Альфред де Мюссе – лірик і драматург
А. Розанова
У блискучій плеяді, де сяють імена Бальзака і Беранже, Стендаля і Гюго, Ж. Санд і Меріме, далеко не останнє місце належить автору «Ночей» та «Лорензаччо», якого Г. Гейне назвав «найвидатнішим ліричним поетом Франції».
Уже перша поетична збірка Мюссе «Іспанські та італійські повісті» (1830) викликала глибокий інтерес Пушкіна, що протиставляв сміливого молодого поета і «солодкоголосому» Ламартіну і «пишному» Гюго. І саме Пушкін проникливо побачив у авторі «Каштанів з вогню» майбутнього видатного драматурга. Для Герцена в його полеміці з В. Гюго твори Мюссе, зокрема «Сповідь сина віку», були важливим суспільним документом, що відобразив безвихідність долі французької молоді 30-х pp. XIX ст. Для Л. Толстого Мюссе був письменником, якого він ставив в один ряд з Гете, Діккенсом та В. Гюго.
М. Горький захоплювався «Ночами», поемами «Уста і чаша», «Ролла», з його ініціативи «Сповідь сина віку» було видано в серії «Історія молодої людини XIX століття».
Вірші Мюссе перекладали Тургенєв, Фет, Курочкін, Брюсов і Бунін, а в Україні — М. Рильський (чарівна пісенька Фортуніо та уривки з поеми «Ролла»).
До літератури Мюссе прийшов напередодні Липневої революції, приєднавшись до очолюваного В. Гюго гуртка романтиків, так званого «Сенаклю». Боротьба Гюго і його однодумців — демократичних романтиків — проти останніх твердинь віджилого класицизму була однією з ділянок напруженої боротьби прогресивних сил Франції проти ненависного режиму Реставрації. Мюссе сприйняв романтичну поетику Гюго як новаторську літературну доктрину, і його перша поетична збірка «Іспанські та італійські повісті» стала оригінальним її втіленням. Це була смілива атака проти дворянсько-клерикальної ідеології, проти «серафічної» поезії Ламартіна, проти містицизму реакційних романтиків. Життєрадісна поезія раннього Мюссе, що стверджувала всепереможність почуття, зухвало пародіювала «високий» стиль класицизму («Балада до місяця») і водночас виявляла, як справедливо відзначала тодішня критика, «перспективу реальної поезії».
Спроба абсолютистського перевороту (горезвісні ордонанси Карла X) переповнила чашу народного гніву, і Липнева революція змела Реставрацію. Революцію захоплено вітали всі прогресивні французькі поети. Прославляючи революцію, вони сподівались, що Франція знову стане світочем свободи та визволителем народів. Втім, їх наївна віра у світле майбутнє була швидко розвіяна невмолимою дійсністю: на зміну дворянській монархії прийшла буржуазна. Гіркого розчарування зазнали Гюго, Ж. Санд, Беранже, Барб’є. Мюссе так само пережив болючу кризу: в «Безплідних бажаннях» він гірко констатує, що в буржуазній Франції поети перетворились на гендлярів, у памфлеті «Закон про пресу» бичує палату і Тьєра, що намагались примусити мовчати громадську думку. Однак водночас Мюссе підкреслює і своє негативне ставлення до будь-якої політичної боротьби, його світогляд був гостро суперечливим, а різка критика буржуазної монархії набирала індивідуалістичного характеру. Трагедія поета полягала в тому, що, пристрасно критикуючи буржуазний лад, він лишався осторонь революційних ідей та визвольної боротьби, — і так і не знайшов шляху до народу.
Відсутність історичної перспективи обумовила скепсис та гірку іронію «Спектаклю в кріслі» (1832), песимізм та індивідуалізм «Ролли» (1833) та скорботне почуття глибокої самотності, що пронизує ліричний цикл «Ночі» (1835-37). Щоправда, песимізм Мюссе позбавлений пасивної споглядальності, і тому марними лишаються спроби фальсифікаторської критики перетворити творця «Ночей» якщо не на декадента, то хоча б на попередника декадансу.
В поемі «Ролла» вперше з’являється проблема «хвороби віку» — безплідного розчарування в усіх ідеалах життя. Вона стає центральною проблемою як Мюссе-лірика, так і Мюссе-драматурга, але найглибшого втілення вона дістає в романі «Сповідь сина віку» (1836). Щоб висвітлити долю цілого покоління, Мюссе з великою силою змалював у вигляді ліричної сповіді розклад усіх моральних засад буржуазно-аристократичного суспільства часів Липневої монархії. Плеханов («Мистецтво і суспільне життя») вважав роман Мюссе одним з найкрасномовніших документів епохи.
Роман відбив кульмінацію ідейних суперечностей Мюссе, який, засудивши паразитичний спосіб життя свого героя, не знайшов для нього шляху до прогресивних демократичних ідеалів.
Спад народного руху і перемога буржуазної реакції наприкінці 30-х pp. зумовили ідейно-творчий крах письменника на рубежі 40-х pp. У ліриці, новелістиці та драматургії Мюссе зникають елементи критичного ставлення до життя, а дріб’язкові події заступають місце глибоких конфліктів.
Тяжіння до драматургії помітне вже на початку творчого шляху Мюссе. Драматичної форми набрали не тільки поеми «Уста і чаша» та «Про що мріють дівчатка», але й такий шедевр лірики Мюссе, як «Ночі».
Розквіт творчості Мюссе-драматурга припадає на 30-ті роки, тобто на період прогресивних реформ Віктора Гюго та його однодумців у галузі французького театру. Драматургія Мюссе багато в чому споріднена з романтичною драмою Гюго, але водночас різко від неї відмінна.
Відсутність романтичної риторики і будь-якої манірності, прагнення простоти та правдивості, нарешті майстерність тонкого психологічного аналізу — ось ті риси, що відрізняли драматургію Мюссе від романтичної драми і наближали її до театру Бальзака, внаслідок чого кращі твори Мюссе-драматурга, зокрема «Лорензаччо», нібито через їх «несценічність» довгий час не могли знайти дорогу на сцену.
Провал першої жартівливої комедії Мюссе «Венеціанська ніч» (1/ХІІ 1830 р. в «Одеоні») був зумовлений тим, що п’єса не тільки була викликом класицистичній поетиці, але разом з тим і неприхованою пародією на високу героїку романтичного театру. Критика не без підстав побачила в комедії дотепну карикатуру на «Ернані» Гюго.
Вирішивши не писати більше для сцени, Мюссе друкує свої нові п’єси в журналі «Ревю де ля монд»: в 1833 році «Андреа дель Сарто» та «Примхи Маріанни», а в 1834 році «Фантазіо» та «З коханням не жартують». «Лорензаччо» ж разом з раніш опублікованими п’єсами ввійшов до збірки «Спектакль у кріслі», 2 випуск» (1834). Пізніше в тому ж журналі надруковано «Свічник» (1835), «Не слід битися об заклад» (1836) та «Каприз» (1837), а 1840 року Мюссе збирає і видає свої п’єси у вигляді однотомника.
Розглядаючи кращі твори Мюссе-драматурга, бачиш, що всі вони в різних варіаціях розвивали думку про трагічну загибель великого почуття або героїчного поривання.
Поклавши в основу драми «Андреа дель Сарто» факти з життя флорентійського художника часів Відродження, Мюссе створив складний, глибоко суперечливий характер.
В п'єсі зберігаються поряд з шекспірівськи багатогранними характерами мелодраматичні ефекти, властиві також і романтичній трагедії Гюго. Втім, в «Примхах Маріанни» ці ефекти зникають, і всю свою увагу автор скеровує на змалювання характерів.
Якщо «Примхи» можна назвати психологічною драмою, то зовсім іншого характеру набирає «Фантазіо», твір, написаний під втіливом шекспірівської комедії «Як це вам сподобається?», в якій Мюссе привабив образ блазня, що не боїться висловлювати гіркі істини. Блазнем з власної волі стає тонкий скептик Фантазіо — типовий «син віку», один з варіантів улюбленого Мюссе образу розчарованого героя. Він критично сприймає буржуазний світ, але йому чужий гнівний протест героїв Байрона. Все йому надокучило, ніщо не може його здивувати, все видається безглуздим. Син «безкрилого» століття глибоко байдужий до всього, що його оточує, і ця байдужість підносить його над світом міщанських інтересів.
Комедія «З коханням не жартують» насправді є психологічною драмою, бо тут зникають межі трагічного й комічного, а радісні несподіванки кохання ведуть до трагічної розв’язки.
Найвидатнішим явищем творчого доробку Мюссе-драматурга є історична драма «Лорензаччо», що справедливо вважається одним з найкращих зразків французької драматургії XIX століття. Сюжет її взято з історичної хроніки про вбивство 1537 року флорентійського герцога Алессандро Медічі його кузеном Лоренцо. Мюссе відомий був також і драматичний ескіз Ж. Санд «Історичні сцени. Змова 1537 р.» (сюжет видався письменниці надто песимістичним, і пізніше вона до нього не повернулася).
Драматизуючи матеріали хроніки, Мюссе наповнив п’єсу гострим політичним змістом, бо змальовував флорентійську революцію під безпосереднім впливом повстання лівих республіканців 1832 року в Парижі.
Мюссе розуміє, що визвольна боротьба приречена на поразку, якщо її не підтримає народ. Крайній індивідуаліст Лоренцо нічого не зробив для того, щоб підняти народ на боротьбу з тиранією, і флорентійська революція перетворилася на черговий двірцевий переворот. Отже, Мюссе розвінчав героя-індивідуаліста, але й сам він скептично ставився до політичної боротьби. Цей скептицизм якнайповніше виявився в суперечливому образі Лоренцо, в якому ніби поєднались риси романтичного мрійника з рисами скептика та циніка.
Серед комедій, написаних пізніше, значний інтерес має лише «Свічник» (1835).
Інші драматичні твори Мюссе цього періоду, особливо ті, що написані в 40-х pp. («Двері мають бути відкриті або зачинені», «Каприз» та інші) належать переважно до жанру салонної комедії, що виник ще у XVIII столітті.
Відзначаючи, за ініціативою Всесвітньої Ради Миру, 150-річчя з дня народження Альфреда де Мюссе, світова громадськість віддає данину шани одному з найвидатніших представників французької літератури минулого століття.
Л-ра: Всесвіт. – 1960. – № 12. – С. 112-114.
Твори
Критика
