаштовуються самі!» — каже блузник. Валлес значно гостріше, ніж Флобер, зумів передати класову ненависть, яка після червневої битви 1848 року зробила робітничий клас непримиренним ворогом буржуазії і єдиним послідовно революційним класом.
У романі «Інсургент» Валлес дає широку картину революційного народу, що підняв пролетарський прапор Комуни. Мета письменника у цій частині трилогії не лише показати завершення процесу революційного становлення Жака Вентра через участь у боротьбі комунарів, але й дати образ самої Комуни як колективної, революційної дії народу.
Здійснюючи першу спробу художнього відтворення Паризької комуни, Валлес відмовився від традиційної сюжетності, властивої реалістичному роману XIX ст., де соціально-історична тема розкривалась, як правило, через долю окремих характерів. Письменнику потрібно було примусити говорити саму історію, яку він розуміє як колективний досвід народу. Композиційно він будує свій роман на епізодичних картинах, що мають характер нарисів, репортажів і відтворюють окремі події народної боротьби напередодні і під час Комуни. Така композиція цілком виправдана темою твору. Перед читачем проходить безліч учасників революційної боротьби пролетаріату, відомих політичних діячів (Бланкі, Лефрансе, Ферре, Делеклюз, Камеліна та ін.) і безіменних рядових бійців Комуни. Валлес створює їхні портрети, показує епізоди їхнього життя і боротьби, відтворює величний колективний образ нового уряду — «Парламенту в блузі», малює масові вуличні сцени, барикадні бої, в яких найповніше розкривається героїчна і благородна душа народу.
Весь цей строкатий матеріал зв’язується у єдине ціле не лише образом інсургента Жака Вентра, від імені якого ведеться розповідь, але й тим колективним величним образом Комуни, що вимальовується з суми всіх цих розрізнених епізодів. Композиційний центр книги тепер переміщується на образ самої Комуни, на образ народу.
Прекрасно володіючи мистецтвом портретної характеристики, Валлес знайомить читача з багатьма відомими учасниками руху Комуни. Він особливо підкреслює їх пристрасну відданість революції і народу. Так, життя хворого Бріона — це постійне горіння. І Валлес пише, що в «його тілі міцно сидить живуща душа Революції!.. Хворий, він кидає животворні слова легіонові робітників з плечима атлетів і залізними грудьми. І ті слухають його в глибокому зворушенні, бачачи, як цей пролетар без легенів убиває рештки свого здоров’я, захищаючи їхні права».
З особливою симпатією пише Валлес про тих діячів Комуни, що безпосередньо вийшли з народу. Ось швець Рульє, представник Комуни у Міністерстві народної освіти. Хоч він і не дуже добре знає орфографію, проте має світлий розум, широкий кругозір і в історії та політичній економії «тямить більше, ніж усі дипломовані особи, взяті разом». Цей образ Валлес створює у соковитій реалістичній манері з відтінком добродушного гумору, який вдало передає безпосередність і насмішкувату простоту людей праці. Влучно використовуючи порівняння і метафори, запозичені з професії шевця, Валлес пише, що «Рульє на трибуні... уміє надати блиску і гнучкості своїм фразам, як передкам чобіт, загострюючи кожний дотеп, як носок черевика, або забиваючи в голови слухачів свої аргументи, як гвіздки в каблуки».
Особливо вражають і хвилюють ті епізоди роману, де Валлес змальовує колективні дії і боротьбу федератів. «Неперевершеним живописцем глузливого і героїчного натовпу, що творив Комуну», назвав Валлеса Жан Фревіль. Уникаючи романтичної пишномовності і барвистості при змалюванні народної маси, Валлес знаходить прості і водночас могутні інтонації. Наведемо один з епізодів роману.
На східцях Ратуші розмістилися втомлені бійці Комуни. Вони відпочивають. Одні заснули, інші їдять, здається, ніщо в цих лют,ях не дихає гнівом, не пашить ентузіазмом. Та Валлес дає відчути, що і в цю хвилину народ на варті. Досить пролунати заклику «До зброї!», як вони усі «покидали б олов’яні кухлі, щоб взятися за патронташі, і почали б гикати вже не в шматок свіжопросоленої свинини своїм дешевим ножем, а в жирні черева буржуа тією однозубою виделкою, що на кінці фленго».
Валлес зумів показати, як стійко і самовіддано захищали Комуну паризькі робітники. Без зайвої метушні, спокійно, впевнено і по-хазяйському діловито будували вони барикади, встановлювали гармати, підносили снаряди, підкочували ядра. Чоловікам допомагали жінки, діти. На барикадах Комуни федерати стояли не на життя, а на смерть. Скільки тут безіменних героїв, що б’ються до останньої краплини крові, таких, як відважний і мовчазний, зовсім ще юний артилерист, що «червоніє, як дівчина, коли його хвалять за влучність стрільби».
Звичайно, письменник зупиняється і на таких діях маси, які примушують бліднути і тремтіти Жака Вентра, інтелігента, що довго не може позбутися свого абстрактного гуманізму і жаху перед революційним терором. Вбивство генералів Леконта і Тома, розстріл архієпіскопів Бонжана, Дарбуа та ін., кривава розправа з заложниками г підозрілими сприймаються Жаком як надмірна і зайва жорстокість. «Мені не хотілось би цих плям крові на наших руках на світанку нашої перемоги», — думає він. Та зрештою Вентра-Валлес визнає, що жорстокості натовпу — це вчинки чесних людей. Тому, змальовуючи революційний народ, Валлес найбільше наголошує на морально-возвишеному безкорисливо-героїчному характері його боротьби. Згадаймо хоча б сцену, коли для видачі платні національним гвардійцям керівникам з Комітету двадцяти округів доводиться зламати каси. «Злякані поклики, хвиля нерішучості, страх бідняків, які звикли досі тримати в своїх грубих руках тільки трудові гроші у вечір виплати».
Валлес дав правдивий, не спрощений образ революційного народу, який творив Комуну. У цьому його велика заслуга як письменника-новатора.
У змалюванні масових народних сцен у Валлеса переважає живописно-образна манера. Досить часто, прагнучи передати колективний настрій, революційну психологію народу і протиставити її інтелігентській нерішучості Жака, письменник вводить діалог, просто репліку, кинуту кимось з федератів. («Невже ви не розумієте, що розбити голову одному Іуді, це значить урятувати голови тисячі своїх!» або «Ви хочете зберегти чистенькими ваші руки на той випадок, коли доведеться стояти перед судом або перед потомством! Це нам, народові, робітникам, випадає завжди брудна робота» і т. п.). На сторінках книги Валлеса говорить сам народ.
Письменник зумів передати і невдоволеність федератів млявістю і нерішучістю дій керівництва Комуни. В окремих епізодах Валлесу пощастило показати революційну ініціативу народу, що нерідко стояла вище рішень і дій керівників, які намагалися не відстати від народного руху. Розповівши, як спокійно і мужньо комунари готуються до битви з версальцями, Валлес пише: «І ніяких начальників. Нікого, хто мав би на своєму кепі чотири срібні галуни, чи хоч би був оперезаний шарфом Комуни з золотими китицями.
Мені навіть хочеться сховати свій шарф, щоб не мати вигляду людини, яка прийшла сюди порядкувати, коли все вже зроблено. А втім, на нього й так майже не звертають уваги...
...Я не вартий цієї жінки, що котить ядра, і цього дядька, що встановлює гармату. А як людина з шарфом я й зовсім не йду в рахунок».
Валлес написав свій роман після поразки Комуни, та він зумів внести у нього світло історичної перспективи. І не випадково, оспівуючи день виборів у Комуну, Валлес звертається саме до дитини: «День 18 березня врятував твоє майбутнє, мій хлопчику!.. Ми пролили за тебе і кров, і сльози. Тобі дістанеться наша спадщина.
Син доведених до відчаю, ти будеш вільною людиною!» Письменник закінчує свій твір думкою про нову, майбутню битву народу.
Доля народу, його революційна історія тепер визначають у романі Валлеса долю окремої людини, її обов’язок, нарешті, її щастя. Лише той може відчути себе по-справжньому щасливим, хто віддав себе боротьбі за краще майбутнє народу. Бріон, бронхи якого сходять кров’ю, живе повним життям. «Щовечора він за три години переживає більше, ніж інші за цілий рік, розсуваючи своїм красномовством межі сучасного, заносячись мріями у майбутнє». І Жак, підсумовуючи свою участь у боротьбі комунарів, визнає, що у нього була своя хвилина щастя.
Віра в народ і його суверенність, у революцію, надзвичайна рухливість форми у відтворенні колективних дій народу, героїзму і благородства маси, — це ті риси, які встановлюють живий зв’язок між творчістю Валлеса і сучасною літературою французького соціалістичного реалізму.
Ось чому П’єр Декс поставив ім’я Валлеса в одному ряду з тими письменниками XIX ст. (Стендаль, Бальзак, Гюго, Золя), які почали розробляти «концепції, що в наш час становлять саму основу сучасного реалізму — прагнення сприймати світ цілісно, як наслідок дій людей, як відбиття політичного життя епохи, словом, добиватись того, щоб роман допомагав людям пізнавати світ і перебудовувати його».
Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1970. – Вип. 22. – С. 142-148.
Твори
Критика
